Сармати

    

    Ще в V віці пе­ред Різдвом Хрис­то­вим ми ба­чи­мо мо­гутнє царст­во Скифів, але вже в IV віці Скифів по­чи­нає тис­ну­ти зі схо­ду но­ве пле­мя - Сар­ма­ти, і по­ма­лу, до часів Різдва Хрис­то­во­го, Сар­ма­ти вкри­ли увесь той край, що звав­ся досі Скифією, а те­пер вже - Сар­матією. Сар­ма­ти бу­ли лю­де то­го ж коріня, що й Ски­фи, - зрідні те­перішнім Пер­сам, - тим-то во­ни одні з дру­ги­ми й поміша­ли­ся, і хоч ми вже й не чуємо про Скифів, а тільки про Сар­матів, про­те Ски­фи жи­ли собі як і раніш. То­му-то увесь сей дов­гий період (літ 700-800) зви­чай­но про­зи­ва­ють Ски­фо-Сар­матським.

    Сармати бу­ли, так са­мо як і Ски­фи, на­род ко­чов­ни­чий. Так са­мо пе­ре­хо­дить з та­бу­на­ми ху­до­би та з ро­ди­на­ми в повс­тя­них буд­ках на ко­ле­сах, але жінки сар­матські не сиділи все в буд­ках, як скифські, а їха­ли вер­хи та стріля­ли з луків як чо­ловіки. Му­щи­ни но­си­ли ши­рокі ша­ро­ва­ри, і вза­галі оде­жа у них бу­ла ши­ро­ка, фал­дис­та.

    З Сар­матських пле­мен - найбільші бу­ли Язи­ги та Рок­со­ля­ни (або Білі Аля­ни). Не­за­ба­ром по­руч з Біли­ми Аля­на­ми вис­ту­па­ють в І віці по Р. X. прос­то Аля­ни, і в І та ІІ віках імя се стає го­лов­ним для ріжних ко­чо­вих на­родів, - так са­мо, як та­ким го­лов­ним імям по­пе­ре­ду бу­ли Ски­фи та Сар­ма­ти.

    

Усякі кочовники

    

    Якийсь час алянське імя па­ну­ва­ло на прос­торі від Ду­наю аж до Аральсько­го мо­ря (в Азії), але не дов­го. В II та ІІІ століттях, в західню час­ти­ну чор­но­морських степів при­манд­ру­ва­ло з півно­чи, з-над Бал­тицько­го мо­ря, німецьке пле­мя - Го­ти і ви­пер­ло звідти Алянів. З дру­го­го бо­ку, в III столітті по Христі прий­шла з Азії ту­рецька ор­да Гуннів і на­пи­рає на Алянів зі схо­ду. Аля­ни роз­си­па­ються, і ос­тан­ки їх, заг­нані в Кав­казькі го­ри, за­дер­жа­лись й досі в ма­ленько­му Осе­тинсько­му на­роді. На сьому й кінчається па­ну­ван­ня іранської (пер­сидсько­го коріня) люд­нос­ти над на­ши­ми чор­но­морськи­ми сте­па­ми.

    А тим ча­сом, як в сте­пах па­ну­ва­ли оті ко­чов­ничі та на пів-ко­чов­ничі на­ро­ди ірансько­го коріня, в кра­ях гірських, кар­патських ба­чи­мо ин­ший гурт на­родів, тракійсько­го коріня (до них на­ле­жать те­перішні Во­ло­хи-Мол­да­ва­не). З тих на­родів зга­даємо: Бесів „під Кар­патськи­ми го­ра­ми", десь на верхівях Дністра й Ся­на; Кой­сто­боків - на по­луд­не­во­му згірї Кар­пат, і Карпів - ко­ло Дністра й Пру­та. Сі тракійські на­ро­ди бу­ли ду­же вой­ов­ничі, лю­би­ли по­лю­ванє, бу­ли ве­ликі пя­ниці і славні бу­ли своїми співа­ми. Про тракійців оповіда­ли, що во­ни навіть за­ко­ни ук­ла­да­ли в піснях, щоб лег­че бу­ло па­мя­та­ти. Віри­ли во­ни, що ду­ша нес­мер­тельна (сього не бу­ло тоді й у більш освіче­них Греків).

    Коло то­го ча­су між кар­патські гірські та сте­пові на­ро­ди кли­ном всу­нув­ся но­вий, Бас­тар­ни, - пев­но німецько­го коріня, а після то­го як римські імпе­ра­то­ри при­бор­ка­ли тракійські на­ро­ди й Бас­тарнів і пе­рег­на­ли їх в ин­ше місце, з півно­чи, з-за Вис­ли ру­шив на по­лу­день німецький на­род - Го­ти. Зі схо­ду при­пер­ли їх Сло­вя­не, а з за­хо­ду инші на­ро­ди, і во­ни по­да­лись на по­лу­день та вис­ко­чи­ли аж над-Чор­ним мо­рем. З то­го, що по до­розі че­рез наші землі не знай­шлось для них місця, вид­но, що ті землі бу­ли за­се­лені Сло­вя­на­ми. Сі Го­ти про­сиділи в Чор­но­морських сте­пах літ з двісті, і ви­пер­ла їх звідти ту­рецька ор­да Гуннів, що на­су­ну­ла­ся з Азії в IV столітті. З сього ча­су й аж до XVI-XVII віків наші сте­пи ста­ють краєм пе­ре­важ­но ко­чо­вих орд ту­рецької ро­ди­ни. Ча­сом во­ни про­бу­ва­ли на нашій землі ду­же не­дов­го - тільки пе­ре­хо­ди­ли че­рез сте­пи, ча­сом зос­та­ва­лись кілька віків. Доб­ра од них Ук­раїна не заз­на­ла - са­му ли­шень шко­ду.

    Гунни про­бу­ва­ли в на­ших сте­пах мо­же зо сто літ; їх ви­пер­ла звідти на захід ин­ша ор­да - Бол­гарів. Сі Бол­га­ри бу­ли ту­рецько­го коріня, й од­на час­ти­на їх пізніше одійшла на північ, у фінські землі над рікою Вол­гою та Ка­мою, і там зас­но­ва­ла свою дер­жа­ву, - дру­га час­ти­на пе­рей­шла че­рез наші сте­пи, осіла­ся з по­чат­ку між Дністром та Ду­наєм, а потім пе­рей­шла за Ду­най і теж зас­но­ва­ла своє Бол­гарське царст­во. Але там за Ду­наєм бу­ло вже тоді так ба­га­то Сло­вян, що Бол­га­ри геть поміша­ли­ся і че­рез кілька по­колінь се був вже зовсім сло­вянський на­род.

    В VI віці, слідом за Бол­га­ра­ми, на­су­ну­ли з Азії Ава­ри (Обри - як зве їх най­давнійша на­ша Літо­пись). Во­ни во­юва­ли з Сло­вянським на­ро­дом Ан­та­ми, але в сте­пах на­ших дов­го не дер­жа­ли­ся.

    Після Аварів при­бу­ли знов Хо­за­ри. В VII та VI­II віці во­ни дер­жа­ли в своїх ру­ках Кер­ченську про­то­ку (Фа­на­горію, пізнішу Тму­то­ро­кань), Крим, який­сь час і над­дніпрянські Сло­вя­не пла­ти­ли їм да­ни­ну. Сто­ли­ця їхна бу­ла Ітіль, де Вол­га вли­вається в Каспійське мо­ре. Во­ни бу­ли ко­рисні для ук­раїнських зе­мель, бо літ з двісті (у VI­II та IX ст.) не пус­ка­ли з Азії ту­рецьких орд та ве­ли з на­ши­ми пред­ка­ми тор­гов­лю. В кінці IX в. Хо­зарська дер­жа­ва хи­литься до ни­зу, а в Х в. до­бив її ук­раїнсько-руський князь Свя­тос­лав.

    Нарешті ще од­на ор­да - вже фінсько­го коріня - Уг­ри, чи Ма­дя­ри. Во­ни в IX в. пе­рей­шли че­рез наші сте­пи й осіли­ся на се­редньому Ду­наї.

    Стільки на­родів уся­ких ба­чи­ли наші сте­пи, а наші лю­де заз­на­ли од них чи­ма­ло ли­ха та крив­ди.

    В той час, як оті зга­дані на­ро­ди про­жи­ва­ли в сте­пах над Чор­ним мо­рем, на­ро­ди сло­вянсько­го коріня, а між ни­ми й наші пред­ки-Українці, сиділи дальше од мо­ря, в краю лісо­во­му та в то­му се­редньому, що між лісом і сте­па­ми. Нам­но­жу­ючись з ча­сом, во­ни по­су­ва­ли­ся все далі на по­лу­день та на захід. Сте­пові на­ро­ди з ча­сом ста­ва­ли все слабіші, ста­ва­ло їх мен­ше; ста­ли сте­пи ма­ло-шо не по­рожні, а як ко­ли, то й справді бу­ли по­рожні, і тоді по­ча­ли наші лю­де осіда­ти тут, і так розсіли­ся ма­ло не по всій те­перішній Ук­раїні, аж до мо­ря Чор­но­го, Азовсько­го й до Ду­наю.

    Але перш ніж го­во­ри­ти про ук­раїнські сло­вянські пле­ме­на, ска­же­мо вза­галі про Сло­вян та про те, як во­ни роз­се­ля­ли­ся.