Освіта та книжність

    

    Уже за часів Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го і Ярос­ла­ва бу­ли шко­ли при єпис­копській ка­тедрі: тре­ба бу­ло вчи­ти на свя­ще­ників, дяків і прос­тих співаків. За Ярос­ла­ва, нап­рик­лад, од­ра­зу бу­ло в такій школі по 300 душ. Але крім цер­ков­них шкіл по ве­ли­ких містах, як Київ, Чер­нигів, Во­ло­ди­мир, Га­лич і т. и., мусіли бу­ти й при­ватні (частні) шко­ли. Най­важніша на­ука бу­ла - нав­чи­ти­ся чи­та­ти, потім пи­са­ти й ра­ху­ва­ти і се потрібно бу­ло для тих, хто йшов за уря­дов­ця-пи­са­ря на служ­бу до кня­зя чи до куп­ця яко­го. Вчи­ли ще й грецької мо­ви, бо тоді Русь най­ближ­че сто­яла до Візантії, а за те в західніх ук­раїнських зем­лях учи­ли ла­тинської та німецької мо­ви.

    Якою ж мо­вою учи­ли в шко­лах та якою пи­са­ли книж­ки (ка­же­мо пи­са­ли, бо дру­ко­ва­ти тоді ще не вміли - аж при кінці XIV віку до сього дійшли). Ото ж і вчи­ли і пи­са­ли мо­вою цер­ков­но-сло­вянською, - по­зи­чи­ли її од Бол­гарів, де святі Ки­ри­ло та Ме­тодій перші при­ду­ма­ли сло­вянську аз­бу­ку та по­ча­ли на свою, бол­гарську мо­ву пе­рек­ла­да­ти свя­те письмо та инші цер­ковні книж­ки. Ті книж­ки з тією мо­вою при­нес­ли й до нас на Русь, по­ча­ли по них одп­рав­ля­ти в церкві, а крім то­го по тих книж­ках та тією ж мо­вою й учи­ти по шко­лах. Ся мо­ва бу­ла чу­жа для на­шо­го на­ро­ду, що й тоді го­во­рив ук­раїнською мо­вою, тільки тро­шеч­ки одмінною од те­перішньої, але все ж розбіра­ти де шо в цер­ков­но-сло­вянській мові міг, міг лег­ко її вив­чи­ти­ся, тим більш, що чи­та­ло­ся по ук­раїнськи, тоб то хоч і стоїть там нап­рик­лад „свътъ", але чи­та­ли та ви­мов­ля­ли: „світ"; „Бо­го­ро­ди­це Дъво"-„Бо­го­ро­ди­це Діво" і так далі. Наші письменні лю­де, пи­шу­чи літо­пись чи житія свя­тих, хо­ча й пи­са­ли цер­ков­но-сло­вянською мо­вою, а про­те так і вид­но скрізь, що то пи­сав ук­раїнець; знай­де­мо там і „па­ру­бок", і „ко­жух", і „призьба", а на призьбі „кітка", і „гле­чик" і ба­га­то-ба­га­то ин­ших су­то ук­раїнських слів.

    Ото ж ста­ло­ся так, що за князівських часів на Ру­си бу­ло дві мо­ви: на­род­ня, ук­раїнська, що нею лю­де роз­мов­ля­ли між со­бою, співа­ли пісень, справ­ля­ли об­ря­ди усякі (весілля, то що), а дру­га - письмен­ницька, ста­ро-сло­вянська. Всі книж­ки пи­сані бу­ли сією мо­вою.

    Що ж то за книж­ки бу­ли і які тоді бу­ли письмен­ни­ки? В ті ча­си, ко­ли за­во­ди­ло­ся христіянство, ма­нас­тирі та та­ке ин­ше, ду­ма­ли, що тільки й мож­на го­во­ри­ти про святі та божі ре­чи, щоб ду­ша спас­ла­ся, а реш­та - то все нічо­го не вар­те. То ж і ба­чи­мо пре­ве­ли­ку си­лу уся­ких „Слів", житій свя­тих та вза­галі бо­гос­ловських творів (са­мо­го Іва­на Зла­то­ус­то­го бу­ло щось з двісті „Слів"). Але все ж як не-як, не мог­ли письменні лю­де обійти­ся са­мою бо­гос­ловською стра­вою - хотіло­ся зна­ти де-що й про світ бо­жий, про ин­ших лю­дей, про вся­чи­ну на землі - не тільки на небі. То й по­ча­ли пе­рек­ла­да­ти уся­чи­ну з грецької мо­ви та скла­да­ти з то­го „Избор­ни­ки" (збірни­ки), де мож­на бу­ло де­що знай­ти з історії, з ге­ог­рафії, з при­род­ни­чих на­ук та ин­ше. Се ніби як у нас те­пер жур­на­ли. Про­яви­ли­ся у нас, а найбільш оче­вид­но в Київі та поб­ли­зу йо­го, свої письмен­ни­ки. Одні бу­ли доб­ре вчені і пи­са­ли ду­же муд­ро, як от мит­ро­по­лит Іларіон, Клим Смо­ля­тич, Ки­ри­ло Ту­ровський. Про­зи­ва­ли їх „фільосо­фа­ми". Другі знов пи­са­ли ду­же по прос­то­му і в фільософію не вда­ва­ли­ся: се Лу­ка Жи­дя­та, Те­одо­сий Пе­чорський, Яків Мніх, Нес­тор, Мо­но­мах, Ге­оргій За­рубський, Се­рапіон та ба­га­то ин­ших. Між ни­ми найбільш письмен­ників-бо­гос­ловів, але є й такі, що пи­са­ли літо­писі, і зав­дя­ки їм ми ото й знаємо про те, що діяло­ся тоді в Київській, а потім Га­лицько-во­линській дер­жаві.

    Зовсім осібно стоіть „Сло­во о пол­ку Іго­ревім" невідо­мо­го письмен­ни­ка, яко­гось дру­жин­ни­ка чер­нигівських князів. Оповідається в ньому про те, як Ігор Свя­тос­ла­вич, князь Нов­го­ро­ду Сіверсько­го, за­хотів прос­ла­ви­ти­ся побідою над По­лов­ця­ми і ро­ку 1185 виб­рав­ся з бра­том Все­во­ло­дом Курським, си­ном Во­ло­ди­ми­ром Пу­тивльським і не­бо­жем Свя­тос­ла­вом Ольго­ви­чем, кня­зем Рильським, аж на Дін. Тут стріли По­ловців. Зра­зу бу­ли пе­ре­мог­ли руські князі, а потім, ко­ли їх одріза­но бу­ло, По­ловці стра­шен­но їх пог­ро­ми­ли і заб­ра­ли в по­лом. Князь Ігор утік з по­ло­ну, а син Во­ло­ди­мир оже­нив­ся на доньці по­ло­вецько­го ха­на Кон­ча­ка і че­рез два ро­ки вер­нувсь на Русь з Все­во­ло­дом. Се твір не цер­ков­ний, а світський, і до то­го ду­же по­етич­ний. Прав­да, по­езія йо­го не на­род­ня, а тільки од­ною но­гою опе­рається на на­род­ню, а дру­гою - на всякі тво­ри візантійсько­го та русько-візантійсько­го письменст­ва. От­же се по­ка­зує, що тоді бу­ла не тільки по­езія чис­то на­род­ня, але й уче­на, се­ред ви­щої верст­ви лю­дей. Крім „Сло­ва о пол­ку Іго­ревім" де­які урив­ки та­ко­го ж ха­рак­те­ру трап­ля­ються в літо­пи­сях.

    А чи дійшло що до на­ших часів в на­родньої по­езії? Чи­ма­ло. Ми вже зга­ду­ва­ли, що й досі в піснях співа­ють про Ро­ма­на та йо­го дітей. Далі - в ко­ляд­ках, щедрівках, весільних піснях ба­чи­мо сліди князівсько-дру­жин­но­го жит­тя: мо­ло­дий і мо­ло­да - „князь і кня­ги­ня", їх ок­ру­жа­ють „бо­яре", з стар­ши­ми бо­яра­ми на чолі, ве­ли­ка „дру­жи­на", напр.:

    

    Ой зацвіла ка­ли­нонька з ожи­ною -

    Приїхав Івась з дру­жи­ною…

    В ко­ляд­ках ба­чи­мо по­хо­ди на руські во­лості й на чужі землі, напр.:

    „Ой пус­ти­мо­ся ж на ти­хий Ду­най,

    Долів Ду­наєм - під Ца­рег­рад.

    В иншій знов ко­лядці:

    „Ой од­зо­веться злий па­ни­чен­ко,

    Славного от­ця і пані-мат­ки:

    Я ж в то­му війську да па­ном ста­ну,

    Велю гар­ма­ти на­во­ро­ча­ти,

    В Чер­ни­гов го­род ве­лю стре­ля­ти!»

    Ой бє да бє він в Чер­ни­гов го­род,

    Там йо­го не зна­ли ні царі, ні па­ни,

    Винесли йо­му мис­ку червінців -

    Він тоє заб­рав, ша­поч­ки не зняв, не по­дя­ку­вав.

    

    Так са­мо бе­ре він дань з Пе­ре­яс­ла­ва, де да­ють йо­му ко­ня у збруї, і на­решті з са­мо­го Київа, де да­ють йо­му пан­ну в на­ряді. Ото ж сим ко­ляд­кам бу­де з ти­ся­чу літ!   

114