§ 2. Статус воїнів

Значення римського війська не лише зумовило появу мілі­тарного права, як сукупності норм, що регулюють різні ас­пекти відносин всередині армії, а й потребувало чіткого ви­значення правового статусу вояків: надання їм, з одного бо­ку, привілеїв та гарантій, а з іншого — закріплення вимог до них з боку громади.

211

14*

Для того, щоб забезпечити належне соціальне становище легіонерів, їх було наділено низкою привілеїв, зокрема:

1. при покараннях за правопорушення заборонялося від­ давати їх на бій з дикими звірами, сікти різками, засилати у копальні і присуджувати до примусових робіт. До них не міг застосовуватися такий спосіб страти, як повішення, що вва­ жалося ганебним. їх не дозволялося катувати під час допи­ тів;

2. воїни мали право на так званий «табірний пекулій» — майно, що формувалося за рахунок військової платні, пода­ рунків від батьків чи родичів, спадщини від товариша, який загинув на полі бою. Пекулій вважався власністю сина, і його батько не мав жодних прав на це «табірне майно». Август ви­ дав закон, що дозволяв сину заповідати табірний пекулій на свій розсуд. Цей закон підтвердили Нерва і Траян;

3. привілеї у галузі спадкування полягають також у тому, що солдат під час походу міг заповідати без будь-яких фор­ мальностей. Він міг призначити собі спадкоємця тимчасово або за відкладальної умови. Солдатський заповіт вважався дійсним незалежно від його форми. Було потрібно лише, щоб заповідач ясно висловив свою волю;

4. ветеранам, що йшли у відставку, пенсії виплачувалися зі спеціальної військової каси, заснованої Августом, яка попов­ нювалася за рахунок податку на спадщину і податку на ку- півлю-продаж;

5. ветерани платили податок з майна і несли корабельну повинність, але звільнялися від повинності зі спорудження кораблів;

6. після вислуги необхідної кількості років ветерани отри­ мували право на земельні ділянки, що надавали їм у провін­ ціях, на нових «римських територіях» від імені імператора.

Разом з тим, у деяких приватних відносинах права вояків було обмежено. Наприклад, до моменту відставки солдат не мав права укладати законний шлюб. Якщо він був одружений до моменту зарахування в армію, то шлюб розривався або, точніше, призупинявся на час військової служби. Імператор­ськими едиктами тим солдатам, термін служби яких минув, надавалося право укладати законний шлюб з жінкою, з якою вони перебували у фактичних шлюбних відносинах, або (як­що вони до служби у війську були одружені) поновити шлюб з колишньою дружиною.

Низка правових обов'язків покладалася на офіцерів. Зок-

212

рема, книга 49 Дигестів містить згадку про те, що «...обов'яз­ком трибуна чи того, хто командує військовим загоном, є: розміщення легіонерів у таборі, проведення з ними навчання, збереження ключів від воріт [табору], нічні обходи, присут­ність при роздачі легіонерам продовольства, перевірка їжі [легіонерів], попередження зловживань при зважуванні [про­довольства], покарання у межах наданої їм компетенції зло­чинних діянь, присутність на зборах табору, прийняття скарг легіонерів, догляд за хворими». Застерігають офіцерів' від зловживань: «...той, хто командує військом, має найсуворі-шим чином ставитися до надання відпусток..., не посилати ле­гіонерів на приватні роботи, на лов риби чи полювання».

Оскільки статус вояка був тимчасовим, а потім відбувалася його трансформація у статус «звичайного», цивільного рим­ського громадянина, підставою чого була відставка з війська, докладно регламентувалося питання залишення військової служби.

Відставка могла бути різних видів:

1. почесна, що надавалася після вислуги повного терміну служби;

2. з поважних причин, що надавалася у разі, якщо військо­ вослужбовець виявлявся непридатним до подальшого несен­ ня військової служби через поранення чи хворобу;

3. ганебна, що мала місце тоді, коли особа звільнялася у відставку за вчинення публічного делікту (злочину). Звільне­ ний з війська за такою підставою позбавлявся пільг, які нале­ жали ветеранам, не мав права залишатися у резиденції імпе­ ратора й у місті Римі тощо.