7.5. Взаємодія імунної, ендокринної та нервової систем

Організм ссавців і, зокрема, людини, є складною багатокомпонентною відкритою системою, яка повинна дуже чутливо реагувати на зміни умов навколишнього середовища: коливання тиску, температури, вологості, сонячного випромінювання, наявність забруднюючих екологічних факторів, інфекційних агентів у повітрі, воді, їжі та на поверхні побутових предметів тощо. Все це ставить дуже серйозні вимоги до організму людини для підтримання гомеостазу. Ще представники стародавніх напрямків народної медицини наполягали на тому, що організм людини є єдиним цілим і корегування діяльності окремих систем органів викликає зміни в інших системах.

Імунна система має дуже тісні звיязки з травною, видільною, дихальною, кровоносною та іншими системами організму. Так, швидкість синтезу антитіл та їх концентрація залежать від ефективності розщеплення білків травними ферментами шлунка і дванадцятипалої кишки та від всмоктування амінокислот у тонкому кишечнику. З іншого боку, наявність на слизовому епітелію кишечника великої кількості секреторнихIgAзапобігає розвитку аліментарних інфекцій, які можуть викликатися мікроорганізмами, що надходять у шлунково‑кишковий тракт з їжею.Від роботи видільної системи залежить тривалість зберігання і депонування антигенів в організмі. Функціонування лімфоцитарного імунітету залежить від стану кровоносних судин через те, що лімфоцити потрапляють у тканини шляхом просочування крізь клітини ендотелію судин. Але найбільший ступінь взаємодії відзначається між основними регуляторними системами організму – імунною, нервовою та ендокринною. Навіть в еволюційному аспекті імунна система має багато спільного з нервовою та ендокринною системами. Тимус – один з головних органів імунітету– в онтогенезі утворюється, як щитовидна та паращитовидна залози, з третього і четвертого зяберних карманів ектодерми. Клітинами тимуса синтезується більше ніж 20 гормонів та гормоноподібних речовин пептидної природи. Пептидні гормони тимуса беруть участь у двосторонніх зв’язках між клітинами імунної та нейроендокринної систем. У свою чергу, пептидні гормони нейроендокринних структур проявляють тропну та модулюючу дію на імунну систему, в тому числі на синтез і функціонування тимусних гормонів.

Імунокомпетентні клітини (Т‑ і В‑лімфоцити, макрофаги, природні кілери) синтезують різноманітні медіатори імунної відповідіцитокіни – інтерлейкіни, інтерферони, фактори некрозу пухлин (ФНП, абоTNF). Деякі з них, окрім з ауто- та паракринної дії, можуть проявляти ендокринну активність. Так, експериментальним шляхом на мишах було встановлено наявність наступного ланцюга взаємодій між імунною та нервовою системами: Т- лімфоцити (CD4), активовані антигеном, починають активно продукувати TNF-α. Цей цитокін може зв’язуватися через специфічні рецептори з гіпоталамусом, що активує продукцію кортикотропін-рилізинг-фактора, який, у свою чергу, вмикає синтез адрено-кортикотропного гормона (АКТГ) у гіпофізі. АКТГ стимулює вироблення кортикостероїдів у надниркових залозах.

До ряду важливих регуляторів функцій центральної нервової системи відносять опіоїдні пептиди. Виявилося, що опіоїди, як і цитокіни, мають поліфункціональні властивості і впливають на імунокомпетентність клітин лімфоїдної системи. Вони стимулюють вироблення В-лімфоцитами антитіл, впливають на активність NK-клітин, стимулюють хемотаксис та “окислювальний вибух” фагоцитів, виділення серотоніну тучними клітинами у відповідь на приєднання до них молекулIgЕ. Врешті, опіоїди і рецептори до них синтезуються клітинами імунної системи. З іншого боку, імуноцити секретують деякі медіатори, типові для нервової тканини. Так макрофагальний цитокінIL-1 індукує синтез нейропептида β-ендорфіна В-лімфоцитами. Таким чином, клітини імунної та нейроендокринної систем здатні продукувати подібні за структурою та функціями цитокіни. Генетичною базою цього явища є наявність та експресія однакових генів у клітинах різних тканин. Всілякі порушення імунної системи – імунодефіцити, алергічні та аутоімунні захворювання – викликають зміни функцій нервової, ендокринної та інших систем.

Стан імунної системи суттєво залежить від стану симпатико-адреналової, або гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи (ГГНС). Доказом цього є стійкість організму людини до інфекцій в екстремальних випадках та стресових ситуаціях, коли у кров викидається велика кількість адреналіну. Наприклад, під час воєнних дій люди практично не хворіють на банальні “простудні” інфекції; мати, яка доглядає хвору дитину, не заражається навіть при дуже контагіозному захворюванні. Це пояснюється тим, що ГГНС контролює продукцію антитіл та вихід зрілих В-лімфоцитів з кісткового мозку. У лімфоїдних органах виявлено адренергічні нервові волокна як у стінках судин, так і в перенхімі. Слід відзначити, що тривалий стрес (дистрес), призводить до активації парасимпатичної нервової системи, що, у свою чергу, пригнічує вироблення адреналіну і внаслідок цього викликає розвиток імунодепресивного стану. В останні роки набуває сили новий напрямок медичної науки “психонейроімунологія”, одним із завдань якої є вивчення психогенної та ендокринної регуляції імунітету.

Найбільш вивчено впливи на лімфоцитарний імунітет кортикостероїдних гормонів. Вже тривалий термін вони використовуються як протизапальні фармакологічні засоби при лікуванні алергічних та аутоімунних захворювань, зокрема при ревматизмі, червоний системній вівчанці тощо. Виявилося, що кортикостероїди синтезуються не тільки наднирковими залозами, але й епітеліальними клітинами тимуса.

ГГНС і, зокрема, глюкокортикоїдні гормони надниркових залоз можуть двобічно впливати на імунну систему. З одного боку, встановлено, що при нормальній імунній відповіді у ранні строки її розвитку відбувається активація ГГНС, що позитивно впливає на синтез антитіл. З іншого боку, відомо, що стимуляція ТКР-рецепторів Т-лімфоцитів суперантигенами стафілококів призводить до індукції синтезу глюкокортикоїдів, які викликають апоптоз (запрограмовану загибель) неспецифічно активованих лімфоцитів. Це запобігає виникненню побічних запальних реакцій. Досліджено також, що кортикостероїди здатні викликати такі ефекти: активують ендонуклеази в лімфоцитах та еозинофілах, що викликає апоптоз внаслідок руйнування ДНК; інгибують синтез прозапальних цитокінів (IL-1, 3, 4, 5, 8, TNF-α,GM-CSF), а також простагландинів та лейкотриєнів, що пригнічує запальні процеси та спазми гладкої мускулатури; порушують синтез рецепторів адгезії, що затримує міграцію лейкоцитів у вогнище запалення.Вважають також, що глюкокортикоїди регулюють експресію приблизно 1% всіх генів людини.

Все вищевикладене демонструє тісний зв’язок та взаємодію між імунною, нервовою, ендокринною та іншими системами організму.