60. Насильницька колективізація с/г в Україні.

Насильницька колективізація сільського господарства в Україні була складовою воєнно-комуністичного штурму. Вона мала на меті в першу чергу забезпечити індустріалізацію дешевими продуктами і сировиною, дешевою робочою силою, а також забезпечити експорт хлібу для закупок за кордоном промислового устаткування і технологій для новобудов п’ятирічок. Утворення колгоспів мало ліквідувати багатоукладність на селі, що згідно більшовицької доктрини було чи не найважливішим критерієм соціалістичності радянського суспільства. Колективізація, перетворивши селянина-власника в колгоспно-державного наймита, мала сформувати новий, союзний пролетаріату, клас «колгоспно-кооперативного селянства. Все це зміцнювало соціально-економічну базу тоталітаризму.

Сталінське керівництво планувало провести колективізацію в Україні щонайвищими темпами. Так, листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б), який і проголосив колективізацію, відмітив буцімто наявність в республіці розвинутої матеріально-технічної бази і гостроту соціальних протиріч на селі. Постановою ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» від 5.01.1930 р. планувалось закінчити колективізацію восени 1931 або навесні 1932 р. Офіційно проголосивши артіль (де дозволялося селянину зберегти присадибне господарство) основною формою колективізації, партія насаджувала комуни. Масовопочали усуспільнювати корів, дрібну худобу, птицю і всю землю.

Партія восени 1930 р, почала новий наступ — замість грубого насильства «одноосібників» заганяли в колгоспи податками. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств і понад 80 % посівних площ. Масова колективізація, в основному, була закінчена.

Сталінська політика «розкуркулювання селянства», як і негативного ставлення до заможного селянства взагалі, були складовою суцільної колективізації. Щоб змусити селянство вступити до колгоспу, потрібно було показати на конкретних прикладах долю непокірних. Партія обрала за повчальний приклад заможних. Це відповідало «класовому підходу» і дозволяло «натравити» одних селян на інших та зламати найбільш рішучих і авторитетних противників колгоспів. Конфісковане у них майно слугувало базою новостворених колгоспів.

Розкуркулювали не лише заможних, а всіх (навіть бідноту і наймитів, яких називали «підкуркульниками»), хто виступав проти колективізації. Тому не випадково в Україні було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств (1,2 млн. чол.), в т. ч. лише за 1930 — сер. 1931 рр. з України було депортовано близько 100 тис. сімей. Варто зазначити, що навіть за радянськими відомостями в Україні влітку 1929 р. куркулі складали менше 2 % селянських (близько 100 тис.) господарств.

61.Голодомор в Україні 32-33рр.

Голодомо́р 1932—1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932—1933 років, що призвів до багатомільйоних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян[1].

Спланована конфіскація урожаю зернових та інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 р. безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах. Незважаючи на те, що злочинні дії представників сталінської влади, котрі спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно норм тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство [2], причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до цього злочину, не поніс покарання. Впродовж дисятиліть цей злочин масового вбивства людей штучним голодом не лише навмисно замовчувався радянською владою, але й взагалі було заборонено про нього де-небудь згадувати. Бездіяльність радянської прокуратури та інших органів влади на факти злочину масового вбивства людей штучним голодом яскраво демонструє дійсний, а не декларований на словах чи на папері, стан реалізації радянської законності в тоталітарній радянській державі.

У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому[3] визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного 2010 року, 60% громадян України вважають Голодомор геноцидом[4]. 2003 року Український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору складає 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.