Мстислав іі Ізяславич 1167-1169

    

    Коли Ве­ли­ким кня­зем київським став Мстис­лав, Нов­го­родці прог­на­ли од се­бе Свя­тос­ла­ва Рос­тис­ла­во­ви­ча і ніяк не хотіли прий­ма­ти йо­го до се­бе, а про­ха­ли Мстис­ла­ва, щоб прис­лав до них сво­го си­на. Мстис­лав дов­го зма­гав­ся, але на­ос­танці зго­див­ся й пос­лав їм сво­го стар­шо­го си­на, Ро­ма­на. Сим по­ко­рис­ту­вав­ся Андрій Суз­дальський і на­че до­по­ма­га­ючи Рос­тис­ла­ви­чові, зібрав ин­ших нев­до­во­ле­них князів і з ве­ли­кою си­лою підсту­пив до Київа. Мстис­лав не був го­то­вий до війни, поміч з Во­лині не поспіла; три дні він бив­ся, але не всто­яв і мусів тіка­ти, по­ки­нув­ши Київ. 8-го мар­ця 1169 ро­ку, на дру­го­му тижні ве­ли­ко­го пос­ту, зя­ви­ли­ся спільни­ки у Київі. Як ди­ка ор­да лю­ту­ва­ли Суз­дальці у го­роді. Два дні - оповідає літо­пи­сець - гра­бу­ва­ли во­ни й па­ли­ли бу­дин­ки, мор­ду­ва­ли го­ро­дян, жінок їх та дівчат забіра­ли з со­бою, ста­рих та дітей уби­ва­ли без жа­лю, об­ди­ра­ли церк­ви та ма­нас­тирі, забіра­ли іко­ни, книж­ки, ри­зи, дзво­ни. Нас­та­ла у Київі ве­ли­ка ту­га, сму­ток і сльози. Не раз досі бра­ли Київ усякі князі, але не руй­но­ва­ли; те­пер брав йо­го тяж­кий во­рог на те, щоб йо­го зни­щи­ти, зруй­но­ва­ти, ос­ла­би­ти.

    Андрій зро­бив­ся Ве­ли­ким кня­зем, але не ос­тав­ся у Київі, а по­дав­ся до сво­го Во­ло­ди­ми­ра на Клязьмі, де йо­му вільніще бу­ло кня­зю­ва­ти, а в Київі за­ли­шив сво­го мен­шо­го бра­та Гліба (Пе­ре­яс­лавсько­го). З то­го ча­су Київ вже на віки пе­рес­тав бу­ти осе­ред­ком політич­ним - не був вже більше сто­ли­цею Ук­раїнської землі, і хоч князі й здо­бу­ва­ли йо­го собі, то тільки че­рез те, що він, хоч і зруй­но­ва­ний, а все ж був най­кра­ще місто з усіх го­родів ук­раїнських. З то­го ж та­ки ча­су пра­вобічна Ук­раїна гор­неться до князів Га­лицьких, що вби­ли­ся тоді в си­лу, а північна Русь по­чи­нає своє осібне жит­тя, ши­риться і міцніє, бо й умо­ви бу­ли для то­го щас­ливі (хто там пок­ва­питься на той хо­лод­ний та бідний край!), а най­більше че­рез те, що північні князі приб­ра­ли все гро­мадське й політич­не жит­тя до своїх рук, не да­ючи най­мен­шої волі лю­дям. Се як раз бу­ло до ду­ши північним Сло­вя­нам. Ук­раїнці бу­ли тоді, як і те­пер, не та­кої вда­чи: їм здав­на лю­ба бу­ла во­ля і в до­машньому, і в гро­мадсько­му житті; во­ни не терпіли ніяко­го гніту, а хотіли, щоб усі бу­ли рівні та вільні.

    Ото-ж ще з то­го ча­су північна Русь зовсім одрізни­ла­ся від Ру­си-України і по­чи­нає зва­ти­ся спо­чат­ку „Ве­ли­ким Князівством Мос­ковським", а далі - царст­вом Мос­ковським (од сто­лиці Моск­ви, що збу­ду­вав Юрий у 1147 році).

    Після то­го пог­ро­му Київа, що вчи­нив Андрій із Суз­дальця­ми, а тро­хи зго­дом брат Андрія Все­во­лод, північна Русь, чи Ве­ли­ко­росія, як її ста­ли зва­ти пізніще, і Ук­раїна жи­вуть кож­на своїм осібним жит­тям, ма­ють осібну свою історію, свої зви­чаї, по­ряд­ки, свою осібну мо­ву й письменст­во і аж в кінці XVI­II століття, більше ак че­рез 600 літ, зно­ву більша час­ти­на Ук­раїни по­чи­нає жи­ти спільним дер­жав­ним жит­тям з Ве­ли­ко­росією. А яке бу­ло жит­тя Ук­раїни за той час - чи доб­ре, чи ли­хе - і до чо­го до­ве­ло її спільне жит­тя з Ве­ли­ко­росією, або Мос­ков­щи­ною, бу­де­мо ба­чи­ти далі.