§5. Статусні суди

Будь-яке становище (статус) особи може бути оскаржене. Тому у зв'язку з необхідністю вирішення питань, є людина вільною чи рабом, особою свого права чи чужого, були створені статусні суди, тобто суди, в яких вирішувалися питання правового становища фізичних осіб.

Існувало три види судів, в яких у процесуальному порядку роз­глядався статус особи:

суд, в якому потрібно було довести, що певна особа, яка живе

як раб, насправді є вільною;

суд, де потрібно було довести, що певна особа, яка живе як вільна, за своєю суттю є рабом;

суд, в якому потрібно було довести, що певна особа є віль­

ною від народження чи вільновідпущена.

§6. Юридичні особи

Юридична особа — це союзне утворення, що об'єднує людей і майно, яке користується самостійною правоздатністю і визнається суб'єктом права.

Для того, щоб вважатися утвореним, союзне об'єднання повинно було налічувати не менше як три особи, а також мати майно та уповноважену особу, яка діяла від імені об'єднання.

Вищим органом вважалися загальні збори всіх членів об'єднання, на яких рішення приймалися більшістю голосів.

Юридична особа припиняла свою діяльність:

зі смертю або вибуттям особи зі складу юридичної особи;

якщо державна влада позбавляла її характеру юридичної

особи за протиправні дії;

у випадку ліквідації майна;

на загальних зборах засновників при прийнятті рішення про припинення діяльності;

за умови досягнення мети, заради якої створювалася юри­дична особа;

у разі закінчення терміну, на який було створено юридичну особу.

За статусом і повноваженнями розрізняли такі юридичні об'єд­нання:

держава;

імператорський престол;

політичні союзи: общини, міста, колонії, провінції;

вільні союзи (релігійні колегії, похоронні колегії, політичні клуби, союзи ремісників);

церковні інститути (церкви, храми, монастирі, богоугодні дома, лікарні).

Римські юристи розробили принципи, які характеризують юри­дичну особу:

незалежність існування юридичної особи від зміни або ви­буття Ті окремих членів (вихід з об'єднання, як і вступ нових осіб,

аж до його повного оновлення, не впливає на його правовий статус);

наявність власного імені, під яким ведуться справи юри­дичної особи;

наявність особистого майна, яке знаходиться у власності юридичної особи існує як відокремлене майно, а не як спільна власність фізичних осіб;

наявність самостійних прав і обов'язків;

можливість юридичної особи і окремих її членів вступати в цивільні правовідносини як рівні суб'єкти;

належність усього, що юридична особа отримує зі своїх клієнтів, їй самій, а не окремим її засновникам;

можливість юридичної особи самостійно вести справи і від­повідати в суді.

§1. Поняття здійснення права

Римські юристи вперше перенесли захист порушених прав зі сфери самосуду, кривавої помсти в юридичну площину, виробили меха­нізми, які роблять судові розгляди максимально справедливими та результативними. Досягалося це за допомогою таких послідовних юридичних процедур:

довготривале з'ясування всіх обставин, пов'язаних з пору­шенням прав;

надання римськими юристами з'ясуванню та поновленню порушених прав форми процесу, процедури, тобто була створена сукупність обов'язкових і послідовних дій у ході судового розгляду.

Юридичні норми існують в різних формах. Ці форми, в яких утворюються норми права (правила поведінки), мають назву джерел права.

Джерела права — це спеціальний правовий термін, який означає спосіб, зовнішню форму, закріплення і втілення юридичних норм.

Юридичні норми — це виражене в джерелах права загальнообов'яз­кове правило поведінки, яке виступає як зразок можливої або необ­хідної поведінки, що охороняється від порушень заходами державного примусу.

З цих форм об'єктивного права (звичай, закон) для громадян виникають суб'єктивні права. Кожний громадянин може користу­ватися своїм приватним правом або відмовлятися від нього, але у межах, визначених нормами об'єктивного права.

"Ніхто не вважається зловмисником, якщо він користується пра­вом, що йому належить"(Д- 50.17.55)1.

Суб'єктивні права надавалися приватним особам для того, щоб за їх допомогою задовольняти свої практичні інтереси. Дуже часто особи розпоряджаються своїм правом шляхом його здійснення. Під здійсненням права розуміли реалізацію тих можливостей, які нада­валися законом або договором власнику суб'єктивного права. Отже, здійснити своє суб'єктивне право означає реально використати ту юридичну свободу, яка була гарантована суб'єкту державою. Суб'єктивні права здійснюються за допомогою активних юридично значимих дій. Наприклад, власник може самостійно користуватися своїм майном, може віддати його в оренду, обміняти, продати. В усіх цих випадках і реалізується право на свої активні позитивні дії, за допомогою яких і задовольняються інтереси особи. За загальним

1 Тут і далі посилання на Дигести проводиться за загальною традицією: Дигести (Д); Книга; титул у книзі; фрагмент; частина (параграф фрагменту).

равилом кожний громадянин за своєю волею може користуватися чи не користуватися своїм цивільним правом.

З цього приводу Гай висловився так: "Ми не повинні дурно ко­ристуватися своїми правами". Але існують фактичні обставини, коли хто-небудь перешкоджає суб'єкту права користуватися своїм правом. Тому виникає необхідність у захисті своїх прав від порушників. Цей захист суб'єктивних прав передбачає дві мети:

запобігти можливості порушення прав у майбутньому;

усунути вже здійснене порушення права, тобто ми повинні зафіксувати порушене право.

Тому було важливо не тільки знати, чи має особа суб'єктивне право, важливішим було питання, чи є у суб'єкта можливість, корис­туючись судовим шляхом, домагатись здійснення свого суб'єктив­ного права. В римському праві це виражалося таким чином: чи є у певної особи право на позов (action)? Лише в тих випадках, коли орган держави в особі претора встановлював можливість пред'явлення позову, можна було говорити про право, яке захищалося державою. Іноді суб'єкти здійснюють свої права з порушенням їх меж, тоді це характеризується як зловживання правом. Зловживання правом становить особливе цивільне правопорушення.