2. Фінансування сфери культури з різних джерел

Світовий досвід фінансування стверджує три основних типи економіки культури в залежності від механізму її фінансування:

“Романський” тип (Італія, Іспанія, Франція). Культура фінансується переважно централізовано, за рахунок державних коштів.

“Німецький” тип (ФРН та країни Скандинавії). Державною владою виявляється патерналістська (опіка) підтримка, а фінансування здійснюється переважно з місцевих бюджетів і через незалежні структури та фонди.

“Англо-американський” тип. Держава виступає лише натхненником певних напрямків, а фінансування здійснюється за рахунок залучення приватного капіталу, у тому числі за рахунок податкових пільг. Економічні реформи в соціально-культурній сфері розвивалися в основному у двох напрямках. Ряд державних підприємств пристосувалися до регульованого ринку з мінімальним державним втручанням у їхню діяльність (наприклад, кінематограф, цирки), а в інших – розвивалися принципи змішаного фінансування, коли бюджетні асигнування доповнювалися надходженнями від платних послуг.

Основні джерела формування фінансових ресурсів організацій СКС:

• бюджетні та інші надходження від замовників;

• доходи від платних форм діяльності;

• платежі від надання послуг за договорами з юридичними і фізичними особами;

• добровільні пожертвування, субсидії, засоби, одержані у складчину;

• кредити банків та інші доходи і надходження засобів із перелічених джерел.

Наприклад, вищі учбові заклади (за рахунок наукових підрозділів) проводять на замовлення інших організацій наукові дослідження і реалізують їх результати на основі договорів про передачу науково-технічної продукції. Одержані від замовників кошти використовуються на розширення учбово-лабораторної бази, житлове будівни-цтво, оплату праці та преміювання працівників вузу.

3. Необхідність державного регулювання розвитку культури та мистецтва

Аналізуючи досвід державної культурної політики в різних країнах, канадські вчені Г.Шартран і К.Маккафі сформулювали основні моделі культурної політики держави:

Держава у ролі “архітектора” підтримує та фінансує будь-які прояви культури. Культурна політика при цьому виступає частиною всієї соціальної політики держави, а її метою – загальне поліпшення добробуту народу.

Держава у ролі “натхненника”, держава стимулює приватні та колективні вкладення у культуру, а її фінансова підтримка здійснюється у формі зустрічних субсидій.

Держава у ролі “інженера” можлива в тому випадку, якщо вона є єдиним власником матеріальної бази культури. В цьому випадку культурна політика концентрується і направляється в галузі виховання і освіти.

Держава у ролі “патрона” передбачає максимальну відповідальність державних органів з приводу втручання у творчі процеси та розподіл державних субсидій некомерційним організаціям культури та мистецтва. Фондами фінансового забезпечення та розвитку культури розпоряджаються ради мистецтв різних рівнів.

Використання на практиці тієї чи іншої моделі культурної політики в значній мірі залежить, з одного боку, від розуміння державного призначення і функцій культури у суспільстві, з іншого – від конкретної історичної ситуації в країні.

Кризова ситуація в СКС характеризується:

• зниженням потреб у традиційних видах мистецтва (театр, опера, балет);

• втратою інтересу до вітчизняної культури;

• збільшенням потреби у продукції масової культури різних жанрів (літератури, кіно, музики, видовищних видів діяльності).

Головна причина полягає у тому, що деякі види вітчизняних продуктів сфери культури та мистецтва не витримали конкуренції з продукцією масової культури заходу. Задача з розвитку вітчизняної культури практично не реалізується, оскільки предметом фінансування є не творча або дослідницька діяльність закладів, не створення конкурентних культурних цінностей, а утримання закладів та їхніх працівників.

Пріоритетами напрямки соціально-економічного регулювання у сфері культури є:

• соціально-культурна значущість створюваних продуктів, міра їх участі у процесі збереження та розвитку вітчизняної культури в Україні;

• спрямованість вкладення бюджетних засобів, тобто виділення напрямків діяльності організацій культури та мистецтва, які по-требують пріоритетної фінансової підтримки;

• структура фінансових ресурсів державних закладів культури і мистецтва: співвідношення (питомої ваги) власних і бюджетних засобів.

До інструментарію державного регулювання діяльності закладів СКС належать:

• Адміністративне та правове регулювання.

• Пряме та непряме економічне регулювання.

Правове регулювання здійснюється в межах цивільного (господарського) законодавства через систему норм і правил.

Адміністративне регулювання здійснюється шляхом ліцензування та квотування, контролю над цінами та доходами, валютними курсами, обліковими відсотками тощо.

Названі методи державного регулювання мають силу наказу і, як правило, не опираються на економічні інтереси та стимули.

Пряме економічне регулювання носить максимально адресний характер і здійснюється у формах безповоротного цільового фінансування секторів, територій і організацій. Цільове фінансування може здійснюватися як у формі прямого субсидування (дотації, допомоги, доплати із спеціальних бюджетних і позабюджетних фондів різних рівнів), так і у формі пільгового кредитування.

Непряме економічне регулювання, як правило, носить автоматичний і безадресний характер і передбачає широке використання важелів кредитно-грошової, податкової, валютної, зовнішньоекономічної (у тому числі й митно-тарифної) політики. Сфера культури та мистецтва так як і будь-яка інша сфера економіки перебуває перед певним впливом адміністративних, правових та економічних методів державного регулювання.