Віра й звичаї

    

    Словяне віри­ли, що усім світом пра­вить ба­га­то богів; усякі си­ли при­родні по­чи­ту­ва­ли во­ни, як яко­гось бо­га. Бог гро­му й блис­кав­ки був у них най­стар­ший бог і звав­ся Пе­рун - йо­го ве­ли­ка де­ре­вя­на пос­тать із срібною го­ло­вою й зо­ло­ти­ми ву­са­ми сто­яла на горі у Київі; бог сон­ця й світла звав­ся Даждьбог - Хорc; бог вог­ню - Сва­ро­жич; бог, що обо­ро­няє ху­до­бу од уся­ко­го ли­ха, звав­ся Во­лос; бог вітру й не­го­ди Стри­бог. Окрім сих ви­щих богів бу­ли менші істо­ти, що їх по­ва­жа­ли. Так Сло­вя­не віри­ли, що у воді жи­вуть во­дян­ки й ру­сал­ки (топ­ле­ниці-мав­ки), у полі - польови­ки, у лісі - лісо­ви­ки, або поліcу­ни, у ха­тах - до­мо­ви­ки, у бо­ло­тах - дідьки.

    Словяне віри­ли у жит­тя на тім світі, - го­ви­ри­ли, що до­мо­вик, се ду­ша покійни­ка, кот­рий при­хо­дить з то­го світа. Але во­ни віри­ли, що ду­ша на тім світі жи­ве так як і на сім жив чо­ловік, то хо­ва­ючи, кла­ли йо­му в мо­ги­лу уся­чи­ну, що потрібно для про­жит­ку.

    Як сон­це по­вер­та­ло на вес­ну, ко­ло те­перішнього Різдва, свят­ку­ва­ли Сло­вя­не прихід но­во­го ро­ку; се й досі ще є у нас на Різдво та на Но­вий Рік, як ве­че­ря­ють се­ред снопів, ба­жа­ють собі доб­ро­го уро­жаю, по­си­па­ють зер­ном на щастє. Все се зос­та­ло­ся з тих часів, як ще наші лю­де не бу­ли христіана­ми.

    Як при­хо­ди­ла вес­на, співа­ли вес­ня­нок, а як сон­це по­вер­та­ло з літа на осінь, то бу­ло свя­то Ку­пай­ла, що й досі справ­ля­ють наші лю­де.

    Храмів або цер­ков та жерців, себ-то слу­жи­телів тим бо­гам, у Сло­вян не бу­ло, - у ті ча­си лю­де ста­но­ви­ли жер­тов­ни­ки сим бо­гам по лісах під ду­бом; ко­ло тих жер­тов­ників збіра­ли­ся й мо­ли­ли­ся, а хто хотів, при­но­сив тим бо­гам жерт­ви, а за-для то­го різа­ли на жер­тов­ни­ках уся­ку ху­до­бу. Мерт­вих одні пле­ме­на хо­ва­ли в зем­лю, инші - па­ли­ли на ве­ли­ко­му вог­нищі і попіл збіра­ли у гле­чик а той гле­чик ста­но­ви­ли на горбі. Знач­них покійників хо­ва­ли ду­же пиш­но; з ни­ми жив­цем за­ко­пу­ва­ли у яму, або па­ли­ли на ви­со­ко­му стосі де­ре­ва, жінку, кот­ра на те зго­ди­ла­ся (Сло­вя­не, особ­ли­во ба­гаті, ма­ли по кілька жінок од­ра­зу), ко­ней, ста­ви­ли стра­ву й уся­чи­ну для пот­ре­би умер­лих на тім світі; покійни­ка вбіра­ли у най­кра­ще уб­ран­ня. Після то­го як по­хо­ва­ють покійни­ка, на мо­гилі йо­го справ­ля­ли триз­ну - се те, що те­пер зветься по­мин­ки, або „про­во­ди": пи­ли, їли, співа­ли пісень, потім тан­цю­ва­ли й бо­ро­лись. Че­рез рік при­хо­ди­ли на мо­ги­лу, знов справ­ля­ли „триз­ну", а мо­ги­лу до­си­па­ли зем­лею.

    Шлюб у давніх Сло­вян ро­бив­ся так: па­ру­бок, або й жо­на­тий чо­ловік, ко­ли хотів узя­ти собі жінку, спла­чу­вав ро­ди­чам дівчи­ни віно - себ­то об­да­ро­ву­вав їх по­да­рун­ка­ми; ча­сом він спла­чу­вав ро­дові мо­ло­дої ви­куп, а ча­сом, умо­вив­шись із своєю люб­кою, „уми­кав" її, себ-то си­ло­миць, або крадько­ма, за­во­зив до се­бе.

    

Період другий самостійно-державний до року 1340 Початок київської держави

    

    

    

    Про руську дер­жа­ву у По­лянській землі, з сто­ли­цею Київом, зга­ду­ють чужі письмен­ни­ки IX та Х століття. Але по­ча­ла­ся во­на ба­га­то раніш - на­пев­но вже на по­чат­ку VI­II віку бу­ли в Київі і сильне військо і князь із знач­ною властію. Що по­ча­ток русько-української дер­жа­ви став­ся у Київі, в то­му не­ма нічо­го див­но­го. Се бу­ло най­стар­ше, найбільш тор­го­вельне й ба­га­те місто на всім тім прос­торі, що пізніш став зва­тись Руською дер­жа­вою. Сю­ди зїзди­ли­ся й купці з чу­жих країв з уся­ким кра­мом. Тих ба­га­тих і тор­го­вельних лю­дей тре­ба бу­ло за­хис­ти­ти, тре­ба бу­ло обо­ро­ни­ти їх од сусідів, ла­сих на їхні то­ва­ри та ба­гацт­во. То­му то київські лю­де, особ­ли­во значнійші, більші, що про­зи­ва­ли­ся бо­яра­ми, здав­на по­за­во­ди­ли при собі ва­та­ги лю­дей сильних, од­важ­них, військо­вих. Зго­дом у Київі зібра­ло­ся чи­ма­ле військо і во­но обо­ро­ня­ло місто од сусідів та хо­ди­ло з куп­ця­ми, як во­ни вез­ли свої то­ва­ри в чу­жий край. Стар­ший над тим військом був київський князь.

    Але вже десь у VI­II столітті найпізніш, київські князі пе­рес­та­ли бу­ти тільки сто­ро­жа­ми київської тор­говлі; ма­ючи ве­ли­ке військо - дру­жи­ну, що тре­ба бу­ло йо­го чимсь про­го­ду­ва­ти, во­ни по­ча­ли на­па­да­ти на сусідні пле­ме­на та спо­ру­жа­ти да­лекі по­хо­ди, на землі Візантійської дер­жа­ви, а потім і на схід, ко­ли піду­па­ла Хо­зарська дер­жа­ва. В тодішні ча­си військо найбільш жи­ви­ло­ся тим, що наг­ра­бить у сусідів або возьме за ви­куп, щоб не гра­бу­ва­ти.

    Ті по­хо­ди на чужі землі збо­га­чу­ва­ли дру­жи­ну та кня­зя, бо купці-дру­жин­ни­ки на­во­зи­ли звідти чи­ма­ло то­ва­ру, не­вольників і потім те все про­да­ва­ли. Що далі, то все зрос­та­ла дру­жи­на київсько­го кня­зя й охо­та до по­ходів за да­нею в підбиті вже землі та до нас­коків в да­лекі чужі краї. По­ча­ли князі най­ма­ти в дру­жи­ну чу­жинців - найбільш Ва­рягів (Скан­ди­навів, з те­перішньої Швеції та Нор­вегії), їх бу­ло в Київі так ба­га­то, що во­ни заб­ра­ли в свої ру­ки всю уп­ра­ву, а гро­мадське віче, „стар­ци градс­кии" вже ма­ло ва­жи­ли: не слу­ха­ли їх ні князь, ні дру­жи­на. Аж пізніш, в другій по­ло­вині XI в., ко­ли ос­лаб­ла кня­жа власть, „віче" знов по­ка­за­ло свою си­лу.

    Маючи ве­ли­ку дру­жи­ну, київські князі по­ма­леньку роз­ши­ри­ли київську дер­жа­ву на північ, на захід, на схід і на по­лу­день. Не од­на­ко­во князі „при­му­чу­ва­ли" ріжні пле­ме­на. Ті, що сиділи далі і до них не мож­на бу­ло час­то хо­ди­ти, пла­ти­ли тільки дань та да­ва­ли по­мо­чи під час воєнно­го по­хо­ду, але ма­ли ще своїх князів і са­ми со­бою по­ряд­ку­ва­ли; до ин­ших са­жав київський князь з своєї ру­ки кня­зя, а ще до ин­ших по­си­лав своїх „мужів" - „по­сад­ників" і ті вже ро­би­ли так, як ска­же київський князь. Са­жа­ючи своїх князів та підруч­них в чу­жих зем­лях, київський князь ніби то ро­бив їм доб­ро: обо­ро­няв їх од сусідів, за­во­див спокій, ни­щив і ка­рав розбійників, а за­те при­хо­див що ро­ку зи­мою по дань, а ча­сом дер­жав там своїх „мужів" цілий рік з військом. Обійшов­ши землі зи­мою, князі й бо­яре ра­зом з куп­ця­ми на вес­ну зїзди­ли­ся у Київі і поск­ла­дав­ши то­ва­ри на чов­ни, вез­ли Дніпром на про­даж аж до Цар­го­ро­ду, до Греків.

    При кінці IX віку ба­га­то вже зе­мель на­ле­жа­ло до Київа: не тільки землі ук­раїнські (Уличів, Де­рев­лян, Дулібів, Ти­верців, Сіве­рян) та біло­руські (Дре­го­вичів, Ра­ди­мичів), але й ве­ли­ко­руські (Кри­вичів, Вя­тичів, Нов­го­родських Сло­вен); крім то­го Русь дер­жа­ла тоді Азовське мо­ре і По­донє. Та­ким чи­ном на по­чат­ку Х в. Київ опа­ну­вав вже ма­ло не всі ті землі, що з них скла­да­ла­ся Руська дер­жа­ва, і ті землі по­ча­ли теж зва­ти­ся руськи­ми.

    Таке ве­ли­ке діло, сот­во­рен­ня Руської дер­жа­ви, ста­ло­ся вже у IX столітті, а про­те ми не знаємо навіть най­мен­ня тих давніх князів. Най­давніща Літо­пись, уло­же­на в XI столітті, вже не па­мя­та­ла нічо­го про події IX віку, не зна­ла навіть, як по­ча­ла­ся Руська дер­жа­ва. А тим ча­сом тре­ба бу­ло якось той по­ча­ток по­яс­ни­ти… Отож літо­пи­сець, зна­ючи, що в Х віці у Київі бу­ло ба­га­то Ва­рягів і во­ни ма­ли ве­ли­ку си­лу та що київські князі по­си­ла­ли їх „намістни­ка­ми" в ріжні землі, - впав на дум­ку, що й перші князі руські пев­но бу­ли з тих Ва­рягів.