- •§1. Предмет римського приватного права
- •§2. Значення римського права для сучасної юриспруденції
- •§3. Система римського права
- •§4. Етапи розвитку римського права
- •§5. Рецепція римського права
- •§1. Поняття джерел права
- •§2. Джерела правоутворення
- •§1. Поняття статусного права
- •§2. Поняття особи та її правоздатність
- •§3. Обмеження правоздатності
- •§4. Дієздатність фізичних осіб
- •§5. Статусні суди
- •§6. Юридичні особи
- •§1. Поняття здійснення права
- •§2. Поняття і класифікація римських позовів
- •§3. Захист і заперечення проти позовів
- •§4. Особливі засоби преторського захисту
- •§5. Форми захисту суб'єктивних прав
- •§6. Позовна давність
- •§1. Поняття сімейного права
- •§2. Римська сім'я. Агнатське і когнатське споріднення
- •§3. Поняття шлюбу та його види
- •§4. Особисті та майнові відносини подружжя
- •§5. Батьківська влада
- •§6. Опіка та піклування
- •§1. Поняття і система речових прав
- •§2. Поняття і класифікація речей
- •§1. Поняття власності
- •§2. Зміст і поняття права власності. Його види
- •§3. Способи набуття права власності
- •§1. Поняття володіння
- •§2. Види володіння
- •§3. Набуття володіння
- •§4. Втрата володіння
- •§5. Захист володіння
- •§1. Поняття і види прав на чужі речі
- •§2. Поняття і види сервітутів
- •§3. Виникнення, припинення і захист сервітутів
- •§4. Особливі види сервітутів: емфітевзис і суперфіцій
- •§5. Заставне право
- •§1. Поняття і зміст зобов'язання
- •§2. Види зобов'язань
- •§3. Припинення зобов'язання
- •§4. Наслідки невиконання зобов'язання
- •§1. Поняття і види договорів
- •§2. Умови дійсності договорів
- •§3. Зміст договору
- •4.1. Вербальні контракти
- •4.2. Літеральні контракти
- •4.3. Реальні контракти
- •4.4. Консенсуальні контракти
- •4.5. Безіменні контракти
- •4.6. Пакти
- •§1. Поняття спадкового права
- •§2. Спадкування за законом
- •§3. Спадкування за заповітом
§3. Обмеження правоздатності
Юридичне становище людини як суб'єкта права і члена громадянського суспільства з огляду на певні об'єктивні обставини може бути змінено. Таке обмеження правоздатності має назву capitis de-minutio. У зв'язку з тим, що правоздатність зумовлюється трьома статусами особи, capitis deminutio має три ступені обмежень:
maxima — повний;
media — середній;
minima — мінімальний.
Capitis deminutio maxima настає, коли римський громадянин втрачає свободу.
Capitis deminutio media настає у зв'язку із втратою статусу громадянина.
Capitis deminutio minima настає у випадку зміни правового становища особи в сім'ї.
На обмеження правоздатності суттєво впливає стан громадянської честі. Громадянська честь — це повага, якою користується людина у своїх співгромадян у силу належних їй правомірності й моральної якості. Громадянська честь може зменшуватися, тоді настає безчестя. Безчестя може бути за законом або за фактичних обставин.
Безчестя за законом настає на підставі розпорядження закону або цивільного права (ганебна відставка солдата, фіктивне банкрутство, лжесвідчення, двоєженство, розлучення, недоброчесне опікунство, невиконання обов'язків, донесення).
Фактичне безчестя наставало з моменту осудження суспільством морального обличчя людини (невпійманий злодій, карточний шулер, п'яниця, розпусник).
Правоздатність у галузі приватного права обмежувалась також належністю людини до певного класу суспільства. На обмеження правоздатності впливала також віра, зайняття деякими професіями.
§4. Дієздатність фізичних осіб
Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності було замало. Адже правоздатність — тільки наявність прав, скористатися якими особа може самостійно тільки за наявності дієздатності. Якщо правоздатність — це здатність бути адресатом об'єктивного права, то дієздатність — це здатність проявляти свою волю, яка має юридичні наслідки, тобто здійснювати юридичні дії і особисто відповідати за власні протиправні дії.
У римському праві не за кожною особою визнавалася здатність здійснювати юридичні дії. Римські юристи вважали, що особисто можуть користуватись власними правами і особисто відповідати за власні протиправні дії тільки ті особи, які своїм віком, моральним та фізичним станом можуть гарантувати, що вони ведуть себе як розумні люди.
На відміну від правоздатності, дієздатність наставала у людини не з моменту її народження, а з досягненням певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати їх, відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала також від інших факторів: стану здоров'я, вчинення поганих вчинків тощо.
Все населення Римської держави поділялося на такі вікові групи.
Перша — це діти: хлопчики і дівчата віком до 7 років. Вони вважалися абсолютно недієздатними, від їх імені діяв опікун.
Друга — дівчата віком 7—12 років і хлопці 7—14 років. Представники цієї групи вважалися частково дієздатними, могли здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін).
Третю групу становили особи (з 12 років — дівчата, з 14 — хлопці до 25 років), що визнавалися неповністю дієздатними. Повноліття наставало з 25 років.
На обмеження дієздатності осіб впливали їх фізичний стан, душевні хвороби (божевілля, недорозвинутість), фізичні вади (відсутність якогось органу або неправильне його функціонування, відсутність зовнішнього сприйняття.
Обмежувалися в дієздатності марнотратники — особи, які в силу слабкості характеру, витрачають своє майно, і через це виникає загроза повного його знищення. Марнотратникам призначався піклувальник, який піклувався про їхній майновий стан.