§ 3. Глосатори

Вплив римського права позначався не лише на законодав­чій діяльності, а й на характері правових досліджень, форму­ванні правосвідомості та ін. Зокрема, ознайомлення із загаль­ними засадами римського права відбувалось вже у загально­освітніх школах при вивченні курсу риторики. Але, крім еле­ментарного вивчення римського права, існувало також ви­вчення його на професійному рівні — в юридичних школах Рима, Равени, Павії, Верони, Нонантола, Орлеана.

Разом з тим, збільшується кількість літературних праць, присвячених римському праву, з'являються глоси (коментарі) до текстів юридичних пам'яток. Найбільш відома з них Ту-

144

ринська глоса до Інституцій Юстиніана, створена у проміжку з VI по X ст. Однак існували глоси не лише до Інституцій, а також і до Кодексу, Новел, Бревіарія, збірок лангобардсько-го права.

Крім того, у X—XI ст. з'являються самостійні юридичні твори, з яких найбільший інтерес становлять Exeptiones legum Romanorum — систематичний виклад римського пра­ва, хоч і дещо модифікованого, і Brachylogus juris civilis — підручник римського права, написаний на основі законодав­ства Юстиніана та Бревіарія.

В той же час відбувались дуже характерні процеси в юрис­пруденції, обумовлені тим, що реальне життя створювало су­міші правових систем. Внаслідок цього для правників усі сис­теми були однаково чинними. Наприклад, у державі франків одночасно діяло три системи: романізоване лангобардське право, римське право, франкське, або салічне право.

Такий паралелізм тягнув за собою доповнення однієї сис­теми права положеннями іншої, якщо цього вимагали потре­би практики. При цьому найчастіше зверталися до положень римського права, як найкраще й найповніше розробленого.

Отже, можна зробити висновок, що протягом V—XI ст. у Західній Європі мало місце запозичення як позитивного рим­ського права, так і його ідей, головних засад, втілення їх у правосвідомість та юридичну практику. Звернення до ціннос­тей, вироблених системою римського права, безперечно, було спробою рецепції у сучасному розумінні цього поняття.

Разом з тим, через те, що рецепція відповідала потребам порівняно невеликих соціальних груп, тоді як правосвідо­мість широких мас знижувалась, ця спроба на тому відтинку часу не дала помітних результатів. Оскільки законотворчість варварських королів випереджала теоретичні розробки, вона мала не надто перспективний характер, а модернізація норм римського права часто полягала у примітивізації, адаптації їхніх положень.

Звертаючись до питань рецепції римського права у пізньо­му Середньовіччі, слід звернути увагу на такі обставини.

145

Переживши реформування XI ст., Церква практично одно­часно змінила й своє ставлення до світської ученості та по­ганських філософії й культури. Не будучи вже зв'язаною не­обхідністю змагань з іншими світоглядами, маючи у Західній Європі не лише інтелектуальну, а й духовну, і, навіть, певною мірою політичну владу, Церква почала сприяти вивченню

10 — 3-1008

інших культур та учень. Це у свою чергу слугувало істотною рушійною силою розвитку політичної та правової думки.

Отже, слід звернути увагу на те, що рецепція права у цей період була пов'язана з трансформаціями світогляду, а та­кож його вивченням та коментуванням. У такому плані її час­то пов'язують з діяльністю університету у Болоньї, що виник наприкінці XI ст. і незабаром дістав світову славу. Саме з цим університетом часто пов'язують виникнення школи глоса­торів.

Появі цієї течії сприяло те, що вивчення права у Болон­ському університеті полягало у читанні джерел та коменту­ванні останніх професорами. При цьому коментування вико­нувало не стільки допоміжну навчальну функцію, скільки по­лягало у тлумаченні положень норм позитивного права.

Основним методом аналізу римських джерел була екзеге­за, яка вчинялась шляхом написання між рядками або на по­лях оригіналу коротких приміток або пояснень до окремих слів — глос.

Порівнюючи паралельні місця джерел, глосатори виходили з того, що Корпус Юстиніана є єдиним цілим, де не може бу­ти протиріч. Це, певна річ, знижувало цінність висновків, от­риманих таким шляхом. Тому деякі глосатори використову­вали синтетичний метод, систематизуючи певні частини того чи іншого джерела за різними ознаками.

Результатами таких досліджень були summae, тобто за­гальні попередні зауваження, огляди тієї чи іншої частини Корпусу, або brocardo — збірки окремих догматичних поло­жень, особливо сумнівних та складних, виведених з джерел, що супроводжувалися доказами та поясненнями.

З'являються також tractatus монографічного характеру та quaestiones, тобто збірки рішень казусів, що розглядались на практичних заняттях у школах.

Вивчаючи це питання, згадаємо імена найвідоміших пред­ставників школи глосаторів: Ірнерія (засновника цієї течії), Булгара, Вакарія, Босіано Дісовані, Плацентіна (засновник синтетичної течії у школі глосаторів), Роджеріо, Донарі Одофреда, Азо, Акурсія.

Поміж глосаторів, крім уже згаданих екзегетичної та син­тетичної течій, існувала також диференціація залежно від ступеня формалізму. Приміром, Булгар і його епігони аж надто були схильні до формалізму. їм протистояли так звані «гозіани» на чолі з Мартином Гозіа, які на чільне місце ста-

146

вили «справедливість» (aequitas), а в деяких випадках навіть не розуміли необхідність того формалізму, що зумовлений потребами цивільного обігу.

Творчість школи глосаторів завершив Аккурсій, котрий, начебто підводячи риску під тим, що зробили його поперед­ники, видав вибрані глоси на законодавство Юстиніана — «Glossa ordinaria». Ця збірка була популярною не лише у теоретиків, а й на практиці. У судах вона застосовувалась чи не нарівні з законом.

Оскільки цей напрям дослідження римського права фак­тично вичерпав себе, на зміну йому прийшла інша школа — постглосаторів (або коментаторів). Предметом їхніх дослі­джень та коментування були вже не римські джерела, а глоси попередників.

Засновниками цього напряму були Жак де Ровіньї та Рай-мондо Лулій. Безперечною заслугою коментарів була спроба філософського осмислення права та оцінка юридичних норм з позицій природного права, використання діалектики та ка­зуїстики. Це дозволяло їм пристосувати римське право до потреб сучасного життя. Використовуючи системний метод, коментатори вишукували в різних римських правових джере­лах насамперед головне місце (locus), тобто фрагмент, який їм здавався головним, а вже потім тлумачили зміст джерела «від нього».

Найвідомішими коментаторами були Бартоло де Саксо-феррато, Бальд де Убальдіс, Ясон де Майнус. Усього відомо 136 імен представників цієї школи.

На початок XVI ст. вичерпала себе й школа коментаторів, її різко критикували італійські гуманісти епохи Відродження за схоластичний підхід.

І хоча італійські гуманісти не створили свого, окремого на­пряму в юриспруденції, їх заслуга полягає у відновленні ори­гіналів латинських юридичних пам'яток, котрі часто були ви­кривлені глосаторами.

Крім того, гуманізм створив базу виникнення історико-фі-лологічної та синтетичної шкіл права.

Виникнення історико-філологічного способу аналізу пов'я­зано з іменами французького філолога Гійома Бюде, італій­ського юриста Аіндріа Альгато та німецького юриста Ульриха Пазі, а вищі досягнення цієї школи — з ім'ям видатного французького правознавця Жака Кюжа — чудового юриста і філолога. Представники цієї школи прагнули з'ясувати пер-

147

вісне значення норм Корпусу Юстиніана, спираючись на фі­лологічне тлумачення джерел, з урахуванням особливостей часу їх створення. Саме представникам цієї школи Дені Годфруа та його синові Якобу (Теодору) належать ідеальні для свого часу видання Corpus juris civilis та коментарі до Codex Theodosianus.

Своєрідною противагою історико-філологічному напряму слугувала систематична (догматична) школа, найбільш ви­датним представником якої був Доно Юг Донелл, котрий розробив першу цілісну систему римського права — досить близьку за своїм характером до інституційної.

Недоліком цих шкіл була суто теоретична орієнтація, тому цілком природним стало виникнення течій практичної спря­мованості, представники яких намагалися обґрунтувати тезу про неможливість застосування римського права взагалі (Франсуа Отман), або, принаймні, без урахування засад міс­цевого (національного) права (Андреас Гайль).

Поряд з вивченням та коментуванням відбувалась рецеп­ція римського приватного права у формі прямого застосу­вання. Найбільш повне втілення така форма мала у пізньому Середньовіччі в Німеччині.

Чинники цього вбачають в дії кількох факторів, насампе­ред, в незадовільному стані національного німецького права та юриспруденції, крім того, в особливих властивостях рим­ського права, в психологічній готовності німців до рецепції тощо.

Головними шляхами запровадження римського права в юридичну практику було: трансформація судів (малоосвіче-них шефенів, орієнтованих на звичаєве право, заміняли випу­скники університетів, де на чільному місці було вивчення римського права), надання університетам фактично права «офіційних консультацій».

Безпосередня рецепція римського права у формі запрова­дження у судову практику мала місце не лише в Німеччині, а й в інших західноєвропейських країнах, наприклад, у Нідер­ландах.

Досягши свого піку наприкінці XVI ст. (наприкінці пізньо­го Середньовіччя), така форма рецепції потім почала зазна­вати дедалі більшої критики, що було результатом не стільки зміни економічних, скільки політичних та соціальних відно­син, а також істотних змін у світогляді, пов'язаних з настан­ням Нового часу.

148

Розглядаючи особливості рецепції римського права у Но­вий час, слід звернути увагу на такі обставини.

У XVII ст. світоглядні засади поглядів на державу та право у Західній Європі сформувались у дві головні течії, що їх умовно назвемо французькою (англо-французькою) та ні­мецькою. Такий поділ обумовив подальшу диференціацію на­прямів рецепції римського права за французькою та німець­кою схемами. Звичайно, диференціація не мала абсолютного значення, та все ж наслідки були досить помітними.

Французька течія була набагато більш «розкутою», ближ­чою до англійських та нідерландських зразків. Однак поміт­нішу роль в обґрунтуванні рецепції римського права судило­ся відіграти не їй, а німецькій філософії. Тому про останню слід мати достатньо чітке уявлення.

Спочатку треба скласти уявлення про таке явище, як ні­мецька «Просвіта», котра, хоч і була досить поміркованим та державницьким за характером вченням, але не могла не по­значитись на сприйнятті, трактуванні та відборі для рецепції положень римського права.

Значний вплив на формування світогляду після Просвіт­ництва справив насамперед Імануїл Кант, котрий першим у Німеччині розпочав систематичне обґрунтування лібералізму. Наріжним каменем його соціальних поглядів було положен­ня про категоричний імператив, суть якого полягає у тому, що кожна особа визнається самоцінністю і не може бути за­собом досягнення спільного блага. Людина у своїй поведінці має додержуватись велінь морального закону, що є апріор­ним, не піддається впливу жодних зовнішніх обставин, а тому є безперечним.

Кульмінацією руху, розпочатого Кантом, була філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, головні положення якої викладені у його праці «Філософія права».

Варто зазначити, як він оцінював хід історії та місце у ньому Риму та німців. Відправним моментом тут є те, що істо­ричний розвиток духу має три головні фази: східну, греко-римську й німецьку. Сутність їх у тому, що Схід знав і донині знає, що вільний тільки один; греко-римський світ — що віль­ні деякі, а німецький світ знає, що вільні всі. Але свободу (во­лю) Гегель невідривно пов'язує із законом. Причому не лише стверджується, що закон забезпечує волю, а й сама наявність закону означає наявність волі.

Принципом історичного розвитку є національний дух. За

149

кожної історичної доби є якась одна нація, що на неї покла­дено місію провести світ крізь уже досягнуту ним діалектич­ну стадію. За часів Гегеля, на його думку, такою нацією є німці. Крім того, на хід історії впливають визначні особистос­ті, у чиїх прагненнях втілені діалектичні переходи, що мають відбуватись в їхню добу. Це — герої, їм можна порушувати звичайні моральні правила.

До розуміння Гегелем духу історії та значення держави слід додати, мабуть, дещо з його трактувань поняття «пра­во». Воно вживається у трьох основних значеннях: право як свобода («ідея права»), право як форма свободи («особливе право»), право як закон («позитивне право»). Тут звертає на себе увагу ієрархія прав. Серед «особливих прав» чільне міс­це займає право держави, яке врешті-решт і є єдино правди­вим. Отже, знов-таки має місце примат держави.

Залишаючи для самостійних розвідок трактування Гегелем сутності права в інших значеннях, співвідношення пов'язаних з цим категорій та понять, з викладеного вище можемо зро­бити висновок, що гегелівське розуміння ролі держави, сво­боди індивіда та його стосунків з державою, а також духу (розвитку) історії та значення у цьому процесі німецької на­ції мало обумовити особливості рецепції римського права у Німеччині тієї доби.

Однак до того, як перейти до розгляду цього питання, маємо ще коротко охарактеризувати так звану історичну школу права, що теж істотно вплинула на перебіг рецепції римського права у Німеччині.

Засновником цієї школи, яка на чільне місце у своїх дослі­дженнях ставила питання не про те, у чому полягає сутність права та яким воно має бути, а про те, як право виникає та яка його історія, був Густав Гуго — професор університету в Геттінгені, автор «Підручника природного права як філосо­фії позитивного права, особливо — приватного права».

Гуго критикував тодішні підручники за те, що у них не розрізнялись античний та сучасний підхід до юридичних ка­тегорій, і виступив за те, щоб традиційні юридичні поняття і норми не вивчали як мертві маси, а щоб кожне підлягало критичній оцінці з погляду його історичного походження. На його думку, цивілістична наука має зосередитись на тому, чим до цього часу не займалась практична юриспруденція: слід звернутись до розвідок стародавнього римського права, починаючи не з компіляції Юстиніана, а давніших джерел.

150

_І

Найбільш помітною постаттю історичної школи був, однак, не Гуго, а Фрідріх Карл фон Савіньї. У своїй книзі «Про тя­жіння нашого часу до законодавства та правознавства», по­лемізуючи з професором з Гейдельбергу Ю. Тібо, котрий ставив питання про доцільність скасування старих норм та видання нових на підвалинах природного розуму, він сфор­мулював загальну концепцію розвитку права, з якої випливав висновок про методологію засвоєння (рецепції) положень римського права. На думку Савіньї, завдання правників поля­гає в тому, щоб на підставі результатів історичних розвідок виділити з римського права те життєздатне, що у ньому є, що стало з перебігом часу національним германським, і перероб­ляти його в органічне ціле з продуктами, що самостійно ут­ворились у новому німецькому житті.

Ці ідеї далі розвивали Г. Ф. Пухта, А. фон Бетман-Хольвег, Ф. Блуме, Г. А. Хайзе, Ф. X. Мюленбрух та ін. Важливе зна­чення мало також те, що у 1816 р. німецький історик Б. Нібур знайшов у Вероні рукопис Інституцій Гая, який став джере­лом нового історичного матеріалу, дозволив уточнити розу­міння низки положень римського права.

Недоліками молодшої (нової) історичної школи у Німеччи­ні було надмірне захоплення дослідженнями логічного боку ідеальної моделі права, оцінка права як плоду народного ду­ху, готовність жертвувати заради гармонійності доктрини но­вими явищами, що не вписуються в цю гармонію, а також не­дооцінка ролі кодифікацій та законотворчого процесу. Ці не­доліки намагалися усунути прихильники реалістичної (праг­матичної) школи, найбільш видатним представником якої був Р. фон Єринг, послідовний супротивник Савіньї і творець цієї школи.

Виходячи з того, що право є безпосереднім продуктом життя, Єринг обґрунтував висновок про те, що всі великі змі­ни в суспільному житті тягнуть за собою зміни й у сфері пра­ва. При цьому мають значення не тільки національні сили та потенціал кожного народу, а і його зіткнення з іншими, запо­зичення. Народ, котрий засуджує себе на національну зам­кнутість, тим самим прирікає себе на застій. Звідси випливає висновок, що вивчати історію права необхідно з урахуванням суспільних сил, що діють в той чи інший час. Такий підхід дозволяє створити запас знань про динаміку права, дізнати­ся, які явища треба ураховувати творцю законів при розробці норм права.

151

На думку Єринга, найцінніша спадщина для нас — це рим­ський метод правотворчості, завдяки якому римське право, не перестаючи бути стрункою науковою системою, в той же час завжди лишалось найкращим для практичного застосу­вання. Тому з римського права слід зберігати тілжи те, що у ньому формально і матеріально ще лишається цінним, а замість усього іншого поставити нові, більш співзвучні ча­су та необхідні йому поняття. Завдання сучасного юриста не тільки в створенні, ай у руйнуванні, що розуміється як відкидання непотрібного та застарілого.

Отже, було визначено методологію рецепції римського права, знайдено рішення, значення якого важко переоцінити: Durch das romiscne Recht uber aber romische Recht chinaus — Від римського права — вперед і далі римського права.