Контрольні запитання:

1. Дайте визначення поняття «комплемент».

2. Чим відрізняється альтернативний шлях активації системи комплементу від класичного?

3. В яких реакціях реалізується біологічна активність комплементу?

4. Яку участь приймає комплемент у фагоцитарних реакціях організму?

5. Яку роль відіграють фагоцити в імунній відповіді?

6. Від чого залежить сила, напрям і ефективність імунної відповіді?

7. Що таке подвійне розпізнавання антигенного матеріалу і для чого воно існує?

8. За допомогою якого методу вивчають активність окисно-відновних процесів у нейтрофілах?

А. Реакція бласттрансформації.

Б. Метод розеткоутворення з еритроцитами миші.

В. НСТ-тест.

Г. Метод розеткоутворення з еритроцитами барана.

Відповідь: В.

Лабораторна робота № 7 імунодіагностика. Підбір імунокоригуючих препаратів

Мета роботи: вивчити класифікацію, принципи застосування і фармакологічні властивості основних імунотропних препаратів:

• класифікацію імунотропних препаратів;

• основні принципи призначення імунотропних препаратів,

• фармакологічні властивості імунотропних препаратів тимічної групи;

• фармакологічні властивості синтетичних імунотропних препаратів;

• імунотропні властивості препаратів природного походження;

• фармакологічні властивості препаратів інтерферонів;

• фармакологічні властивості препаратів вакцинуючого типу.

План:

1. Поняття про імуномодуляцію, імуномодулятори та їх природу.

2. Класифікація імунотропних засобів.

3. Принципи імунокоригуючої терапії.

3. Вакцини та їх походження. Принципи вакцинації.

4. Імунологічна сутність вакцинації.

5. Сучасні вакцини: переваги і недоліки. Неспецифічна дія вакцин: негативні і позитивні аспекти.

6. Характеристика окремих імунотропних препаратів.

Матеріали та обладнання: зразки імунотропних препаратів (Імунал, настоянка ехінацеї тощо), світловий мікроскоп, камери Горяєва, імерсійне масло, предметні скельця, дефібринована кров людини або лабораторних тварин, розчин фікол-урографіну з питомою густиною р = 1,077 г/мл; розчин Хенкса, розчин 199; стерильні пластикові або скляні пробірки місткістю 1 – 2 см³; фарба Романовского-Гімзе, фарба Мая-Грюнвальда, етиловий спирт, центрифуга, центрифужні пробірки, зрівноважувачі для пробірок, пастерки, гумові груші №1.

Загальні відомості

Завдяки останнім досягненням теоретичної і клінічної імунології розкриті найтонші механізми етіології і патогенезу різноманітних захворювань, які супроводжуються тими чи іншими порушеннями з боку імунної системи. Це дає можливість впливати на перебіг імунних реакцій за допомогою імунотропної терапії, впровадження якої у клінічну практику вважають одним з найважливіших досягнень сучасної медицини.

Досягнення експериментальної та клінічної імунології, молекулярної біології та фармакології обумовили розвиток принципово нової галузі науки – імунофармакології, яка опікується створенням та вивченням фармакологічних засобів управління імунологічними процесами, розробкою ефективних методів імунотерапії.

Імунотропними називають засоби, яким притаманний прямий або опосередкований вплив на діяльність імунної системи організму. В широкому розумінні до імунотропних препаратів можна віднести практично усі відомі на сьогодні засоби, оскільки імунна система є високочутливою і завжди певним чином реагує на введення тих чи інших речовин. Однак на практиці під власне імунотропними препаратами розуміють лише ті засоби, основний фармакологічний ефект яких безпосередньо пов’язаний із впливом на імунні процеси.

Зараз запропоновані різні класифікації імунотропних фармакологічних засобів, які розподіляють:

• за характером їх впливу на імунну систему;

• за механізмом їх дії;

• за їх походженням та хімічним складом.

Існує класифікація, де за характером впливу розрізняють імунотропні препарати 4 великих груп: імуномодулятори, імунокоректори, імуностимулятори та імунодепресанти. Згідно інших класифікацій усі імунотропні лікарські засоби прямої дії об’єднують в одну велику групу імуномодуляторів, серед яких вже виділяють імуностимулятори, імунодепресанти та імунокоректори.

До імуномодуляторів (ІМ) належать ліки з прямою імунотропною активністю, які у терапевтичних дозах змінюють функції імунної системи. Сутність явища імуномодуляції полягає в тому, що при застосуванні фармакологічного агенту у певних дозах та часових режимах відбуваються бажані зрушення в імунній системі або внаслідок безпосереднього впливу препарату на функціональну активність клітин імунного захисту, або в результаті зміни взаємодії імунокомпетентних клітин чи їх продуктів.

Групу імунокоректорів складають ті імунотропні препарати, які нормалізують конкретне порушення в імунній системі: ті чи ті компоненти Т-клітинної ланки імунітету, В-системи, фагоцитозу або комплементу, тобто зменшують надмірно підвищені показники та збільшують низькі. Це передбачає наявність імуномодуляторів з виключно ізольованим впливом на конкретну функцію конкретних імунокомпетентних клітин, які сьогодні практично не існують. Тому до імунокоректорів можна на 100% віднести лише ті препарати, які використовуються в замісній імунотерапії для компенсації нестачі певних речовин (антитіл, комплементу), клітинних факторів (ІФН, ІЛ, ростових факторів) або клітин (трансплантація кісткового мозку або введення лімфоконцентрату).

Імуностимулятори утворюють групу лікарських засобів, дія яких спрямована на посилення імунної відповіді. До них можуть належати не лише фармакологічні форми, але й харчові добавки, ад’юванти та інші агенти, які прискорюють або збільшують інтенсивність імунних процесів.

Зазвичай потреба стимулювання імунної системи виникає при розвитку імунної недостатності, тобто при тих станах, які супроводжуються пригніченням функціональної активності ефекторних клітин імунного захисту.

Виділяють 2 головних способи стимуляції імунної відповіді: активний та пасивний. Кожен з них може бути специфічним та неспецифічним. Специфічні методи спрямовані на підвищення імунітету до антигенів конкретних збудників, а неспецифічні забезпечують той самий ефект через стимуляцію загальної реактивності імунної системи за допомогою неспецифічних лікарських засобів. Активні методи реалізуються через вплив призначених препаратів на ту чи іншу ланку імунної системи, а пасивні засновані на введені в організм готових клітинних чи гуморальних факторів імунного захисту, наприклад, специфічних імуноглобулінів (Ig), ІФН чи ІЛ. Саме тому пасивні методи посилення імунологічної реактивності ще мають другу назву – замісної імунотерапії.

Активний специфічний спосіб посилення імунної відповіді передбачає застосування тих чи інших способів введення вакцин та анатоксинів. Активний неспецифічний спосіб посилення імунної відповіді заснований в першу чергу на використанні різних ад’ювантів (ад’ювант Фрейнда, протитуберкульозна вакцина тощо), а також певних природних речовин (наприклад, бактеріальних та дріжджових ліпополісахаридів – пірогеналу, продігіозану, зимозану) та синтетичних сполук. Пасивний специфічний спосіб стимуляції імунітету полягає у застосуванні специфічних антитіл, в тому числі моноклональних, а також застосування свіжої чи консервованої плазми, а пасивний неспецифічний спосіб включає введення γ-глобуліну з плазми донорів, лімфоконцентрату, трансплантацію кісткового мозку, використання аллогенних препаратів (тимічних факторів, лімфокінів, тощо).

Імунодепресанти – імуномодулятори, що гальмують імунну відповідь. Головною метою призначення імунодепресантів є стримування процесів проліферації, диференціювання й активації лімфоцитів при небажаній або надмірній імунній відповіді. Класичними імунодепресантами вважаються цитостатики (азатіоприн, циклофосфамід, мофетіл, лефлуномід, малононитриламід, метотрексат, вінкристин и цитарабін), які застосовуються при лікуванні різноманітних імунозалежних захворювань. Імуносупресивна дія цих препаратів виявляється у пригніченні проліферації Т- та В-Лф, гальмуванні синтезу антитіл, цитокінів. Тому їх застосовують у першу чергу в хіміотерапії онкологічних захворювань, як антипроліферативні та антимітоточні засоби. Препарати цієї підгрупи також використовують при трансплантаціях та при лікуванні аутоімунних захворювань. Головним недоліком цих лікарських засобів є відсутність ізольованої дії, через що у першу чергу пошкоджуються найбільш чутливі клітини кісткового мозку та тонкого кишківника.

За останні десятиріччя арсенал імунодепресантів збагатився антибіотиками. До антибіотиків з виразним імуносупресивною активністю належать такі препарати, як циклоспорин А, сиролімус (рапаміцин) та дактиноміцин. Імуносупресивні ефекти притаманні і широковідомим протизапальним препаратам: глюкокортикоїдам (дексаметазону, преднізолону) та нестероїдним протизапальним фармакологічним агентам. Ці лікарські засоби здатні суттєво обмежувати такі прояви запалення, як вазодилятацію, набряк, міграцію нейтрофільних гранулоцитів (НГ) та моноцитів (МЦ) до вогнища запалення, що одночасно призводить до зниження протиінфекційного захисту. Глюкокортикоїди пригнічують і функціональну активність клітин запалення, зокрема знижують антибактеріальну активність макрофагів через зменшення секреції ними нейтральних протеаз. Відомо, що ці препарати виступають фізіологічними регуляторами імунної відповіді на різних її стадіях: рециркуляції Лф, адгезії клітин до ендотелію, активації Лф та антигенпрезентувальних клітин, секреції цитокінів та експресії цитокінових рецепторів. Глюкокортикоїди пригнічують продукції медіаторів запалення (лейкотрієнів, простагландинів, гістамину, брадикініну). Їх призначають при аутоімунних захворюваннях (наприклад, ревматологічних) та алергічних станах, зокрема, при бронхіальній астмі, а також при трансплантаціях для попередження відторгнення алотрансплантатів.

Імуносупресивні властивості притаманні антитілам проти Лф, дія яких розповсюджується переважно на циркулюючі малі Лф. Ця дія проявляється ізольованим пригніченням клітинної імунної відповіді при збереженні антитілоутворення. Ефективність застосування такого лікування доведена при аутоімунних захворюваннях. Спроби збільшити вибірковість імуносупресії призвели до створення моноклональних антитіл, які пригнічують лише певні функції Лф або навіть їх окремих субпопуляцій.

За джерелами походження імуномодулятори зазвичай розподіляють на 3 групи: полімерні (або синтетичні), екзогенні та ендогенні. За цим принципом виділяються 6 окремих груп цих препаратів: мікробні, тимічні, кістково-мозкові, цитокіни, нуклеїнові кислоти та хімічно чисті речовини. Згідно іншої системи, що теж базується на походженні препаратів імуномодуляторів, їх розділяють на 7 груп:

I. Препарати центральної регуляції імунітету:

- препарати тимусу (екстракт тимусу, тимоптин, вілозен, тактивін, тималін, тимоген);

- імуномодулятори кістково-мізкового походження (мієлопід);

- препарати селезінки (спленін, спленопептін).

II. Кортикостероїди.

III. Вакцини, препарати бактеріального походження, імуноглобуліни.

IV. Цитокіни: ІФН, ІЛ, ФНП.

V. Імуносупресори (азатіоприн, D-пеніциламін, метотрексат, хлорохін, циклоспорин А).

VI. Неспецифічні стимулятори імунної відповіді (деринат, гепарин, декстран, дібазол, діуцифон, модимунал, левамізол, метілурацил, нуклеїнат натрію, циметидін, вітаміни, мікроелементи тощо).

VII. Рослинні імуномодулятори.

Але більш коректним, як нам здається, буде виділення за походженням спочатку двох головних груп препаратів з прямою імунотропною активністю – синтетичних та природних, а також групу напівсинтетичних/комбінованих імуномодуляторів. Природні імуномодулятори розподілити на екзогенні та ендогенні, і кожну з цих двох груп – на відповідні підгрупи в залежності від їх походження та хімічного складу (Рис. 7.1).

Рис. 7.1. Класифікація імуномодуляторів за джерелами їх одержання

Широко відомі й інші класифікації імуномодуляторів за змішаними ознаками, часто досить складні та багатокомпонентні. При цьому слід зазначити, що досі єдиної класифікації препаратів прямої імунотропної дії досі не прийнято, і тому кожний автор, обирає найбільш зручний для себе її варіант.

Тому для власної зручності приймемо наступну класифікацію: всі відомі імунотропні засоби можна поділити за походженням на природні, синтетичні і рекомбінантні. Природні імунотропні засоби в свою чергу поділяються на рослинні (препарати ехінацеї пурпурної, солодки голої, Uncaria fomentosa та інші), тваринні (наприклад, тимічні препарати, ербісол, препарати імуноглобулінів), бактеріальні (імудон, ІРС-19 тощо), грибкові (зокрема суспензія зимозану, імуномакс). До синтетичних імунотропних препаратів належать поліоксидоній, левамізол та багато інших. Рекомбінантними є ті імунотропні препарати, які отримані за допомогою генно-інженерних технологій. Зокрема класичними рекомбінантними імунотропними засобами є препарати інтерферонів й інтерлейкінів.

Всі імунотроні препарати можна поділити на такі, що застосовують з терапевтичною метою (переважна більшість) і такі, які використовуються для специфічної профілактики інфекційнім захворювань (вакцини, сироватки). За принципом дії всі імунотропні препарати терапевтичного призначення поділяють на імуностимулятори, імуномодулятори, імунокоректори та імуносупресори. За механізмом дії розрізняють засоби, які діють переважно на систему природженого імунітету (метилурацил, поліоксидоній, дибазол, лікопід тощо), на клітинну (імунофан, левамізол, препарати інтерферонів) і на гуморальну ланку імунітету (мієлопід, спленін, препарати імуноглобулінів).

Основні принципи призначення імунотропних препаратів:

1. призначення їх тільки при імунодефіцитних захворюваннях;

2. попереднє застосування дезінтоксикаційної терапії для покращення функції елімінаційних органів (ферменти, сорбенти, інфузійна терапія);

3. коректний вибір препарату залежно від ступеня порушення функції тієї чи іншої ланки імунітету і стадії патологічного процесу;

4. розрахунок оптимальної дози препарату;

5. визначення індивідуальної схеми введення;

6. контроль показників імунного статусу упродовж лікування;

7. у дітей і людей похилого віку необхідне дотримання принципу повільного поступовогозбільшення дози імунотропного препарату.