Христіянство

    

    За князівських часів ста­ла­ся подія ве­ли­кої ва­ги: за­ве­де­но на Ру­си христіянство. За князів Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го та Ярос­ла­ва бу­ла вже впо­ряд­ко­ва­на церк­ва, зас­но­вані ка­тед­ри (ка­тед­ральні со­бо­ри) по ве­ли­ких містах, вис­вя­че­но до­волі ду­хо­венст­ва. За сто літ христіянство знач­но по­ши­ри­ло­ся по ве­ли­ких осе­ред­ках (цент­рах), особ­ли­во в Київі. Але не те бу­ло по се­лах, по глу­хих кут­ках: ще в другій по­ло­вині XI в. лю­де ува­жа­ли, що цер­ковні об­ря­ди, як от вінчан­ня, при­частє - то для князів та бо­яр, а са­ми й далі мо­ляться бо­гу Пе­ру­ну, Хор­су, роб­лять се по­тай­ки, став­лять „тра­пе­зи" ро­ду й ро­жа­ни­цям, мо­ляться ог­не­ви. Дов­го ще христіянство бу­ло вірою го­родською та панською, по­ки дійшло на се­ло. Але як і дійшло во­но на се­ло, то повс­та­ло „двоєвіріє", тоб то хоч і прий­ня­то бу­ло, нап­рик­лад, христіянські свя­та, але на христіянських свя­тих пе­ре­не­се­но прик­ме­ти ста­рих по­ганських богів (Пе­рун - Ілля, Даждь-бог - св. Юрий, Во­лос - св. Власій). З христіянськи­ми об­ря­да­ми злу­ча­ли­ся по­ганські - напр. по­ганське весілля зос­та­ло­ся, як бу­ло за по­ганських часів, по­руч христіянсько­го вінчан­ня, по­мин­ки, „про­во­ди" - замість ста­рої триз­ни; при­но­си­ни до церк­ви, „ка­нун" - замість по­ганської жерт­ви. І се не тільки се­ред прос­то­го лю­ду, але й се­ред „бла­говірних", освіче­них го­ро­дян бу­ва­ло оте „двоєвірство". Князі ста­ви­ли церк­ви й ма­нас­тирі, ма­ли свої до­машні церк­ви, во­зи­ли за со­бою попів, їду­чи в да­ле­ку до­ро­гу, а по­руч з тим спо­ряд­жа­ли в ма­нас­ти­рях пи­ри для мо­нахів, але зап­ро­шу­ва­ли ту­ди своїх знай­омих, чо­ловіків і жінок, і доб­ре там гу­ля­ли; доз­во­ле­них трьох чаш не дер­жа­ли­ся, і пи­ри ті кінча­ли­ся ча­сом ду­же не гар­но. Са­ме ви­пи­ван­ня бу­ло під по­бож­ною пок­рив­кою: пи­ли ча­шу за ча­шою во сла­ву Хрис­та, Бо­го­ро­диці, свя­тих, співа­ючи при тім відповідні тро­парі, і ви­хо­ди­ло - не­мов якась по­бож­на одп­ра­ва. Ду­хо­венст­во вис­ту­па­ло про­ти сього, і мо­нах Те­одосій за­бо­ро­няє співа­ти на пи­рах над ча­ша­ми більш як три тро­парі. Ин­ше „Сло­во" так го­во­рить про ті тро­парі на пи­ру: „яку ко­ристь має від тро­па­ря той, що пє ви­но: як напється, то не па­мя­тає й тро­парів".

    Як не як, христіянство ро­би­ло своє: ду­хо­венст­ву уда­ло­ся об­ме­жи­ти сво­бо­ду з шлю­ба­ми; че­рез їхню про­повідь тро­хи лег­че ста­ло жит­тя че­ляді, де що по­мог­ло во­но й в справі ве­ли­кої лих­ви. Лю­де ста­ють по­божні, тоб то: хо­дять до церк­ви, до­дер­жу­ють постів, да­ють жерт­ви на церк­ви, на ду­хо­венст­во й старців.

    До по­бож­нос­ти на­ле­жа­ло й хо­ди­ти по свя­тих місцях. Хо­ди­ли до Єру­са­ли­му, на Атос (Афон), в Цар­го­род. Хо­ди­ло так ба­га­то лю­дей, шо ду­хо­венст­во мусіло аж повз­дер­жу­ва­ти їх: Ки­рик Нов­го­ро­дець ра­див луч­че бу­ти доб­ри­ми до­ма си­дя­чи, а ніж хо­ди­ти в Єру­са­лим, а єпис­коп Ни­фонт ще ви­разніше го­во­рить: „бо хо­дять тільки для то­го, аби не роб­ля­чи хо­ди­ти та дур­но (да­ром) їсти й пи­ти".

    Треба ще до­да­ти, що те ду­хо­венст­во, що наїха­ло до нас з Греції про­бу­ва­ло за­во­ди­ти на Ру­си й де­що та­ке, чо­го не тре­ба бу­ло.

    Наприклад во­но про­повіду­ва­ло не­на­висть до лю­дей ин­шої віри і за­бо­ро­ня­ло їсти або пи­ти з од­ної по­су­ди з ла­тин­ни­ка­ми, бра­ти від них їжу. Про­те на се, вид­но, не ду­же то звер­тав ува­гу на­род; та се вид­но й з то­го, що князі наші ду­же час­то же­няться на ка­то­лич­ках, не зва­жа­ючи на ду­хо­венст­во. Далі, оте ду­хо­венст­во во­ю­ючи про­ти вся­ких спо­кус та гріхів, ду­же згірдли­во ди­ви­ло­ся на жінку, об­зи­ва­ло її „зна­ряд­дям ди­явольської спо­ку­си". До­хо­ди­ло до то­го, що за­бо­ро­ня­ло не тільки третій, але навіть і дру­гий шлюб; на­па­да­ло­ся на усякі за­ба­ви, му­зи­ку, спів. Оче­вид­но, що ви­коріни­ти сього йо­му не уда­ло­ся, тільки га­яли дур­но час, лю­дям крив­ду ро­би­ли. Те са­ме грецьке ду­хо­венст­во за­во­дить мо­лит­ву за кня­зя в церк­ви, та ка­же й до­ма за них мо­ли­тись. Все се бу­ли не­чу­вані у нас річи, і на ук­раїнсько-руськім ґрунті не прий­ня­ли­ся.

    Од Греків прий­шло до нас і чер­нецт­во з ма­нас­ти­ря­ми. Для русько­го гро­ма­дянст­ва - умертв­лен­ня тіла бу­ло річчю зовсім чу­жою, прос­то ди­кою. Але ко­ли сю на­уку при­не­се­но до нас, то най­шли­ся охочі по­ка­за­ти най­більшу щирість до христіянства. Ма­нас­тирі зяв­ля­ються у нас за кня­зя Ярос­ла­ва; в другій по­ло­вині XI в. бу­ло вже їх до­волі, але, зна­ти, бу­ли то ма­нас­тирі не­ве­личкі, - тільки Пе­черський у Київі нез­ви­чай­но розрісся і при кінці XI в. мав 180 ченців, а в в. XII-XI­II в Київі мож­но бу­ло налічи­ти кілька ти­сяч ченців. Най­славніщий ма­нас­тирь був Пе­черський. Зас­но­вав йо­го Ан­тоній з Лю­бе­ча, але упо­ряд­ку­вав і зро­бив слав­ним - Те­одо­сий з Курська. Він завів най­остріщу ус­та­ву, так зва­ну сту­дий­ську, що й у Візантії рідко де мог­ли її ви­дер­жа­ти. Але пізнійше, після Те­одо­сия, пе­рес­та­ли її до­дер­жу­ва­ти: ченці ма­ли своє влас­не май­но, бу­ли ба­гачі і бідні і т.и. За Те­одо­сия ма­нас­тирь роз­ви­вається й еко­номічно, роз­ши­рює своє гос­по­дарст­во, ста­вить слав­ну му­ро­ва­ну „ве­ли­ку церк­ву". Сла­ва про Пе­чорський ма­нас­тирь пішла по всій Ру­си, і всі инші ма­нас­тирі бе­руть собі йо­го за зра­зок. Пе­чорський ма­нас­тирь в XI в. був роз­сад­ни­ком ви­що­го ду­хо­венст­ва: звідси за­люб­ки бе­руть єпис­копів в усі землі Руської дер­жа­ви.

    Чернецтво здо­бу­ло собі по­ва­жан­ня: в XII-XI­II в. пост­ри­га­ються в ченці князі, а особ­ли­во кня­гині. Ба­га­то князів пост­ри­гається пе­ред смер­тю, щоб умер­ти чен­цем. Пев­но, так ро­би­ли не самі князі, то­му ро­зумніші з ду­хо­венст­ва навіть вис­ту­па­ли про­ти сього: „не спа­се чор­на оде­жа, хто жи­ве в ліно­щах, а ко­ли спов­ня­ти Божі за­повіди, не пош­ко­дить і біла оде­жа", - так го­во­рить од­не „Сло­во".

    Найбільш ма­нас­тирів бу­ло в Київі та в око­ли­цях - щось з 18; в Чер­нигівщині кілька (відо­мо - два), в Пе­ре­яс­лав­щині - два, на Во­лині три, в Га­ли­чині щось з чо­ти­ри. Крім своїх ма­нас­тирів, чи­ма­ло Ру­синів йшло здав­на в грецькі ма­нас­тирі: на Атосі (Афоні) - ма­нас­тирь Бо­го­ро­диці та св. Пан­те­лей­мо­на вже в XI-XII бу­ли в руських ру­ках; був руський ма­нас­тирь в Єру­са­лимі і в Цар­го­роді.