Глава 1

З АГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

§ 1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обігу

Давньоримські юристи не розрізняли речевих і зобов'я­зальних прав, а лише захист прав засобами речевих позо­вів — actiones in rem і особистих позовів actiones in perso­nam. Якщо спір виникав щодо права на річ, для захисту цього права застосовувався речевий позов, якщо ж приводом для тяжби були правові дії іншої особи — особистий позов. На­явність того чи іншого права виводили з наявності позову. Претор, вивчивши обставини, доходив висновку, що певні відносини підлягають захисту і давав відповідний позов (ре­чевий чи особистий). Якщо позову не було, то не було й від­повідного права.

Отже, на підставі відповідних позовів (речевих і зобо­в'язальних) розрізняли права речеві й особисті. Речеве право мало місце тоді, коли об'єктом права були речі, особисте право — якщо об'єктом права були дії, що мали право­ве значення. Римське приватне право своїми об'єктами ви­знавало речі або дії, хоч розподіл майнових прав на рече­ві та зобов'язальні зробили не римські юристи, а це стало­ся пізніше. Таким чином, систему майнових прав було по­ділено на дві великі групи — речеві права і зобов'язальні права.

Зовнішня відмінність цих двох правових інститутів полягає в об'єкті прав: якщо об'єкт права — речі, то це речеве право, якщо об'єкт права дії, — зобов'язальне право. Однак зовніш­нього розрізнення іноді недостатньо для встановлення харак­теру правових відносин, наприклад, якщо виник спір щодо передання будинку продавцем покупцеві. Після укладення договору купівлі-продажу продавець відмовився передати будинок покупцеві. У наведеному прикладі покупець ще не став власником купленого будинку і тому речевого права в

347

нього ще не виникло. Йдеться про виконання договору, тобто про право вимоги, про зобов'язальне право.

Для з'ясування характеру речево-правових і зобов'язаль­но-правових відносин варто проаналізувати такі відмінності між цими двома інститутами:

1. Основна відмінність полягає в об'єкті права. Об'єкт ре­ чевого права — завжди річ, зобов'язального права — дії, право вимоги здійснювати певні дії. До речевих прав римське приватне право, як зазначалося, відносило: володіння, право власності, сервітути, інші права на чужі речі (емфітевзис, су- перфіцій, заставне право). Зобов'язальні права виникають з договорів та інших дій. Це великий розділ приватного права, що об'єднує договірне право, деліктне право та зобов'язання, що виникають з позадоговірних правомірних дій.

2. Речеві права мають абсолютний характер, зобов'язаль­ ні — відносний. Через це захист речевих прав є абсолютним, а зобов'язальних — відносним. Ця відмінність зумовлена ха­ рактером правових відносин. Суб'єкт речевих прав у процесі здійснення їх вступає у правові відносини з усіма, хто його оточує. З одного боку — він, з іншого — абсолютно всі, хто його оточує. Суть цих правовідносин полягає в тому, що суб'єкт речевого права має певні правоможності на річ, а всі, хто його оточує, зобов'язані поважати його права, додержу­ ватися їх і не порушувати. Порушником речевого права може виявитися кожен, навіть якщо він цього не бажав і не знав про порушення. Отже, відповідачем за речевим позовом мо­ же бути кожен, навіть той, хто особисто не порушував рече­ вих прав їх носія. Наприклад, власник певної речі в процесі здійснення ним своїх правоможностей вступає у правові від­ носини з усіма, з ким стикається. Якщо ж він втратить воло­ діння річчю, то при цьому не втрачає свого речевого права на річ, а остання може виявитися в незаконному володінні будь- якої особи. Нею може виявитися і особа, яка, набуваючи річ, не знала, що вона чужа. Ставши володільцем чужої речі, її набувач речевого права на неї не набуває і, отже, буде відпо­ відачем за поданим до нього позовом.

Зобов'язально-правові відносини мають відносний харак­тер, оскільки виникають щодо конкретно визначених осіб, наприклад, продавець — покупець. Порушником може бути тільки одна з цих двох осіб. Отже, відповідач за особистим позовом завжди відомий, за речевим позовом відповідача на­перед не можна вказати навіть приблизно.

348

3. Більшість речевих прав строками не обмежено. Тільки особисті сервітути обмежені часом життя їх суб'єкта (довіч­ ні). Всі зобов'язально-правові відносини — це тимчасові від­ носини, розраховані на певний строк. Права, що виникають з таких відносин, припиняються одночасно з припиненням зо­ бов'язань. Наприклад, із закінченням строку за договором найму рече,й річ повертається наймодавцю і право користу­ вання нею наймачем припиняється.

4. Речеві і зобов'язальні права відрізняються за змістом і обсягом. Зміст речевих прав встановлюється законом, а зо­ бов'язальних, як правило, зумовлюється договором. Речеві права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника і права наймача речі).

Суб'єкт речевого права має можливість безпосереднього впливу на річ щодо здійснення своїх правоможностей (на­приклад, власник сам володіє, користується і розпоряджа­ється своєю річчю). Наймач користуватися і володіти річчю може від імені власника, а не від свого. Правоможності роз­порядження він взагалі не має. При цьому ці правоможності істотно обмежено (наприклад, наймачу надано право корис­тування не в повному обсязі, а тільки певною частиною).

5. Суб'єкт речевого права ніби пов'язаний з річчю невиди­ мою ниткою — де б не була річ, володілець має право вима­ гати її повернення від будь-кого, хто її незаконно утримує. Римське приватне право виходить з принципу необмеженої віндикації, за яким власник міг витребувати свою річ від кожного, у кого вона перебуває. Наприклад, власник передав свою річ у тимчасове користування сусідові, а той продав її третій особі. Власник має право витребувати свою річ у тре­ тьої особи, навіть якщо вона не знала про те, що річ чужа. Зобов'язальні права так не пов'язані зі своїм суб'єктом.

З урахуванням вказаних характерних рис зобов'язання (obligatio) визначається у кількох варіантах: «Зобов'язання є правовими ланцюгами, що примушують нас щось виконати відповідно до законів нашої держави»(Д. 1.3.13); або «Зна­чення зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити нашим який-небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб зв'язати перед нами іншого, аби він нам щось дав, зробив або надав» (Д. 44.7.3).

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно не обме­жений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він пев-

349

ним чином обтяжує себе обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки.

Отже, зобов'язання — це правові відносини, внаслідок яких одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник, дебітор) що-небудь зробила (face-re), дала (dare) або надала (praestare). Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора.

Зобов'язання — це правовідносини, в яких сторонами є кредитор і боржник, а їх зміст складають права й обов'язки сторін. Сторону, що має право вимагати, називають кредито­ром, а сторону, зобов'язану виконати вимогу кредитора, — боржником, або ж дебітором. Предметом зобов'язання завжди є дія, що має юридичне значення і правові наслідки. Якщо дія не має правового характеру, то вона не породжує юридично значимого зобов'язання. Різноманітність господар­сько-економічних дій римляни поділяли на три групи: dare — дати, praestare — надати, facere — зробити. Ця тріада і ви­значає зміст зобов'язання. Будь-яка дія боржника зумовлена однією з вимог кредитора: дати, надати або зробити.

Проте власне зобов'язань, де кредитор має лише право, а боржник лише обов'язок, виникає порівняно небагато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сторона має тільки права, а друга — несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні пра­ва і несе відповідні обов'язки. їх називають двосторонніми. Прикладом одностороннього зобов'язання може бути дого­вір позики: позикодавець має право вимагати повернення боргу і не несе обов'язків, а боржник (позичальник) несе тільки обов'язки — повернути своєчасно борг. У нього немає ніяких прав щодо кредитора. Прикладами двосторонніх зо­бов'язань можуть бути договори купівлі-продажу, найму, до­ручення тощо. У договорі купівлі-продажу продавець має право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний пе­редати покупцеві продану річ. Якщо права й обов'язки креди­тора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зо­бов'язання називається синалагматичним, або синалагма.

Як і всі правовідносини, зобов'язання підлягає захисту з боку держави. Проте римське право знало зобов'язання, які не підлягали позовному захисту. Так було із зобов'язаннями, за якими сплив строк позовної давності тощо. Вони дістали назву натуральних.

У сфері майнових відносин зобов'язання займають провід-

350

не місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, пе­реміщення і розподілу товарів. Отже, сфера застосування зо­бов'язань у господарському обігу будь-якого суспільства є досить великою. Це повною мірою стосується Стародавнього Риму. Римські юристи ретельно розробили систему зобов'я­зально-правових відносин, договірну і позадоговірну майнові системи. їхні сентенції щодо договорів відзначаються витон­ченістю, 'логічністю й гармонійністю.

Розробки римської юриспруденції щодо зобов'язань збері­гають життєздатність у сучасному приватному праві, де вони знов-таки трактуються як право кредитора вимагати від боржника здійснення певних дій або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.