1.2. Поняття і види правових норм. Структура норми права. Способи реалізації норми права

Правова норма – це формально-визначене загальнообов’язкове правило фізичної поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою регулювання суспільних відносин між громадянами, організаціями та державою через надання їм суб’єктивних прав та покладення на них юридичних обов’язків, яке забезпечене організаційною, виховною та примусовою діяльністю держави.

Норма права складається у загальному з трьох частин: гіпотеза, диспозиція та санкція. Гіпотезу і диспозицію має кожна норма права.

Диспозиція – частина норми, в якій зазначаються права та обов’язки суб’єктів. Це центральна, основна частина юридичної норми, яка власне й визначає і описує дозволену (можливу), обов’язкову (необхідну) чи заборонену поведінку суб’єкта.

Гіпотеза – частина норми, в якій зазначаються умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати її диспозицію. Ці обставини відображаються спеціальним поняттям “юридичні факти”. Призначення гіпотези – визначити сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми.

Санкція – частина норми, в якій зазначаються заходи державного примусу в разі невиконання, порушення її диспозиції. Призначення санкції – забезпечувати здійсненність диспозиції і правової норми.

Нормі права властиві наступні риси:

• це загальновизнане правило поведінки, яке формулюється державою і має загальнообов‘язковий характер;

• це формально визначене правило поведінки (у вигляді суб’єктивних прав та юридичних обов’язків);

• це правило поведінки загального характеру (адресоване невизначеному колу учасників суспільних відносин);

• це правило поведінки, яке набуває якостей нормативності і загальнообов‘язковості у чітко встановленому порядку;

• це правило поведінки, здійснення якого забезпечується виховною, організаційною примусовою тощо діяльністю держави.

Реалізація норм права забезпечується, з одного боку, створенням державою реальних умов і засобів, що сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб‘єктами сформульованих у правовій нормі зразків поведінки, а з іншого – засобами заохочення, переконання і примусу до бажаної поведінки, а також можливістю застосування санкцій у разі невиконання вимог правової норми.

Реалізація правових норм–це здійснення їх приписів у практичних діях суб’єктів. Розрізняють чотири основних способи реалізації норм права: дотримання, виконання, використання та застосування.

Дотримання – це форма реалізації за якої особа повинна у своїх діях (активних чи пасивних) виконати заборону правової норми, тобто утриматись від якоїсь поведінки забороненої правом. Ця форма властива реалізації заборонних норм права.

Виконання – це форма реалізації за якої особа своїми активними діями повинна виконати припис правової норми. Ця форма властива реалізації зобов’язуючих норм права.

Використання – це форма реалізації за якої особа своїми активними діями на власний розсуд використовує надані їй юридичні можливості певних видів поведінки. Ця форма властива для реалізації уповноважуючих норм права.

Застосування – це форма реалізації за якої особа на власний розсуд проявляє ініціативу своїми власними активними діями щодо застосування до неї відповідним державним органом певного правового припису. Ця форма теж властива реалізації уповноважуючих норм права.

Стаття нормативно-правового акту виступає зовнішньою формою норми права і нормативно-правового припису як цілісного, логічно завершеного державно-владного веління нормативного характеру. Стаття нормативного акту і норма права часто збігаються, але не завжди.

У будь-якій державі існує та постійно розвивається значний масив правових норм, що робить доцільним і необхідним поділ їх на певні види, тобто класифікацію всієї сукупності норм права на групи.

Так, за функціональною спрямованістю норми права поділяються на:

а) регулятивні (правоустановчі) – що встановлюють права та обов‘язки суб‘єктів;

б) правоохоронні – що регламентують засоби юридичної відповідальності за порушення прав і невиконання обов‘язків, встановлених регулятивним нормами.

За предметом правового регулювання (за галузями права) норми права поділяються на: конституційні, адміністративні, цивільні і інші. Галузеві норми поділяються на:

а) матеріальні – що встановлюють бажане правило поведінки, права та обов‘язки суб‘єктів;

б) процесуальні що регламентують порядок і методи реалізації прав і обов‘язків, встановлених в нормах права.

За функціональним призначенням норми права поділяються на:

а) відправні, що мають найбільш загальний характер, достатньо високу форму абстрагування і містить у собі відправні начала, основи правового регулювання суспільних відносин;

б) норми-правила поведінки. На відміну від відправних – це норми, що безпосередньо регулюють поведінку людей, суспільні відносини.

З точки зору характеру приписів, що включають норми права, вони поділяються на:

а) зобов‘язуючі – які закріплюють обов‘язки певних суб‘єктів і зобов‘язують суб‘єктів виконати певні позитивні дії;

б) забороняючі – що містять у собі заборону щодо здійснення тих або інших діянь і вимагають утриматись від певного роду дій;

в) уповноважуючі – котрі наділяють суб‘єктів певними правами і дають суб‘єктам можливість здійснення певних позитивних дій.

За формою закріплення бажаної поведінки суб‘єктів норми права поділяються на:

а) диспозитивні – які встановлюють певні правила і обов‘язки суб‘єктів, але за згодою суб‘єктів допускають її доповнення;

б) категоричні (імперативні) – що приписують чітко визначені дії, однозначно закріплюють вичерпний перелік прав та обов‘язків суб‘єктів і не допускають від них ніяких збочень;

в) рекомендаційні – що встановлюють варіанти бажаної, але не обв‘язкової поведінки;

г) заохочувальні – які встановлюють засоби заохочування за здійснення бажаних або корисних для держави і суспільства діянь.

По сфері дії в просторі: загальнодержавні і локальні.

По сфері дії в часі: постійні і тимчасові.

За дією на коло суб‘єктів:

а) загальні норми (на всіх громадян розповсюджується);

б) спеціальні (лише на певну групу суб‘єктів);

в) виняткові (щодо певних конкретних суб‘єктів).