3. Імператорські конституції.

Від часів абсолютної монархії (домінату) правотворча ді­яльність повністю зосередилась в руках імператора як єдино­го і необмеженого законодавця. Ще раніше Ульпіан зазначав: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону», сам «принцепс вільний від обов'язку (додержуватися) закону» (Д. 1.4.1; Д. 1.3.31). Всі інші форми правотворчості в цей період фак­тично припинилися.

Постанови (встановлення) імператора дістали назву кон­ституцій, від римського слова constituo — установляю.

Ще за часів принципату приймалися конституції чоти­рьох видів: едикти, декрети, рескрипти і мандати.

Едикти імператора відрізнялися від едиктів преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів, тоді як імператорський едикт містив постанови, обов'язкові для всього населення Римської імперії. Декрети — це рішення імператорів у конкретних судових справах. Рескрипти — пи­сьмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних

88

питань. Мандати — інструкції чиновникам з адміністратив­них і судових питань.

У період домінату мандати вибувають з практики право-творчої діяльності імператорів. Декрети та рескрипти засто­совувались як рішення імператорів у конкретних справах. Отже, основною формою імператорської правотворчості за­лишався едикт. Зберігається також загальна назва імператор­ських постанов — конституції.

У цей же час робляться спроби перших приватних (неофі­ційних) кодифікацій імператорських конституцій, яких до то­го часу накопичилось досить багато. Наприкінці III ст. (295 р.) прийнято Кодекс Грегорія, названий на честь його укладача, в якому зібрано конституції, починаючи від Адріана. Він діс­тав офіційне визнання, але з часом його було скасовано Ко­дексом Юстиніана.

Як доповнення до Кодексу Грегорія незабаром створюєть­ся Кодекс Гермогена, також названий на честь його уклада­ча, що складався з 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів.

Однак першим офіційним зібранням конституцій був Ко­декс Феодосія, прийнятий східноримським імператором Феодосієм II (402—450 pp.). У ньому знайшли відображення зміни, що сталися в державній і приватноправовій сферах ра­бовласницької держави.

§ 4. Едикти магістратів

У період республіки поширеною формою римського права стають едикти магістратів, передусім преторів. Так чи інакше стосувалися правотворчої діяльності едикти консулів, прето­рів, курульних едилів, правителів провінцій та інших магіст­ратів. Однак найбільш помітною була правотворча діяльність преторів (як міського претора, так і претора перегрінів).

Завдання преторів полягало у наданні допомоги консулам, а за відсутністю останніх претори виконували їх обов'язки. Поступово в їхніх руках зосереджується судова влада і від­повідно змінюються їхні функції. Міський претор здійснював правосуддя в Римі. Претор перегрінів вирішував майнові спо­ри, що виникали між перегрінами або перегрінами — з одно­го боку, і римськими громадянами — з іншого.

Посада претора була дуже почесною (honor). Йому як за­ступнику консула були підвідомчі ті самі справи, що й консу-

89

лу. Проте, мабуть, головним було його право проголошувати едикти по судових справах (jus dicere), що відіграло значну роль у розвитку римського права.

Для здійснення своїх функцій і в межах своєї компетенції претор перед вступом на посаду видавав едикт, в якому ви­кладав правила судочинства, обов'язкові для всього населен­ня і самого претора протягом року. По закінченні його пов­новажень зазначені правила втрачали свою силу. Новообра­ний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши едикти своїх попередників. Правила, що до­вели свою ефективність у практиці їх застосування і виявля­лися придатними для захисту відносин, що виникали, вико­ристовувались в новому едикті. Невдалі, нежиттєздатні пра­вила відмирали, не діставши застосування в наступних едик­тах. Отже, кожний новообраний претор видавав свій едикт, який був результатом творчості не тільки його автора, а й ко­лективним творінням багатьох попередників, що увібрало в себе їх практичний досвід.

Потреба в розробці й проголошенні нових правил судочин­ства та правосуддя була зумовлена нездатністю jus civile на­дійно захистити відносини, що складалися у нових соціально-економічних умовах. Наприкінці періоду республіки Рим пе­ретворився на величезну рабовласницьку державу. Відкриття нових торговельних шляхів, розвиток ремесел, могутній ци­вільний обіг вимагав більш ефективного, надійного, позбавле­ного зайвого формалізму правового регулювання ділових відносин. Старе jus civile або взагалі не мало відповідних норм, або вони не відповідали новим вимогам. Отже, претор змушений був вишукувати нові правові засоби або пристосо­вувати норми застарілого jus civile до нових економічних від­носин. Однак претор відкрито не протиставляв jus civile свої едикти. Розвиток продуктивних сил, розширення цивільного обігу, зміни в економіці почали вимагати радикальних змін у правовому регулюванні.

Склалась досить парадоксальна ситуація. З одного боку, претор не міг творити право (jus facere non potest). Він не мав повноважень скасовувати застарілі норми jus civile і створюва­ти свої власні — це виходило за межі його влади (imperium). З іншого боку, створені претором правила через те, що вони відповідали інтересам рабовласників і вимогам часу, почали застосовувати в едиктах наступних преторів, вони перехо­дили з покоління в покоління, поступово перетворюючись у

90

правові норми — преторське право. Керуючись принципом справедливості (aequitas), претор мав право відмовити в за­хисті там, де відповідно до норм jus civile її належало нада­вати, і захистити нові відносини у випадках, якщо за нормами jus civile це не передбачалося.

Фактично така «незаконна» діяльність претора не лише дістала визнання суспільства, а й стала досить прогресивною формою оновлення, оздоровлення та вдосконалення право­вого регулювання відносин у республіканському Римі. Однак не все, що пропонував претор в його едикті, сприймалось йо­го наступниками і знаходило визнання. Правовою нормою ставали тільки запропоновані претором правила, що повніс­тю відповідали інтересам суспільства й держави.

Це легко простежити на таких прикладах.

За jus civile при відчуженні особливо важливих, цінних ре­чей вимагалось виконання певного формального ритуалу — манципації. Вона полягала в тому, що при відчуженні зазна­чених речей мали бути присутніми не менше п'яти свідків і вагар з терезами. Додержання цієї форми вимагалося для засвідчення в пам'яті свідків факту відчуження даної речі на випадок, якщо в майбутньому виникне сумнів у цьому, тобто спір про право на річ. Завданням манципації було засвідчен­ня факту відчуження речі. Крім цього, правило манципації передбачалося для речей, що становили економічну основу рабовласницького суспільства. Складна передача давала змо­гу контролювати, до кого переходить річ: до римського гро­мадянина чи перегріна (в ті часи він не міг набувати речі, що належали до основних засобів виробництва). Якщо ця фор­мальність не виконувалась і ритуалу не додержувались, пра­во власності до набувача не переходило. Власником залишав­ся продавець (хоч фактично він передавав річ набувачу, отри­муючи за це гроші), який міг на підставі формального права витребувати продану ним річ назад. Отже, формалізм заста­рілого jus civile суперечив потребам обігу: додержання за­значеного обряду при кожному продажу хай навіть особливо важливих речей почало стримувати, обтяжувати обіг. Часті­ше практикувався продаж без манципації, що, в свою чергу, призводило до зловживань з боку продавця. Внаслідок цього претор Публіцій в останньому столітті до н. є. проголосив у своєму едикті, що захищатиме інтереси добросовісного набу­вача речі. Формально право власності на спірну річ відповід­но до норм цивільного права належало відчужувачеві, проте,

91

оскільки було б несправедливим на цій підставі вимагати річ від набувача назад, римське суспільство мовчазно сприйняло рішення претора.

За давніми цивільними канонами молода жінка, яка вийш­ла заміж та перейшла жити в сім'ю чоловіка, не була вже ро­дичкою своїх кровних батьків, одночасно втрачаючи право на спадщину. Проте, уявімо, що вона була єдиною донькою у своїх кровних батьків, спадщина могла перейти до будь-кого, але не до рідної доньки померлих батьків. За часів дії Законів XII таблиць це здавалося правильним, однак пізніше така норма викликала не тільки подив, а й обурення суспільства. Так само, як і в попередньому випадку, претор в одному зі своїх едиктів проголосив — якщо виникне спір про спадщину кровної доньки спадкодавця, хоч вона й перестала бути аг-наткою своїх батьків, він надасть перевагу їй.

Це правило претора також не вкладалося в прокрустове ложе jus civile, проте з мовчазної згоди правлячої верхівки поступово перетворилося на норму преторського права, ос­кільки задовольняло всіх.

Головною рушійною силою розвитку римського права бу­ли потреби господарського обігу величезної держави, що швидко розвивалася. Основним же засобом задоволення цих потреб була плідна правотворча діяльність преторів: опера­тивне рішення проблем, що назріли, без будь-якої бюрокра­тичної тяганини, таке саме оперативне удосконалення знай­дених рішень. У претора не було ніякого апарату. Він само­стійно, зважено вивчав практику своїх попередників, підби­рав рішення, що виправдали себе в практичній діяльності, за необхідності шліфував їх: уточнював, коригував, доповнював, згодом на цій основі розробляв власний едикт, який потім ви­пробовував на придатність у своїй практиці

Оперативність у розв'язанні назрілих правових проблем, можливість швидко і ретельно перевірити відповідність знай­деного рішення потребам практики і в разі непридатності за­мінити іншим зробили правотворчу діяльність преторів най­досконалішим засобом правотворення республіканського Ри­му. Саме завдяки преторській діяльності римлянам вдалося досягти неперевершеного удосконалення правової культури, преторів же називали живим голосом приватного права (viva vox juris civilis).

Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом

92

утворення особливої системи правових норм, що дістала наз­ву преторською права.

За часів принципату правотворча діяльність преторів по­мітно занепадає, оскільки не узгоджується з новими форма­ми державного ладу. За Адріана юрист Сальвій Юліан (близько 125—126 pp.) здійснює остаточну редакцію постій­ного преторського едикту, проводить кодифікацію претор­ського права. На пропозицію Адріана спеціальним сенатус-консультом едикт був затверджений і визнаний незмінюва­ним. Тільки імператор мав право доповнювати едикт. Коди­фікація преторського едикту — перша велика кодифікація після створення Законів XII таблиць.