propedevtika pidruchnik_ukr

Під час пальпації пульсу кисть досліджуваного охоплюють у ділянці променезап'ясткового суглоба так, щоби великий палець розташовувався на тильному боці передпліччя, а інші пальці — над артерією (Рис.5.12). Промацавши артерію, її притискають до прилеглої кістки, що полегшує визначення властивостей пульсу. Пульс також можна досліджувати на сонній, скроневій, підколінній, задній великогомілковій артеріях, артерії тилу стопи та ін. Велике значення має дослідження пульсу на перелічених артеріях нижніх

ія пульсу. кінцівок, оскільки його ослаблення, а іноді і зникнення спостерігається у хворих на облітеруючий ендартеріїт, атеросклероз і цукровий діабет.

Дослідження пульсу на променевій артерії необхідно починати одночасно на обох руках, бо в патологічних випадках може спостерігатися помітна різниця або у наповненні пульсу, його напруги, величини. За наявності стенозу лівого атріовентрикулярного отвору різко збільшене ліве передсердя стискає ліву підключичну артерію і пульс на лівій руці стає слабшим (симптом Попова-Савельєва). Відсутність пульсу на одній руці є характерною для неспецифічного аортоартеріїту (хвороба Такаясу), у разі розвитку якого спостерігається облітеруючий тромбангіїт дуги аорти і судин, що від неї відходять. Пульс на будь-якій периферичній артерії може бути відсутнім у разі

їїраптової непрохідності, зумовленої емболією.

Уразі відсутності різниці пульсу його дослідження проводять на одній руці. Якщо виявлено різний пульс, надалі його дослідження проводять на тій

руці, на котрій пульсові хвилі краще виражені. Під час дослідження пульсу визначають такі його властивості: 1) частоту, 2) ритм, 3) наповнення, 4) напруження, 5) величину, 6)

форму, 7) стан стінки судини.

Частота пульсу звичайно відповідає кількості скорочень серця і в нормі становить

60—80 за 1 хв.

Деколи можна спостерігати пульсацію яремних вен, синхронну з діяльністю серця. Це називається венним пульсом, він може бути фізіологічним (ледве помітний у горизонтальному положенні і повністю зникаючий у вертикальній позиції), з’являється за рахунок прискорення руху крові під час систоли шлуночків. За наявності недостатності тристулкового клапана зворотна хвиля крові з правого шлуночка в передсердя під час систоли серця затримує відтікання крові з магістральних вен у передсердя, і вени, зокремя яремні, набухають синхронно з систолою шлуночків – це патологічний позитивний венний пульс.

За венний пульс можна помилково прийняти передаточні коливання яремних вен, спричинені пульсацією сонних артерій. Для того щоб відрізнити ці явища потрібно притиснути вену пальцем, при цьому передаточні коливання набухлого периферичного відрізка стають більш виразними, а у разі

справжнього венного пульсу (негативного) пульсація цього відрізка вени припиняється.

ВИМІРЮВАННЯ АРТЕРІАЛЬНОГО ТИСКУ

Розрізняють артеріальний тиск систолічний (максимальний), діастолічний (мінімальний) і пульсовий.

Систолічний артеріальний тиск — це тиск, який виникає в артеріальній системі після систоли шлуночків. Він обумовлений тим, що кров, яка викидається в систолі, натрапляє на опір стінок артерій і маси крові, яка заповнює артеріальну систему, у зв'язку з чим тиск в артеріях підвищується. В період діастоли артеріальний тиск знижується і підтримується на певному рівні за рахунок еластичного скорочення стінок артерій і опору артеріол, завдяки чому продовжується просування крові в артеріоли, капіляри і вени. Таким чином, висота артеріального тиску пропорційна ударному об'єму крові і периферичному опору, а також залежить від об’єму циркулюючої крові.

Різниця між максимальним і мінімальним тиском називається пульсовим тиском. Для вимірювання АТ є аускультативний та пальпаторний методи.

Пальпаторним методом визначають тільки систолічний тиск. Під час вимірювання тиску цим методом спочатку накачують повітря в манжетку до моменту зникнення пульсу на променевій артерії. Потім повітря дуже поволі випускають, доки знову не з'явиться пульс на променевій артерії. Рівень ртутного стовпчика в цей момент відповідає висоті систолічного АТ.

У повсякденній практиці переважно використовують аускультативний метод Короткова, за допомогою якого можна визначити рівень і систолічного, і діастолічного АТ. Вимірювання кров'яного тиску здійснюється за допомогою спеціального апарата — сфігмоманометра.

Правила і техніка вимірювання АТ. У приміщенні, де проводиться вимірювання тиску, повинно бути тихо і досить тепло. АТ звичайно визначають на плечовій артерії.

Перед дослідженням обстежуваному рекомендується відпочити протягом 10—15 хв, сидячи в кріслі або лежачи. Під час вимірювання АТ обстежуваний повинен сидіти або лежати спокійно, не розмовляти і не стежити за ходом вимірювання.

На оголене плече пацієнта накладають манжетку так, щоби її край, де відходить гумова трубка, був звернений униз і розташовувався на 2— З см вище від ліктьового згину. Манжетку закріплюють на плечі, вона повинна прилягати настільки щільно, щоби між нею і шкірою проходив лише один палець. Після закріплення манжетки обстежуваний кладе руку долонею вгору. Рукав сорочки чи блузки, якщо вони не зняті, не повинен тиснути на руку; м'язи мають бути розслабленими. В ліктьовому згині пальпаторно знаходять пульсацію плечової артерії, прикладають щільно, але без тиснення,

фонендоскоп, закривають вентиль на балоні для припинення виходу повітря назовні, і балоном поступово нагнітають повітря в манжетку і манометр одночасно. Під тиском повітря ртуть у манометрі піднімається в скляну трубку або стрілка в пружинному манометрі починає відхилятись. Цифри на шкалі показують висоту тиску в манжетці, тобто ту силу, з якою стиснена через м'які тканини артерія, в котрій вимірюють тиск.

Нагнітання повітря в манжетку проводять доти, поки не зникнуть виниклі в ліктьовій артерії тони або шуми, після чого підвищують тиск у манжетці ще на 30 ммрт.ст. Після цього дещо відкривають вентиль балона і починають повільно випускати повітря з манжетки. Одночасно фонендоскопом вислуховують артерію і стежать за показаннями шкали манометра. Коли тиск у манжетці і манометрі стає трошки меншим за максимальний тиск в артерії, над артерією починають вислуховуватись тони — це є початком першої фази звукових явищ Короткова. Показання манометра в момент появи тонів означають висоту систолічного (максимального) АТ. Момент зникнення тонів відповідає діастолічному (мінімальному) тискові.

АТ можна вимірювати і на стегневій, задньогомілкових та інших артеріях. При вимірюванні артериального тиску на стегневій артерії хворий укладається на живіт, манжетка накладається на нижню третину стегна. Аускультація виконується в підколінній ямці. У нормі тиск у стегневій артерії на 5-10 мм вище, ніж на артеріях верхньої кінцівки. Якщо тиск на стегневій артерії буде значно нижчий, слід запідозрити коарктацію аорти.

Вимірювання рекомендується повторити 2—3 рази, не знімаючи манжетки з руки. За величину кров'яного тиску приймають найменші показання.

За нормативами ВООЗ, нормальний рівень систолічного АТ у дорослих людей не перевищує 140 мм рт. ст. (18,6 кПа), а діастолічного — 90 мм рт.ст. (12 кПа). В теперішній час розрізняють оптимальний тиск (менш 120/80 мм рт.ст.), нормальний тиск (до 130/85 мм рт.ст.) та високий нормальний тиск (до 140/90 мм рт.ст.). Артериальний тиск вищий, ніж 140/90 мм рт.ст. визначається як артеріальна гіпертензія.

Зниження систолічного тиску нижче, ніж 100мм рт. ст. (13,3 кПа) і діастолічного — нижче ніж 60 мм рт. ст. (8 кПа) називається артеріальною гіпотензією.

Відхилення АТ від норми спостерігається у разі розвитку багатьох захворювань.

Найчастіше стійке підвищення АТ відзначають за наявності есенціальної гіпертензії (гіпертонічної хвороби), а також за наявності цілої низки захворювань, під час розвитку яких артеріальна гіпертензія є одним із симптомів і називається симптоматичною.

Серед численних симптоматичних артеріальних гіпертензій найпоширенішою є нефрогенна, або ниркова, гіпертензія, яку відзначають у хворих із запальними ураженнями нирок; реноваскулярну гіпертензію

спостерігають під час порушення кровопостачання однієї або двох нирок; ендокринопатична гіпертензія розвивається у разі деяких захворювань залоз внутрішньої секреції (пухлини гіпофіза та кори надниркових залоз, феохромоцитома, дифузний токсичний зоб тощо); існує також гемодинамічна гіпертензія; артеріальна гіпертензія може виникати при органічному ураженні ЦНС – пухлини мозку, черепно-мозкові травми та ін.

Значне збільшення пульсового тиску внаслідок невеликого підвищення систолічного тиску і різкого зниження діастолічного (аж до 0) є характерним для недостатності аортальних клапанів, за наявності якої під час діастоли кров частково відтікає назад до серця, що призводить до різкого падіння діастолічного тиску.

Підвищення пульсового тиску внаслідок підвищення систолічного і зниження діастолічного тиску спостерігається у хворих на атеросклероз аорти (внаслідок зменшення еластичності стінки аорти) і гіпертиреоз (внаслідок зниження тонусу артеріол).

Зниження АТ — гіпотензія — може проявлятись як конституціональна особливість у людей з астенічною будовою тіла, особливо якщо вимірювання проводиться у вертикальному положенні хворого (так звана ортостатична гіпотензія). Як патологічний симптом гіпотензія спостерігається за наявності багатьох гострих та хронічних інфекційних захворювань, аддісонової хвороби, а також гіпотиреозу. Раптове падіння АТ виникає внаслідок великих крововтрат, шоку, колапсу, інфаркту міокарда.

Іноді знижується тільки систолічний тиск, тоді як діастолічний залишається нормальним або навіть підвищується, що призводить до зменшення пульсового тиску. Це спостерігається у хворих на міокардит, ексудативний і констриктивний перикардит, коли різко знижується серцевий викид і відповідно падає систолічний тиск. Пульсовий тиск також зменшуєься у разі звуження устя аорти.

ВИЗНАЧЕННЯ ВЕНОЗНОГО ТИСКУ

В клінічній практиці венозний тиск вимірюють прямим кривавим способом. В основному венозний тиск обумовлений припливом венозної крові до правого передсердя, повноцінною роботою правого шлуночка, тонусом вен, внутрішньогрудним тиском.

			У	здорової		дорослої
			людини	венозний		тиск у
Рівень правого
			ліктьовій вені коливається
передсердя
			від 60 до 120 мм вод.ст.
			Венозний				тиск
			підвищується		під		час
		Венозний тиск
			фізичної	праці,	психічних
			хвилювань,		затримки

Джгут		Гла

Мал.5.13. Вимірювання центрального венозного

тиску

дихання і глибокого видиху. Він досягає високих цифр (200—400 мм вод.ст.) за наявності серцевої недостатності, особливо правошлуночкової. Найвищі цифри спостерігаються у разі недостатності тристулкового клапана, дещо менші — у разі мітраль-них вад. Підвищення венозного тиску звичайно супроводжує розвиток пухлин середостіння (стискається верхня порожниста вена), а також захворювань легенів (бронхіальна астма, пневмосклероз, пневмоторакс, ексудативний плеврит тощо).

Венозний тиск буває низьким у разі зниження тонусу вен і малого припливу крові до серця (шок, кровотечі, інтоксикації, інфекційні захворювання). У літніх людей венозний тиск у середньому нижчий. Оскільки венозний тиск характеризується значною лабільністю і великим діапазоном коливань, на практиці має значення оцінка динаміки результатів його повторних досліджень.

Вимірювання венозного тиску має велике значення для діагностики захворювань і оцінки функціонального стану серцево-судинної системи, особливо, коли воно проводиться не одноразово, а в динаміці.

ЛАБОРАТОРНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

Лабораторні дослідження займають важливе місце серед допоміжних методів діагностики захворювань серцево-судинної системи.

Загальний аналіз крові

Є рутинним методом діагностики в медицині, таких станів як запальні процеси, зокрема у серці, такі як ревмокардит, гострий інфекційний ендокардит, васкуліт, а також гострий період інфаркту міокарда (асептичне запалення). При цих станах спостерігається лейкоцитоз із зсівом лейкоцитарної формули ліворуч та збільшенням швидкості зсідання еритроцитів (ШЗЕ). Але при наявності вірусних уражень (міокардити тощо) зустрічається лейкопенія з відносним лімфоцитозом. У разі вираженої серцевої недостатності можливі еритроцитоз і гіпергемоглобінемія та сповільнення ШЗЕ.

Для виявлення причини інфекційного ендокардиту (мікробний агент) проводять посіви крові хворого на спеціальні живильні середовища, причому дотримуються спеціальних правил збору крові. Достатьно взяти мінімум 3, максимум 6 гемокультур, кожна шляхом віддільної венепункції, причому на ций час призначення антибіотиків відлагається.

Гострофазові речовини (С-реактивний протеїн (у здорових людей в сироватці крові відсутній), сіалові кислоти (норма коливається в межах 0,18- 0,20 од. оптичної щільності або 2,00-2,33 ммоль/л), серомукоїди (у нормі 0,18- 0,20 од. оптичної щільності). Поява цих речовин в сироватці крові свідчить про наявність в організмі запального або деструктивного процесу.

Титри антистрептолізину-О та антистрептогіалуронідази (у нормі відповідно 250 та 300 одиниць в 1 мл в сироватці крові) з’являються у разі розвитку стрептококових інфекційних захворювань (скарлатина, ангіна, хронічний тонзиліт, ревматизм, гломерулонефрит, бешиха). Кількісна характеристика антитіл може бути крітерієм активності ревматичного процесу, але слід пам’ятати також, що рівень антитіл залежить насамперед від імунної активності організму.

Білкі та білкові фракції. Зміни білкового складу плазми крові також дозволяє запідозрити ти чи інші захворювання. Зменшення кількості альбумінів альбумінів (норма 55-67%) буває при втраті білка (абсолютна гіпоальбумінемія), а також відзначається відносна - в разі збільшення рівня глобулінів (норма 34-44%). Збільшення α-глобулінів, особливо α2-глобулінів (у нормі α1-глобулінів – 3-6%, α2-глобулінів – 7-11%) характерно для гострих та хронічних запальних процесів, злоякісних новоутворень, трав та некрозів тканин. Кількістьβ -глобулінів збільшується у разі ровитку гіперліпопротеїдемії, γ -глобулінів – під час активізації імунних процесів, розвитку гіперпарапротеїнозів.

У разі активної фази ревматизму виникає характерна диспротеїнемія – збільшення вмістуα2-глобулінів із наступним підвищенням рівняγ -глобулінів (більш за 20%).

Гаптоблобін являє собою протеїн, який відноситься доα2-глікопротеїдів (у нормі 0,55-1 г/л). У разі ревматичних захворювань (активної фази) а також за наявності дифузних захворювань сполучної тканини кількість сироваткового гаптоглобіну збільшується відповідно до ступеня активності процесу.

Церулоплазмін – це фермент плазми крові, який у своєму складу містить мідь (норма 0,23-0,50 г/л або 1,52 - 3,31 μмоль/л) та синтезується печінкою. У хворих на активний ревматизм концентрація церулоплазміну у сироватці крові дещо збільшується.

Ферментодіагностика

Високоспецифічним та цінним діагностичним методом верифікації гострого інфаркту міокарда є наявність підвищення активності ферментів, які у нормі містяться тільки у цитоплазмі міокардіальних клітин, це изофермент МВ ферменту креатинінфосфокінази (МВ-КФК), ізоферменти лактатдегідрогенази ЛДГ1 та ЛДГ2.

За наявності некротичних змін у міокарді ці ферменти потрапляють у значній кількості у кров’яне русло, з’являється міоглобінемія та міоглобінурія,

підвищення кількості тропоніну Т та I, що також має важливе значе ння для діагностики гострого інфаркту міокарда.

Для ранішої діагностики гострого інфаркту міокарда (ГІМ) можна використовувати визначення (кращі маси, а не активності) ізоформи МВ креатинфосфокінази (МВ-КФК) або міоглобіну вже в перші 2-4 ч. Крім того, можна використовувати приріст МВ-КФК або міоглобіну в часі (визначення дельти): так, для МВ -КФК початкові величини 6-8 нг/мл плюс підвищення на 2-3 нг/мл через 2-3 години може більш ніж з 90% точністю підтвердити / виключити ГІМ вже через 1-2 години від початку захворювання. Приблизно така ж точність є ймовірною для 100-110 нг/мл базального рівня міоглобіну і зміни його на 40-50% через 1 годину від перших признаків захворювання.

Для тропонінов Т і I встановлений діагностичний рівень підвищення може коливатися: для Т - від 0.06 до 0.2 нг/мл, для I - від 0.1 до 2.5 нг/мл, (оскільки вони також можуть збільшуватися і при нестабільній ішемії), діагностичний рівень некрозу міокарду для тропноніну І становить від 3 нг/мл. Тропоніни - достатньо пізні маркери, тобто за наявності негативних / сумнівних результатів в перші 6-8 годин, слід повторити дослідження через 8- 12 годин від початку нападу. Підвищені значення тропонінов без клінічної картини ішемії можуть указувати на неішемічну поразку міокарду, наприклад, міокардит.

При дрібновогнищевих інфарктах міокарду тропонін I підвищується до 10–15 нг/мл. При крупновогнищевих - до 60 нг/мл. При трансмуральному ураженні може бути його підвищення до 100 нг/мл і більше.

Ліпідограма

Підвищення кількості ліпідів в крові сприяє розвитку атеросклеротичного процесу, що в свій час призводить до прогресування ішемічної хвороби серця. Також є дуже важливим визначення не тільки рівень загального холестерину, але його фракцій (альфа-холестерин), рівень ліпопротеїдів високой та низької щільності (ЛПВЩ та ЛПНЩ), тригліцеридів. Діагностичне значення у розвитку ІХС має не тільки гиперліпідемія, навпаки, більш неблагоприємним фактором є дисліпопротеїдемія (підвищення рівня ЛПНЩ та зниження рівня ЛПВЩ), що має ключову роль у розвитку атеросклеротичного процесу. У нормі ліпідний склад крові повинен бути слідуючим: Загальний холестерин – до 5,2 ммоль/л, ЛПНЩ– до 2,2 ммоль/л, ЛПВЩ не менш 1,0 ммоль/л, тригліцериди – до 1,86 ммоль/л.

ІНСТРУМЕНТАЛЬНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

ЕЛЕКТРОКАРДІОГРАФІЯ

Крива, що відображає електричну активність серця, називається електрокардіограмою (ЕКГ).

ЕКГ займає чільне місце в арсеналі інструментальних методів обстеження хворих. За допомогою цього методу можна:

-оцінити функції автоматизму, збудливості та провідності серця, що має велике значення в діагностиці порушень ритму;

-діагностувати гіпертрофію камер серця;

-виявляти порушення коронарного кровообігу;

-проводити оцінку стану серцевого м’язу;

-виявляти метаболітні та електролітні порушення;

-проводити моніторінг при одужанні після гострого інфаркту міокарду, а також контроль при медикаментозному лікуванні хвороб серця.

ПРОВІДНИКОВА СИСТЕМА СЕРЦЯ

Серцеві скорочення викликаються електричними імпульсами, що виникають у синусовому вузлі і проводяться в спеціалізовану тканину міокарду, що називається провідниковою системою серця.

Синусовий вузол (вузол Кис-

Флака) розташований субепікардіально у верхній частині правого передсердя між гирлами порожнистих вен і складається з пейсмекерних (Р) та провідникових (Т) клітин. Синусовий вузол є водієм ритму

		у нормі, його Р-клітини генерують
Малюнок 5.14. Схема будови		імпульси з частотою 60-80 за 1 хв. (центр
провідникової системи серця:		автоматизму	з	першого		порядку).
1)	синусовий вузол;	Збудження		синусового		вузла	по
2)	передній міжвузловий тракт (Бахмана);	міжпередсердним			пучкам і	волокнам
3)	середній міжвузловий тракт (Венкебаха);
4)	задній міжвузловий тракт (Тореля);	Пуркіньє розповсюджується по правому,
5)	атріовентрикулярне з’єднання;	а потім лівому передсердю. Далі імпульс
6)	пучок Гіса;	потрапляє	до	атріовентрикулярного
7)	права ніжка пучка Гіса;
8)	ліва ніжка пучка Гіса;	вузла (вузла		Ашоффа-Тавара),			що
9)	задня гілка лівої ніжки пучка Гіса;	розташований		в	нижній	частині
10)	передня гілка лівої ніжки пучка Гіса.
		міжпередсердної перетинки. Він також
		складається з Р- і Т-клітин, але на відміну

від синусового вузла Р-клітин в ньому менше. В атріовентрикулярному вузлі проходить фізіологічна затримка імпульсу (не більш ніж 0,1 сек). У випадках пригнічення або блокади синусового вузла атріовентрикулярний вузол може

Малюнок 5.15. Елементи нормальної ЕКГ.

брати на себе функцію автоматизму, генеруючи імпульс з частотою 40-60 за 1 хв. (центр автоматизму другого порядку).Минуючи атріовентрикулярний вузол, збудження переходить на стовбур пучка Гіса, а потім на його розгалуження – праву і ліву ніжки. Ліва ніжка розподіляється на праву передню і задню гілки. Розгалуження ніжок пучка Гіса утворюють мережу волокон Пуркіньє.

При блокаді проведення збудження в шлуночки пучок Гіса може бути джерелом генерації імпульсів з частотою менш ніж 40 за 1 хв. (центр автоматизму третього порядку).

Окрім названих елементів провідникової системи імпульси можуть розповсюджуватись через додаткові шляхи (пучок Кента, Джеймса, Магейма).

ЕЛЕМЕНТИ КАРДІОГРАМИ

Нормальна ЕКГ включає шість зубців, що позначаються буквами P, Q, R, S, T, U. Відрізки кривої, що знаходяться між зубцями, називають сегментами, а відрізки, які складаються з сегменту та суміжного зубця – інтервалами. Горизонтальну лінію на рівні 0 mV називають ізоелектричною лінією (малюнок 2).

Зубець Р – віддзеркалює збудження передсердь. В нормі його амплітуда не перевищує 0,25 mV (2,5 мм), а тривалість – до 0,10 с, позитивний у всіх відведеннях, окрім aVR ( іноді буває негативним у aVL, aVF, V1-2).

Сегмент P-Q (P-R – при відсутності зубця Q) – відображує час проведення імпульсу через атріовентрикулярний вузол і стовбур Гіса до шлуночків. Тривалість – до 0,10 с.

Інтервал P-Q(R) – тривалість від 0,12 до 0,20 с.

Комплекс QRS –

віддзеркалює процес збудження шлуночків. В нормі тривалість QRS не перевищує 0,10 с. Кожний позитивний зубець цього комплексу називається зубцем R. Перший негативний зубець (перед R) визначається буквою Q. Негативні зубці після зубця R визначаються буквою S. Якщо в комплексі QRS відсутній зубець R, то його називають комплексом QS. Конфігурація комплексу QRS залежить від позиції електрода (відведення), стану міокарду та провідникової системи.

Зубець Q – характеризує збудження міжшлуночкової перетинки. Його тривалість не повинна в нормі перевищувати 0,03 с, а амплітуда - ¼ амплітуди зубця R.

Зубець R – відображає процес збудження верхівки, передньої, задньої та бокової стінок шлуночків. Його амплітуда – 0,5-2,5 mV (5-25 мм).

Зубець S – віддзеркалює процес збудження базальних відділів шлуночків серця (закінчення збудження). Його амплітуда в залежності від положення електроду та інших факторів змінюється в широких межах і в нормі не перевищує 2,5mV (25 мм).

Кінцева частина шлуночкового комплексу.

Сегмент S-T (R-T) – відповідає періоду згасання збудження шлуночків. В нормі знаходиться на ізолінії.

Зубець Т – характеризує процес реполяризації шлуночків. В нормі позитивний у всіх відведеннях, окрім aVR, а інколи – III, V1. Висота Т прямо пропорційна висоті зубця R і в нормі становить⅛ – 2/3 його амплітуди.

Інтервал Q-T – електрична систола шлуночків. Його тривалість залежить від частоти серцевих скорочень.

Зубець U – виявляється не завжди, характеризує реполяризацію провідникової системи. Амплітуда не перевищує 0,25 mV (2,5 мм), а ширина – 0,25 с.

Інтервал R-R. Вимір цього інтервалу має значення для визначення частоти серцевих скорочень і характеристики серцевого ритму. Для підрахунку числа серцевих скорочень за 1 хв. треба поділити 60 с на тривалість R-R в секундах. (ЧСС = 60 : (R-R c)).

РЕЄСТРАЦІЯ ЕКГ

Електрокардіографічним відведенням називають позицію електродів при реєстрації біоелектричних потенціалів серця. В практичній діяльності звичайно використовують 12 відведень.

Стандартні (біполярні) позначаються цифрами I, II, III (І – між правою і лівою рукою; ІІ – між правою рукою і лівою ногою; ІІІ – між лівою рукою і лівою ногою). Уніполярні (однополюсні) посилені відведення від кінцівок позначаються буквами англійського алфавіту (aVR, aVL, aVF). aVR – активний електрод розташований на правій руці, aVL – на лівій, aVF – на лівій нозі.

Грудні однополюсні відведення (були запропоновані Вільсоном) позначаються буквою V, розташовуються: V1 – IV міжребір’я з правого краю грудини; V2 - IV міжребір’я з лівого краю грудини; V3 – на середині лінії між V2-V4; V4 – V міжребір’я по лівій середньоключичній лінії; V5 –