§ 2. Підстави виникнення зобов'язань

Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, вна­слідок яких один (кредитор) мав право, а інший мав обов'яз­ки, іншими словами, з чого виникали зобов'язання. Відповіс­ти на це запитання можна коротко — зобов'язання виникали з юридичних фактів.

Факт (factum — зроблене) означає дійсну, реальну подію або дію: землетрус, народження людини, укладення догово­ру, вчинення делікту, укладення шлюбу, прогулянку тощо. Факти, що мають правове значення, тягнуть певні правові наслідки, називаються юридичними (народження людини, вчинення делікту та ін.). Факти, що не мають правових на­слідків, не належать до юридичних (прогулянка, відвідування родичів тощо).

Юридичні факти поділяються на події та дії.

Ті з них, які настають незалежно від волі людини, назива­ються подіями (смерть, народження людини, землетрус та інші дії сил природи). Такі події, як смерть, народження то­що, завжди мають правове значення, вони завжди є юридич­ними фактами. Землетрус, урагани, повені та інші стихійні лиха не завжди мають правове значення, а тому не завжди є юридичними фактами. Наприклад, якщо землетрус не спри­чинив ніякої шкоди певній особі, то для неї факт землетрусу не має юридичного значення.

Дії — це факти, які настають за волею людей. Вони мо­жуть мати протиправний або правомірний характер. Перші порушують норми права, другі відповідають їм.

351

Дії, які здійснюються відповідно до норм права, назива­ються правомірними, а ті, що порушують його, — неправо­мірними.

Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного право­ вого результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків), називаються правонинами, наприклад прода­ ти, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти тощо. ,

Якщо для встановлення, зміни або припинення прав і обов'язків необхідне волевиявлення двох сторін, то такі пра-вочини називаються двосторонніми. Це — договори. Без зго­ди іншої сторони не можна укласти договір, а якщо він все ж буде укладений незважаючи на волю будь-якої із сторін, то такий договір буде недійсним.

Якщо права й обов'язки виникають, змінюються або при­пиняються за волевиявленням однієї сторони, правочини на­зиваються односторонніми, наприклад, заповіт, ведення чу­жої справи без доручення та ін.

Двосторонні правочини — це договори. Проте не слід змі­шувати поняття односторонніх правочинів, односторонніх зобов'язань і односторонніх договорів, так само як і двосто­ронніх правочинів, двосторонніх зобов'язань і двосторонніх договорів.

Одностороннім називається договір (зобов'язання), в якому одна сторона має тільки право (і ніяких обов'язків), а друга несе тільки обов'язки (і ніяких прав), наприклад дого­вір позики, а двостороннім — договір (зобов'язання), в якому кожна із сторін має права й обов'язки, наприклад договір ку-півлі-продажу.

Отже, критерієм розмежування двосторонніх і односто­ронніх договорів (зобов'язань) є розподіл прав і обов'язків між сторонами. Односторонній — це той правочин, що вини­кає за волевиявленням однієї сторони (заповіт), а двосторон­ній — той, що виникає за волевиявленням двох сторін (до­говір).

Критерієм розмежування двосторонніх і односторонніх правочинів є кількість сторін, що висловлюють свою волю на їх виникнення.

Неправомірні дії поділяють на три види: а) приватні пору­шення; б) проступки; в) злочини. Нас цікавлять саме приватні правопорушення, тобто ті, що порушують договір або норми приватного права. Приватне правопорушення, яке порушує

352

договір, називається договірним приватним правопорушен­ням (наприклад, відмова від уплати купівельної ціни, оренд­ної плати тощо). Приватне правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не перебуває у до­говірних відносинах, дістало назву позадоговірного, або де­ліктного. Наприклад, Тит підпалив будинок Люція, вбив йо­го раба або заподіяв будь-яку іншу майнову шкоду. Тит і Лю-цій у договірних відносинах між собою не були, але Тит по­рушив права Люція — це і є позадоговірне правопорушення, або делікт.

Різноманітність юридичних фактів є підставою виникнення зобов'язань. Наприклад, договір, як двосторонній право­чин, — це юридичний факт, з якого виникає договірне зо­бов'язання.

Так само виникають зобов'язання з односторонніх право­чинів, деліктів та інших позадоговірних правопорушень. Ці юридичні факти, які є підставою виникнення зобов'язань, у пізньому римському праві групували таким чином: а) зобов'я­зання з договорів — ex contractu; б) зобов'язання ніби з до­говорів — quasi ex contractu; в) зобов'язання з деліктів — ех delicto, г) зобов'язання ніби з деліктів — quasi ex delicto. Звідси основний поділ зобов'язань: ті, що виникають з дого­ворів, — договірні; ніби з договору, делікту і ніби з делік­ту, — позадоговірні.

Необхідно чітко усвідомлювати зміст наведених категорій з теорії зобов'язального права та їхнє співвідношення, щоб вільно ними володіти.

353

Договір — це акт, з якого виникає зобов'язання; він є пра­вочин (двосторонній), а зобов'язання — це правовідносини. З будь-якого договору виникає зобов'язання, але не всяке зобов'язання є договором, оскільки зобов'язання може та­кож виникати з деліктів і ніби з деліктів, а також ніби з до­говорів. На практиці іноді договори і зобов'язання вживають як поняття однозначні. Однак це неправильно. Відмінність між правочином і договором полягає в тому, що правочин — поняття ширше, ніж договір, яке включає в себе односторон­ні та двосторонні правочини. Із двосторонніх правочинів (до­говорів) завжди виникають зобов'язання, а з односто­ронніх — не завжди, наприклад із заповіту зобов'язання не виникає. Правочин — дія правомірна, а делікт — неправо­мірна.

23 — 3-1008

23*

§ 3. Сторони у зобов'язанні

Давньоримське зобов'язання мало суворо особистий ха­рактер, стосувалось тільки тих осіб, які його укладали. Це був персональний зв'язок між кредитором і боржником, а на третіх осіб він не поширювався. Персональний характер зо­бов'язання виявлявся в тому, що правовідносини виникали лише між кредитором і боржником. Спочатку зобов'язання було невід чужуваним. Кредитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов'язки на інших осіб. У зв'язку з суворо особистим характером зобов'язання в нього не можна було вступити через представника. Права й обов'язки, вста­новлені зобов'язанням, не стосувалися третіх осіб, що не брали участі в зобов'язанні.

Отже, в зобов'язанні виступають дві сторони — кредитор і боржник. Іноді виникали зобов'язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (наприклад договір про сумісну діяльність). Однак переважали двосторонні зобов'я­зання.

Наявність у переважної більшості зобов'язань тільки двох сторін (кредитора і боржника) зовсім не означає, що в кож­ному з них беруть участь тільки дві особи. Можуть бути й зо­бов'язання, в яких беруть участь більше осіб, багато осіб. У цьому разі можливі принаймні три варіанти, коли:

а) кредитор — одна особа на стороні кредитора, а на сто­ роні боржника кілька. Наприклад, за одним договором кре­ дитор дає позику трьом братам, кожному певну суму (один кредитор і кілька боржників);

б) кілька осіб на стороні кредитора, а на стороні боржника — одна особа. Наприклад, Клавдій взяв позику за одним догово­ ром у трьох братів (боржник один, а кредиторів кілька);

в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб. Наприклад, два брати укладають договір позики з іншими двома особами.

У таких зобов'язаннях становище боржників і кредиторів не завжди однакове. Іноді розрізняють головного і додатко­вого боржника (наприклад, договір позики, забезпечений по­рукою). Позичальник — головний боржник, а поручник — додатковий, на випадок невиконання зобов'язання головним боржником. Такі зобов'язання з додатковим боржником (а іноді міг бути і додатковий кредитор) називали субсидіарни-ми, або ж субсідарними.

354

Зобов'язання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бути активними і пасивними. Якщо в зобов'язанні кілька кре­диторів — це активне зобов'язання, якщо ж кілька боржни­ків — пасивне. Зобов'язання можуть бути одночасно і актив­ними, і пасивними.

У частковому зобов'язанні за наявності кількох кредито­рів кожен з них має право вимагати від боржника виконання лише своєї частки, за наявності кількох боржників кожен з них зобов'язаний виконати зобов'язання також тільки в своїй частині. Наприклад, Тит дав у борг братам Клавдію і Люцію 200 динарів. Це часткове пасивне зобов'язання — кожний із братів-боржників відповідає перед кредитором Ти-том тільки за половину суми боргу, якщо інше не передбаче­но договором. У свою чергу, кредитор Тит має право вимага­ти від кожного із братів-боржників виконання зобов'язання лише в половинному розмірі.

У деяких випадках кожен із боржників зобов'язаний вико­нати зобов'язання у повному розмірі. Наприклад, з метою посилення відповідальності за групову крадіжку було вста­новлено, що кожний із злодіїв зобов'язаний сплатити креди­тору штраф у повному розмірі, причому сплата одним із бор-жників-злодіїв не звільняла від цієї відповідальності інших. Кредитор отримував суму штрафу стільки разів, скільки було злодіїв.

Часткові зобов'язання можливі тільки при подільному предметі зобов'язання (гроші, зерно, борошно тощо).

Зобов'язання, за яким кредитор має право вимагати від будь-кого із боржників його виконання в повному обсязі, на­зивається солідарним. Воно також може бути активним і па­сивним. Якщо кожний із кількох кредиторів має право вима­гати від боржника (боржників) виконання зобов'язання в повному обсязі, то це солідарне активне зобов'язання. При цьому витребування одним із кількох кредиторів повного ви­конання зобов'язання на свою користь позбавляє права інших кредиторів вимагати виконання того самого зобов'я­зання ще раз. Так само виконання зобов'язання в повному обсязі одним із кількох боржників звільняє інших від обов'язку виконувати його. Боржник, що виконав зобов'я­зання в повному обсязі, має право вимагати від інших бор­жників відшкодування в тих частках, в яких він виконав зо­бов'язання за них (право регресу). Кредитор, який дістав за-

355

доволення за зобов'язанням в повному обсязі, зобов'язаний передати частки виконаного іншим кредиторам. Часткове зо­бов'язання було вигіднішим для боржників, оскільки кожний з них відповідав тільки у своїй частці, а солідарні, навпаки, — для кредиторів, бо вони мали право вимагати повного вико­нання зобов'язання від будь-кого із кількох боржників. Свою вимогу кредитор міг задовольнити повністю за рахунок май­на найбільш сумлінного боржника, аби той сам розрахувався з іншими. У разі виникнення спору кредитор стверджував, що зобов'язання було солідарним, а боржник — частковим. Для усунення подібних конфліктів виробили чітке правило: солі­дарне зобов'язання, а, отже, солідарна відповідальність на­ставала тоді, коли це було передбачено договором або зако­ном; в усіх інших випадках — часткова відповідальність.

Заміна сторін у зобов'язанні спочатку не допускалась. Як зазначалося, римське зобов'язання на ранніх стадіях були су­воро особистими взаєминами кредитора і боржника, що за умов обмеженого цивільного обігу не спричиняло істотних незручностей. Пізніше був потрібний більш гнучкий підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів римське право допу­скало перехід більшості зобов'язань у спадщину. Виняток становили тільки зобов'язання, тісно пов'язані з особою кре­дитора або боржника (обов'язок художника написати порт­рет тощо). Останні не могли бути предметом спадкування. І все ж заміна осіб у зобов'язанні за життя кредитора і борж­ника тривалий час не допускалась, що було дуже незручно.

Основою заміни осіб у зобов'язанні стала новація (онов­лення зобов'язання), на підставі якої кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. З цією метою зі згоди борж­ника кредитор укладав з третьою особою, якій хотів переда­ти своє право вимоги до боржника, новий договір того само­го змісту, який був у першому зобов'язанні. Новий договір відміняв старий, встановлюючи зобов'язально-правові відно­сини між тим самим боржником і новим кредитором. Така форма заміни кредитора в зобов'язанні була досить громізд­кою, складною і не могла задовольнити потребу цивільного обігу. По-перше, для новації вимагалась згода боржника, якої він міг і не дати з яких-небудь своїх міркувань. По-дру­ге, укладення нового договору не лише відміняло старий, а й припиняло різні форми забезпечення, встановлені для нього, що також ускладнювало становище нового кредитора. Тому на зміну новації прийшли досконаліші форми.

356

З утвердженням формулярного процесу почали застосову­вати особливу форму передачі зобов'язання, яка дістала на­зву cessio {цесія). Суть її полягала в тому, що кредитор, який бажав передати своє право вимоги іншій особі, призначав її своїм представником щодо стягнення боргу з боржника і пе­редавав їй своє право. У пізнішому римському праві цесія стала самостійною формою перенесення права від поперед­нього кредитора до другої особи. Вона усувала недоліки но­вації. Для цесії не треба було згоди боржника, його лише на­лежало повідомити про заміну кредитора. Крім того, цесія не скасовувала форм забезпечення зобов'язання, що існували раніше: з правом вимоги до нового кредитора переходило і забезпечення зобов'язання.

Для захисту інтересів цесіонарія йому надавався спеціаль­ний позов. Цесію укладали за волею кредитора, за судовим рішенням, а також на вимогу закону. Не допускалась цесія, якщо вимога мала суто особистий характер, при спірних ви­могах, а також заборонялась передача вимоги більш впливо­вим особам, від підопічного до опікуна.

Разом з уступкою вимоги допускалося переведення боргу на іншу особу. При передачі права вимоги особа боржника ролі не відігравала, а при переведенні боргу на іншу особу його особистість набувала істотного значення. Вступаючи в зобов'язання, кредитор мав бути впевненим у його виконанні, вірити новому боржнику. Тому перенесення боргу мало місце лише за згодою кредитора. Здійснювалося воно у формі но­вації, тобто укладенням нового договору між кредитором і новим боржником, який припиняв дію старого договору, що існував між кредитором і старим боржником.

Для переведення боргу потрібні були такі умови: а) добро­вільне прийняття чужого боргу, б) належне оформлення. Пе­реведення боргу — своєрідна форма забезпечення виконання зобов'язання, тому іноді вона полягала у наданні застави або поруки.