28. Походження і суть національної символіки.

Україна як суверенна держава має власні державні символи. Державні символи — це закріплені в законодавстві країни офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, що в короткій формі виражають одну чи кілька ідей політичного, національного, історичного характеру і символізують суверенітет держави.

Згідно зі ст. 20 Конституції України державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Державний Прапор шляхом добору певних кольорів символізує певні ідеї національно-політичного та історичного характеру. Відповідно до Закону України від 28 січня 1992 р. «Про Державний Прапор» Верховна Рада визначила співвідношення ширини прапора до його довжини як 2:3. Закон передбачає підняття прапора на будинках органів державної влади й управління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних представництв України за кордоном, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні, на відкритті спортивних змагань. Державний Прапор синьо-жовтого кольору є на морський судах та літаках міжнародних рейсів України.

Синьо-жовті кольори вперше згадуються близько 1410 р. на корогвах Галицько-Волинського князівства. На них ще на синьому полі був зображений золотий лев. Жовто-блакитний прапор мали й запорізькі козаки, які використовували його в мирний час, на відміну від бойового стяга малинового кольору. Сині і жовті кольори містилися і в гербах українських земель, міст і старшинських родів. З XVIII ст. ці кольори присутні на полкових прапорах Київського, Лубенського, Полтавського, Чернігівського, Ізюмського козацьких полків. Вони ж використовувалися при зображенні багатьох гербів українських гетьманів та козацької старшини (гетьманів Дорошенка, Брюховецького, Розумовського, кошового отамана Калнишевського, полковників Нечаїв, Богунів). Традиція поєднання жовтого і блакитного кольорів поширюється і на герби тогочасних міст України: Києва, Лубен, Миргорода, Прилук, Чернігова, Ніжина та інші. У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила державний герб і держав ний прапор УНР. За гетьмана П. Скоропадського жовто-блакитний прапор був замінений на блакитно-жовтий. Блакитно-жовті прапори затвердили уряди Західноукраїнської Народної Республіки 13 листопада 1918 р. у Львові і Підкарпатської Русі як складової частини Чехо-Словаччини. Перший сейм Карпатської України 15 березня 1939 р. в м. Хусті ухвалив блакитно-жовтий державний прапор.

Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Вона збереглася в болгарському рукописі «Хроніка Манасії» (XIV ст.), де зображені воїни — дружинники князя Святослава, у руках яких прапори увінчані тризубцем. Тризуб зображувався на монетах великого князя Володимира Святославовича, а згодом Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Державним Гімном України є національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами, затвердженими законом (над мелодією працювали й інші українські композитори, зокрема Кирило Стеценко). Музика до гімну народилася в 1864 p., коли Львівський український центр показав спектакль письменника К. Гейнча «Запорожці». Тут уперше було виконано пісню «Ще не вмерло Запорожжя», яку із захватом зустріла публіка. Це була музика М. Вербицького — мелодія майбутнього Гімну України. Ця мелодія «Ще не вмерла Україна» затверджена Верховною Радою України 15 січня 1992 р.

29. Початок національно-визвольної війни укр..народу (1648-1654)

Після придушення селянсько-козацьких повстань 20—30-х років XVII ст. в Україні настав десятилітній період затишшя.

Польська шляхта посилила колонізацію українських земель, національний і релігійний гніт православних українців. Тому вибух 1648 р. був закономірним.

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним і антифеодальним. Рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна та середня православна українська шляхта. Керівна роль належала козацькій старшині. Головною метою, що всіх об'єднала у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні.

У ході війни можна виділити кілька її етапів: перший — 1648 p., другий - 1649-1653, третій - 1654-1655, четвертий — 1656-1657 pp.

Перші перемоги повсталі отримали в битві під Жовтими Водами 6—8 травня 1648 р. та 15—16 травня під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортання визвольної війни в Україні. Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України.

На початку національно-визвольної війни постала проблем державно-політичного устрою України. Хмельницький рішуче і сміливе висуває власну програму розбудови Української козацької держави. У будівництві Української держави Б. Хмельницький геніальне синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності. Одночасно він врахував і практику ряду тогочасних європейських держав. Українська держава одержала назву "Військо Запорізьке".Межі території держави включали Київське, Брацлавське, Чернігівське, частину Волинського воєводств та Білої Русі. Основою держави була територія від Случа і Дністра на заході і аж до Московського кордону на сході.

Найвищим органом влади вважалися загальнокозацькі збори. Фактично органом державної влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана, яка вирішувала всі питання державної ваги.

Головою виконавчої влади був гетьман, який очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, скликав козацьку раду. Гетьманською резиденцією було м. Чигирин.

При гетьмані діяв уряд - Генеральна канцелярія, до складу якої входили генеральні старшини, яких обирали на козацькій раді (генеральний писар, генеральний суддя, осавули, генеральний хорунжий, довбиш, генеральний обозний, військовий підскарбій, товмач, кантарлей).

В Україні склалася судова система. До її складу входили полкові суди, сотенні відносні. Найвищим представником судової влади був генеральний суддя.

Уся "Держава Війська Запорізького" була поділена на полки, сотні, волості (16 полків та 272 сотні).

29. Переяславська рада 1654р. та її наслідки для України.

Основними причинами укладання україно-московської угоди були:

Затяжна національно-визвольна війна України з Польщею;

Занепад сільського господарства;

Погіршення міжнародного стану української держави;

Спустошення під час війни.

В цих умовах Б.Хмельницький та його оточення дійшли до висновку про необхідність підписання угоди з Росією. Він попередив царя про те, що Україна зможе укласти договір з Туреччиною, як що Москва не підтримає Україну у війні з Польщею. Такий розвиток подій не влаштовував Росію.

1 жовтня 1653р. Земський собор у Москві прийняв рішення про прийняття України під протекцію Росії. В Україну виїхало посольство на чолі з боярином В.Бутурліним для обговорення умов договору.

8 січня 1654р. російська делегація прибула в Переяслав, де її чекав Б. Хмельницький. Після переговорів була досягнена згода про те, що військо запорізьке повинно присягнути на вірність російському царю. Враховуючи новий наступ поляків, український уряд змушений був піти на прийняття присяги на вірність Росії.

Для визначення конкретних пунктів угоди в березні 1654р. у Москву було направлене посольство на чолі з родичами Хмельницького - переяславським полковником П.Тетерею та генеральним суддею С.Зарудним.

Переговори у Москві проходили з 23 березня по 6 квітня 1654р. і завершилися підписанням договору, який ввійшов в історію як "Березневі статті".

Умови договору

Україна отримала політичну автономію і ввійшла під протекторат Росії

Україна зберігала військово-адміністративну систему на чолі з гетьманом

Судочинство регулювалося місцевими правовими нормами

Залишалися недоторканими права і повноваження місцевих органів влади, права Київського митрополита, права козацтва на обрання гетьмана

Гетьманський уряд зберігав право управління фінансами та податками

Був встановлений 60-ти тисячний козацький реєстр

Підтверджувалися права та привілеї Війська Запорізького на землю та майно

Росія зобов'язалася захищати Україну від Польщі, не обмежуючи права гетьмана на відносини з іншими державами.

Наслідки договору були досить неоднозначними

^ 3 одного боку. Лівобережна Україна з Києвом залишилась у складі православної держави, що сприяло національному та культурному збереженню українського народу

^ Припинилося насадження католицизму та уніатства з боку Польщі, Криму та Туреччини.

^ 3 іншого боку, царський уряд з самого початку взяв курс на обмеження, а далі і на ліквідацію української автономії

^ Українська державність, не вспів зміцніти, згасала. Хоча, згідно рішень Переяславської ради, Правобережна Україна також знаходилася під протекторатом Росії, несприятливі результати її війни з Річчю Посполитою призвели до того, що практично до кінця 18ст. ця частина українських земель залишилася під владою Польщі. Андрусівське перемир'я Польщі та Росії, підписане за спиною України розділило її на дві частини: Лівобережжя з Києвом відійшло до Росії, а правобережжя - до Польщі.

31. Утворення Укр. Гетьманської держави

Найбільшим досягненням Хмельницького у процесі Національно-визвольної війни українського народу було утворення й формування Козацько-гетьманської Держави - Війська Запорозького (1648 - 1764). У всіх галузях державного будівництва - у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, Хмельницький виступає, як державний діяч великого формату.

Шість років боротьби за Українську державу під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648- 1654 років продемонстрували надзвичайно високий як на той час рівень громадянської зрілості наших предків. Перемоги українського війська над польською шляхтою, постать Богдана Хмельницького як державного діяча, полководця, дипломата, запорозькі козаки і їхня легендарна відвага та умілість у бойових діях викликали захоплення всього світу. У короткий термін і в екстремальних умовах бойових дій створена Богданом Хмельницьким козацька держава мала всі риси державності і характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування.

Козацька держава періоду Б. Хмельницького мала всі характерні для будь-якої держави ознаки: політичну владу, територію, політико-адміністративний устрій, право, суд і судочинство, фінансову систему та податки, соціальну структуру населення, власне військо, активну зовнішню політику.

Політична влада на звільнених територіях України та Запорожжя перебувала в руках гетьмана та старшини, обраної козацькою радою. Навіть в умовах війни козацькі ради розв'язували найголовніші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Обраний козацьким товариством гетьман виконував законодавчі та виконавчі функції (видавав універсали, накази, розсилав листи). З часом у руках гетьмана зосередилася необмежена влада. Б. Хмельницький вже називав себе "самодержцем руським", посол Венеції говорив про нього як про "справжнього государя", а керівник англійської революції Олівер Кромвель називав його "імператором запорозьких козаків".

Що стосується території, то спочатку козацьке самоврядування поширювалося тільки на територію Запорозької Січі. Саме вона стала першим острівцем свободи й надії українського народу. Підчас Національно-визвольної війни території, які були під владою козаків, значно розширилися. І хоч за українсько-польськими договорами цього періоду визволені території переходили з рук у руки. Середня Наддніпрянщина залишалася в центрі державотворчих процесів. Український історик І. Крип'якевич описав кордони української козацької держави по закінченні Визвольних змагань: "З Польщею - Яруга - Чернівці - Мурафа - Красне - Вінниця - Прилуки - Самгородок - Каменеброд - Макарів - Чорнобиль - Карпилівка; з Росією - традиційний кордон; з Туреччиною і Кримом - через так зване "Дике поле".

31. Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 р. – червень 1663 р.).

Після смерті Б.Хмельницького загострилась боротьба за владу. Б.Хмельницький примусив старшину присягнути, що після його смерті гетьманом буде обрано Юрія Хмельницького. Проте, швидко стало очевидним, що шістнадцятирічний Юрій не здатний керувати державою. 25 жовтня 1657 р. Корсунська старшинська рада обрала гетьманом генерального писаря Івана Виговського. Так було усунуто династію Хмельницьких від влади й скасовано попередню форму правління, тобто мирним шляхом здійснено державний переворот, який зруйнував єдину перепону розгортанню боротьби за владу. Коли принцип спадковості гетьманства виявився порушеним, для багатьох старшин з’явилася спокуса поборотися за булаву, що й стало однією з причин руїни Української держави.

І.Виговський намагався відстояти незалежність України. Проте він не вчинив необхідних кроків, щоб запобігти спалахові громадянської війни. Гетьман вважав за можливе повернення дореволюційної моделі соціально-економічних відносин, явно ігноруючи зміни, що відбулись. Крім того, І.Виговський став на шлях ігнорування провідної політичної ролі в державі козацтва (висуваючи на неї шляхту), а також традиційних принципів соціальної організації. Уряд почав відверто нехтувати “свободами і вольностями” городового і запорозького козацтва, зокрема змістив кошового, заборонив ловити рибу в річках і продавати вино, поширив практику оренд і збільшення поборів. Відновлювалось шляхетське землеволодіння на території Полтавського і Миргородських полків. Козацтво було незадоволеним тим, що вибори нового гетьмана відбулись не на чорній раді, тобто без їх участі.

Бунт козацьких мас проти І.Виговського очолили, таємно підтримувані Москвою, кошовий Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. І.Виговський придушив бунтарів, але Гетьманщина виявилась ослабленою як військово, так і політично. Під час каральної операції проти повстанців загинуло щонайменше 50 тис. мешканців Лівобережжя. Це згодом призведе до протистояння між Право- і Лівобережжям.

Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче (гетьман уклав договір з Швецією, порозумівся з Кримом та Портою) І.Виговський розпочав переговори з польським королем про повернення України на вигідних умовах до складу Речі Посполитої. У вересні 1658 р. у Гадячі між Гетьманщиною і Польщею було підписано договір, згідно з яким Україна як Велике князівство Руське входила до складу Речі Посполитої і творила, поряд з Литвою і Польщею, окреме державне утворення. Його очолював гетьман, котрий виступав київським воєводою і першим сенатором. Його влада – пожиттєва, а після смерті українські стани обирали 4 претендентів, з-поміж яких король призначав гетьмана. За польським зразком утворювались органи влади, відновлювався дореволюційний адміністративно-територіальний устрій. Подібна тактика була сприятливою для Москви. Лівобережні полки повстали проти І.Виговського, А.Трубецькой перейшов у наступ і на початку жовтня увійшов до Путивля. Водночас на Правобережжі опозиційні сили на чолі з І.Богуном, І.Ковалевським, П.Дорошенком та І.Сірком домоглися від І.Виговського зречення булави і 24 вересня 1659 р. поблизу Фастова обрали гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663 рр.).

Обираючи нового гетьмана старшина сподівалась, що авторитет роду Хмльницьких допоможе зупинити внутрішні конфлікти. Ю.Хмельницький вирішив укласти новий договір з Москвою. На скликаній у Жердовій Долині раді виробляються статті спрямовані на збереження суверенітету козацької України в її конфедеративному зв’язку з Московщиною. Проте, А.Трубецькой, вдавшись до військового шантажу, відхилив ці статті і домігся на скликаній 27 жовтня 1659 р. раді ухвалення нового Переяславського договору. Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. та додаткових статей. Нові домовленості були значним кроком у намаганнях росіян посилити свої позиції на українських землях: збільшувалась кількість урядовців та московських гарнізонів, гетьманові не дозволялось вступати у зовнішньополітичні контакти без дозволу царя, обране козацьке керівництво затверджувалось Москвою. Укладений договір не задовільняв козацьку верхівку Правобережжя; він відбивав промосковську орієнтацію лівобережної старшини й був помилкою гетьманського уряду, що призвела до розколу державної еліти за територіальною ознакою.

У 1661-1663 роках Україною прокотилась хвиля громадянської війни. На Лівобережжі претендентами на булаву виступали Я.Сомко, І.Брюховецький і ніжинський полковник В.Золотаренко. Лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишились вірними Москві й виступили проти Ю.Хмельницького. На раді під Ніжином 27-28 червня 1663 р., після одномісячного гетьманування Я.Сомка, чернь за підтримки Москви обирає гетьманом І.Брюховецького (1663-1668 рр.).

Ю.Хмельницький бачачи, що він не може опанувати ситуацію, на початку 1663 р. зрікся булави і постригся в ченці. На Україні розпочався період спустошивої громадянської війни, який увійшов у історію під назвою “Руїна”.

Висновок.

Таким чином, упродовж 1657-1663 р. гетьмани І.Виговський та Ю.Хмельницький безуспішно намагались відстояти незалежність Української держави. У несприятливих зовнішніх та внутрішніх умовах, непослідовність та помилки керівництва та непатріотизм старшини призвели до значного ослаблення України та посилення позицій Польщі та Москви. В державі фактично відбувся розкол на дві частини - Правобережжя та Лівобережжя, політична орієнтація яких сутєво відрізнялась.

33. Становище Укр. Держави в роки гетьманування І. Мазепи. Північна війна і Україна.

Походив І. Мазепа зі знатного українського шляхетського роду Білоцерківського повіту на Київщині. Природний розум і потяг до знань привели юнака в стіни Києво-Могилянської академії. Згодом, як гадають, було навчання в єзуїтській колегії у Варшаві. На кошти польського короля Яна Казимира здібного юнака послали в Голландію, Італію, Німеччину і Францію, де він вивчав основи фортифікації, гарматну справу та інші науки. Був усебічно обдарованим, грав на бандурі, добре знав літературу, військову справу, цікавився мистецтвом, колекціонував зброю, та предмети старовини. Уже в 12 років складав вірші латинською мовою. Він написав "Думу", пісню про чайку-небогу, псалом і ряд інших поезій.

Залишивши службу в польського короля, у 1669 р. І. Мазепа прибув у Чигирин до гетьмана П. Дорошенка. Тут він отримав чин генерального осавула і присвятив себе українській справі. Згодом переходить до гетьмана Лівобережної України І. Самойловича і стає його довіреною особою. У 1687 p., коли козаки змістили Самойловича, його наступником вони обрали не кого іншого, як І. Мазепу, підтриманого російськими вельможами. Обрання відбулося на козацькій раді на р. Ко-ломак в оточенні московського війська. Коломацькі статті — договірні умови між старшинами та урядом Москви, прийняті на козацькій раді, значно обмежували економічну самостійність, соціальну і зовнішню політику Гетьманщини і посилювали владу царату. Та, попри альтернативні кандидатури на Коломацькій раді, гетьманом було обрано І. Мазепу і виключно завдяки його особистим якостям, високій культурі й освіченості, життєвому досвіду і військовому хисту, високому авторитету, який він заслужив у старшини і козаків. Це була високоосвічена людина-інтелектуал. Він знав німецьку, латинську, французьку, італійську, турецьку мови, добре орієнтувався в перипетіях політичного життя всієї Європи.

У внутрішній політиці І. Мазепа спирався на старшину, дбав про її становище, намагаючись створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. У його планах було також забезпечення надання дворянам європейської освіти. Водночас він дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, зокрема встановивши максимальну панщину Два дні на тиждень. У 1691 р. гетьман видав новий універсал, яким забороняв перехід козаків у селянський стан, а селянам дозволялося подавати до суду скарги на панів. Гетьманськими постановами скасував і найбільш обтяжливі податки. Коли внаслідок воєнних дій було сплюндровано Чигирин, Мазепа продав одне із своїх сіл і виручені гроші Передав мешканцям, котрі втратили свої житла і майно. Цей благородний вчинок, погодьмося, заслуговує на увагу хоча б через те, що гетьмана дехто виставляє як загребущого багатія-магната, котрий заради грошей міг піти на все. Не випадково поляк Еразм Отвіновський писав, що гетьман "в усього народу... був у шанобливій любові та побожній повазі". Це зазначав і французький посол Жан Балюз, котрий в одному чернігівському літописі залишив лаконічний запис: "Добре було життя за Мазепи. Най кості його святяться".

Одним з важливих напрямів внутрішньої політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. Як щедра і добра людина, Мазепа значну частину своїх особистих прибутків вкладав у розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб можна зрівнятися з європейськими державами. Як покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині за свої кошти близько 20 чудових церковних храмів, споруджених у пишному стилі, який часто називають мазепинським, або козацьким, бароко. Багато старовинних храмів княжої доби було реконструйовано. Серед них такі величні споруди, як церкви Миколи і Богоявленська в Києві. Значно оновив гетьман і славнозвісні Софійський собор у Києві, Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський собор Видубицького монастиря. На добу гетьмана припадає розквіт і Києво-Могилянської академії, яку Мазепа взяв під свою опіку. Завдяки його підтримці споруджено нові корпуси і збільшено до 2 тис. чисельність студентів. Цариною культурницької діяльності Мазепи була друкарська справа. Видання мазепинської доби — одні з кращих українських книгодруків. Сам гетьман мав найкращу в Україні бібліотеку й обдаровував книжками монастирі, церкви, окремих осіб. Ім'я цього великого будівничого і мецената стало знаним навіть на Сході: його коштами надруковано арабський переклад Євангелія, а церкві Святого гробу в Єрусалимі він передав дорогоцінні дари. До речі, срібний вівтар з ім'ям Мазепи та його гербом і досі зберігається в Єрусалимі. Така цілеспрямована і всеохоплююча культурна діяльність І. Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику. Саме про це в нашій літературі з відомих причин, на жаль, писалося раніше дуже мало.

У своїй зовнішній політиці Мазепа, незважаючи на союз Москви з Польщею, приховано й обережно, але виразно спрямовував вістря своєї політики проти Польщі, сподіваючись відірвати від неї Правобережну Україну. За єдину реальну основу тогочасної української політики Мазепа вважав союз з Москвою і забезпечення максимально можливої автономії України. І заради того, щоб здобути від Польщі Правобережжя, а від Туреччини і Криму степову смугу між Чорним та Азовським морями, він установив зв'язки з молодим царем Петром І, котрий у 1682 р. зійшов на трон, завоював його довір'я і зумів залучити царя до своїх планів. У свою чергу і Мазепа надавав активну допомогу Петру в походах на турків і татар. Згодом між ними зав'язалися добрі стосунки, які тривали майже 20 років. У 1702 р. на Правобережжі розпочалося антипольське повстання на чолі з популярним у народі фастівським полковником Семеном Палієм.

33. І. Мазепа. Зрадник чи патріот?

Скинення з гетьманства І. Самойловича і вибори на козацькій раді в Коломаці у липні 1687 р. гетьманом Лівобережної України генерального осавула І. Мазепи (бл. 1639–1709) закінчили розглянутий драматичний період в історії України. Крім того з його ім’ям пов’язана ще одна спроба створення власної держави.

При обранні нового гетьмана були укладені «Коломацькі статті» – договірні умови між старшинами і урядом Росії. Вони суттєво посилювали владу царату на українських землях. Наприклад, гетьманові Лівобережної України заборонялось позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялось обирати гетьмана, у Батурині, столиці Гетьманщини, розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як зазіхання на їхні привілеї). Тобто, в черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові. Разом із тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи. А завдяки політичному хисту І. Мазепи низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилася нечинною.

І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем і правив майже 21 рік. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, він увів нову категорію козацької старшини – бунчукових товаришів, цілком залежних від нього. У проведенні внутрішньої політики гетьман спирався на козацьку старшину – роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Дбаючи про збереження у Гетьманщині козацьких прав і вільностей, Мазепа не забував про власні інтереси. За роки правління він став одним з найбагатших феодалів Європи (мав 20 тис. маєтків).

Мазепа знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за його сприяння були збудовані й відреставровані понад 20 великих православних храмів, чимало монастирів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін. Він надавав матеріальну допомогу спудеям.

Зі сприяння Мазепи старшина, шляхта й монастирська влада різними способами перетворювали козаків на своїх підданих. Майнова нерівність козацтва була узаконена в 1698 р.: залежно від матеріального становища їх розділили на виборних (несли військову службу) і підпомічників (надавали допомогу виборним при спорядженні тих на службу).

Хоч І. Мазепа пожертвував на благодійні цілі величезні особисті кошти (більше мільйона золотих дукатів та мільйон злотих, 186 тис. крб.), він так і не здобув прихильності простого люду. Його вважали панським, старшинським гетьманом, вірним прислужником московського уряду. Знаючи про службу Мазепи в молодості при дворі польського короля, українська людність вірила чуткам, що гетьман – таємний католик. З політичними конкурентами з числа козацьких ватажків Мазепа розправлявся рішуче й жорстоко.

Довгий час гетьман був у дружніх стосунках з російським царем Петром І (1672–1725, трон посів у 1689 р.). Зі своїм військом Мазепа брав участь у походах Росії проти Туреччини. Але у 1700 р. Петро І, уклавши мир з Туреччиною, почав Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря.

Після проголошення цієї війни російський цар фактично перетворив Україну (в першу чергу її прикордонні землі з Польщею) на свою заручницю при вирішенні великодержавницьких проблем. Так, укладаючи угоду з польським королем Августом ІІ Сильним про спільні дії проти шведського короля Карла XІІ (1697–1718), він, нехтуючи інтересами України, пообіцяв уступити Речі Посполитій кілька міст на Правобережжі й деякі села Стародубського полку.

В ході війни зі шведами Петро І почав висувати надмірні вимоги до України: замість захисту власних земель від поляків, татар і турків – битися зі шведськими арміями в Лівонії, Литві, Центральній Польщі. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. Українські загони не могли рівнятися з регулярним військом, зазнавали значних (до 70%) втрат, на чолі загонів ставили російських та німецьких командирів. Козацький дух занепадав. Тисячі українців гинули також на будівництві фортець та нової столиці – Санкт-Петербурга.

Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки. Це збільшувало соціальну напруженість в українському суспільстві.

Остаточно наважився шукати іншого покровителя для України Мазепа, коли польський союзник Карла XІІ С. Лещинський почав погрожувати нападом на Україну, а Петро І відмовився допомогти боронитися від нападників. Коли поповзли чутки про намір царя реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії Петра з юридичного огляду розв’язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов’язана надавати Україні військову підтримку.

Отут Мазепа й зробив свій історичний вибір, почавши переговори зі Швецією. Він пообіцяв Карлові XІІ зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу й військову допомогу в обмін на звільнення краю від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. гетьман виступив з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вільностей і недоторканності українських кордонів.

Однак заклики І. Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Гетьмана мало хто піддержав – головним чином «низовики» під керівництвом кошового отамана К. Гордієнка та порівняно невелика кількість старшини і козаків Гетьманщини. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою до табору Карла XІІ лише близько 3 тис. козаків.

33. Конституція Пилипа Орлика

5 квітня 1710 року під Бендерами на загальній Раді в присутності всієї старшини, запорожців, реєстрового козацтва Пилипа Орлика одноголосно було обрано Гетьманом.

Тоді ж між Гетьманом, старшиною і запорожцями було укладено угоду “Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького”, яка регламентувала державне життя гетьманщини. Згодом цей документ дістав назви: “Конституція Пилипа Орлика”, “Бендерська Конституція”, “Конституція прав і свобод Війська Запорізького”. В її написанні брали участь: П.Орлик, Г.Герцик, А.Войнаровський, К.Гордієнко. Цей документ складається зі вступу та 16 пунктів, або параграфів. Текст був складений латинською і тогочасною книжною українською мовами.

У преамбулі Конституції була схематично викладена історія українського народу та Війська Запорізького. Тут стверджувалось, “народ козацький” був засновником Київської держави. Однак, згодом, у боротьбі з Польським Королівством, Україна втратила свою незалежність, яку відновлено було лише за гетьмана Б.Хмельницького. Далі йшлося про те, що Московське царство, порушивши взяті на себе зобов’язання щодо України, намагалося ліквідувати права і привілеї Війська Запорізького, перетворити козаків на регулярне військо і відібрати у них владу та “накласти рабське ярмо на вільний народ, який нікому не дозволяв себе завоювати силою зброї”. За цих умов Військо Запорізьке змушене було відстоювати права українського народу збройним шляхом.

У преамбулі вказувалося на визначну роль гетьмана І.Мазепи у захисті інтересів України і Війська Запорізького. Перед новообраним гетьманом П.Орликом ставилося завдання вибороти незалежність України за підтримки Швеції. Шведський король Карл ХІІ як “покровитель і протектор” України, затвердивши умови й акти обрання гетьмана, став гарантом незалежної України та недоторканості її кордонів.

В основному тексті Конституції проголошено принципи побудови Української держави – Гетьманщини. У 16 статтях Конституції визначено державний статус Гетьманщини, її внутрішній лад та відносини з іншими державами. “Пакти й Конституція” П.Орлика визначили національно-державний суверенітет України.

У статтях зазначалося:

– Україна з обох частин Дніпра має були звільнена від чужоземного панування;

– Україна має бути повністю незалежною від Московщини та Польщі;

– Українські кордони вічні і недоторкані;

– Україна перебуває під протекторатом Швеції;

– Україна підтримуватиме союзницькі відносини з Кримським ханством.

33. Політика щодо України за Катерини ІІ.

Катерина II Велика ( 21 квітня ( 2 травня) 1729, Штеттін , Пруссія - 6 (17 ) листопада 1796 , Зимовий палац , Петербург) - імператриця всеросійська з 1762 по 1796 роки . Дочка дрібного можновладного князя Священної Римської імперії , Катерина прийшла до влади в ході палацового перевороту , повалив з престолу її непопулярного чоловіка Петра III . Катерининська епоха ознаменувалася максимальним закріпаченням селян і всебічним розширенням привілеїв дворянства. Кордони Російської імперії були значно розсунуті на захід (розділи Речі Посполитої ) і на південь (приєднання Новоросії ) . Система державного управління вперше з часу Петра I піддана реформуванню . У культурному відношенні Росія остаточно увійшла до числа великих європейських держав , чому немало сприяла сама імператриця , захоплювався літературною діяльністю , яка збирала шедеври живопису і складалася в листуванні з французькими просвітителями . Загалом політика Катерини та її реформи вписуються в русло освіченого абсолютизму XVIII

33. Ки́єво-Могиля́нська академія

Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія — стародавній навчальний заклад в Києві, який під такою назвою існував від 1659 до 1817 року. Спадкоємець стародавньої Київської Академії, заснованої князем Ярославом Мудрим. Фактично всі сучасні українські ВНЗ в тій чи іншій мірі є духовними спадкоємцями цього закладу через вихованців Академії, які стали засновниками відповідних нових богословських, філософських і наукових шкіл у цих вишах. Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного[4].

У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польської та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.