Глава 1 г ромадяни риму

§ 1. Поняття римського громадянства

Суб'єктом публічних відносин і публічного права у Римі вважався римський громадянин (civis romanus). Слід зазна­чити, що це поняття не є тотожним поняттю «фізична осо­ба», яке застосовується у приватному праві: у відносинах публічного права римлянин виступав як специфічний суб'­єкт — civis Optimo jure. Для визнання за особою стану рим­ського громадянства необхідна була наявність сукупності ви­мог: належність до римської громади, особиста свобода, на­явність певного сімейного статусу, досягнення певного віку.

Особливістю римського громадянства як правового інсти­туту було те, що воно від самого початку визначалося сукуп­ністю правових вимог і, у певному розумінні, було створено правом, маючи суворо особистісний характер. Тому римське право виключало можливість наявності у суаєкта публічного права подвійного громадянства: як зазначав Ціцерон, цього не допускала «велич римського народу», часточку якої набу­вав кожен громадянин Риму.

Належність до римського громадянства означала для того, хто його мав, не лише можливість користування правами, а й одночасне обтяження публічними обов'язками. Втім, ці обтя­ження діяли протягом певного періоду часу і до того ж на­віть у цей час могли бути скасовані чи пом'якшені за наявнос­ті певних умов. Публічна правоздатність, за загальним прави­лом, наставала з 17 років. А після досягнення віку 60 років громадянин міг бути звільнений від особистих повинностей. Звільняло від загальних публічних повинностей також вико­нання обов'язків магістрата і сакральних функцій на деяких жрецьких посадах.

Римський громадянин мав такі права у галузі публічних правовідносин:

1) право участі у зборах, зібраннях та організаціях;

176

12 — 3-1008

177

2. 12*

   право участі у голосуванні на зборах державного зна­ чення відповідно до свого майнового цензу;

3. право оскарження рішень магістратів (посадових осіб) до народних зборів — або безпосередньо, або через трибу­ нат;

4. право обіймати посади магістратів, виконувати військо­ ві, адміністративні, судові та інші функції відповідно до вимог закону та традицій, що склалися у галузі забезпечення пуб­ лічного правопорядку.

Публічні обов'язки римського громадянина передбачали:

1. обов'язок підлягати майновому цензу, тобто подавати відомості для обчислення майна і прибутків;

2. обов'язок мілітарної служби (крім тих громадян, що бу­ ли звільнені від цього обов'язку);

3. обов'язок сплати мита при вчиненні певних юридичних дій, а також обов'язок внесення спеціального податку, що стягувався у разі виникнення надзвичайних державних по­ треб;

4. обов'язок володіння (посідання) землями підкорених на­ родів та раціонального їх використання;

5. обов'язок реалізовувати право зібрань, додержуючись встановлених публічними нормами правил (проводити їх у визначених місцях, тільки у певні дні, протягом світлої части­ ни доби тощо).

Крім того, наявність статусу римського громадянства, що було передумовою публічно-правової правосуб'єктності, вод­ночас слугувала умовою виникнення та існування сукупності суб'єктивних прав у галузі приватних відносин: права укла­дення законного римського шлюбу (jus conubii), права здій­снювати батьківську владу в родині (patria potestas), права бути учасником торгового обігу (jus comercii), право подава­ти законні позови (legis actiones) відповідно до jus civile.

Слід взяти до уваги, що обсяг прав та обов'язків, який ви­пливав з римського громадянства, залежав від релігійного становища особи, а також від належності до чоловічої або жіночої статі.

У дохристиянському Римі недодержання вимог поганської (язичницької) релігії з необхідністю тягло осуд суспільства (turpitudo) із загальними для цієї санкції правовими наслід­ками (обмеження права обіймати почесні посади тощо). Піс­ля визнання у добу імперії християнства пануючою релігією при визначенні належності до римського громадянства мало-

178

ся на увазі й обов'язкове сповідання тільки християнського віровчення, причому в офіційно-канонічному, визнаному дер­жавною владою тлумаченні. Відповідно язичники, єретики, а також ті, хто належав до інших конфесій (іудеї тощо) не мог­ли користуватися правами римського громадянина. Тобто існували своєрідні «неофіційні» вимоги до того, хто хотів ма­ти римське громадянство, що мали вже не правовий харак­тер, а свого роду морально-етичне звучання.

Таке саме обмежувальне тлумачення прав римського гро­мадянства було пов'язане зі статевою належністю фізичної особи. Жінки формально мали римське громадянство. Проте зміст публічних правовідносин за їхньою участю був іншим, набагато вужчим, ніж тих, де суб'єктами були чоловіки. Ад­же жінки не користувалися виборчими правами, не могли бу­ти обрані магістратами. Вони, за загальним правилом, взагалі не виконували ніяких публічних обов'язків. Крім того, вони, за винятком жриць культу Вести, а пізніше черниць, не підля­гали відповідальності за публічні правопорушення і злочини, не могли самі звертатися за судовим захистом. Отже, можна вважати, що жінки—громадянки Риму були скоріше «номі­нальними суб'єктами» публічного права.