- •§1. Предмет римського приватного права
- •§2. Значення римського права для сучасної юриспруденції
- •§3. Система римського права
- •§4. Етапи розвитку римського права
- •§5. Рецепція римського права
- •§1. Поняття джерел права
- •§2. Джерела правоутворення
- •§1. Поняття статусного права
- •§2. Поняття особи та її правоздатність
- •§3. Обмеження правоздатності
- •§4. Дієздатність фізичних осіб
- •§5. Статусні суди
- •§6. Юридичні особи
- •§1. Поняття здійснення права
- •§2. Поняття і класифікація римських позовів
- •§3. Захист і заперечення проти позовів
- •§4. Особливі засоби преторського захисту
- •§5. Форми захисту суб'єктивних прав
- •§6. Позовна давність
- •§1. Поняття сімейного права
- •§2. Римська сім'я. Агнатське і когнатське споріднення
- •§3. Поняття шлюбу та його види
- •§4. Особисті та майнові відносини подружжя
- •§5. Батьківська влада
- •§6. Опіка та піклування
- •§1. Поняття і система речових прав
- •§2. Поняття і класифікація речей
- •§1. Поняття власності
- •§2. Зміст і поняття права власності. Його види
- •§3. Способи набуття права власності
- •§1. Поняття володіння
- •§2. Види володіння
- •§3. Набуття володіння
- •§4. Втрата володіння
- •§5. Захист володіння
- •§1. Поняття і види прав на чужі речі
- •§2. Поняття і види сервітутів
- •§3. Виникнення, припинення і захист сервітутів
- •§4. Особливі види сервітутів: емфітевзис і суперфіцій
- •§5. Заставне право
- •§1. Поняття і зміст зобов'язання
- •§2. Види зобов'язань
- •§3. Припинення зобов'язання
- •§4. Наслідки невиконання зобов'язання
- •§1. Поняття і види договорів
- •§2. Умови дійсності договорів
- •§3. Зміст договору
- •4.1. Вербальні контракти
- •4.2. Літеральні контракти
- •4.3. Реальні контракти
- •4.4. Консенсуальні контракти
- •4.5. Безіменні контракти
- •4.6. Пакти
- •§1. Поняття спадкового права
- •§2. Спадкування за законом
- •§3. Спадкування за заповітом
§1. Поняття володіння
Незважаючи на те, що терміни "володіння" і "власність" використовуються в повсякденній мові як тотожні поняття, володіння не є синонімом власності.
Володіння — це історичний попередник права власності і є основою, на якій виникає інститут власності. В стародавньому цивільному праві категорія володіння відповідала поняттю usus. Під ним розуміли користування річчю. Володілець і власник поєдналися в одне ціле в цивільному праві, і тоді говорили про володіючого власника. Користування річчю забезпечувало особі безпосереднє панування над нею.
Приблизно з III ст. до н. є. почало формуватися поняття "володіння" в тій суті, в якій його розуміла класична римська юриспруденція, тобто володіння, не пов'язане з правом власності.
Володіння (possessio) — це реальне утримання речі, поєднане з наміром ставитися до неї як до своєї, забезпечене юридичним захистом. Під володінням почали розуміти фактичне становище, в силу якого суб'єкт матеріально утримує річ незалежно від того, чи має він на це право. Отже, володіння може бути наслідком як власності, так і добросовісного набуття від невласника, а також в результаті договору найму, договору зберігання, протиправної дії (крадіжка) тощо.
На думку римських юристів, юридичне володіння включало в себе два елементи:
суб'єктивний — фактичне, реальне володіння річчю (corpus possessions);
об'єктивний — намір володіти річчю для себе (animus possessio).
Перший елемент (суб'єктивний), який лежав в основі володіння, означав наявність у володільця речі в будинку чи дворі.
Другий елемент (об'єктивний) юридичного володіння — це намір володіти річчю для самого себе, коли володілець ставиться до неї як до своєї і панує над нею як власник.
З джерел римського права випливає, що володільцем була лише та особа, яка виявила волю, бажання привласнити собі річ, яка нікому не належить. Отже, не будь-яке реальне, фактичне утримання речі є володінням, а лише те, яке основане на волі володільця. Така воля може бути лише у справжнього власника і особи, яка, помиляючись, вважає себе за власника, хоч насправді таким не є (такою особою може бути добросовісний володілець). Якщо хтось фактично володіє річчю, але в нього немає бажання мати її виключно для себе, якщо річ утримується тільки для якоїсь певної мети, то в такому випадку матиме місце не володіння, а просте тримання речі (detentio). Отже, володіння можна визначити як фактичне утримання речі, з наміром вважати її своєю, а тримання — це фактичне утримання речі без наміру вважати її своєю.
Володіння як фактичне ставлення особи до речі є дійсним проявом права власності. Проте володіння може проявлятися і незалежно від права власності.
Володіння не має нічого спільного з власністю. Значення володіння в цивільному праві зводилося до такого:
володіння річчю є необхідною умовою для того, щоб власник міг користуватися своєю власністю;
володіння у римському праві є складовим елементом майже всіх способів набуття права власності;
володіння річчю само по собі незалежно від права власності на неї часто використовується юридичним захистом.