9. Київська держава за правління Ярослава Мудрого.

Після смерті князя Володимира Великого між його синами почалася кривава війна за владу. У ній загинули Борис і Гліб. У 1019 р. у битві на р. Альті Ярослав переміг свого головного суперника — пасинка Володимира Святополка, прозваного за вбивство братів Окаянним. З братом Мстиславом Ярослав у 1026 р. уклав угоду, за якою вони розділили по Дніпру Південну Русь. Ярослав отримав Правобережжя з Києвом, Мстислав - Лівобережжя з Черніговом. По смерті Мстислава (1036 р.), у якого не було спадкоємців, Ярослав зробився, за словами "Повісті временних літ", "самовладцем Руської землі".

Ярослав Мудрий князював у Києві 35 років (1019—1054 pp.). Головну увагу Ярослав приділяв внутрішнім проблемам, а також відбудові країни та захисту її кордонів. 1036 р. він розбив і відкинув назавжди від Києва печенігів, на початку 30-х pp. XI ст. відвоював у Польщі червенські міста і Белзьку волость, здійснив успішні походи проти ятвягів і Литви. Для захисту західних рубежів держави київський князь заснував над р. Саяном місто Ярослав, підкорив племена чуді, на березі Чудського озера заклав місто Юргів (християнське ім'я Ярослав - Юрій, Георгій). З розгромом печенігів південні кордони Київської Русі на Правобережжі відсунулися від р. Стугни до Росі приблизно на 100 км. На Росі було збудовано Юр’їв (сучасна Біла Церква) та інші міста-фортеці. Київська Русь стала найбільшою державою в Європі, її кордони простягалися від Волги до Карпат і від Росі до Балтійського моря.

Могутність Київської держави була визнана всією Європою, і правлячі династії почали вступати з родиною київського князя у шлюбні відносини. Самого Ярослава Мудрого звали "тестем Європи". Його дружиною була дочка шведського короля Інгігерда (Ірина). Сестра князя Добронега була дружиною польського князя Казиміра. Одна його дочка Анна стала французькою королевою, друга, Єлизавета, — норвезькою, третя, Анастасія, — угорською. Син Ярослава Всеволод одружився з дочкою візантійського імператора Костянтина Мономаха Марією; від цього шлюбу народився майбутній київський князь Володимир Мономах.

Нині відомо понад 100 списків "Руської правди". Більшість дослідників поділяють їх на три редакції: коротку, поширену і скорочену. Складається "Руська правда" з "Правди Ярослава", або "Найдавнішої правди" (її датують 1016 p., коли вона була дана Ярославом новгородцям), "Правди Ярославичів" (датують 1072 р.) і окремих законодавчих постанов. "Правда Ярослава" дороблялася й остаточно під назвою "Суд Ярослава Володимировича" упроваджена 1036—1037 pp. Разом з "Уставом Володимира Всеволодовича" (Мономаха) вона складає Поширену редакцію "Руської правди". Скорочена редакція розглядається здебільшого як найпізніша, створена шляхом вилучення застарілих норм із Поширеної редакції у XIV—XV ст. Кожна з редакцій "Руської правди" відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин, що в цілому дає змогу характеризувати цю збірку як пам'ятку феодального права. Закріплюючи в офіційному документі норми звичаєвого права і таким чином суттєво обмежуючи феодальну сваволю, "Руська правда" загалом увічнювала феодальну нерівність, усебічно захищала інтереси і власність феодалів, створювала умови для закабалення феодально-залежного населення. Коли за вбивство селянина платилося 6, то за князівського дружинника — 80 гривень. Однак законодавець певною мірою дбав і про права "низів", зокрема захищав від господарської сваволі закупів, не допускав протиправного обернення їх на холопів тощо. Основним об'єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість людини, хоч і різні за її фінансовою оцінкою. На відміну від багатьох аналогічних європейських юридичних пам'яток (так званих "варварських правд"), "Руська правда" не передбачала застосування смертної кари, відрубування рук, ніг чи інших аналогічних покарань. А кровна помста хоча й допускалася за часів Ярослава Мудрого, проте вже його синами була категорично заборонена. Замість неї вводилася грошова компенсація. "Руська правда" відіграла важливу роль у соціально-економічному розвиткові суспільства, поступі державності і складанні державного управління.

За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, стала в ряд з головними країнами середньовічного світу — Візантією та Германською імперією. Та його сини не змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.

10. Політична і культурно-освітня діяльність Я.Мудрого

Період князювання Ярослава Мудрого (правив у 1019-1054 pp.) – період зовнішньополітичного і культурного піднесення Русі. За Ярослава Мудрого відвойовані західні руські землі, розгромлені печеніги у 1036 році.

У період князювання Ярослава розквітла культура Русі – з'явилися перші лікарні при монастирях, засновано школу, бібліотеку. Князь дуже любив читати. Літописець писав: «до книжок виявляв завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень... засіяв книжними словами серця віруючих людей...». Ярослав мав одну з найбільших бібліотек у тогочасному світі, її до сьогодні не знайдено. Було зведено величні споруди – на місці перемоги над печенігами побудовано перлину світової архітектури Софійський собор, церкву Богородиці Пирогощі, святої Ірини, Золоті ворота тощо.

Зміцнилися позиції православної церкви – засновано Київську митрополію, Києво-Печерський монастир. Уперше митрополитом став русич – Іларіон, автор твору «Закон і благодать».

Вершиною діяльності Ярослава стало створення першого писемного зведення законів – «Руської правди». Цей збірник руських законів закріпив багато норм звичаєвого права, обмежив феодальну сваволю, охороняв приватну власність, замінив звичай кровної помсти на грошову виплату. «Правда» узаконювала феодальну нерівність, всебічно захищала інтереси і власність феодалів, створювала умови для закабаления феодально залежного населення. Водночас вона дбала і про права «низів» руського суспільства, зокрема захищала від господарської сваволі закупів, не допускала протиправного обернення їх на холопів. Смертної кари у збірнику не існувало. «Руська правда» є цінним джерелом вивчення державної організації Русі, господарства, побуту тих часів.

10. Причини та наслідки політичної роздробленості Київської Русі.

Серед причин політичної роздробленості Київської Русі можна виокремити такі.

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння, зростанням кількості міст, пануванням натурального господарства, а отже, його замкнутим характером. Каталізатором де централізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель.

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русинами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, нерозвинутих засобів комунікації та недостатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі призвело до відпливу значних матеріальних та людських ресурсів на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Великою мірою послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення.

3. Несталий порядок успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував "горизонтальний" принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата — до наступного за віком. Однак уже наприкін. XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про "вотчинний", або "вертикальний", принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, призводило до міжусобиць, підривало основи Київської держави.

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася торговельними шляхами, що проходили через Русь ("з варяг у греки", Соляний, Залозний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак із кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати.

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. Боротьба з ними вимагала спільних дій князівств, але в умовах зростання ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. У результаті, занепадали міста й села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

Наслідки політичної роздробленості були згубними для держави. У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно сам ості й ними стали також Ростово-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське та інші князівства.

10. Політичний устрій Київської Русі.

Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях ("снемах"). Цю форму правління історики називають "колективним сюзеренітетом".

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

10. Характерні риси та особливості розвитку Київської Русі.

В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун - бог грому і блискавки. Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. Була заснована митрополича єпархія. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17 — у самому Києві. Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму — славетної Софії Київської — є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво.

Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм — греками, що поширювали християнство серед слов'ян. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать», прочитаному у 1052 р. в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби — такі як князівські чвари, боротьба з кочовиками,- й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є літопис, відомий під назвою «Повість временних літ». Його пов'язують з іменами монахів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 1113—1116 рр. Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчання» князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчудовішого поетичного твору Київської доби — «Слова о полку Ігоревім» (1185—1187) також належав до княжого двору. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слугували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини.

10. Утворення, піднесення та занепад Галицько – Волинської держави.

1199 р. з'явилося нове державне об'єднання — Галиць-ко-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мсти-елавича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1288—1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ ВОЛІ, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.

І етап (1199—1205) — утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський КНЯЗЬ Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно Підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем.

II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний

період боротьби за галицький стіл.

III етап (1238—1264) — об'єднання та піднесення,

активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило роз громив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.Відчуваючи реальність постійної загрози із заходу і сходу,зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.).

IV етап (1264—1323) — стабільність і піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабільності,

V етап (1323—1340) — поступовий занепад. Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, увірвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політич-' ного впливу галицького боярства, зростання чвар та міжусобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних дер­жав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без Правителя.

10. Роль Данила Галицького в національній історії.

Данило Галицький був сином засновника Галицько-Волинської держави Романа Мстиславича. Після смерті батька був проголошений князем у Галичині, однак через міжусобні війни разом з матір'ю і братом Васильком перебував у Польщі та Угорщині. Княжити Данило Галицький почав на Волині (1221 р.), в 1238 р. остаточно здобув Галицьке князівство. У 1239 р. розповсюдив свою владу на Київ. Його воєвода Дмитро очолив оборону міста від орд хана Батия в грудні 1240

Данило був мудрим політиком, який прагнув посилити свою державу. З цією метою він розширював міста, закладав нові - Львів, Холм; піклувався про православну церкву; сприяв розвитку культури.

Реформаторська діяльність князя Данила Романовича була перервана монголо-татарською навалою на Південно-Західну Русь. Вперше з монголо-татарами князь Данило зіткнувся в битві на р. Калці у 1223 р. Сил у роздробленої Русі для боротьби проти ворога не було, тому ніхто не завадив йому пройти і землями Галицько-Волинської держави. Під ударами завойовників впали міста Галич, Володимир і багато інших.

Кілька років князь Данило не визнавав влади хана, однак на грізну вимогу Батия у 1246 р. він був змушений прибути в його столицю м. Сарай, де і отримав ярлик на князювання. Тим не менш подальша діяльність князя Данила свідчить, що він визнав себе залежним від монголів лише на деякий час. Повернувшись додому, він почав ретельну підготовку до боротьби проти Золотої Орди. Данило уклав військові союзи з недавніми ворогами: польськими князями, угорським королем. Підготовці князя до антимонгольської походу сприяв і Папа римський Інокентій ІV. Щоб заохотити Данила, Папа запропонував йому титул короля. У перший раз Данило відмовився від цієї пропозиції з політичних міркувань, але вдруге прийняв. У 1253 р. в Дорогочині папський посланець урочисто коронував Данила Галицького.

Але європейські монархи залишилися осторонь від боротьби русичів проти монголів. Вже в 1252 р. в Галичину вторглися кочевища Куремси, але дружина сина Данила - Лева - розгромила ординців, витіснивши їх за Дністер. З кінця 1254 Данило перейшов до рішучих дій проти Куремси і завдав йому низку поразок протягом 1256-1257 рр.. Це були перші перемоги русичів над монголо-татарами.

У Золотій Орді вирішили будь-якою ціною приборкати свавільного підданого і відновити залежність Галицько-Волинського князівства. У 1258 р. на землі князівства вторглося потужне і численне військо на чолі з досвідченим полководцем Бурундаєм. Західноєвропейські сусіди відмовилися допомогти Данила. У таких несприятливих умовах Данило Романович прийняв вимоги Бурундая, зокрема зруйнував основні фортеці князівства: Львів, Володимир, Луцьк та ін. Лише Холм залишився недоторканим.

Оцінюючи роль і значення діяльності князя Данила, слід вказати, що він об'єднав усі землі, якими володів Роман, створив із них з допомогою Василька могутню державу, з яким вважалися сусіди, яку визнавав Папа римський. Своїм коронуванням він затвердив її становище як королівства, як гідного спадкоємця традицій Київської держави і зробив можливим майже сто років її існування.

10. Історичне значення Київської Русі.

Київська Русь – могутня європейська держава, одна із найбільших в світовому колі держав середньовіччя. Вона започаткувала міцний буфер між азійським сходом і европейським заходом, стала першим захисником европейських держав від кочових, войовничих племен сходу. Руська держава зросла на власному фундаменті, хоча і використала багатий досвід сусідніх держав, зокрема європейських.

Київська Русь започаткувала українську державність, бо без неї не було б усіх наступних етапів національного державотворення. Матеріальні, духовні, історичні традиції Київської Русі зокрема - мова, ментальність, звичаї, національні кольори, символи-тризуб і т. д. перейшли в наступні часи нашої історії. Руси-праукраїнці були основою державотворчого етносу на центральній території великої держави – імперії. Основа держави, її політичний, економічний і духовний центр знаходився на території середнього Подніпровя, споконвічною столицею був Київ, і власне територія сучасної України повністю вміщається в рамки середньовічної Руси-України.

Отже, тут корені нашої державності, тут центр руської, а не російської цивілізації, бо всі новоутворені північно-східні князівства підпорядковувались, залежали від столиці Києва, а Москви на той час небуло.

10. Боротьба руських земель проти монголо-татарських завойовників.

Навала монголо-татарської орди на чолі з Батиєм розпочалася в кінці 1237 р.На Русь рушило близько 140 тисяч воїнів. Підкоривши володіння волзьких булгар, завойовники напали на Рязанське князівство. Досить швидко були захоплені й спалені Рязань, Суздаль, Володимир та багато інших міст. Населення не тільки пограбували, а й значною мірою знищили та захопили в полон. Після завоювання половців і відпочинку орди темника Менгу-хана у 1239 році пішли в наступ на південну частину Русі. Спочатку були захоплені, пограбовані й спалені Переяслав та Чернігів, а потім населені пункти цих князівств. Пізньої осені 1240 р. війська Батия підійшли до Києва. Вражений красою міста, хан запропонував жителям здатися без бою. Але кияни відмовилися. Тоді татари перейшли підмерзлий Дніпро і почали облогу.

Трагізм і розпуку подій, що розгорнулися навколо Києва, передають записи, зроблені очевидцем, старим українським літописцем. Він зазначає,що коли «прийшов хан Батий до міста Києва з величезною кількістю воїнів, то оточив місто. Облягла його сила татарська, і неможливо було нікому з міста вийти, ні у місто ввійти. I не можна було чути в місті один одного від іржання стад кінських та галасу незчисленної кількості людей. I вся земля була переповнена татарами.

I послав Батий до городян з такими словами: «Якщо підкоритесь мені, буде вам милість, а як будете опиратися, то багато постраждаєте і жорстоко загинете». Але городяни ніяк не послухали його, а злословили і проклинали його. Батий же дуже розгнівався і звелів з великою люттю іти на приступ міста. I так пробили міські стіни і ввійшли у місто, а городяни кинулися назустріч їм. I тут можна було бачити і чути страшенний тріск списів і стукіт щитів; стріли затьмарили світло так, що не видно було неба за стрілами, а була темрява від безлічі стріл татарських, і скрізь лежали мертві, і скрізь текла кров, як вода».

Залишений у Києві Данилом Галицьким досвідчений воєвода (тисяцький) Дмитро очолив оборону міста, що тривала більше двох місяців. Бої за Київ стали прикладом виключного героїзму і високого патріотичного духу його захисників. На місці зруйнованих їм доводилося вночі зводити нові укріплення, щоб вдень їх захищати. Оборонялися всі - чоловіки і жінки, старі й діти, хоча на захисників міста сипались стріли, каміння, вогнепальні снаряди. Ми можемо пишатися мужністю наших далеких предків.Коли ворог увірвався до «міста Ярослава», кияни укріпилися у «місті Володимира» і ще декілька діб оборонялися. Поранений воєвода Дмитро потрапив у полон. Останньою твердинею відчайдушної боротьби стала Десятинна церква. Врешті-решт від руйнівної сили таранів і під вагою оборонців, які скупчилися на хорах, стіни її завалились, поховавши останніхгероїв. Це сталося 6 грудня 1240 р. Місто було зруйноване. Населеннямасово винищувалося. Більшість живих потрапили у рабство. Так розправились завойовники з оборонцями.

Взявши Київ, татари рушили на Галичину та Волинь. Данило Романович та інші князі й бояри втекли за кордон. Населення ховалося в лісах та горах. Волинські й галицькі міста теж були спустошені. Монгольські орди двома потоками вдерлися в Угорщину, Польщу і Чехію. Військо угорців вдалося розбити. Але сили татар теж виснажилися боротьбою з Руссю. Від кордонів Італії Батий повернув назад. Біля гирла Волги заснував місто Сарай-Бату - столицю створеної ним великої Золотої Орди.

18. Загарбання земель України іноземними державами в 14-16 ст.

У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.

У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.

Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову допомогу. Удільні князі складали великокнязівську раду. Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.

Люблінська унія 1569 року об'єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське, утворивши єдину державу - Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою. Одним з найважливіших наслідків Люблінської унії для українського народу було те, що українські землі - і ті, що належали перед тим до Литви, і ті, що належали вже до Польщі, опинилися тепер в одній державі. Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.

18. Люблінська унія

Угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року. Шлях до об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею започаткувала династична Кревська унія 1385 року з метою спільного подолання зовнішньої небезпеки — лицарів-хрестоносців.

З другої половини XV століття став набирати сили новий суперник Литви — Московське князівство, яке почало претендувати на українські та білоруські землі. На початку XVI століття Литва у війнах з Московією втратила майже третину своєї території, зокрема Чернігово-Сіверщину і Смоленськ. Ситуація загострилась в середині XVI століття, коли почалась Лівонська війна. Литва, що підтримувала лівонців, опинилася на межі катастрофи. Щоб уникнути завоювання, вона мусила знайти надійного союзника. З Польським королівством вісім разів обговорювалось й укладалось різноманітні угоди-унії пов'язані особою спільного монарха — великого князя литовського, що обіймав на той час посаду й польського короля. Укладення Люблінської унії спричинило пришвидшену інтеграцію центральних українських земель та місцевої знаті до західноєвропейської політико-соціальної спільноти.

Українські землі у складі Речі Посполитої об'єднувалися у 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське, Брацлавське. З 1618 року приєдналося ще Чернігівське воєводство, що утворилося на землях, відторгнутих від Московського царства. Воєводства поділялися на повіти (староства). Для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств було збережено дію Литовського статуту й староукраїнської мови в діловодстві.

Воєводства очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Вони керували шляхетським ополченням, головували на місцевих сеймах і стежили за діяльністю шляхетських земських судів. Воєводства поділялися на повіти (землі). Їх очолювали старости й каштеляни (коменданти фортець).

Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії, закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 року. Цей кодекс діяв як на території Великого князівства Литовського, так і на українських землях. Згідно з ним селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержали право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Третій Литовський статут остаточно зробив селянство закріпаченим станом.

18. Церковне життя. Берестейська унія

Рішення Київської митрополії Константинопольського патріархату на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 р. за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності. Унію (від лат. unio — союз) формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року. Безпосередніми приводами до унії були:

ідея об'єднання християн після розколу в 1054 р. на православну та католицьку у єдину церкву ;

на думку українських єпископів, мала б вирішити проблему полонізації та покатоличення православних, вони отримали б рівноправність у Речі Посполитій з католиками ;

тісніше зв’язати Україну й Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Москви;

невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» — і залежали тільки від Папи та почасти від короля. Після розділу Польщі Росія почала ліквідувати Берестейську унію. Катерина ІІ розпочала боротьбу, спрямовану на її повне знищення унійної метрополії та навернення усіх вірян до Російської православної церкви. Спочатку була ліквідована уніатська митрополія та всі єпархії, за винятком полоцької: Микола І 1839 ліквідував рештки Унії, на Правобережжі, Волині і Білій Русі, а Олександр II — на Холмщині і Підляшші. Росія під час окупації Галичини 1914 заарештувала митрополита Андрея Шептицького й насаджувала силою православ'я під проводом єпископа Евлогія. Такі самі спроби були й під час другої світової війни (1939–1941), але вони були безуспішними.

Лише після окупації 1944 та арешту всієї ієрархії Греко-католицької церкви, на т. зв. Соборі у Львові 1946, при участі 214 священиків та кількох мирян, під наглядом органів НКВС скасовано Берестейську Унію і Греко-католицьку церкву підпорядковано московському патріархові. Подібно ж ліквідовано Унію на Закарпатті 1949 і Пряшівщині 1950. Синод української католицької ієрархії в Римі 2 грудня 1980 ствердив, що акт ліквідації Унії т. зв. «львівським собором» недійсний, проти чого протестував у Ватикані 22 грудня 1980 московський патріарх.

18. Культура України в 14-17ст.

Цехові братства. У XV-XVI ст. в Україні на зразок Західної Європи утворюються ремісничі цехові організації – братства. Ці об’єднання ремісників створювалися в основному за територіальним принципом – по кварталах або вулицях міста. Вони мали своїм центром церкву чи каплицю певного віросповідання, переважно католицького чи православного. На чолі братства стояв обраний цехмістр. У його виборі і взагалі у справах цеху повноправними були тільки визнані ремісники-майстри. Ті, що не були прийняті до складу майстрів, належали до так званої челяді, головним чином учні, які мали досить довгий, по 3-7 років, вишкіл у майстрів. У Львові існувало більше десятка цехів. Славився своєю майстерністю цех сідлярів: роботи виконувались дуже акуратно і добротно. Цех мав свій професійний знак і знамено, статут, суд, печатку. Члени цехового братства збирали гроші на поминки та учти, спільно відзначали національні свята. Такі братства відігравали значну роль у відродженні національної культури.

Становище церкви. Надзвичайно тяжким було становище української православної церкви як одного з чинників культурного процесу. Проти неї вів уперту, непримиренну боротьбу войовничий католицизм, який офіційно підтримувала польська королівська адміністрація. Ще однією трагедією православної церкви було те, що вона, позбавлена підтримки меценатів, з XV-XVI ст. культурно зубожіла, її література була обмежена богослужебними книгами, які не могли задовольнити запити багатьох інтелектуально розвинутих людей.

Поряд із зміцненням польської адміністрації костели почали боротьбу за перетворення українців у римо-католиків. Фатальними для України були наслідки Люблінської унії 1569 р. більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) перейшла до Польщі, а друга, значно менша, – до Москви. На Україні з’явилися польські магнати, яким король роздаровував землі. Українська культура й православна церква зазнавали важких утисків.

А невдовзі, у 1596 p., була укладена Берестейська церковна унія. Задумана як засіб зміцнення української православної церкви, вона мала непередбачені наслідки: з однієї православної церкви утворилася так звана уніатська, або українська католицька церква (з’єднана з Римом), і православна не з’єднана, яка у другій половині XVII ст. потрапила в залежність від московського патріарха. Владики, частина шляхти і міщани пішли за унією, а більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем Острозьким, братства, селяни й передовсім козацтво залишилися при православній церкві.

Виникла полемічна література, яка мала велике значення для оборони православної церкви. У цій полеміці брали участь видатні автори, їхні твори поширювались по всій Україні й викликали захоплення у читачів. І все ж православні втрачали права, а разом з ними церкви, монастирі, які переходили в уніатські руки.

На тлі цих подій поглиблюється денаціоналізація української шляхти, цілий ряд знатних родів переходить в унію або католицтво, а пізніше в польський національний табір. Релігійна боротьба виснажувала сили народу: православні ненавиділи уніатів як зрадників, а римо-католицька церква не вважала їх за повноправних громадян, принижувала, бо вони не були поляками. Поляки вимагали, аби уніати, з’єднані з Римом, відмовились від своїх догм, історії, традицій. Але українська католицька церква, за словами видатного історика Д. Дорошенка, не зв’язала себе з польським урядом, а стала одним із засобів боротьби української народності проти полонізації.

18. Кримське ханство

Кри́мське ханство — держава кримськотатарської династії Ґераїв. Самоназва — Кримський юрт Існувала у 1449–1783 роках. Займала територію Криму, степів Північного Причорномор'я в межиріччі Дністра і Дону, а також земель північної Кубані. Заснована Хаджі І Ґераєм внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. 1478 року, за правління його сина Менґлі І, прийняла протекторат Османської імперії. Тримала у васальній залежності кочовиків Ногайської, Буджацької, Єдисанської, Перекопської орд. Протягом 15 — 18 століття вела перманентні війни з північними сусідами — запорозькими козаками, Литвою, Польщею, Московією і донськими козаками. Неодноразово здійснювало великі полювання на рабів в Україні. Зазнала сильних руйнувань під час російсько-османської війни 1735–1739 років. 1774 року отримала незалежність в результаті чергової поразки Османської імперії від Росії. 1783 року анексована Російською імперією. Феодальні міжусобиці в Орді і підтримка Польсько-Литовської держави сприяли утворенню 1449 р. незалежного Кримського Ханства на чолі з Хаджі Ґераєм, який переніс резиденцію з Солхата (нині Старий Крим) до Салачику в околицях пізнішого Бахчисарая і поклав початок ханській династії Ґераїв. В 1475 р. під час походу османської Туреччини на Крим, коли султаном Мехмедом ІІ були завойовані ґенуезькі колонії Північного Причорномор'я, кримська правляча династія в особі Менґлі I Ґерая визнала сюзеренітет османського султана.

В наступні роки османський вплив на внутрішні справи Кримського ханства підсилювався, час від часу викликаючи спротив кримських ханів, аж до збройних сутичок (в котрих Ґераї інколи зверталися за збройною допомогою до руського козацтва, як у подіях 1624–1629 рр.). Ефективність опору була низькою, стримувалася усобицями всередіні самого ханського роду, та до середини XVIII ст. ханство значною мірою втратило політичну самостійність на користь Османської імперії.

18. Феномен козацтва:генезис, характерні особливості та риси козацтва

Коза́к — вільний лицар, шляхетний оборонець рідної землі, одвічний вартовий свободи і незалежності українського народу.

Спочатку козаки були вільними хліборобами. Періодично вони відривалися від своїх основних занять і займалися відхідництвом (рибальством, полюванням у степу) і набігами на татарські улуси.

Перші згадки про українських козаків відносяться до кінця XV століття, хоча саме їхнє виникнення відбулося в більш ранній період. Ще за часів Київської Русі літописи згадують про існування на кордоні руських земель і кочового Степу бродників і берладників — вільних людей, котрі не підкорялися князівській владі і жили, зокрема, за рахунок здобичі від набігів на половців і візантійські володіння.

Наприкінці XV — у першій половині XVI століття на українсько-татарському прикордонні знаходилися й українські бояри-лицарі, які очолювали загони, що боролися з татарськими наїздами. До другої половини XVI століття існувала також аморфна прикордонна військово-промислова спільнота бояр-козаків і бояр-шляхтичів. До початку XVII століття усі ті спільноти ввійшли до козацького стану.

Старости прикордонних земель використовували фортеці для захисту кордонів, формуючи з козаків бойові загони.

Козацтво, яке швидко перетворилося на значну військову силу, уже до початку XVII століття стало найважливішим чинником захисту України від татаро-турецької і польсько-католицької загрози.

18. Запорізька Січ

Створення Запорізької Січі стало потужним імпульсом консолідації українського козацтва, формування його самосвідомості та утвердження організаційної структури. Першу велику Січ на поч. 50-х років XVI ст. заснував на о. Мала Хортиця Дмитро Вишневецький ("Байда") :— український князь зі старовинного волинського роду Ґедиміновичів. Він першим з української знаті вирушив за Дніпровські пороги, присвятивши життя боротьбі проти татарських і турецьких загарбників.

Територія, яку займали запорожці, "Вольності Війська Запорізького", — охоплювала значну частину Півдня України і змінювалася залежно від політичної обстановки. Столицею запорізької вольниці була Січ — своєрідне місто-фортеця. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях, мала гарні укріплення.

Усередині Січі стояли курені — великі приміщення для козаків, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торговельні лавки тощо. У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. В передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців, спеціальне приміщення призначалося для проживання іноземних послів.

У мирний час козаки насамперед займалися промислами й скотарством, а в т.зв. паланках — землеробством, що базувалося на фермерських засадах. Але головним їхнім обов'язком був захист рідної землі від турецько-татарських загарбників та боротьба проти соціального й національно-релігійного гноблення.

Запорізька Січ стала місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України. Воно витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи на своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею, звичаєвим правом та символікою. За формою це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців.

Вищою законодавчою владою на Січі була Козацька рада.У постійній боротьбі з ворогами запорізьке козацтво створило самобутнє військове мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Його зброя складалася з самопалів різного калібру, пістолів, шабель, луків зі стрілами, довгих списів тощо. Основу війська становила піхота, яку вважали найкращою в Європі. Найпоширенішим видом піхотного бойового порядку був т.зв. табір. Майстерністю відзначалася козацька кіннота, що, як правило, наступала "лавою". Артилерія запорожців складалася з мортир — важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Січ мала також вітрильно-весловий флот із великих човнів — чайок або байдаків. Широко використовувалися розвідка, різні засоби дезінформації ворога, фортифікаційні земляні роботи тощо. Складовими успіху запорізького козацтва у бою насамперед були особиста хоробрість, постійні заняття військовою справою, досконале знання місцевості.

Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Унікальним явищем було кобзарство. Своїми піснями та думами кобзарі підіймали народ на боротьбу, пробуджу: вали й розвивали українську національну свідомість.

Отже, в Запорізькій Січі, як і в козацтві загалом, найяскравіше віддзеркалилося прагнення українського народу до свободи і незалежного державного життя, що робило її виразником загальнонаціональних інтересів.

18. Козацько-селянські повстання в кін. 16-17ст.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 —1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) — тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані уходниками та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Повстання К. Косинського (1591—1593) — перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтичеві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і м. Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592 — 1593 pp. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Цодільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та загін німецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому війську у вирішальній битві під П´яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запорожжя.

Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією під час бою, за іншою — підступно вбитий слугами князя Вишневецького в ході переговорів). Залишившись без лідера, повстанці зазнали поразки.Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка.Наливайко Семерій (Северин) (?—1597) — козацький ватажок, провідник козацького повстання 1595—1596 pp. Родом з Галичини. Змолоду козакував на Запорожжі, потім вступив на службу до князя К. Острозького. В 1594 — першій половині 1595 р. бере участь в антитурецьких походах. Після повернення з Угорщини бере під козацький контроль більшу частину Волині, що стало початком великого повстання. Після капітуляції повстанців на р. Соло-ниці Наливайко разом з іншими козацькими старшинами потрапив у полон, був відвезений до Варшави і страчений. Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основними причинами невдач були стихійність, неорганізованість, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, малочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців, тощо. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

18. Причини, характер і рушійні сили визвольної війни українського народу сер. 17 ст. під проводом Б.Хмельницького.

Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

1. Релігійне гноблення - наступ католицизму та уніатства на права й свободи Української православної церкви, конфіскація церковного майна та земель, насадження католицизму серед населення, впровадження обов'язкового податку для населення на утримання католицької та уніатської церкви.

2. Національне гноблення - обмеження українців у правах при зайнятті урядових посад та роботі в органах самоврядування міст, вказівки на другосортність й неповноцінність українців.

3. Соціальне гноблення:

• зростання барщини, натуральної та грошової ренти, зростання податків та відпрацьовок селян на користь держави, підсилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів;

• феодальна анархія та розгул магнатсько-шляхетського свавілля, експлуатація з боку євреїв-орендаторів;

• посилення козацтва й міщанства, нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів та шляхти.

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним.

Головною рушійною силою визвольної війни було козацтво. Серед повстанців було багато селян та міщан, а також вихідців з дрібної української православної шляхти. Підтримувало повстання й православне духівництво.

Цілями Національно-визвольної війни були:

• усунення польського домінування, створення Української держави;

• ліквідація кріпацтва, середньої та великої феодальної власності на землю;

• затвердження козацького типу господарювання на основі буржуазної власності на землю.

Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння, чи, як висловлювалися польські історики ХIХ ст., ”цивілізування” України, вони також були чинником нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Керуючись принципом “сильний завжди правий”, вони постійно вдавалися до насильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні, анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних землях змусили поляків визнати, що “на Україні править беззаконня”. Схильність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала в їхньому ставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи і в такий спосіб заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян повинностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали, особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 р.

Головною рисою його таланту стратега була рішучість наступальних дій з метою розгрому ворога частинами у відкритому бою. Хмельницький зарекомендував себе як новатор й носій передових ідей у військовому мистецтві. Його знамениті засідки, демонстративні атаки, навмисні відступи та інші тактичні прийоми ставили у безвихідь не одного польського воєначальника.

У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природнім, виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під час повстання й справді пішов поголос, що він хоче відновити "давньоруське князівство " чи навіть планує утворити окреме" козацьке князівство ". Можливо, ці ідеї й розглядались, але здійснити їх за таких обставин було б неможливо. Як показали безперервні війни, козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над помилками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лих і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішувати - при своїй владі, чи чужій - було справою другорядною. Нарешті у Східній Європі суверенітет тоді ототожнювався не з народом, а з особою законного монарха. З огляду на те, що за всієї популярності та влади, Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхнина, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його. Їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформовану й автономну суспільству законність і захист.

18. Богдан Хмельницький – видатний політик і полководець, творець Української козацької держави.

В історії України особа Богдана (Зіновія) Хмельницького невіддільна від віковічних прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості. Саме з Богданом Хмельницьким пов'язане становлення української держави, формування української нації. Українські, польські, російські історики порівнюють його з такими гігантами XVIIст., як Олівер Кромвель в Англії та Валленштайн в Богемії. В дослідженнях, присвячених гетьману, часто підкреслюється його вміння досягати багато, володіючи малим.

Особа Богдана та його світогляд формувався в козацькому середовищі. Образ козака протягом століть служив зразком самовідданого служіння Батьківщині, мужності й наснаги при її захисті. Козаки були взірцем бойової дружби, товариської вірності, військової честі і гідності.

На початку війни, навесні 1648 р., повстанське військо розгромило поляків під Жовтими Водами та під Корсунем. Перші перемоги свідчили не лише про полководський талант Б. Хмельницького та енергію, з якою він вів підготовку до повстання, а й про те, що для Визвольної війни вже був підготований грунт: уся селянсько-козацька Україна сприймала його заклики як довгоочікувані та бажані.

Вже в цих перших битвах поруч із ним були його бойові побратимы: М. Кривонос, Д. Нечай, І. Богун , М. Кричевський та інші. З Ними були виграні битви під Пилявцами (1648), під Зборовом (1649), під Батогом (1652), під Жванцем (1653). Та, незважючи на програну внаслідок зрадництва кримського хана битву під Берестечком (1651), Хмельницький виявив себе справжнім полководцем і знавцем військового діла.

Головною рисою його таланту стратега була рішучість наступальних дій з метою розгрому ворога частинами у відкритому бою. Хмельницький зарекомендував себе як новатор й носій передових ідей у військовому мистецтві. Його знамениті засідки, демонстративні атаки, навмисні відступи та інші тактичні прийоми ставили у безвихідь не одного польського воєначальника.

Виникнення казацкого держави в Україні призвело до зростання її міжнародного авторитету та активізації дипломатичних відносин. Після встановлення союзу з кримським ханом (1651) Хмельницький активно втрутився до молдавських діл. У1650-1653 рр. козацьке військо ходило у Молдавію. В столицю України того часу Чигирин до Б. Хмельницького прибували посли з Росії, Турції, Угорщини, Польщі, Венеції, Швеції.

В ці ж роки під керівництвом Б. Хмельницького склалася ціла школа талановитих українських дипломатів, серед яких велику роль відігравали Силуян Мижиловський, Данила Грек, Іван Ковалевський, Юрій Немирич та керівник зовнішньої політики генеральний писар Іван Виговський.