ст. 75-90 978-966-521-520-2

1.Напрями еволюції державного устрою козацької України

Політична система Гетьманату. Своєрідність

побудови державного організму Української козацької держави та специфіка взаємодії його окремих структурних складових зумовлювалася тими спе-

цифічними умовами, в яких розпочинався і проходив процес державотворення в середині – другій половині ХVІІ ст. Початок формування державного каркасу Гетьманату протікав одночас-

но з руйнуванням старої системи влади, що перед тим функціо-

нувала на українських землях як одне з відгалужень державної структури Корони Польської. Революційний нігілізм, притаманний будь-якому подібного роду суспільному вибуху, зумовлював потребу в спрощенні структури адміністрування, звільненні його від традиційних обмежень.

Роль чинника, що стимулював новаторські зміни у цій сфері, відігравали досвід і традиції існування з початку ХVІІ ст. на теренах Середнього Подніпров’я козацького самоврядування, базованого на структурі реєстрових козацьких полків. Суттєве ж підвищення

в роки революції політичної ролі Війська Запорозького як окремої соціально-політичної інституції, відповідальної тепер уже й за інші суспільні верстви (міщанство та поспільство), а також перебирання на себе ролі репрезентанта волі українського (руського)

політичного народу на зовнішній арені – неминуче потребувало певного ускладнення механізму козацького самоврядування та відповідної формалізації державного життя. Реалізації цього

нагального завдання сприяло активне долучення до визвольних змагань козацтва чималої групи шляхти (переважно право-

славних і таких, що ідентифікували себе як частину православної «Русі»). Одним із промовистих свідчень накладання досвіду

функціонування старої системи влади на нову модель служить заява козацького сотника, а в майбутньому – впливового лівобережного полковника Пилипа Уманця, датована початком 1650-х років. «Тут у всім краю сіверському ні воєводи, на старости, ані

Ро з д і л 7

211

писаря немає. Боже дай, здоров був пан Богдан Хмельницький, гетьман усього Війська

Запорозького! А пан полковник у нас тепер за воєводу, а пан сотник за старосту, а

отаман городовий за суддю»1.

На рівні організації центральної влади Гетьманату було використано традиційну

модель козацького адміністрування, за якої влада зосереджувалась у руках гетьма-

на, а його помічниками виступали військові чини: обозний, осавули, писар і суддя.

Утім, перебирання Військом Запорозьким на себе функцій повноцінного державного

організму неминуче тягло за собою принципові зміни у цій ланці державного управління. Насамперед це втілилось у розбудові органу виконавчої влади – Генеральної

військової канцелярії. Подальшого розвитку набуває система козацького судочинства. У цій сфері вибудовується певна ієрархія судових органів громад, сотень, полків, що увінчується Генеральним військовим судом й інститутом гетьманської влади як ви-

щою касаційною інстанцією. Приблизно такі ж метаморфози відбуваються й у сфері

управління фінансовою системою. Крім того, спостерігається ускладнення структури й інституту генеральної старшини через включення до її числа хорунжого підскарбія та бунчужного, а також побудови певної її внутрішньої ієрархії та вироблення більш-менш універсального алгоритму поступового службового зростання старшин, що входили до складу гетьманського уряду. Усе це забезпечує формування певних традицій державного життя, зміцнює політичну систему.

Ускладнення державного життя, а також суспільно-політична стабілізація ко-

зацької України, що стає реальністю вже в останній третині ХVІІ ст., сприяє консолідації політичної еліти, формуванню більш-менш стабільних за своїм складом управлінських

груп вищого і середнього рівня. У політичному житті Гетьманату закріплюється практика формування старшинських династій, на важливий чинник службового зростання перетворюється належності до певного старшинського роду.

Важливою складовою цього процесу стає також трансформація інституту військових рад, які еволюціонували від загальних Генеральних (або «чорних») рад до егалітарних за своєю суттю старшинських, при збереженні за першими лише функцій легітимізування гетьманських виборів і закріплення умов нових договорів з пред-

ставниками правлячої династії Російської держави.

Ще одна досить важлива тенденція розвитку політичної системи Гетьманату в останній третині ХVІІ–ХVІІІ ст. була зумовлена його підпаданням під протекцію російських монархів. Якщо в середині століття, згідно з умовами Березневих статей Богдана

Хмельницького 1654 р., Військо Запорозьке користувалось правами політичної автономії, то починаючи з кінця 1650-х років російська влада чинила тиск з метою нівелювання автономних прав Гетьманату, аж до отримання Москвою можливостей впливати

на перебіг політичного життя в Україні, впровадження в її політичну систему власних владних інститутів тощо. В загальних історичних працях утвердилась думка, що цей

тиск з боку владних інституцій Російської держави був перманентним, а успіхи від його реалізації поступальними. Утім, на практиці найбільший успіх російською владою

був отриманий восени 1665 р., коли уряду Олексія Михайловича вдалося накинути гетьманові Івану Брюховецькому інкорпораційні за своєю суттю Московські статті. Згідно з ними, Гетьманат утрачав не лише політичну, а й адміністративну автономію, зберігши автономні права тільки для козацького стану. Проте антиросійський виступ

212	Ро з д і л 7

на Лівобережжі, ініційований гетьманом Іваном Брюховецьким на початку 1668 р.,

змусив царську владу відмовитись від настільки далекосяжних обмежень суверенітету

Гетьманату і в укладеному в березні 1669 р. Глухівському договорі з гетьманським

урядом Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного) було реанімовано положення, що за-

кріплювали адміністративну автономію Війська Запорозького.

Зафіксована в Глухівському договорі 1669 р. адміністративна автономія Гетьманату забезпечувалася збереженням у недоторканності чинної політичної системи,

сформованої на підставі розвитку іманентних інститутів влади, власних правових

норм і кодексів, політичної культури тощо. Упроваджений угодою статус неоднора-

зово підтверджувався упродовж останньої третини ХVІІ ст. наступними договорами

Війська Запорозького з царем2.

Щоправда, поруч із цим спостерігалися спроби розмивання адміністративних

прав Гетьманату через поширення на його територію окремих правових норм Російської держави, використання матеріальних і людських ресурсів автономії на потреби російської правлячої династії тощо. Особливо виразно ці тенденції виявились уже з початком ХVІІІ ст., коли Петро І, намагаючись вийти на Балтику, вступив у війну зі Шведським королівством, що потребувала небаченого раніше напруження сил і можливостей держави. У контексті реалізації мобілізаційних заходів царя порушуються прерогативи гетьманської влади по управлінню козацьким військом, без узгодження з

козацькою адміністрацією на задоволення потреб російської армії використовуються матеріальні і людські ресурси краю. Починаючи з 1703 р. в оточенні царя мусуються

проекти реформування політичної системи Гетьманату через скасування принципу виборності козацької старшини, підпорядкування гетьмана російському військовому командуванню, заміни іррегулярного принципу формування збройних сил регулярним тощо.

Політичний виступ гетьмана Івана Мазепи 1708 р. лише на деякий час примусив Петра І до демонстрування готовності до збереження в непорушності політичного устрою Гетьманату. Вже під час обрання на гетьманство Івана Скоропадського у листо-

паді 1708 р. російський цар продемонстрував повну зневагу до принципу вільної гетьманської елекції, категорично відхиливши кандидатуру неугодного йому претендента

Павла Полуботка та відмовивши українській стороні у правовому закріпленні гарантій

непорушності української автономії в новому українсько-російському договорі. Відра-

зу після перемоги, здобутої над союзною гетьманові Мазепі шведською армією короля Карла ХІІ під Полтавою, російська влада почала реалізацію курсу, спрямованого не

лише на встановлення ефективного контролю за внутрішніми справами Гетьманату, а й на реформування базових засад його політичної системи.

Початок цьому було покладено імплантацією до політичної системи Гетьманату в липні 1709 р. інституту царських резидентів3. Останні були покликані забезпечити утвердження ефективного контролю за політичною діяльністю гетьманського проводу, а крім того, розпочати формування питомо російського владного центру в Україні,

який би конкурував з гетьманською владою.

Слідом за цим почалося нищення традицій, що існували у сфері кадрового забезпечення функціонування місцевого самоврядування. Принцип виборності місцевих урядників, який перед тим зазнавав порушень із боку гетьманської влади, починаючи

Ро з д і л 7

213

з 1708–1709 рр. став активно підважуватися діями російської влади, зацікавленої у

формуванні цілком лояльного до інтересів російського царя старшинського корпусу.

Крім того, уряд Петра І активно втручався і порушував на свій розсуд процедуру заміщення старшинських вакансій, він започаткував процес посадження на уряди іноземних шляхтичів, котрим були абсолютно чужими українські традиції врядування. Остання обставина відіграла свою роль у процесі подальшої уніфікації державних

порядків Гетьманату до загальноімперських зразків.

Наступним кроком на шляху свідомого руйнування російською владою політич-

ної системи Гетьманату стало поширення в 1712–1714 рр. на його правове поле дії

регулятивних норм Російської держави у сфері торговельно-економічної діяльності –

царські укази про так звані заповідні товари4.

Із запровадженням в Україні в 1722 р. російської владної інституції – Малоросійської колегії – розпочався завершальний етап нівелювання самобутніх рис політичної системи Гетьманату, уніфікації до загальноімперських зразків норм організації

державного життя, функціонування діловодства, впровадження у правове поле російських юридичних кодексів, мобілізації матеріальних ресурсів краю на загальноім-

перські потреби тощо. Російська влада вчинила спробу де-факто ліквідувати інститути гетьманства і генеральної старшини, підмінити формально виборну полкову адміністрацію призначеними з центру російськими офіцерами, трансформувати судову і фінансові системи.

Визрілі по смерті Петра І в січні 1725 р. зовнішньополітичні загрози, а також внутрішнє перенапруження держави в роки правління царя-реформатора зумовило певну лібералізацію внутрішньої політики Російської імперії, в контексті якої було на

певний час згорнути інкорпораційні реформи в Україні 1720-х років. За часів геть-

манування Данила Апостола (1727–1734) і Кирила Розумовського (1750–1764) було навіть учинено спроби реанімувати самобутні риси політичного устрою, витвореного в добу визвольних змагань середини ХVІІ ст., відновити в повному обсязі автономні права Гетьманату та модернізувати його устрій відповідно велінням часу, але за умови збереження притаманного йому політичного колориту. Утім, логіка розвитку політичної системи Російської імперії не залишала перспектив для реалізації цих починань.

Започатковані в роки царювання Петра І уніфікаційні й інкорпораційні процеси щодо

України виявились незворотними, що переконливо продемонстрували заходи, розпочаті урядом Катерини ІІ в 1764 р. ліквідацією в Україні інституту гетьманства5.

Політичний режим. Механізм функціонування політичної влади, сукупність принципів, методів і засобів здійснення керівництва суспільством – визначають харак-

тер політичного режиму, а останній, згідно з пануючою в політології думкою, маркірує

тип політичної системи.

Механізм функціонування політичної влади в козацькій Україні дозволяє охарактеризувати політичний режим Гетьманату як республікансько-демократичний, що

поєднував у собі елементи як прямої, так і опосередкованої демократії, і базувався на полково-сотенному адміністративному устрої.

Водночас звертає на себе увагу і той факт, що на різних етапах історичного розвитку співвідношення владних повноважень головних елементів політичної системи

214	Ро з д і л 7

Гетьманату – генеральної ради, старшинської ради, гетьмана та вищої старшини (гене-

ральної старшини та полковників) – не залишалося не змінним, а навпаки, зазнавало

принципових трансформацій. Внаслідок цього політичний режим в одних випадках набував ознак, характерних для авторитарного правління, в інших – олігархічного.

Авторитарний режим у формі цезаризму, тобто такого способу правління, за якого при формальному збереженні республіканського устрою керівництво всіма

провідними владними інституціями зосереджується в руках однієї особи, встановився

за гетьманства Богдана Хмельницького. Як певною мірою артикульоване у висловах і

діях тяжіння до саме такого правління можемо класифікувати і гетьманування Петра

Дорошенка, Демка Ігнатовича, Івана Самойловича та Івана Мазепи – особливо коли

йдеться про другу половину їхнього гетьманування, відзначеного помітним зміцнінням їхніх владних повноважень, формуванням доволі розгалужених партій підтримки. Причому в усіх названих гетьманів на певних етапах з’являлися плани заснування власних правлячих династій, тобто заміни авторитарного режиму монархічним, спадковим правлінням.

Приклад типового олігархічного режиму являла собою козацька Україна в роки гетьманування Івана Виговського, Юрія Хмельницького, на перших порах – Демка

Ігнатовича, Івана Самойловича та Івана Мазепи, а також Івана Скоропадського, Павла

Полуботка та Данила Апостола.

Характерна особливість еволюції політичної системи Гетьманату полягала в тому, що Українська держава лише дуже короткий час існувала як самодостатній політичний організм. Номінальна васальна залежність від влади російського царя, задекларована в договорі 1654 р., вже в жовтні 1659 р. трансформувалася в більш жорсткі форми залежності, а політична автономія Гетьманату поступилася місцем адміністративній, за якої зберігалося самоуправління під час здійснення внутрішньої

політики та функціонування українських владних інституцій на основі власного законодавства та традицій6.

За таких умов сувереном виступав російський монарх і де-юре його санкція була необхідною умовою для набуття правої чинності найважливіших ухвал української влади – гетьманської елекції, поземельних відносин, призначення та скинення з генеральних урядів тощо. Хоча в умовах тимчасової лібералізації політичного курсу

Москви щодо України і було можливим перебирання українською владою деяких з названих функцій на себе, загальна тенденція розвитку українсько-російських відно-

син другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. зумовлювала поступове, але невпинне обмеження автономії Гетьманату, звуження прерогатив гетьманської влади та місцевого самоврядування.

Політична влада в Гетьманаті за своєю суттю була моноцентричною – тобто цен-

тром ухвалення рішень виступав гетьманський уряд і центральні органи управління, яким підпорядковувались усі місцеві структури козацького врядування.

Гетьманату був притаманний і достатньо високий рівень централізації вла-

ди, принаймні якщо порівнювати його зі зразками, взятими з практик державного життя Речі Посполитої. Порівняно ж з державними практиками Російського царства централізація Гетьманату мала не вельми переконливий вигляд. Адже в козацькій Україні зберігалося міське самоврядування, ґрунтоване на магдебурзькому праві чи

Ро з д і л 7

215

принаймні на певних його елементах. Крім того, доволі впевнено, особливо з 1710-х

років, почувалися на місцях представники полкової влади. Окремі полковники, що

мали потужну підтримку місцевих еліт або ж (що було більш важливо) – високих

покровителів у оточенні російського монарха, могли не надто залежати від геть-

манської влади і відповідно не вельми зважати на її розпорядження. Особливого

розвитку ці негативні явища набули за часів гетьманування Івана Скоропадського, коли уряд Петра І реалізовував заходи зі свідомої дискредитації влади в Україні з

метою її заміни загальноімперськими структурами. Проте навіть за відсутності такого

зовнішнього тиску влада в Гетьманаті ніколи не була аж надто централізованою. Дуже

значне коло владних повноважень реалізовувалось на місцевому – полковому і со-

тенному – рівні. Про неабиякий соціальний престиж влади полковника свідчать хоч

би результати аналізу просування козацьких старшин щаблями службової ієрархії. Лише як певне покарання можна розцінювати переміщення, скажімо, переяславського полковника Леонтія Полуботка на уряд генерального осавула чи гадяцького полковника Івана Чарниша – генерального судді. У той час як прикладів зворотного службового просування – з посад генеральних старшин на полковництво – можна навести безліч, і всі вони свідчитимуть лише про успішність службової кар’єри того чи іншого старшини.

2. Інститути ухвалення політичних рішень

Генеральна рада. Поняття колективної волі в системі демократичних

громадянських цінностей запорозької спільноти від самих початків її самоорганізації посідало центральне місце.

На думку дослідників проблеми, це поняття вивершувало піраміду ціннісних

категорій, принципів і настанов публічної поведінки, яка виростала з демократичного устрою Війська Запорозького і включала рівність, свободу громадянського голосу, чуття товариства як корпоративної рицарської належності та солідарності, підпорядкованість меншості рішенням більшості, громадянську дисципліну тощо7.

Реалізація колективної волі відбувалася передовсім через функціонування за-

гальних січових рад. Рада – як форма прямого волевиявлення усіх без винятку повноправних представників козацької рицарської корпорації, як відомо, була актуальною не лише в межах Січі, а й зберігала свою правомочність і під час воєнних кампаній

і походів.

Початок Української революції середини ХVІІ ст. не вніс суттєвих змін у характер політичної організації козацької спільноти і загальна рада (генеральна чи, як її називають сучасники, повна рада) за гетьманування Хмельницького з формального

боку мало чим відрізнялася від рад, що проходили на Січі. Так само сигналом для її скликання слугував барабанний дріб, так само учасники ради заявляли про свою згоду криком і підкиданням шапок. Раду очолював гетьман, а за порядком наглядали осавули. Як завше, ради проходили серед «галасів і фурій», гетьман і старшина з великими труднощами керували багатотисячним натовпом, що врешті наочно демонструвало вразливі місця у функціонуванні цього інституту влади й механізмів прямої

216	Ро з д і л 7

демократії, чи точніше сказати – військової демократії, мірою ускладнення соціопо-

літичної системи, перебирання нею на себе державних функцій.

Ураховуючи малу ефективність від діяльності загальних рад і зважаючи на по-

требу в оперативному розв’язанні назрілих потреб, Хмельницький поволі відмов-

ляється від їхнього скликання, вирішуючи справи одноособово або переносячи їх

розгляд на старшинську раду.

Утім, потреба в скликанні ради диктувалася необхідністю зміцнення гетьман-

ської влади в умовах наростання старшинської опозиції. І лише мірою зміцнення по-

зицій гетьманської влади генеральна рада залишається тільки як традиційний цере-

моніал, потрібний для легалізації важливих справ, а не як інструмент їхнього розгляду

й ухвали рішень. Гетьман скликає повну раду в тому разі, коли вирішення справ уже

визріло й не потрібні довгі міркування та наради.

Після смерті Б.Хмельницького, в умовах загострення політичної боротьби, значення загальної ради істотно посилюється, а її авторитет серед рядового козацтва неодноразово намагаються використати «шукачі» гетьманства з метою повалення діючого правителя та перебирання правління Гетьманатом до своїх рук.

Під дією цілої низки обставин з кінця 1650-х років інститут генеральних рад – не лише як украй важливий, а просто таки життєво необхідний елемент політичної

системи Гетьманату – дістає підтримку з боку російської влади. Головна причина зацікавленості російської сторони у збереженні інституту та розширення його функцій

крилася в усвідомленні можливостей успішнішого маніпулювання настроями учасників широкого зібрання козацтва порівняно з тиском на кількісно вужчу та фахово ліпше підготовлену групу вищої і середньої козацької старшини. А тому ще з початком 1657 р., а особливо з серпня цього року, тобто від моменту отримання звістки про смерть Богдана Хмельницького, уряд Олексія Михайловича наполегливо обстоює позицію щодо необхідності вирішення всіх найважливіших справ політичного життя Гетьманату, а передовсім обрання гетьмана і затвердження нових умов договору з

царем саме на загальній, «чорній», раді. Відмова претендентів на гетьманування або й

діючих регіментарів (Івана Виговського, Якима Сомка, Демка Ігнатовича) від реалізації цієї вимоги вже апріорі сприймається як акт недружній або ж навіть протизаконний. Зокрема, саме вимога російської сторони провести в Україні загальну козацьку раду восени 1657 р., на якій обов’язково був би присутнім царський представник князь А.Н.Трубєцкой, спричинила гострий конфлікт з урядом Івана Виговського, що трохи

згодом переріс у справжню війну. Так само у доволі гострий конфлікт вилилось і намагання наказного гетьмана Якима Сомка залагодити внутрішню проблему функ-

ціонування влади в Гетьманаті у форматі старшинської ради з суттєво розширеним складом її учасників.

В умовах стабілізації внутрішньополітичної ситуації в країні, що намітилася в останній чверті ХVІІ ст., генеральна рада зберігає за собою лише виняткові права

гетьманського обрання та затвердження умов угод з царем (так званих гетьманських статей, які у другій половині ХVІІ ст. виступали своєрідними конституційними актами,

що регулювали функціонування внутрішньополітичного життя України козацької). З деяких опосередкованих відомостей випливає, що одночасно з обранням на гетьманство відбувалось і заміщення вакансій на урядах генеральних старшин і полковни-

Ро з д і л 7

217

ків (якщо такі існували). Жодних підтверджень тому, що учасники генеральної ради

впливали якимось чином на цей процес, виявити не пощастило. Отже, логічним буде

припустити, що обрання на уряди відбувалося на старшинській раді, а на генеральній

раді лише його оприлюднювали перед широким козацьким загалом.

Однак і ті прерогативи генеральної ради, які в середині ХVІІ ст. були їй притаманними, з часом втрачають свій первісний зміст. Так, згідно з нормами українськоросійських угод, генеральні ради формально втратили виняткове право відсторонення гетьманів від влади, оскільки вже так звані Нові статті Ю.Хмельницького 1659 р. конституювали: «…Войску без указу Царского Величества самим гетмана не переменить»8. Крім того, справа обрання на гетьманство як І.Виговського, так і Д.Ігнатовича (Многогрішного), І.Самойловича та І.Мазепи спочатку була вирішена на

старшинській раді, а вже потім винесена на розгляд генеральної ради9.

Фіксують історичні джерела й факти порушення прерогативи генеральної ради щодо ухвалення договірних статей з Москвою. Зокрема, за гетьманства І.Брюховець-

кого Батуринські статті 1663 р. та Московські статті 1665 р. було скріплено ухвалою не загальної, а старшинської ради10. Аналогічним чином було вирішено питання щодо змісту нового договору Війська Запорозького з царем і на під час обрання на гетьманство Івана Мазепи, що відбулось у таборі на р. Коломак наприкінці липня

1687 р. Напередодні проведення генеральної ради, призначеної на 25 липня, відбулася нарада в наметі російського «генералісимуса», князя Василя Голіцина, до участі

в якій було запрошено, за інформацією одного з очільників російського війська генерала Патріка Ґордона, «знатних козаків». Саме на цій раді старшин, що проходила під головуванням царського вельможі, і відбулось узгодження договірних норм, які наступного дня були лише оприлюднені на генеральній раді, без жодних передумов для їхнього обговорення чи відхилення.

Енергійну спробу реанімувати роль генеральної ради у вирішенні державних справ вчинили творці Конституції 1710 р., узаконивши положення, згідно з яким геть-

ман був зобов’язаний тричі на рік – на Різдво, на Великдень і на Покрову Пресвятої Богородиці – скликати генеральні ради. На обговорення учасників ради мали виноситися найважливіші питання політичного життя Гетьманату: «о цѣлости отчизны, о добрѣ оной посполитому и о всяких дѣлѣхъ публичныхъ». Причому скликання гене-

ральної ради виступало не як право, а як обов’язок регіментаря, адже на гетьмана по-

кладалось зобов’язання «…ничого, безъ ихъ соизволенія и совету, приватною своею владою, не зачинати, не установляти и въ скутокъ не приводити»11.

У положеннях Конституції 1710 р. було подано й концептуальне розв’язання проблеми представництва козацтва на генеральних радах. Так, за її нормами, до учас-

ті в генеральних радах допускались, крім гетьмана і генеральної старшини, також полковники, полкова старшина і сотники, а також з усіх полків «генеральні радці».

Зважаючи на виняткову роль Запорозької Січі у подіях 1708–1709 рр., окремо на-

голошувалося на обов’язковому допущенні до участі у засіданнях генеральної ради представників низового козацтва12. І знову ж таки, як і у випадку з обов’язком геть-

мана скликати ради, участь у їхній роботі для запрошених спеціальних гетьманським «ординансом» старшин і козаків була не лише правом, а й обов’язком: «Послы мѣютъ и повинни будуть, за присланьемъ къ себѣотъ Гетмана ординансу, прибувати, ничого назначеного термену не ухибляючи…».

218	Ро з д і л 7

Творці Конституції навіть закріпили в документі своєрідний кодекс «депутат-

ської честі», закликаючи послів «о томъ всѣмъ благосовѣстно, безъ жадныхъ, при-

ватного свого и чужого порядку, респектові, безъ душегубной зависти и вражды,

совѣтовати…»13. Утім, як відомо, цей документ ужитку в політичному житті Гетьманату так і не набув. Отже, його норми можемо розглядати лише як артикуляцію прагнень

тогочасної української політичної еліти, спрямованих на розбудову власних політич-

них інститутів.

Утім, в умовах подальшого занепаду української автономії протягом 1708–1750-х

років прерогативи генеральної ради невпинно звужувались. Зокрема, при виборі на

гетьманство Івана Скоропадського, Данила Апостола та Кирила Розумовського ви-

рішальне слово належало російській владі, й остання не надто турбувалася тим, аби

приховати цю обставину. Так, коли на Глухівській раді 1708 р., скликаній для обрання нового гетьмана на противагу Іванові Мазепі, котрий перейшов на бік Карла ХІІ, козацтво схилялося до кандидатури чернігівського полковника Павла Полуботка, Петро І рішуче заперечив проти цього, аргументуючи свою позицію тим, що той «очень хитер, может Мазепе уравниться»14.

Не менш важливою була роль російської влади і при обранні наступників гетьмана Скоропадського. Так, після смерті останнього на початку липня 1722 р., незважа-

ючи на численні клопотання наказного гетьмана Павла Полуботка і чинною на той час

генеральної старшини, уряд Петра І протягом другої половини 1722 – 1725 рр. дозволу на скликання елекційної генеральної ради так і не надав, маючи на меті ліквідацію гетьманського сану взагалі. Коли ж політичний курс щодо Гетьманату зазнав певних трансформацій і на початку літа 1727 р. в Москві було ухвалено рішення про відновлення гетьманської форми правління (імператорський указ від 20 червня 1727 р. «О бытии в Малой России генетмана и генералной старшины по прежнему…»15), роль інституту генеральної ради в реалізації виборчого права козацтва була зведена до мінімуму. Зокрема, у розробленій членами Таємної верховної ради таємній інструкції російському представникові на виборах в Україні від 22 липня 1727 р. вказувалося таке: незважаючи на декларовану урядом обіцянку повернути українському народові право «выбрать по прежнему гетмана и старшину», написано це «для лица». Насправ-

ді ж імператор висловив «соизволение быть гетманом миргородскому полковнику Данилу Апостолу». Виходячи з цього представнику імператора на генеральній раді

наказувалося після прибуття до тогочасного адміністративного центру Гетьманату, до Глухова, і «обява о сем указу и раз ослав для обявления того ж по полкам, смотреть

и разведывать еволь Данила Апостола в гетманы народ будет избирать…». Якщо резидентові стане відомо, що «некоторые из того народа о ином ком намерение

имели в гетманы обират, в таком случае ему… того предостерегать и путь к тому предуготовить, чтоб конечно ево, Данила Апостола, а не иного кого в гетманы народ избрал…». У тому ж разі, коли уповноважений імператора буде не в змозі переконати

виборців віддати свої голоси за миргородського полковника, інструкція зобов’язувала

його «…то собрание под каким пристойным претекстом остановить и писать Е.И.В. в Колегию иностранных дел»16.

Так само й під час обрання на гетьманство Кирила Розумовського пошуки кан-

дидатури та її схвалення, як про це широко відомо, мали місце не в Глухові з числа

Ро з д і л 7

219

найзаслуженіших українських достойників, а в Петербурзі – з оточення осіб, набли-

жених до імператриці Єлизавети Петрівни.

Не менш очевидною була деформація прерогатив генеральної ради й у сфері уставодавства. Зокрема, двосторонні договірні статті, ствердження яких, за традицією, належало до виняткових прерогатив генеральних рад, поступилися місцем монаршим жалуваним грамотам17, правомочність яких уже за їхнім видовим означенням не могла

залежати від санкції української сторони.

Отже, починаючи з 1708 р. за генеральною радою залишилися чинними лише

суто церемоніальні функції.

Старшинська рада. Значення старшинської ради в політичному житті Гетьманату зростало мірою того, як занепадала роль рад генеральних. Варто зазначити, що старшинські ради не являли собою продукту нового етапу розвитку політичної думки України. Раніше вони широко практикувалися на Запорожжі як інструмент вирішення нагальних поточних справ чи механізм підготовки реалізації прийнятих загальною радою постанов. Щоправда, на Запорожжі вони мали низку характерних ознак, які були втрачені в ході перенесення в принципово нові умови функціонування. Передовсім

це стосується показної публічності в організації роботи старшинських рад на Січі. Дослідники зазначали, що, як правило, старшинські ради відбувались у присутності

товариства: нарадчики збирались на своє вузьке коло посеред зібрання загальнокозацького. Така показна публічність старшинських рад у Гетьманщині джерелами не зауважується.

Варто зазначити також, що в роки становлення і розвитку Української держави незмірно зростає значення і статус старшинських рад. Так, за гетьманування Хмельницького на розгляд старшинських рад виносяться найрізноманітніші проблеми суспільно-політичного життя, питання зовнішньої політики, військово-стратегічного

планування тощо. Зокрема, перед загальною радою в Переяславі в січні 1654 р. для обговорення питань укладення воєнно-політичного союзу з царем Хмельницький

скликав старшинську раду18. Ба більше, саме учасники старшинської ради і санкціонували скликання, умовно кажучи, Генеральної ради (оскільки військо після виснажливої Жванецької кампанії було розпущене по домівках, а від часу ухвалення рішення про скликання Генеральної ради і до його реалізації пройшло лише кілька годин,

приписувати Переяславській раді 1654 р. статус повноцінної Генеральної ради немає

сенсу). Наприкінці 1656 – початку 1657 р. відбулося кілька старшинських рад, на яких широко дебатувалися питання зовнішньополітичної діяльності Української держави, а саме: відносини з Росією, Швецією, Трансільванією та Польщею19.

Ще більше зросло значення інституту старшинської ради при наступниках

Хмельницького, які не мали наявної у попередника харизми володаря, а отже, повинні були більшою мірою спиратися на підтримку старшинського оточення – тогочасної

правлячої еліти. За таких умов на обговорення старшинської ради виносяться всі

найважливіші проблеми політичного життя Гетьманщини. Так, наприклад, саме скликана гетьманом І.Брюховецьким старшинська рада у Гадячі на початку січня 1668 р. ухвалює рішення про розрив із Москвою, початок антиросійського повстання та проголошує курс на об’єднання з Правобережним Гетьманатом і визнання протекції ту-

220	Ро з д і л 7