- •§1. Предмет римського приватного права
- •§2. Значення римського права для сучасної юриспруденції
- •§3. Система римського права
- •§4. Етапи розвитку римського права
- •§5. Рецепція римського права
- •§1. Поняття джерел права
- •§2. Джерела правоутворення
- •§1. Поняття статусного права
- •§2. Поняття особи та її правоздатність
- •§3. Обмеження правоздатності
- •§4. Дієздатність фізичних осіб
- •§5. Статусні суди
- •§6. Юридичні особи
- •§1. Поняття здійснення права
- •§2. Поняття і класифікація римських позовів
- •§3. Захист і заперечення проти позовів
- •§4. Особливі засоби преторського захисту
- •§5. Форми захисту суб'єктивних прав
- •§6. Позовна давність
- •§1. Поняття сімейного права
- •§2. Римська сім'я. Агнатське і когнатське споріднення
- •§3. Поняття шлюбу та його види
- •§4. Особисті та майнові відносини подружжя
- •§5. Батьківська влада
- •§6. Опіка та піклування
- •§1. Поняття і система речових прав
- •§2. Поняття і класифікація речей
- •§1. Поняття власності
- •§2. Зміст і поняття права власності. Його види
- •§3. Способи набуття права власності
- •§1. Поняття володіння
- •§2. Види володіння
- •§3. Набуття володіння
- •§4. Втрата володіння
- •§5. Захист володіння
- •§1. Поняття і види прав на чужі речі
- •§2. Поняття і види сервітутів
- •§3. Виникнення, припинення і захист сервітутів
- •§4. Особливі види сервітутів: емфітевзис і суперфіцій
- •§5. Заставне право
- •§1. Поняття і зміст зобов'язання
- •§2. Види зобов'язань
- •§3. Припинення зобов'язання
- •§4. Наслідки невиконання зобов'язання
- •§1. Поняття і види договорів
- •§2. Умови дійсності договорів
- •§3. Зміст договору
- •4.1. Вербальні контракти
- •4.2. Літеральні контракти
- •4.3. Реальні контракти
- •4.4. Консенсуальні контракти
- •4.5. Безіменні контракти
- •4.6. Пакти
- •§1. Поняття спадкового права
- •§2. Спадкування за законом
- •§3. Спадкування за заповітом
§2. Види володіння
Римське право розрізняло кілька видів володіння.
Цивільне володіння (possessio civile). Цей вид володіння з'явився тоді, коли не було права власності на землю. Оскільки земля вважалася спільним майном всіх громадян Римської держави, то було дозволено захоплювати пустуючі або покинуті ким-небудь землі для подальшої обробки. Вважалося, що домовладика, захоплюючи землю, володіє нею для своєї сім'ї. В Законах XII таблиць вказувалося, що володілець землі, обробляючи її протягом двох років, перетво
рюється на власника землі.
Законне володіння — це володіння, набуте будь-якою особою дозволеним способом, наприклад, шляхом передачі, купівлі тощо.
Незаконне володіння — це володіння, набуте недозволеним способом, наприклад, шляхом насильства, обману, таємного викрадення тощо. Незаконне володіння може бути двох видів: добросовіс не і недобросовісне. Добросовісне володіння мало місце лише тоді, коли володілець речі не знав і не повинен був знати, що він не має
правомірного володіння (наприклад, крадена річ куплена на базарі).
Недобросовісне володіння означає, що володар знає і повинен знати,
що він не має права володіння на цю річ (наприклад злодій).
Суб'єктами володіння могли бути лише ті особи, які мають свою волю. Такими не могли бути діти, молодші семи років, божевільні, юридичні особи тощо. Однак допускалося набуття володіння і володіння за осіб, не здатних мати свою волю, через представника.
Об'єктом володіння могли бути тільки ті речі, які знаходяться у цивільному обігу. Одночасне володіння кількох осіб однією річчю неможливе, але можливе володіння нею по ідеальних частинах, так зване загальне володіння.
§3. Набуття володіння
Юридичне володіння встановлюється завдяки об'єктивному і суб'єктивному елементам. Володіння може бути набуте по-різному, але обов'язково, щоб мали місце бажання придбати річ для себе і дія, яка встановлює фактичне панування над річчю.
Джерела римського права вказують на цілий ряд різних вимог до придбання різних речей. Володіння річчю може бути набуте безпосередньо шляхом її окупації (ocupatio) або шляхом одержання її від іншого, тобто шляхом простої передачі (traditio). Ці вимоги зводяться до того, щоб юридичне володіння полягало у встановленні такого відношення особи до речі, за якого особа діставала можливість розпоряджатися річчю на свій розсуд без будь-якого стороннього втручання.
Володіння могло бути набуте через представника, тобто особу, яка набула володіння від імені набувача. Для набуття через представника потрібні такі умови:
представник повинен мати повноваження набути володіння для іншої особи;
представник повинен мати намір набути річ не для себе, а для одержувача;
представник повинен одержати річ у свою фактичну Владу.
§4. Втрата володіння
Володіння припиняється або з втратою фактичного панування, або при небажанні в подальшому володіти річчю для себе. При добровільному припиненні володіння вимагалася втрата обох елементів: фактичного панування і намірів. Для недобровільної втрати володіння достатньо було втратити фактичне володіння над річчю.
Володіння припиняється зі смертю володільця, вилученням об'єкта володіння з цивільного обігу і при загибелі самої речі. Володіння в спадщину не переходить, для спадкоємця вимагається новий вступ у володіння.
Володіння при представництві втрачається у всіх вказаних вище випадках, тобто з волі володільця, з його смертю, при загубленні речі або вилученні її з цивільного обігу. Втрата володіння представником вела до втрати володіння для того, кого він представляє, тільки тоді, коли сам власник не міг перешкодити цьому.