55.Зунр. Акт злуки зунр і унр

Напередодні поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні активізувався національно-визвольний рух у західноукраїнських землях.

Переговори делегації Української Центральної Ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов'язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати велику частину Холмщини і Підляшшя УНР, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх в окремий край.

Протягом тривалого часу австро-угорська влада відмовлялася виконувати це зобов'язання, і тільки 16 жовтня 1918 р., коли імперія була вже приречена, з'явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів», який передбачав федеративну перебудову держави. Відповідно до положень цього документа, 18 жовтня 1918 р. українські парламентарії зі Східної Галичини і Північної Буковини, керівники політичних партій і церковних ієрархів створили у Львові орган представницької влади - Українську Національну Раду. її очолив Євген Петрушевич.

19 жовтня Українська Національна Рада оголосила про намір об'єднати всі західноукраїнські землі (Східну Галичину, Північну Буковину і Закарпаття) у єдину українську державу, і зробити це мирним шляхом.

Рішучими супротивниками цих планів виступили польські державні кола, що спиралися на численне польське населення, сконцентроване здебільшого в містах Східної Галичини. 28 жовтня в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія. її представники повинні були 1 листопада 1918 р. прибути до Львова, щоб прийняти від австрійського намісника владу над Східною Галичиною.

Частина молодих українських офіцерів, які вважали, що в рамках чинних законів домогтися визнання Української держави мирним шляхом не вдасться, ще у вересні 1918 р. створили Центральний військовий комітет. Коли про плани Польської ліквідаційної комісії стало відомо у Львові, на терміново зібраному засіданні Центрального військового комітету було вирішено підняти повстання.

. Утворення ЗУНР. Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.

11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С. Голубович та ін. 13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км кв., її населення (6 млн) на 71% було українським.

56. Політика військового комунізму.

Громадянська війна поставила перед більшовиками завдання створення величезної армії, максимальної мобілізації всіх ресурсів, а звідси - максимальної централізації влади та підпорядкування її контролю всіх сфер життєдіяльності держави. При цьому завдання військового часу збіглися з уявленнями більшовиків про соціалізм як безтоварних, безриночном централізованому суспільстві. У результат, політика "воєнного комунізму", проведена більшовиками у 1918-1920 рр.., будувалася, з одного боку, на досвіді державного регулювання господарських відносин періоду першої світової війни (в Росії, Німеччини), з іншого - на утопічних уявленнях про можливість безпосереднього переходу до безриночному соціалізму в умовах очікування світової революції, що призвело в кінцевому підсумку до форсування темпів соціально-економічних перетворень в країні в роки Громадянської війни.

Основні елементи політики "воєнного комунізму". У листопаді 1918 р. продармія була розпущена і декретом від 11 січня 1919р. ведена продрозверстка. Декрет про землю практично скасовувався. Земельний фонд передавався не всім трудящим, а, в першу чергу, радгоспам і комун, а в другу - трудовим артілям і товариствам спільного обробітку землі (ТОЗам). На основі декрету від 28 липня 1918 р. до літа 1920 було націоналізовано до 80% великих і середніх підприємств. Декретом РНК від 22 липня 1918 р. "Про спекуляції" заборонялася будь-яка недержавна торгівля. На початок 1919 повністю були націоналізовані або закриті приватні торгові підприємства. Після закінчення Громадянської війни було завершено перехід до повної натуралізації економічних відносин . У період громадянської війни була створена централізована державна і партійна структура. Піком централізаторства став "главкізм". У 1920 р. існувало 50 главків, підпорядковувався ВРНГ, що координував суміжні галузі і займалися розподілом готової продукції - Главторф, Главкожа, Главкрахмал та ін Споживча кооперація була також централізована і підпорядкована Наркомпродові. У період "воєнного комунізму" була введена загальна трудова повинність, мілітаризація праці.

Підсумки політики "воєнного комунізму". У результаті проведення політики "воєнного комунізму" були створені соціально-економічні умови для перемоги Радянської республіки над інтервентами і білогвардійцями. У той же час для економіки країни війна і політика "воєнного комунізму" мали тяжкі наслідки. До 1920 р. національний дохід впав з 11 до 4 млрд. рублів в порівнянні з 1913 р. виробництво великої промисловості становило 13% від довоєнного, в т.ч. важкої промисловості - 2-5%. Продрозверстка призвела до скорочення посівів і валового збору основних сільськогосподарських культур. Продукція сільського господарства в 1920 р. становила дві третини довоєнного рівня. У 1920-1921 рр.. в країні вибухнула голод. Небажання терпіти продрозверстку привело до створення повстанських осередків в Середньому Поволжі, на Дону, Кубані. У Туркестані активізувалися басмачі. У лютому - березні 1921 р. західносибірських повстанці створили збройні формування в декілька тисяч чоловік. 1 березня 1921 спалахнув заколот в Кронштадті, в ході якого висувалися політичні лозунги ( "Влада Радам, а не партіям!", "Поради без більшовиків!"). Гострий політичну та економічну кризу підштовхнув вождів партії до перегляду "усієї точки зору на соціалізм ". Після широкої дискусії кінця 1920 - початку 1921 з X з'їзд РКП (б) (березень 1921) почалася поступова відміна політики "воєнного комунізму ".

Нова економічна політика (НЕП).

Нова́ економі́чна полі́тика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.

НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами.

З другої половини 1920-х років почалися перші спроби згортання НЕПу. Ліквідовувалися синдикати в промисловості, з якої адміністративно витіснявся приватний капітал, створювалася жорстка централізована система управління економікою (господарські наркомати). Сталін і його оточення узяли курс на примусове вилучення хліба і насильницьку колективізацію села. Проводилися репресії проти управлінських кадрів (Шахтинська справа, процес Промпартії тощо). На початок 1930-х років НЕП був фактично згорнутий.

Безперечним успіхом НЕПу було відновлення зруйнованої економіки, причому, якщо врахувати, що після революції Росія втратила багато висококваліфікованих кадрів (економістів, управлінців, виробничників), то успіх нової влади стає ще більшим, стаючи справжньою «перемогою над розрухою». В той же час, відсутність тих самих висококваліфікованих кадрів стала причиною прорахунків і помилок.

Значні темпи зростання економіки, проте, були досягнуті лише за рахунок повернення в буд довоєнних потужностей, адже Росія лише до 1926—1927 року досягла економічних показників довоєнних років. Потенціал для подальшого зростання економіки виявився украй низьким. Приватний сектор не допускався на «командні висоти в економіці», іноземні інвестиції не віталися, та і самі інвестори особливо не квапилися до Росії через нестабільность, що зберігається, і загрози націоналізації капіталів. Держава ж була нездібна лише зі своїх засобів виробляти довгострокові капіталомісткі інвестиції.

Також суперечливою була ситуація і в селі, де явно гнобилися «куркулі» — найбільш дбайливі і ефективні господарі. У них був відсутній стимул працювати краще. Змусити село збільшувати обсяг виробництва можна було лише переклавши її на колективний спосіб господарювання, що підкоряється централізованому плануванню.