*** Подніпровє у другій половині хііі і на початку XIV в.

    

    

    Переглянувши політич­не жит­тя ук­раїнсько-руських зе­мель Га­лицьке-Во­линської дер­жа­ви до 1340 років, пог­ля­не­мо те­пер на східні ук­раїнсько-руські землі, над­дніпрянські.

    Від са­мо­го та­тарсько­го пог­ро­му й до по­чат­ку XIV століття, або й дов­ше, Київщи­на не бу­ла вже князівством, як раніш - не бу­ло в ній князів, а по всій Київщині пос­та­ли го­родські гро­ма­ди, що прос­то підля­га­ли Та­та­рам. Такі гро­ма­ди най­раніш повс­та­ли на га­лицько-во­линсько­му пог­ра­ниччі (на По­бо­жу та на Те­те­реві), і літо­пи­сець зве їх „людьми Та­тарськи­ми". Зна­ти з усього, що їм жи­ло­ся лег­че, як під своїми кня­зя­ми, бо князі стя­га­ли з них да­ни­ну і на се­бе та на дру­жи­ну, і на Та­тар, а ко­ли во­ни ви­ло­ми­ли­ся з під влас­ти своїх князів, то ос­та­ла­ся да­ни­на тільки на Та­тар. А во­на бу­ла не ду­же тяж­ка: „ора­ти пше­ни­цю й про­со", як ка­же літо­пи­сець, тоб то да­ва­ти хлібом, та ще де­які по­вин­ності.

    Таке са­ме мусіло бу­ти й з Пе­ре­яс­лав­щи­ною. Після та­тарсько­го на­па­ду про Пе­ре­яс­лавських князів нічо­го не чу­ва­ти, і тут, як і в Київщині, во­ни по­яв­ля­ли­ся хи­ба на ко­рот­кий час, та й то не ма­ли ніякої си­ли, а бу­ли скоріш та­тарськи­ми намістни­ка­ми.

    Зате ина­че бу­ло в Чер­нигівщині: князівські ро­ди­ни тут за­дер­жа­ли­ся і мно­жи­ли­ся далі, діля­чи на дрібні шмат­ки свої во­лос­ти. Князі ті виг­ля­да­ли вже не як князі, а як ве­ликі влас­ни­ки зе­мель, дідичі. В другій по­ло­вині XI­II та на по­чат­ку XIV ст., крім Чер­нигівсько­го, ба­чи­мо князівства: Нов­го­родське (Нов­го­родсіверське), Труб­чевське, Брянське, Глухівське, Пу­тивльське, Рильське, Курське, Ли­по­вецьке, - з них тільки Брянське який­сь час ма­ло го­лос­ну сла­ву.

    Але як порівня­ти, де луч­че жи­ло­ся лю­дям: чи в безк­ня­жих Київщині та Пе­ре­яс­лав­щині з їхніми гро­ма­да­ми, ота­ма­на­ми, вічем та „ліпши­ми му­жа­ми", чи у князівській Чер­нигівщині, то на­пев­но луч­че жи­ло­ся лю­дям в Київщині та Пе­ре­яс­лав­щині, бо не тре­ба бу­ло го­ду­ва­ти ані кня­зя з йо­го дво­ром, ні йо­го дру­жи­ни, ні кня­жих бо­яр та слуг. За­те по­га­но при­хо­ди­лось лю­дям за­можнім - капіталістам, бо­ярам та ду­хо­венст­ву - вза­галі тим лю­дям, що опи­ра­ли­ся на кня­жу власть: во­ни пот­ро­ху втіка­ли ту­ди, де кня­жа власть бу­ла міцна - на північ у ве­ли­ко­руські землі. Так ба­чи­мо, що після та­тарсько­го пог­ро­му київський мит­ро­по­лит не си­дить в Київі, а пе­реїздить з міста до міста, по­ки не осівся в но­во­му політич­но­му центрі на півно­чи - у Во­ло­ди­мирі на Клязьмі (пізніш звідти пе­ре­хо­дить у Моск­ву). При­чи­на то­го, як приз­на­ва­ли­ся са­ми мит­ро­по­ли­ти: до­хо­ди у Київі змен­ши­ли­ся.

    Але як би там не бу­ло - за­гибіль князівсько-дру­жин­но­го ла­ду і ся втікач­ка за­мож­них лю­дей і ви­що­го ду­хо­венст­ва з Київа вий­шли на чи­ма­лу шко­ду для культур­но­го жит­тя Київщи­ни. Ду­же ма­ло ос­та­ло­ся лю­дей, що жи­ву­чи роскішно, піддер­жу­ва­ли ху­дожній, ар­тис­тич­ний про­ми­сел, пек­лу­ва­ли­ся про вся­кий ар­тизм та письменст­во, бо сього всього прос­тий люд тоді ще не пи­тав. А че­рез се культу­ра в Київщині і вза­галі все те, що „для ду­ши", а не для тіла, ду­же піду­па­ло. Та­ке са­ме, хоч мо­же не так ду­же, бу­ло й у Чер­нигівщині че­рез та­тарські спус­то­шен­ня й тяж­ку дань та ще й че­рез те, що й князі й бо­яре зу­божіли. От­же - істо­рич­не ог­ни­ще культур­но­го жит­тя - се­реднє Подніпро­ве по­га­сає, а ук­раїнська культу­ра дер­житься та роз­ви­вається далі ще який­сь час тільки на За­ході, в Га­лицько-во­линській дер­жаві, по­ки й тут не ста­ло­ся їй ли­хо з кінцем са­мостійно­го дер­жав­но­го жит­тя сеї час­ти­ни Ук­раїни-Ру­си.