- •§1. Предмет римського приватного права
- •§2. Значення римського права для сучасної юриспруденції
- •§3. Система римського права
- •§4. Етапи розвитку римського права
- •§5. Рецепція римського права
- •§1. Поняття джерел права
- •§2. Джерела правоутворення
- •§1. Поняття статусного права
- •§2. Поняття особи та її правоздатність
- •§3. Обмеження правоздатності
- •§4. Дієздатність фізичних осіб
- •§5. Статусні суди
- •§6. Юридичні особи
- •§1. Поняття здійснення права
- •§2. Поняття і класифікація римських позовів
- •§3. Захист і заперечення проти позовів
- •§4. Особливі засоби преторського захисту
- •§5. Форми захисту суб'єктивних прав
- •§6. Позовна давність
- •§1. Поняття сімейного права
- •§2. Римська сім'я. Агнатське і когнатське споріднення
- •§3. Поняття шлюбу та його види
- •§4. Особисті та майнові відносини подружжя
- •§5. Батьківська влада
- •§6. Опіка та піклування
- •§1. Поняття і система речових прав
- •§2. Поняття і класифікація речей
- •§1. Поняття власності
- •§2. Зміст і поняття права власності. Його види
- •§3. Способи набуття права власності
- •§1. Поняття володіння
- •§2. Види володіння
- •§3. Набуття володіння
- •§4. Втрата володіння
- •§5. Захист володіння
- •§1. Поняття і види прав на чужі речі
- •§2. Поняття і види сервітутів
- •§3. Виникнення, припинення і захист сервітутів
- •§4. Особливі види сервітутів: емфітевзис і суперфіцій
- •§5. Заставне право
- •§1. Поняття і зміст зобов'язання
- •§2. Види зобов'язань
- •§3. Припинення зобов'язання
- •§4. Наслідки невиконання зобов'язання
- •§1. Поняття і види договорів
- •§2. Умови дійсності договорів
- •§3. Зміст договору
- •4.1. Вербальні контракти
- •4.2. Літеральні контракти
- •4.3. Реальні контракти
- •4.4. Консенсуальні контракти
- •4.5. Безіменні контракти
- •4.6. Пакти
- •§1. Поняття спадкового права
- •§2. Спадкування за законом
- •§3. Спадкування за заповітом
§3. Захист і заперечення проти позовів
Римське право давало можливість і відповідачу захищатися проти пред'явленого до нього позову. Пред'явлений позов відповідач міг визнати або оскаржити. В тих випадках, коли відповідач визнавав існуючі вимоги за позовом, на думку римських юристів, боржник виносив нібито рішення за власним рішенням ("Той, хто зізнався, вважається присудженим, нібито — присудженим за власним рішенням" Д.42.21). Але якщо відповідач не визнавав позову, він міг направити заперечення проти його підстави. В цьому випадку виникали такі ситуації.
A. Відповідач заперечує ті факти, на яких базується право позивача. Довести наявність цих фактів було обов'язком позивача.
B. Відповідач наводить свої факти. Довести наявність цих фактів — обов'язок відповідача. Відповідач, який необгрунтовано запе
речував позов, сплачував штраф, який присуджувався в подвійному
розмірі. На позивачів, що необгрунтовано пред'являли позов, Були встановлені міри, застосування яких залежало від суддів.
Відповідач міг вимагати від позивача спеціальної штрафної стипуляції.
Відповідач міг просити позивача, щоб він присягнув на тому, що діє добросовісно.
§4. Особливі засоби преторського захисту
Крім звичного позовного порядку розгляду приватних справ, існувало інтердиктне провадження. Особливим засобом захисту суб'єктивного права було будь-яке втручання преторів. Це був прояв адміністративної влади преторів. Користуючись владою, що їм належала, претори здійснювали захист спеціальними засобами для поліпшення, доповнення і усунення недоліків цивільного процесу.
Види засобів преторського захисту.
інтердикти (interdictum);
стипуляція (stipulatio);
реституція (restitutio);
введення у володіння (missiones in possessionis).
Інтердикти — це короткі вказівки, які претори направляли особам за вимогами заінтересованих осіб з метою створити нові, зберегти старі або відновити порушені фактичні обставини. Існувало кілька груп інтердиктів:
нтердикти, якими заборонялися будь-які насильницькі порушення;
інтердикти, якими наказувалося відновлення порушенного стану;
інтердикти, за допомогою яких здійснювалося заснування нових відношень;
інтердикти, видання яких мало за мету відновлення стану володіння.
Стипуляція — це публічна обіцянка сплатити певну суму або зробити щось.
Види стипуляції:
стипуляція, яка слугувала для регулювання правильного проведення спору;
стипуляція для забезпечення безперешкодного проведення судового процесу.
§5. Форми захисту суб'єктивних прав
Цивільний процес становив собою систему юридичних норм, що регулюють питання про засоби і дії, які застосовуються носіями суб'єктивного права для активізації державного примусового апарату з метою захисту своєї правомочності, якщо сторони не бажали виконувати покладені на них певним судом зобов'язання добровільно. В ході цивільного процесу відновлювалися форми захисту діючих прав.
У Римській державі захист порушених суб'єктивних прав здійснювався в трьох історично змінюваних формах процесу: легісак-ційний процес, формулярний процес, екстраординарний процес.
У стародавньому праві існував лише легісакційний процес. У класичному періоді діяв формулярний процес, а в посткласичному — функціонував екстраординарний процес. У легісакційному і формулярному процесах існували додаткові елементи, які передбачали участь у них приватних осіб, тому ці судові процеси називалися "приватне судочинство". В екстраординарному процесі приватний елемент був відсутній, оскільки все правосуддя здійснювалося державними органами.
Легісакційний процес. Виданий у 389 р. до н. є. декрет забороняв самоуправство, яке з цього часу почало вважатися кримінальним злочином. Цивільне судочинство стало єдиним засобом захисту прав громадян. Право державних судових органів організовувати для вирішення спору судовий розгляд, який вирішував справи по суті, називалося юрисдикцією. Суддя, який міг вирішити справу на власний розсуд, називався арбітром (arbiter). Найдавнішою формою цивільного процесу в Римі був легісакційний процес. Він був заснований на законі як противага застарілим формам приватної саморозправи. Legis actio в перекладі з латинської мови означає законні дії. Легісакційний процес міг здійснюватися в різних формах:
засобом закладу;
накладанням руки;
взяттям застави;
вимогою про призначення судді;
запрошенням відповідача до суду.
Легісакційний процес відзначався обтяжливим формалізмом, складною процедурою. Процес розгляду спору починався зверненням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звернення зобов'язувала позивача починати її словами закону, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Не завжди позивачеві вдавалося точно дотримуватися форми звернення до претора, тому що позовні форми зберігали жерці у суворій таємниці і запам'ятати її було не просто. Найменший відступ від форми звернення призводив до втрати права на позов, і як наслідок процес припинявся. Легісакційний процес передбачав дотримання деяких правил:
передбачалася обов'язкова участь позивача і відповідача;
судовий процес був публічним, його проведення проходило просто неба і тільки на римських форумах (jus);
забезпечення присутності відповідача було справою позивача.
Легісакційний процес складався з двох стадій:
injure — підготовка до винесення рішення;
in judicum (apud judicun) — винесення рішення.
Перша стадія — виголошення претензії перед магістратом (претором). Діяльність претора полягала у визнанні права позову і призначенні судді. Завершальним етапом першої фази було засвідчення спорів (letis contestatio) і направлення спірної справи до судді для винесення рішення.
Друга стадія — це формальний розгляд справи, де органами судового процесу були судді, арбітри, рекуператори.
Судді були приватними особами, римськими вільними громадянами, які за вказівкою претора мали вершити правосуддя.
Арбітри були суддями по розбору чи по суперечкам при розподілі загального майна.
Рекуператори — судді, які розглядали справи між римськими громадянами і перегринами.
У другій фазі встановлювалася достовірність фактів, наводилися докази, виносився вирок (sententia). Існували різні види вироків:
декларативний, який визначав існування якого-небудь права;
кондемнаторний (обвинувальний), якщо приймалися позовні вимоги;
абсолютарний (виправдовувальний), коли позовні вимоги
відхилялися.
Вироки на другій фазі легісакційного процесу були кінцевими і діючими.
Формулярний процес. Суворість, консерватизм стародавнього права, дія якого поширювалася лише на римських громадян, ставали гальмом у розвитку римського правового порядку. В II ст. до н. є. була створена законна база для нового виду цивільного процесу. В 160 р. до н. є. був прийнятий закон Aebuiio. Цим законом було введено новий судовий процес, який мав назву формулярний. В основу формулярного процесу була покладена діяльність претора, що вів справи перегринів, діяльність якого здійснювалась на принципах доброї совісті й справедливості.
Як і легісакційний, формулярний процес складався з двох частин: injure, in judicum.
Основною характеристикою формулярного процесу була нефор-мальність, оскільки сторони вже у вільній манері висловлювали свої претензії перед претором. Претор, вислухавши і зрозумівши юридичну суть спору, давав правову кваліфікацію сутності спору і складав коротку записку (формулу) в кінці першої фази. Формулу в присутності свідків претор передавав позивачеві, а позивач — відповідачеві. Якщо відповідач приймав формулу, то встановлювалося засвідчення спору, а також обов'язок відповідача стати перед суддями.
Формула була викладенням юридичної суті справи і являла собою ті рамки, в яких повинен проходити судовий розгляд у другій фазі. Формула завжди починається з найменування судді, якому направлялася справа (потіпаііо) з наказом, яким чином вирішити спір. У формулі розрізняли чотири основні частини:
інтенція (intentio);
демонстрація (demonstratio);
кондемнація (condemnatio);
ад'юдикація (adjudicatio).
Інтенція (обвинувачення) — виклад претензій позивача (суть спору, позовні вимоги).
Демонстрація (опис) — частина формули, яка слугувала для більш конкретного викладу вимог позивача. Вона існувала в зобов'язальних позовах.
Кондемнація (звинувачення, осудження) — це частина формули, яка уповноважувала суддю звинуватити або виправдати відповідача.
Ад'юдикація (присудження) — ця частина формули переважно мала місце в судовому процесі при розподілі загального майна, поділі спадщини, при спорах про відновлення меж на земельних ділянках.
Існували додаткові частини формули, які вносились претором на вимогу заінтересованих осіб:
exeptio;
prescriptio.
Exeptio (протест, заперечення) — це заперечення відповідача, яке направлялося проти вимог позивача.
Prescriptio (застереження) — це частина формули, що вносилася на початку формули і могла бути використана з різною метою, зокрема для додаткового висвітлення підстав вимоги, для уточнення вимоги, пред'явленої позивачем. Найчастіше прескрипіцію використовували для того, щоб підкреслити, що в цьому разі позивач має намір повернути собі не все, що йому належить, а тільки частину, залишаючи інші вимоги з цих правовідносин до наступного часу.
Отже, складена формула є інструкцією для судді. Складові частини постанов сучасних судів відповідають основним елементам преторської формули.
Екстраординарний процес. У кінці класичного періоду формулярний процес був витіснений екстраординарним. У цьому процесі змінюється процедура виклику до суду. Ця процедура набуває офіційного письмового характеру. Преторська формула йде в минуле.
Позов перетворюється на скаргу позивача, яка заноситься до протоколу суду.
Extra ordere — надзвичайний порядок. Рішення в екстраординарному процесі є наказом.
У 294 р. конституція імператора Діоклетіана виголошувала кінцеву судову реформу у вигляді екстраординарного процесу. В своїй конституції імператор вказував на те, що правителі провінції зловживають перекладенням всіх судових справ на нижчих чиновників і вписав у цю конституцію, щоб правителі провінцій самі особисто вирішували всі судові справи. Характерною рисою екстраординарного процесу є зосередження судової і адміністративної функцій в руках одного і того ж адміністратора. З'являються спеціальні судові інстанції з військових, фінансових, духовних справ для окремих осіб. Скарга позивача заносилася в протокол судового засідання, а потім офіційно повідомлялася відповідачу. Виклик до суду здійснювався офіційно за участю представника державної влади.
Відповідач не зобов'язаний був у той же час з'являтися до суду. Для явки відповідача назначався будь-який день за бажанням позивача, але не раніше ніж за чотири місяці після пред'явлення позову (для збору доказів і заперечень позивача).
Якщо відповідач не з'являвся до суду, то за правом Юстиніана, можна було розглянути судову справу і винести вирок. Сторони після їх явки до суду обов'язково давали клятву і присягу. Відмова від клятви призводила до можливого припинення судового процесу. Судове засідання проводилося лише за зачиненими дверима. Присутніми могли бути тільки сторони, свідки, помічники судового магістра, а також особливо почесні особи.
Все, що робилося в суді, фіксувалося в судовому протоколі. З'явилась також система винагороди судового чиновника, тобто процес переставав бути безпристрасним. Сторони зобов'язані були вносити судове мито. Судовий процес зберіг характерні риси попередніх судових процесів.
В extra ordere вперше вводиться апеляція (appellatio), тобто вторинне представлення можливості апеляції на рішення судді на вищі інстанції. Право на апеляцію мали не лише сторони судового процесу, а й інша заінтересована сторона. Appellatio — це прохання, з яким особа після винесення судового рішення зверталася у вищестоящі суди, вимагаючи перегляду вирішення справи.