§ 5. Школа рецепції римського права в Україні

Ведучи мову про рецепцію римського права, не можна не згадати про наукову школу в цій галузі, що сформувалася та існує в Україні.

Як згадувалося, потужна школа романістики традиційно існувала в Київському національному університеті ім. Тараса

166

Шевченка. Разом з тим, питання рецепції римського права не були предметом її наукових розвідок. Виняток становлять розділи, присвячені рецепції, у підручниках історії римського права. Слід зазначити, що такий підхід був характерним для давніших часів і зберігається надалі. Романісти Київського університету, головним чином, досліджують догму і почасти історію римського права, водночас практично не звертались до питань його рецепції в пізніших правових системах.

Така картина характерна і для романістики України в ці­лому. Виняток становлять окремі праці з цієї проблематики, підготовлені в різні роки науковцями різних міст України. У 1950 р. В. Бек зі Львова проводить цікаве дисертаційне дос­лідження «Рецепція римського права у Західній Європі» (рос. мовою). Більше ніж через 40 років В. В. Васильченко із Запо­ріжжя захищає кандидатську дисертацію на тему «Рецепція римського спадкового права в сучасному спадковому праві України» (К., 1997), а пізніше видає низку монографій з від­повідної проблематики. Попри наукову цінність цих дослі­джень, вони все ж таки відображають, передусім, індивіду­альні зусилля науковців та їхніх керівників і не ґрунтуються на традиціях цілісних наукових шкіл.

Тому виникнення української наукової школи рецепції римського права, мабуть, виправдано буде пов'язувати з ро­маністикою Півдня України, де інтерес до цієї проблематики формується у контексті загальноєвропейського процесу ак­тивізації досліджень феномену рецепції римського права у XIX ст., коли з'являється низка цікавих праць зарубіжних вчених (Р. Єринга, Ф. Савіньї, В. Модермана, О. Штоббе та ін.).

Віддавали належне цікавій проблемі і науковці Російської імперії, у тому числі романісти Новоросійського університе­ту, на юридичному факультеті якого не лише існувала кафед­ра римського права (створена, до речі, серед перших, водно­час з фундацією самого факультету), а й працювало чима­ло видатних фахівців у цій галузі. Зокрема, слід згадати Д. І. Азаревича, Ю. С Гамбарова, М. Л. Дювернуа, К. К. Ди-новського, І. Г. Табашникова, кожен з яких був не лише та­лановитим викладачем, а й блискучим науковцем. У працях цих романістів (багато хто з них, як, наприклад, Ю. С. Гам-баров, М. Л. Дювернуа, були ще й прекрасними цивілістами), висвітлювалось широке коло питань — від загальних поло­жень римського права до детального аналізу окремих ін-

167

ститутів, таких, наприклад, як опіка та піклування, прекарій та ін.

Однак з огляду на предмет, що нас цікавить, — встанов­лення початку фундації Південної школи рецепції римського права — найбільший інтерес становлять твори Д. І. Азаревича та М. Л. Дювернуа.

Дмитро Іванович Азаревич від початку своєї наукової ді­яльності спеціалізувався у галузі римського та греко-рим-ського права, захистивши у 1872 р. магістерську дисертацію на тему «Про відмінності опіки та піклування за римським правом» та у 1877 р. докторську дисертацію «Прекаріум за римським правом». Обіймаючи посаду ординарного професо­ра кафедри римського права Новоросійського університету, видав поміж інших фундаментальну працю «З лекцій по рим­ському праву», де виклав свої погляди на значення римсько­го права та сутність і характер його рецепції більш пізніми системами права.

Методологічною основою розвідки Д. І. Азаревича, що ви­значає характеристику ним значення римського права, є ро­зуміння останнього як такого, що складає життєвий, прак­тичний елемент сучасного позитивного законодавства, а тому є підґрунтям для єдиної науки цивільного права.

Визначаючи хронологічні межі рецепції римського права у Західній Європі XII—XVI ст., Д. І. Азаревич пояснює появу цього феномену дією сукупності чинників: поширенням ідеї про наступність влади німецьких імператорів після імперато­рів римських, наслідком чого було створення «імператор­ського права» (Kaiserrecht), що було симбіозом права Юсти-ніана і німецького імператорського законодавства; прагнен­ням церкви до єдності й універсальності, об'єднання навколо єдиного центру — Риму; створенням у Західній Європі уні­верситетів, які виникали найчастіше на основі шкіл права і де чи не найголовнішими предметами були канонічне та римське право. При цьому рецепція римського права розглядається і як явище суто правове — запозичення його положень пояс­нюється необхідністю використання для врегулювання низки відносин «більш тонких» норм, ніж ті, що існували у звичає­вому праві більшості західноєвропейських країн, і як складо­ва більш загального процесу запозичення досягнень високо-розвиненої античної культури.

Визначаючи характер рецепції римського права у більшос­ті країн Західної Європи, Д. І. Азаревич зазначає про дві

168

важливі особливості цього явища: 1) те, що римське право було рециповано комплексно, а не за окремими інститутами, і 2) те, що воно було рециповано субсидіарно, тобто запрова­джувалось у тих випадках, якщо у місцевому законодавстві були прогалини, протиріччя, неточності тощо.

При цьому Д. І. Азаревич розрізняє два підходи до засво­єння римського права. По-перше, це засвоєння позитивним законодавством західноєвропейських країн положень рим­ського права. По-друге, це засвоєння його «духу», тобто ме­тодологічної основи, на підґрунті чого виникло «теперішнє римське право», що увібрало у себе «працю, духовний розви­ток і науку майже усієї сучасної Європи». Отже, йдеться про рецепцію римського права у галузі практичній (а затим і за­конотворчій) і рецепцію у галузі теоретичній. Причому ос­тання навіть є більш важливою, оскільки можна зробити вис­новок, що практичне засвоєння досить швидко (за історични­ми мірками, звичайно) може вичерпати себе, тоді як визнання можливості «теоретичної рецепції» римського права приво­дить автора до парадоксального, але принципово важливого висновку: «єдина наука цивільного права є наука римського права, але не право римлян, а те право, котре століттями нау­кових праць розроблялось на ґрунті римського права, не за­вершилось у дальшому розвитку ще й досі і відкриває шлях до нових форм відносин, невідомих самим римським прав-никам».

Окремо слід згадати про позицію Д. І. Азаревича щодо ви­значення ступеня впливу римського права на давньоруське законодавство. Всупереч досить поширеному погляду, згідно з яким вплив римського права на давньоруське законодав­ство був незначним і рецепції фактично не відбулось, він пе­реконливо доводить наявність запозичення римського права через контакти з Візантією (зокрема, зазначається, що знана «Кормча» майже цілком складена з трактатів візантійського права). Пізніше —у Російській імперії з часів Петра І — ре­цепція відбувалась опосередковано шляхом запозичення над­бань західноєвропейської культури.

Інший романіст Новоросійського університету, М. Л. Дю­вернуа, вплив римського права на правові системи сучасності стисло, але точно оцінив у невеликій за обсягом, однак добре відомій фахівцям праці «Значення римського права для ро­сійських юристів», що вийшла друком у 1872 р.

Обґрунтовуючи доцільність звернення до римського права

169

_L

російських правників, насамперед практичних працівників, він змальовує позитивні перспективи такого підходу, харак­теризує переваги римського права, власне, тим самим пропа­гуючи рецепцію останнього у формі практичного викорис­тання. Серед переваг римського права він називає універсаль­ність та абстрактність останнього, підкреслюючи, що римське право є «правом найбільш універсальним» з-поміж інших систем права, таким, що придатне для застосування у різних країнах. Але поряд з універсальністю римське право є ще й абстрактним, тобто втілює в собі, начебто, ідеальну модель права взагалі. Як пише М. Л. Дювернуа: «Саме у римському праві найкращим чином історично було реалізовано абст­рактну ідею права: у ньому той істотний і загальний елемент, котрий складає основу усякого права, розвинений такою мі­рою, як ніде інше».

Такий підхід видається цілком слушним. Якщо універсаль­ність римського права визначає можливість його географіч­ного, «горизонтального» поширення, завдяки чому воно ви­являється придатним не лише для Риму, а й для інших країн, то абстрактність римського права є, начебто, характеристи­кою його «по вертикалі», визначає можливість його поши­рення у часі, завдяки чому воно виявляється придатним для застосування у майбутньому, реципується пізнішими систе­мами права. Саме такою диференціацією пояснюється взагалі рецепція римського права: воно рециповане не тільки країна­ми — наступницями Риму, а й іншими державами, спричини­ло вплив, було засвоєно не лише державами — сучасницями Римської імперії, а й тими, що виникли набагато пізніше. Зокрема, саме універсальністю та абстрактністю римського права обумовлена можливість і доцільність його рецепції дав­ньоруським, а пізніше — українським, російським та іншим правом, вплив на законодавство, юриспруденцію тих країн, які не перебували зі Стародавнім Римом у безпосередніх кон­тактах у просторі та часі.

У підсумку, не характеризуючи спеціально рецепцію рим­ського права та її форми, М. Л. Дювернуа чітко й однозначно висловлюється на користь цього явища. Він зазначає: «Росій­ське право не може втратити, а може лише виграти від сти­кання з римським правом, як виграло німецьке право».

Традицію вивчення римського права було перервано після подій, що почалися у Російській імперії в жовтні 1917 р. Як зазначалося, римське право було вилучено з навчальних про-

170

грам і викладання його було поновлено аж у повоєнні роки. У ту добу в Одеському університеті окремі питання рецепції римського права досліджував І. В. Шерешевський. Зокрема, у посібнику «Французький Цивільний кодекс 1804 р.» він дав короткий нарис створення Кодексу Наполеона, нагадуючи, що підґрунтям останнього було римське право, і констатую­чи поширення найважливіших принципів римського права на цивільне право Франції XIX ст.

Деякі питання впливу римського права на більш пізніші правові системи досліджувалися й у дисертації Є. О. Харито­нова, присвяченій інституту ведення чужих справ без дору­чення за радянським цивільним правом. Оскільки спеціальних норм щодо цих відносин у Цивільному кодексі УРСР не було, у дисертаційному дослідженні встановлювався генезис цього інституту, яким було відоме римському праву negotiorum gestio. Далі з'ясовувався вплив відповідних принципів і норм римського права на буржуазні системи цивільного права, ци­вільне законодавство УРСР та інших союзних республік то­дішнього СРСР.

Однак, як і праці інших згадуваних романістів, ці публіка­ції ще не мали єдиної мети, цілісного методологічного підхо­ду, і тому лише формували підмурок для ґрунтовних дослі­джень у цій галузі, які мали стати початком формування ук­раїнської школи рецепції римського права.

її виникнення можна пов'язати з тими змінами доктрини права, що почалися наприкінці 80-х років у колишньому СРСР і набули нової якості на початку 90-х років з початком розбудови незалежної Української держави.

Принципове значення мала відмова від матеріалістичного монізму в поглядах на характер історичних процесів та ви­значення співвідношення матеріального базису і права. Нау­кові праці 1990-х років у цій галузі ґрунтуються на тому ме­тодологічному посиланні, що право є важливою складовою цивілізації, зазнає разом з останньою піднесень та спадів, розвиваючись, зазвичай, за циклами, що мають характер вис­хідної спіралі. Отже, право — це не елемент певної соціаль­но-економічної формації, що втрачає значення разом із зане­падом останньої, а самодостатня і вічна цінність, що існує і розвивається у контексті загального вдосконалення людства. Звідси висновок про збереження значення цінності ідей, по­нять і категорій римського права, яке не розглядається вже

171

_

як лише надбудова до виробничих відносин рабовласницько­го суспільства, для подальшого розвитку права.

Принципово важливими вихідними положеннями, на яких започаткувалася Українська (Одеська) школа рецепції рим­ського права, були: трактування права як елементу цивіліза­ції (культури); визнання виправданості поділу права на пуб­лічне і приватне; теза про циклічний розвиток цивілізацій як чинник повторюваності визначальних елементів та інститутів на різних етапах розвитку права; характеристика римського права не просто як системи правових норм Стародавнього Риму, а як сукупності концепцій, принципів і норм приват­ного права, сформованих на підвалинах ідей античної філо­софії про природне право, що дістали юридично завершену форму в результаті творчої їх переробки римською юрис­пруденцією; теза про те, що рецепція римського права є складовою частиною загальних повторюваних відроджень вищих досягнень цивілізацій (культур), що відійшли у ми­нуле.

З урахуванням цих положень було запропоновано визна­чення рецепції римського права як відродження, сприйняття його духу, ідей і головних засад та основних положень тією чи іншою цивілізацією на певному етапі її розвитку в кон­тексті загального процесу циклічних ренесансів. Також було сформульовано тезу про необхідність розрізнення форм, ви­дів і типів рецепції римського права, про що йшлося на по­чатку цього розділу.

Принципові положення, викладені вище, обговорювалися на VII, VIII та IV колоквіумах романістів Центральної та Східної Європи у Римі, Владивостоці та Новому Саді. Одним з важливих результатів участі у роботі VII колоквіуму було створення за його рекомендаціями Центру вивчення рим­ського права та похідних правових систем при Одеській на­ціональній юридичній академії.

Методологічною основою обрання напрямів сучасних нау­кових розвідок Школи рецепції римського права (у тому чис­лі Центру вивчення римського права) були згадані вище ідеї про позачасову цінність римського права як елементу цивілі­зації; неодноразовість його рецепцій; іманентну властивість цього феномену для європейських цивілізацій; необхідність розрізнювати форми, види і типи рецепції права, зумовлені особливостями цивілізаційного розвитку в певному місці й часі Зокрема, на підґрунті висновку про наявність західноєвро-

172

пейського та східноєвропейського типів рецепції римського права почався аналіз впливу римського права на західну та східну традиції приватного права в Європі.

Важливе місце поміж сучасних напрямів досліджень Шко­ли займають проблеми рецепції римського права і розвитку традиції приватного права в Україні. При цьому дослідники зосереджують увагу на з'ясуванні впливу (рецепції) римсько­го права в Україні після набуття незалежності.

Сучасний процес правотворчості в незалежній Україні робить особливо актуальною проблему «Римське право в Україні XXI ст.» Розглядаючи римське право як одну з під­валин сучасної європейської цивілізації у контексті загаль­них процесів, що відбуваються в Європі, представники Шко­ли обґрунтовують висновок про те, що українське право по­чинає достатньо адекватно взаємодіяти з римським (а, отже, і Європейським) правом.

Дослідження питань рецепції римського права в Україні знайшли в останні роки відображення не лише у низці публі­кацій, а й у підготовці кількох кандидатських дисертацій, присвячених окремим аспектам цієї проблеми. Зокрема, зга­дана вже кандидатська дисертація науковця із Запоріжжя

B. В. Васильченка була присвячена проблемам рецепції рим­ ського спадкового права у спадковому праві України; у ди­ сертаціях О. С Козлової і Р. Ф. Гонгало було розглянуто вплив ідей та положень римського приватного права на фор­ мування і розвиток інститутів українського речевого права. О. М. Калітенко у своїй дисертації досліджує деякі питання впливу ідей римського права на регулювання особистих та майнових відносин подружжя. Дисертаційні розвідки

C. О. Погрібного та В. М. Зубара об'єднує новий напрям у методології наукового пошуку: аналізуються не лише поло­ ження римського права та їх вплив на право України, питан­ ня поставлено ширше — предметом є рецепція римського права в українському праві (на прикладі окремих інститутів) у загальному контексті розвитку європейського права.

Школа рецепції прагне не обмежуватися суто теоретич­ними розвідками обраної проблеми, а надати їм також нау­ково-прикладного та практичного звучання. Зокрема, Центр вивчення римського права та похідних правових систем контактує з науковцями України, Італії, Польщі, Молдови, Росії, Югославії та ін., які займаються вивченням проблем

173

_I

використання надбань римського права у процесі вдоскона­лення національного цивільного права.

Поширенню знань про римське право та його рецепцію і впровадженню їх у навчальний процес має сприяти започат­кований у 1999 р. проект Центру «Римське право і сучас­ність». У рамках проекту в 1999—2002 pp. видано низку мо­нографій Є. О. Харитонова, присвячених історії приватного права Європи, колективну монографію «Рецепції приватного права: парадигма прогресу» (1999), навчальні посібники з римського права та порівняльного права Європи.

Частина II

ОСНОВИ ПУБЛІЧНОГО

ПРАВОПОРЯДКУ ТА ПУБЛІЧНОГО

ПРАВА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

_L

Попередні зауваження

Вибір положень римського публічного права, що мають бу­ти предметом вивчення сучасними правознавцями, пов'яза­ний з труднощами, зумовленими тим, що публічні інституції, публічна влада, а відтак і публічне право протягом історії Ри­му зазнавали значних змін. Разом з тим, в основі різноманіт­них державно-політичних устроїв Стародавнього Риму бу­ли певні єдині уявлення про принципи взаємин особи, сус­пільства і держави, що знаходили своє відображення в поло­женнях публічного права. Ці положення є свого роду уза­гальненням римським раціональним розумом античного дос­віду — тим більш цінним, що державність Стародавнього Ри­му і принципи римського врядування часто слугували зраз­ком для наслідування в державному будівництві в пізніші епохи.

Jus publicum призначене виражати сукупні інтереси всієї громади. Одна з головних рис публічного права як сукуп­ності норм полягає у тому, що ці норми формуються та існують ніби незалежно від волі окремого суб'єкта. Для то­го, щоб перетворитися у норму публічно-правового рівня, воля окремої людини має пройти шлях узгодження з волею і прагненнями інших осіб. Правдиві принципи й інститути публічного права, що відповідають своєму призначенню — виражати інтереси співтовариства, — формуються тому не тільки через суто матеріально-нормативні приписи, а є та­кож нерозривними з певною процедурою «легалізації» цих приписів. Зміст повноважень державних органів і порядок реалізації ними цих повноважень однаковою мірою визнача­ються принципами публічного правопорядку і відобража­ються у ньому.

175

Дійсна система реального римського публічного права точно невідома. Припускають, що римська юриспруденція ставилася до нього як до абстрактного поняття, що мало об'єднувати загальні правові вимоги до публічного правопо­рядку, організації публічної влади та врядування, карного права тощо. Надалі йтиметься про загальні категорії, що властиві більшості правових систем, з погляду на римське публічне право як сукупність своєрідних принципів, що є підґрунтям усіх інших інституцій та інститутів «публічного права».

При цьому слід зважати, що про архаїчне римське право відомо дуже мало. Від законів цього періоду до нас дійшли лише уривки, та й ті переважно у викладі пізніших римських авторів. Тому романісти довго з недовірою ставилися до них, вважаючи їх недостатньо достовірними. Однак значне розширення джерельної бази дозволило переглянути це ставлення, бо нові дослідження дають додаткові підтверд­ження цих традицій. Через це, надалі при характеристи­ці римського публічного права викладаються, передусім, ли­ше ті відомості про державний устрій та норми архаїчного римського права у цій галузі, що помітно вплинули на роз­виток доктрини римського публічного права класичного пе­ріоду.

Уявлення римських правознавців про публічне право, як таке, що стосується сукупного інтересу громади і призначене забезпечувати ці інтереси (публічний правопорядок), зумов­лює і логіку подальшого викладу матеріалу. Спочатку доціль­но розглянути питання про суб'єктів публічного права, ос­кільки саме характером їх інтересів та порядком реалізації останніх визначалася сфера дії публічного права, а відтак — організація публічного правопорядку. По-друге, мають бути з'ясовані основи публічного правопорядку, відтак — органі­зація публічного правопорядку як спосіб реалізації (функці­онування) публічної влади. І, нарешті, важливим є аналіз ме­ханізму захисту сукупного (публічного) інтересу, що здій­снюється, насамперед, за допомогою карного права і карної юстиції.

Розділ І СУБ'ЄКТИ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА