7.1.2. Інтерферони

Інтерферони– це гетерогенна родина цитокінів з вираженою противірусною дією. Вперше інтерферон був описаний Айзексом і Ліндеманном у 1957 р.. Ефекти інтерферонів інтенсивно досліджувалися при введенні екзогенних препаратів, проте функції ендогенного інтерферону ще вивчені занадто мало. Однак можна припустити, що він, разом з іншими цитокінами, відіграє ключову роль у розвитку нормальної імунної відповіді і особливо стимулює реакції клітинного імунітету, тому його дія найбільш виражена у відношенні до вірусів, інших внутрішньоклітинних паразитів, злоякісних пухлин. Інтерферони відносять до факторів неспецифічної резистентності організму. Нині ця родина містить три типи інтерферонів: альфа, бета та гама, які відрізняються структурними та біологічними властивостями.

Інтерферон-α(ІФ-α, абоIF-α, М.м. 20 кД) – лейкоцитарний інтерферон, синтезується переважно нейтрофілами. Існує близько 25 подібних підтипів ІF-α, які розрізняються чутливістю до рН середовища, але більшість з них стабільні при рН=2. Що стосується біологічних ефектів альфа-інтерферону, то основними є антипроліферативний та антивірусний. Відомо, що ІF-α індукує синтез специфічних білків, які порушують реплікацію вірусів, синтез іх компонентів та складання нових віріонів. Виробляючись на ранніх стадіях вірусної інфекції, інтерферон блокує розповсюдження вірусу доки не сформується активний противірусний імунітет. Антипроліферативна дія ІF-α проявляється через деполяризацію мембран клітин-мішеней вже через 10 хв від початку контакту. Тому рекомбінантний альфа-інтерферон широко використовується у онкології. Вивчено й інші ефекти ІF-α: взаємодія з деякими Т-хелперами (радіочутливими) і внаслідок цього стимуляція синтезу антитіл В-лімфоцитами; синергізм зIL-2; стимуляція синтезу С1-інгібітора комплемента; здатність пригнічувати анафілактичні та запальні реакції; ендорфіноподібна активність (можливе використання для знеболювання).

Рекомбінантний альфа-інтерферон, отриманий через клонування людських генів у кишковій паличці або у дріжджах, вже використовують при герпетичних, ріновірусних, ВІЛ та інших інфекціях, а також при онкологічних захворюваннях – солідних пухлинах, мієломі, меланомі, остеосаркомі, раку молочної залози, сечового міхура та ін.. У кліниці застосовують такі препарати альфа-інтерферону, як реоферон, лаферон, інтрон А, пегасис тощо. Але слід відзначити, що введення екзогенного інтерферону пригнічує вироблення власного ендогенного інтерферона.

Інтерферон-β(ІФ-β, абоIF-β, М.м. 20 кД) – фібробластний інтерферон. Включає два підтипи, що розрізняються молекулярною масою та амінокислотним складом молекул. Як і попередній, він стійкий до дії кислот, і для нього існує такий саме рецептор на клітинах. Обидва інтерферони (ІF-α та ІF-β) позначаються як інтерферони типу І, їх структурні гени не мають інтронів і розташовані у мишей у 4-й, а у людини – у 9-й хромосомі. Бета-інтерферон має такі біологічні ефекти: блокує синтез колагену фібробластами, посилює експресію молекул МНС-І і ефекторні механізми імунної відповіді, а саме активує фагоцитоз, цитотоксичність та протипухлинну літичну дію макрофагів, посилює кілерну активністьNK-клітин.

Клінічне застосування бета-інтерферону при монотерапії малоефективне, тому найчастіше його комбінують з альфа-інтерфероном чи інтерлейкінами, особливо з IL-2.

Інтерферон γ (ІФ-γ, абоIF-γ, М.м. 45 кД; звичайно у формі димера) – імунний інтерферон, який синтезується Т-хелперами. Його відносять до типу ІІ, його структурний ген має 3 інтрони і розташований у мишей у 10-й, а у людини ‑ у 12-й хромосомі. Підтипи ІF-γ доки не виявлені. На відмінність від інтерферонів типу І, він чутливий до кислот, багатофункціональний і суттєво відрізняється від ІF-α і β. Він є природним регулятором імунної відповіді, але разом з цим також проявляє антивірусну та антипроліферативну дію. Індукторами синтезу гама-інтерферону є різноманітні антигени: бактеріальні, вірусні, протозойні, ендотоксини, лектини, мітогени тощо. Здатність Т-клітин до синтезу гама-інтерферону, очевидно, розвивається після народження і досягає нормального рівня приблизно у віці 3 років. У 1-2-річних малюків здатність продукувати гама-інтерферон значно нижча, ніж у дорослих людей, тому вони частіше хворіють.

Найголовніша функція ІF-γ – імунорегуляторна, він підвищує експресію молекул МНС-І і МНС-ІІ на антигенпрезентуючих клітинах, чим прискорює імунне розпізнавання та влючення повноцінної імунної відповіді; активує епітеліальні, дендритні, ендотеліальні клітини, фібробласти, тромбоцити, клітини Лангерганса та ін.; прискорює реакції проліферації Т- і В-клітин, синтез антитіл, посилює реакції кілингу, в тому числі і антитілозалежного, підвищує фагоцитарну, літичну та протипухлинну активність макрофагів тощо.

У лікувальній практиці гама-інтерферон використовується при захворюваннях, обумовлених порушенням імунних реакцій: при аутоімунних хворобах, ревматоїдному та псориатичному артритах з важким перебігом, для припинення рекальцифікації кісток через метастази при раку легень, молочної та передміхурової залоз тощо. Але довга інтенсивна терапія гама-інтерфероном може пригнітити синтез власного імуномедіатора та спричинити імунодефіцит. У відношенні вірусних інфекцій та пухлин ІF-γ меньш активний, ніж ІF-α.

Індукторами природного інтерферону можуть бути різні за походженням речовини: молочнокислі бактерії (лактобацили, біфідобактерії), антиоксиданти і особливо вітамін Е, компоненти деяких рослин (цибулі, часника, огірків, квасолі, калини). Нещодавна був розроблений і вже використовується в медицині хіміотерапевтичний засіб циклоферон, що є індуктором ендогенного інтерферону. Інститутом мікробіології та вірусології ім. Д. К. Заболотного Академії наук України розроблено препарати гама-інтерферону та пробіотика субаліна. Останній містить клітини рекомбінантного штаму Bacillus subtilis, в геном якої вбудований ген людського інтерферону. При введенні в організм людини субалін не тільки покращує стан мікрофлори за рахунок витіснення патогенних та умовно-патогенних штамів, але й забезпечує синтез інтерферону.