§3. Виникнення, припинення і захист сервітутів

Підставами для виникнення сервітутів могли бути: заповіт, договір, давність користування, судове рішення та закон.

Шляхом заповіту і укладення договору встановити сервітут міг лише власник речі. Сервітути встановлювалися в заповіті спадко­давця. За нормами цивільного права всі сервітути встановлювалися шляхом відступлення права, а сільські сервітути, крім того, — шляхом емансипації. Власник земельної ділянки при відчуженні землі міг придбати для себе сервітут на відчужену річ шляхом додаткової угоди до договору купівлі-продажу.

У період імперії сервітути встановлювалися шляхом традиції, тобто передачі володіння сервітутом. Сервітути на провінціальні землі встановлювалися шляхом простої згоди із застосуванням стипуляції.

Давність користування. За Законами XII таблиць сервітут міг бути придбаний за давністю його користування протягом двох років). У праві Юстиніана набувальна давність застосовувалася за умови, щоб володіння сервітутом не було насильним, таємним або злов­живанням довіри, тобто вимагалась добросовісність та сумлінність. Строк користування було встановлено в 10 років - між присутніми і 20 років — між відсутніми.

На підставі судового рішення сервітут міг бути встановлений на основі судового рішення при поділі спільного майна. В цьому ви­падку визнавалася господарська необхідність або право справедли­вості інших осіб на користування чужою власністю.

В силу приписів закону сервітут встановлювався у таких випадках:

а)             батько мав право на користування всім майном підвладних

дітей;

б)            чоловік, який мав дітей, міг користуватись приданим жінки при розірванні шлюбу з її вини;

в)             один з подружжя, вступивши в другий шлюб, одержував серві­тут на майно померлого подружжя від першого шлюбу.

Припинення сервітутів мало своїм наслідком відновлення в повному обсязі права власності. Сервітут міг припинитися в разі поєднання в одній особі власників пануючого і обслуговуючого земельних наділів. Речові і особисті сервітути могли припинятися або шляхом відмови правомочної особи, або шляхом тривалого невикористання — особливого виду погашуваної давності. Особисті сервітути припинялися зі смертю правомочної особи або зменшенням її правоздатності.

Захист сервітутів. Для захисту сервітутів слугував позов, який мав назву "конфесорний" (actio confessoria), що не тільки поновлював порушені права користувача сервітуту, а й забезпечував відшкодуван­ня йому збитків, а також перешкоджав порушенню прав позивача у майбутньому.

Деякі сервітути захищалися за допомогою інтердиктів як посе-сорних засобів захисту власників.

§4. Особливі види сервітутів: емфітевзис і суперфіцій

Емфітевзис (emphyteusis) — довгострокове відчужуване і успадко­вуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Об'єктом емфітевзису були сільськогосподарські землі, які пере­давалися для оброблення в разі виробництва сільськогосподарської продукції. Встановлювався емфітевзис договором та іншими право-чинами між власником землі і орендарем (емфітевта).

Суб'єкт емфітевзису (емфітевта) мав право:

користуватися земельною ділянкою і добувати плоди, які з

моменту відокремлення ставали його власністю;

змінювати характер ділянки при збереженні умови не погір­шувати її;

на свій розсуд вільно розпоряджатися ділянкою, поступа­тися своїм правом іншій особі, встановлювати сервітути, закладати,

складати заповіт;

захищати своє право.

Обов'язки емфітевти полягали в добросовісному і сумлінному веденні господарства, сплаті всіх податків і виконанні всіх повин­ностей.

Емфітевзис припинявся в таких випадках:

набуття емф'ггевтою права власності на орендовану ділянку;

порушення своїх обов'язків, погіршення ділянки;

несплати орендної плати та податків і невиконання повин­ностей;

якщо стороння особа набула шляхом давності право влас­ності на ділянку, що орендувалася.

Захист прав емфітевти здійснювався тими ж способами, що і захист власності. Крім того, для захисту своїх прав емфітевта міг скориста­тися особливим позовом actio vectigalis (вектигальний позов), а також усіма володільницькими (власницькими) інтердиктами.

Суперфщій (superficies) — довгострокове, відчужуване і успадко­вуване право користування чужою землею для забудови. Суперфіцій, як і емфітевзис, був правом на оренду землі з тією лише різницею, що земля за суперфецієм орендувалася під будівлю, для задоволення житлових потреб.

Суперфіціарій отримував право користуватися і розпоряджатися будинком чи іншою спорудою на свій розсуд, мав змогу їх продати, подарувати, обміняти, здати в найм, встановити на них заклад (зас­таву) і сервітути. Права суперфіція переходили в спадщину.

Суперфіціарій зобов'язаний був сплачувати орендну плату влас­нику землі, а державі — встановлені податки та інші платежі.

Для встановлення суперфіцію необхідна була передача (traditio) згідно з договором. Припинявся суперфіцій так само, як і емфітевзис. Засоби захисту були ті ж, що і у власника. Крім того, існував ще спеціальний інтердикт для захисту суперфіція.