4.5. Безіменні контракти

Виникнення безіменних контрактів (contractus innominati) пов'язане майновим наданням, яке може полягати в передачі речі або в здійсненні якої-небудь дії.

Різноманітність безіменних контрактів у кодифікації Юстиніана зводиться до чотирьох основних групп.

Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти мені передав право власності на іншу річ — do, ut des.

Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти вико­нав певну дію на мою користь, надав мені певну послугу тощо —do, ut facias.

Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти мені

передав право власності на певну річ — facio, ut des.

Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти здій­

снив на мою користь також певну дію —facio, ut facias.

З часом ці групи договорів сформувалися в самостійний вид і утворили нові договори в системі римських контрактів.

Серед різноманітних випадків безіменних контрактів найчастіше застосовувалися: міна (permutatio) і оцінний договір (contractus aesti-mutorius).

Міна (permutatio) — це реальний договір, за яким одна особа передає іншій яку-небудь річ з тим, щоб також одержати від неї яку-небудь річ (do, ut des).

Міна відрізняється від купівлі-продажу тим, що предметом може бути тільки власна річ, при передачі речі переходить і право влас­ності. Зобов'язання виникає з моменту фактичної передачі речі одним з контрагентів. Дається річ за річ а не гроші за річ. Договір реальний, безіменний. В іншому до міни застосовуються правила купівлі-продажу.

Під оцінним договором римляни розуміли реальний безіменний дого­вір (contractus aestimatorius), за яким одна особа (віритель) передавала іншій особі (боржнику) певну річ для продажу за визначену ціну з тим, щоб останній повернув або річ або заздалегідь обумовлену їі вартість. Такий посередник був сам заінтересований в продажу речі, у зв'язку з тим, що лишок одержаної від продажу суми надходив на його користь. Замість одержання лишку йому видавалась певна винагорода.

Людина, яка одержала для продажу річ, не ставала її власником, ним ставав той, хто її купив. Той, хто одержав річ для продажу, міг залишити її собі, заплативши встановлену ціну або її встановлену вартість вірителю.

Посередник ніс перед вірителем відповідальність не тільки за будь-яку вину, а й за випадок.

Вірителю для захисту його інтересів надавалося право на позов — actio de aestimanto.

4.6. Пакти

Пакт (pactum) — неформальна угода, яка не підпадала під жоден з типів контрактів, була позбавлена позовної сили. Розрізняли три категорії пактів.

1.             Pacta adiecta — додаткові угоди. Під цими угодами розуміли угоди, які приєднувались до якого-небудь головного договору. Роз­різняли pacta adiecta, що укладались разом з головним договором(in continenti), і додаткові угоди, укладені пізніше, через певний від­тинок часу (ex intervallo).

Римляни не визнавали ніяких додаткових угод після укладання договору, за винятком тих, метою яких було полегшення становища боржника. Наприклад, угода про прощення або відстрочку боргу.

2.             Pacta praetoria. Під преторськими пактами розуміли ті пакти,які претор у своєму едикті наділяв самостійним позовом.

До таких пактів належали:

обіцянка сплатити свій або чужий вже існуючий борг (constitutum debiti proprii або а Непі);

receptum (прийняття), причому розрізняли три випадки:

а)             обіцянка банкіра сплатити чий-небудь борг (receptum argentarii);

б)            прийняття власниками кораблів, готелів і постоялих дворів речей пасажирів і постояльців на зберігання з підвищеною відповідаль­ністю (receptum nautorum, cauporum, stabulariorum). Від відповідальності звільнялися вони тільки за наявності так званої непереборної сили(vis maior);

в)             той, хто приймав на себе обов'язки третейського судді,

повинен був їх виконувати; причому в разі невиконання його приму­шували до того заходами адміністративної влади (receptum arbitrii).

3.             Pacta legitima. Під цими пактами розуміли угоди, які дістали позовний захист у законодавстві пізньої імперії. До таких пактів належали:

обіцянка дати придане (pactum dotis). Така неформальна угода давала право чоловікові вимагати обіцяного приданого;

дарувальна обіцянка (pactum donationis), яка могла бути здійснена найрізноманітнішими способами.

Дарування є договором про безоплатне надання однією особою іншій певного майна. Дарування — акт добровільної, невимушеної щедрості дарувальника. Дарування передбачає згоду обдаровуваного.

Ознаки дарування:

намір обдарувати (animus donandi); причому намір обдару­вати мав бути результатом вільного виявлення волі й актом щед­рості;

надання майнової користі має відбуватись без винагороди;

зменшення майна дарувальника і збільшення майна обдаро­вуваного;

прийняття дару.

Дарування може бути здійснено:

безпосередньо передачею яких-небудь речей або встанов­

ленням речових прав, тобто dando;

відпущенням боргу або відмовою від якого-небудь речового

права, тобто   liberando;

обіцянкою у майбутньому передати яку-небудь річ або вста­

новити речове право, тобто promittendo.

Дарування між подружжям вважалося недійсним, проте якщо обдаровуваний пережив дарувальника, дарування залишалося в силі.

Якщо дарування здійснювалося з дотриманням усіх формальнос­тей, дар не підлягав поверненню, за винятком випадків невдячності, образи, створення небезпеки для життя дарувальника, заподіяння йому тяжкого майнового збитку тощо.