ст. 75-90 978-966-521-520-2

Розділ 5. Cередньовічні держави південної України

142	Ро з д і л 5

Історичний час по-різному протікає в різних ареалах світу, тому прийняті періодизації світової історії, основою для яких служать віхи історії провід-

ної нині західної цивілізації, є дуже умовними. Південна Україна демонструє таку невідповідність загальноприйнятим поділам на епохи – античну, середні віки, модерний час, сучасність. Тут зберігалися власні закономірності, і зв’язки України із західною цивілізацією, що формувалася, не відносилися до пріоритетних

чинників її історії. В усякому разі перехід від античної доби до

середньовіччя, який пов’язаний із загибеллю Римської імперії, не мав для Південної України принципового значення. Узбережні греко-римські міста, хоч і уціліли від варварських нашесть лише на Кримському півострові, продовжували виконувати роль торговельних факторій для купців з Середземномор’я та основних ринків для навколишніх степовиків. Тому виділення двох епох

в існуванні цивілізаційних ареалах Південної України зроблене

лише з композиційних міркувань. По суті, до переходу на європейський час Південна Україна перебувала в цілісному періоді. У ньому мінялися дійові особи (не обов’язково, коли йдеться про грецьке населення узбережжя), але не стосунки між ними. Інакше кажучи, Південна України перебувала у циклічному часі – його можна було б означити як домодерний.

Перехід Південної України на європейський лінеарний час був викликаний втягненням цього ареалу в орбіту постійного впливу західної цивілізації. Це відбулося завдяки передусім

економічному впливу – через міжнародну торгівлю. Цей вплив виявився спочатку в появі Русі, далі – в її політичній, воєнній та

економічній експансії. Після монгольського завоювання експансія продовжувалася в політиці держав – спадкоємців Київської Русі (Литви, Польщі, Московії), в українській колонізації, появі козацтва

зйого власною державністю. Політично експансія завершилася Бухарестським миром 1812 р. між Російською імперією та Осман-

ською імперією, за яким усі землі сучасної України опинилися в

складі єдиної держави – однієї з нащадків Київської Русі. Сама Південна Україна перетворилася спочатку на житницю Європи, а

звідкриттям рудно-вугільних покладів у Донбасі та Криворіжжі –

Ро з д і л 5

143

на один з центрів світової індустріальної революції. Саме з цього часу весь ареал

перейшов на європейський історичний час. Перехід, що розтягнувся на тисячу років,

відбувався поступово – мірою експансії Русі та її спадкоємців. Для тих територій він

був стрибком із середньовіччя у модерний час, адже Західна Європа на той момент

уже три століття жила у модерній епосі. Тому весь період, від античності до початку

ХІХ ст., для Південної України доцільно визначати як середньовічний.

1. Середньовічні держави українського примор’я

Візантійська доба. Від нашестя варварських племен з Північної Європи

знайшли сили оправитися лише ті греко-римські міста, які знаходилися на Кримському півострові, – Пантікапей і Херсонес. Поза сумнівом, основним чинником

їхньої живучості було зацікавлення Візантійської імперії мати власні опорні пункти у

степах Надчорномор’я. Саме там перебували тили кочових орд, які з навалою гунів 374 р. відновили своє панування на цих теренах і здійснювали набіги на Закавказзя чи за Дунай. Ці міста стали для Візантії головними базами для спостереження та політичних інтриг в Євразійському Степу.

Міста на Таманському півострові – Таматарха та Фанагорія, відродилися, найімовірніше, через комерційні інтереси Хозарської імперії, для якої вони були голо-

вними морськими портами на Чорному морі. Проте кочовики не вміли самостійно

керувати містами, тому Візантія мала перевагу над ними. Тут так само, як і в Херсонесі з Боспором, помітна присутність візантійської адміністрації.

Першим свідченням на користь утвердження Візантії на півночі Чорного моря було інтенсивне військове будівництво в Херсоні у V–VІ ст.1, яке припало на період драматичних зусиль імперії позбутися сусідства гунів і гунських орд, які утворилися по розпаді імперії Аттіли 454 р. Місто найближче знаходилося до візантійської столиці

і мало порівняно добре сполучення через море.

Херсон від ІV ст. був центром християнської єпархії. Розташований, за висловом Прокопія Кесарійського, «у найвіддаленішому пункті ромейського світу», Херсонес був місцем для політичних засланців, серед яких в анналах збереглися імена імператорів Юстиніана ІІ (695), Никифора та Христофора (775), а також папи Мартіна І (655).

Про адміністративний статус міста у Візантійській імперії відомості надходять з 833 р., коли Херсон став центром візантійської провінції з офіційною назвою фема

Кліматів (букв. округа на гірських схилах). На її чолі стояв стратиг. Судячи з його титулу, цей представник центрального уряду був передусім військовим командувачем. У

«Повісті минулих літ» цей урядник був згаданий як котопан («предводитель» – мабуть,

неформальне титулування). Він виконав урядове завдання – отруїти тьмутороканського князя Ростислава Володимировича, який в очах візантійців став небезпечним2.

Як головний форпост візантійської дипломатії в Євразійському Степу Херсон приймав імперських посланців василіків або апокрисіаріїв з подарунками3. Звідси вони висилали до степовиків вимогу про надання заручників та охоронців. Заручники утримувалися в місті до завершення місії. За даними свинцевих печаток, знайдених

у Криму, випливає, що стратиги Херсона відповідно своєї компетенції могли носити

високий ранг у придворній ієрархії протоспафарія («першого мечоносця»)4.

144	Ро з д і л 5

У місті існувала податкова служба. Вікаріат збирав податки з місцевого населення5. Митники (коммеркіарії) оподатковували товари, що ввозилися і вивозилися

з території феми6.

Стратиг виступав носієм вищої державної влади і виконував військово-політичні

та фіскальні функції. Водночас у місті продовжило існування місцеве самоврядування.

Джерела згадують про міських архонтів (володарів), які перебували під владою стра-

тигів. Архонтами називали носіїв будь-якої влади, сторонньої від власне візантійської,

імперської, – байдуже, чи візантійців, чи іноземців. Очевидно, цей титул стосувався усіх громадських достойників, які проявилися у джерелах. Такими були протополі-

ти («перші громадяни») VІІ–VІІІ ст., а в ХІ ст. – севасти («достойні поклоніння»). Ані про функції цих осіб, ані про характер їхньої влади не збереглося докладних даних. Не викликає сумніву хіба що їхній публічний авторитет, адже 891 р. вони підняли

повстання у Херсоні проти візантійської влади, що супроводжувалося вигнанням ім-

перських стратигів. Цього прояву міського самоврядування достатньо для того, щоби засвідчити існування такої форми управління і під владою Візантійської імперії.

Іншою певною ознакою міського самоврядування служить і факт карбування в Херсоні до кінця Х ст. власної грошової одиниці – монети, щоправда тільки бронзової.

Складніше, на перший погляд, розв’язати проблему співіснування чи розподілу повноважень між візантійськими володарями і урядниками-степовиками. Останні

залишили по собі згадку передусім у хроніках про тудунів. За доволі широким контекстом даних про тудунів (цей титул уперше згадується наприкінці VІ ст.), це були

адміністратори, представники центрального уряду степових імперій на окраїнних територіях, які формально утверджували там суверенітет степової імперії, в разі потреби спираючись на військову силу, але фактично виконували досить обмежені фіскальні функції – стягували податки на користь верховних правителів степової імперії – та творили суд над степовими підданцями, які мешкали чи перебували на підконтрольній території. Насправді, крім забезпечення військової присутності степовиків у місті, тудун був переважно головою однієї з етно-релігійно-політичних громад,

вписуючись, отож, в притаманну місту складну організацію самоврядування.

Тільки поверхове розуміння функцій адміністраторів-степовиків призвело до хибних уявлень про хозарську тиранію у надчорноморських містах Візантії та безплідних дискусій щодо залежності чи незалежності цих міст від Хозарії. Тому з поля

зору істориків вислизнув цікавий і важливий факт, а саме те, що присутність хозарської виконавчої влади у цих містах поклала початок синтезу демократичних традицій міського самоврядування та степового досвіду керування осілим населенням на під-

леглих територіях. Наслідки цього виявились у проникненні тюркської термінології в адміністративні практики візантійських міст. Так, протополіти, або «батьки міста»

(πατέρον τήν ρόλεως), дістали тюркський еквівалент бабаджук («батечко»). Збирачі податків і митники, які відали рибою – одним із головних об’єктів оподаткування в цих

місцях, – стали називатися також по-тюркськи – баликчи (той, хто має який-небудь стосунок до риби)7.

Не підлягає сумніву, що взаємний обмін термінами викликав і взаємообмін ад-

міністративними інститутами, зумовивши цим виживання міського суспільства і під

Ро з д і л 5

145

чужорідним для міст степовим пануванням, – а це центральне за своїм значенням

явище для історії не лише Південної України, а й загалом Східної Європи. Адже таке

проникнення робило степовий світ відкритим для обміну матеріальними товарами

і культурним надбанням. Одним із проявів експансії було й те, що поряд зі старими грецькими містами, які перебували під владою степових імперій, з’являлися й нові

міста. Серед таких міст на Чорноморському узбережжі України близько VІІ ст., за часів

хозарського владарювання виник Судак (Соґдак/Сурож/Солдайя). Судячи з назви, це

була колонія соґдійців із Середньої Азії – основних торговельних партнерів степових

імперій. Наприкінці ХІІІ ст., будучи під владою монголів, інші підприємливі торгівці

заснували на узбережжі свою емпорію – Кафу.

З містом Кафа пов’язана подальша епоха в історії узбережної України.

Італійські колонії у Північному Причорномор’ї. Купців з середземноморських країн здавна цікавили перспективи торгівлі на Чорному морі, але Візантійська імперія утримувала контроль над проходом до нього і, охороняючи власні прибутки,

тримала морські шляхи закритими. Після захоплення Константинополя хрестоносцями у 1204 р. Чорне море стало відкритим для купців-латинян, і туди ринули венеціанці,

генуезці, каталонці, пізанці та ін. Монгольське нашестя на Східну Європу розчистило для них місце від конкурентів – руських, грузинських та інших торгівців і дало нові торговельні комбінації. Однією з нових можливостей був вивіз невільників – яких монголам не бракувало – до країн Середземномор’я.

1246 р. папа Іннокентій ІІІ нарікав на нерозбірливість і завзятість співвітчизниківгенуезців, які вивозили небачену кількість рабів до ісламських країн, передусім Єгипту, і у такий спосіб ставали пособниками мусульман у боротьбі з хрестоносцями8. Згодом генуезці швидко стали потрібними новим господарям Східної Європи – монголам. У задумі генуезців була і торгівля китайськими товарами, передусім шовком. Тому заради доступу до берегів Монгольської імперії не гребували вони і зрадою співвітчизників у Константинополі. Прагнучи обійти венеціанських купців, генуезці

запропонували імператорові Нікейської імперії Михаїлу Палеологу воєнну допомогу проти латинян в обмін на заснування колоній у Константинополі та на Чорному морі.

Після відновлення Візантійської імперії 1261 р. генуезцям таки вдалося умовити но-

мінальних і фактичних володарів Південного Криму (візантійців і монголів) і близько

1275 р. заснувати власну факторію Кафа. Місто було побудовано неподалік від ставки золотоординського улусного бега і головного улусного ринку – Солхата (інакше – Крим, сучасне місто Старий Крим)9, куди стікались і награбовані монголами багатства,

ітовари з віддалених місцевостей Монгольської імперії.

Уперші роки це поселення мало вигляд звичайного колоніального порту, з якого завантажувалися для вивозу до метрополії місцеві товари (зерно, сіль, риба)

та предмети розкоші – шовк, хутра, віск, прянощі, раби. Генуезці платили за товари сріблом, таким жаданим для степовиків. З 1276 р. генуезці почали навіть карбувати

монету Кафи – аспри-барикати. Згодом місто швидко перетворилося на головний порт

для всієї чорноморської торгівлі. До нього потягнулися й грецькі купці з Константинополя, Трапезунда, торгівці з Золотої Орди та Близького Сходу. Нотаріальні акти ще 1289–1290 рр. (найраніші, що збереглися) містять також контракти, в яких згадуються

146	Ро з д і л 5

іруси (фігурують на прозвання Рубеус або Россо), причому дехто з них були купцями

імешканцями Кафи10, але когось продавали як рабів11.

Генуезці принесли з собою в місто власну адміністрацію. Перший відомий документ щодо Кафи, датований 1281 р., засвідчив існування в місті голови колонії –

консула12, який призначався з Генуї й обіймав посаду впродовж року. Консул був

підзвітний главі генуезької колонії у Пері – подеста, як і консули інших генуезьких

місць Середземномор’я. У цей час, щоправда, консулами Кафи призначалися заможні

купці, а подекуди і завзяті ділки, які, користуючись владним становищем, контролювали збір податків і витрати зі скарбниці міста. Очевидно, що в місті були митарі, а також професійні нотарії, які обслуговували торговельні оборудки.

Справжня організація уряду в Кафі розпочалася, однак, 1316 р., коли в Генуї було засновано міністерство чорноморських колоній, яке дістало назву Оффіцій Газарії. Кафу в грудні 1307 р. спалило військо золотоординського хана Тохти під виглядом

обурення генуезькою торгівлею невільниками з Орди. Хоча причиною, ймовірно, бу-

ло укладення генуезцями союзу з іншим улусом – іль-ханідським Іраном, запеклим конкурентом Золотої Орди. Лише з приходом до влади хана Узбека 1312 р. генуезцям вдалося заново виторгувати собі повернення до Кафи. Оффіцій Газарії розробив документ «L’Оrdо dі Caffa», в якому визначалися всі адміністративні позиції колонії.

Консул стояв на чолі уряду Кафи. Його призначав уряд комуни Генуї терміном на один рік із громадян Генуї. Перед відбуттям призначений консул мав залишити залог у сумі 4 тис. ліврів, щоб уникнути ситуації, коли консул привласнив би собі майно

померлих купців. Він виїжджав у супроводі найнятих арбалетників, утримувати яких повинні були міщани Кафи. Після прибуття консул скликав парламент із представників

усіх верств населення, передавав вірчу грамоту і складав присягу. Після офіційних процедур представлення консула парламент вибирав велику раду, до складу якої входили двадцять чотири особи, які в свою чергу обирали малу раду з шести осіб. Утім, «рада двадцяти чотирьох» була не дієвим органом, а радше представницьким, і рішення стосовно Кафи ухвалювалися консулом, фінансовим відомством (Оффіцій монети) та «радою шести». До речі, усі члени цієї ради були генуезцями.

До компетенції цих органів належало відання фінансами, відправлення пра-

восуддя, представництво інтересів комуни Генуї, проведення політичних заходів

метрополії на місцях. Консул не міг розпоряджатися фінансами одноосібно, про-

те йому належала урядова ініціатива. Він відповідав за постачання продовольства місту, оборону, великі будівельні роботи, набір військових і моряків, спорядження

кораблів тощо.

Консул діставав платню з коштів комуни Кафи. Так, наприклад, 1316 р. консул одержував 4,8 тис. аспрів, а наприкінці століття ця сума зросла до 350 соммів, тобто

56 тис. аспрів, не рахуючи деяких безоплатних поставок на його користь, зокрема

постачання дров. Тому на початок XV ст. консул Кафи став одним із найбільш високооплачуваних службовців у Генуезькій республіці. Висока платня не була, втім, запобіж-

ником від зловживань владою з метою одержання додаткових прибутків. Тому уряд Генуї часто направляв інспекторів до Кафи для розслідування скарг на консулів.

Також у місті діяв власний суд. Головним суддею був заступник консула – вікарій, який одержував платню у 4,5 тис. аспрів щорічно.

Ро з д і л 5

147

Статут Кафи 1316 р. також згадує двох скарбників, які обиралися терміном на два місяці, двох базарних інспекторів для нагляду за торговельними оборудками, брокера та перекладача. Кандидатури на всі ці посади мали погоджуватися Радою при консулі.

Наприкінці XІV ст. чисельність штату в адміністрації консула значно збільшилася. Серед посадовців, які одержували платню з місцевої казни, був кат для виконання вироків; у суді утримувалися три писарі, покликач (cіntracus), два, а згодом п’ять перекладачів, два жандарми, чотири пажі, навіть учитель граматики та лікар. Нарешті до почту консула наймалося за платню кілька озброєних слуг з місцевих жителів, які називалися оргузіями.

У Кафі порівняно високою була присутність військових серед державних служ-

бовців. Так, у місті існували посади «капітан передмість» і «капітан стін», начальник заміської варти з найманими сторóжами. Під час воєнного конфлікту із золотоординським ханом Тохтамишем 1386 р. комуна Кафи утримувала власним коштом 51 сторожового охоронця.

Структура державного апарату Кафи була схожа на генуезьку. Одна особа наділялася всією повнотою влади і відповідальності. Функції уряду належали до військо-

во-політичних справ, громадських фінансів і податків, суду, торгівлі, громадського порядку.

Проблеми, які повставали перед урядом, вимагали утворення різноманітних спеціалізованих комісій (оффіцій). Так, за статутом Кафи 1449 р., діяли такі оффіції: фінансова, наглядова, торговельна, Газарії, продовольча. До цього у Кафі були комісії у справах греків і мусульман. Судячи з того, що мусульманська оффіція відала аук-

ціоном майна, конфіскованого в тих, хто втік до Солхату, вона була тимчасовою, як,

очевидно, і грецька. Тривалий час комісія святого Антонія (Оffіcіales Capіtum Sanctі Anthоnіі) відала справами комерції в місті, але в статуті 1449 р. вона вже не згадувалася. Члени таких оффіцій обиралися з городян Кафи. Виборність і колегіальність взагалі були, схоже, основними засобами запобігання корупції та розкрадання громадських коштів. Ще одним способом була часта ротація членів оффіцій – у деяких випадках вони мінялися щодвамісяці.

Невідомо, з кого саме з мешканців Кафи обиралися оффіціали. Відомо, що на-

селення міста поділялося на кілька категорій – громадян (сіves), городян (burgenses) і

міщан (habіtatоres). У місті перебували також громадяни та городяни інших генуезьких колоній, а також із Генуї. Крім того, у Кафі були раби, іноземні купці, золотоор-

динські піддані. Зрозуміло, що законоположення прагнули закрити доступ до влади цим останнім категоріям населення, на лояльність і безпристрасність яких під час

державної служби годі було й розраховувати. Водночас привертає увагу і прагнення

забезпечити громадський спокій серед мешканців міста, запобігаючи утискам громад вірмен, греків та іудеїв з боку генуезької адміністрації та служителів кліру. Це також

пояснює і турботу в забезпеченні доступу всіх городян, за винятком хіба що ординців, до державних інституцій через утримання штату перекладачів.

Співіснування різних громад у Кафі слугувало доброю підставою для синтезу урядових практик. До генуезьких термінів потрапляють назви урядовців східного походження, такі як оргузії, чегатарії, канлюки, тітанус (тудун) та ін. Генуезці позичають і деякі податкові терміни та практики від греків та ординців.

148	Ро з д і л 5

Раціональне правління Кафи дало змогу цій колонії швидко перетворитися на

головний центр чорноморської торгівлі Генуї. Коли ординці дозволили генуезцям

відкрити власні факторії в інших місцях – Кілії, Лікостомо, Монкастро, Лерічі (Іллі-

че/Олешки), Тані, Судаку, Копаріо (Керчі) та ін., – Кафа зберегла значення центру генуезької Газарії. У цих містах також діяли консульські уряди, подібні до тих, що

були у Кафі.

Генуезька Газарія розквітла на трансконтинентальній торгівлі, яку відкрили мон-

голи після низки завойовницьких кампаній. Анархія, яка поглинула іль-ханідський

Іран, зробила послугу Золотій Орді, територія якої перебрала на себе значну частку

торгівлі між Китаєм і Середземномор’ям. Скорочення торгівлі після 1342 р. внаслі-

док міжусобиці в чингізидській династії Юань, яка правила Китаєм, змусило генуез-

ців і представників місцевих купецьких громад переорієнтуватися на вивіз місцевих продуктів зі Східної Європи. Підприємливі генуезці і купці Кафи також скористалися чварами в Золотій Орді, аби розширити власні володіння у Криму і Чорномор’ї. У результаті гнучкої політики Кафа набула ознак головного центру міжнародної торгівлі у Східній Європі і відчула найбільший розквіт за всю власну історію. Особливо це

стало помітно після розгрому середньоазійським ханом Тимуром золотоординської столиці Сарай. Це також стало свідченням на користь ефективної державної системи

колоніальної Кафи.

Проте кінець генуезького режиму спричинили суто зовнішні обставини. Після завоювання османцями Константинополя 1453 р. доля міста опинилася в руках нових господарів Босфору. Утім, лише 1475 р. нові володарі змогли завоювати генуезьку Газарію. Вистояти в цій війні у городян Кафи не було шансів, і 6 червня депутація кафинців здала ключі від міста османському великому везіру Ґедюку Агмеду Паші. Так скінчилася епоха італійських колоній у чорноморській Україні.

Османські провінції Надчорномор’я. Османська імперія провела декілька воєнних кампаній на північних берегах Чорного моря. На час завоювання генуезьких колоній і невеличкого князівства Феодоро у Південно-західному гірському Криму 1475 р. османи перебували на піку своєї могутності. В Османській імперії існувала чітка державна організація з ефективним комісаріатом, з цих причин і на завойованих

територіях одразу запроваджувалися загальноімперські державні порядки.

Османці організовували новозавойовані землі як окремі провінції. Завоювання 1475 р. були організовані як одна провінція. Її адміністративним центром стало місто Кефе – так турки почали називати колишню Кафу. До складу цієї провінції ввійшли

генуезькі та феодоритські території на Південному березі Криму, Керч з округою, Таманський півострів і фортеця Азак у гирлі річки Дон.

Завоювавши фортеці Кілію та Ак-Керман (сучасне м. Білгород-Дністровський) у кампанії проти Молдавського князівства 1484 р., османці приєднали їх разом з окру-

гою, відомою як Буджак, до провінції Сілістра. Пізніше Буджак було об’єднано разом із територіями між Дністром і Дніпром, завойованими у 1538 р. Таким чином було утворено провінцію Бендер-Акерман. Надалі ж у зв’язку з посиленням загрози з боку

українських козаків адміністративний центр провінції був перенесений до фортеці

Озі (Очакова).

Ро з д і л 5

149

Під османським правлінням перебувала з середини XVІ ст. і Хотинська округа,

за якою закріпилася назва Хотинської райї. До цього часу не вдалося з’ясувати, чи

належала ця округа до більшої провінції.

Нарешті османці кілька років (формально – поміж 1672 та 1699) утримували частину Поділля. Там так само було організовано провінцію Каманіче (або КаманічеПодолья).

Османські завоювання на теренах України мали досить обмежену і стабільну

територію. Османці, захопивши чорноморські морські шляхи, не мали ані причин, ані

можливостей для подальших завоювань у Східній Європі. Їхні інтереси в цьому ре-

гіоні зводилися переважно до економічної експлуатації Чорноморського узбережжя.

Власне, завоювання степів, які слугували природним кордоном для надчорноморських володінь Османської імперії, не мало сенсу. Воєнно-політичні цілі були, по суті, оборонними і зводилися до контролю над Кримським ханатом, оборони від козаків і Московської держави. Тому, незважаючи на військову присутність у цих провінціях, являли вони собою звичайні османські провінції зі стандартною для Османської імперії провінційною адміністрацією.

На чолі провінції стояли губернатори нижчого губернаторського рангу –

санджак-бей (букв. командувач прапора). Вони так називалися тому, що за осман-

ською традицією – а вона мала степове коріння, – адміністратори були передусім командувачами військових загонів, які ввірена їм провінція виставляла у похід. Тільки на відміну від степових спільнот османці мали запозичену в Візантії та на Близькому Сході систему комплектування військ із посадовців умовних пожалувань – тімарів (перс.)/ікта (араб.)/дірліків (тур.). Османці після завоювання організовували облік усіх маєтностей і наділяли ними тімаріотів – це була нагорода за воєнну службу13. Те саме вони робили і на Україні. Однак ця система досить швидко перестала діяти, і податкові надходження йшли на оплату губернаторів14.

Санджаки були основною одиницею адміністративного поділу до середини XVІ ст. Декілька санджаків об’єднувалися в більшу провінцію під керуванням губернатора у ранзі бейлербея («князя над князями») і відповідно називалися бейлербейї-

ліками. З XVІ ст. чимало санджаків були підвищені у статусі до бейлербейств. У самій Кефе губернатори називалися епізодично бейлербеями уже одразу по завоюванні. Вищого статусу і Кефе, і провінція Бендер-Акерман набули з 1580-х років.

І санджак, і бейлербейство могли в неофіційному вжитку називатися ще паша-

ликом («провінція паші»). Це пов’язано з тим, що губернатори обох рангів мали почесний тюркський титул паші («голови, начальника»). Тільки санджак-беї як рангову відзнаку мали один бунчук, а бейлербеї – два, отже, відповідно називалися одно- і

двобунчужним пашею. Три бунчуки могли носити особи, які обіймали посаду везіра.

Якщо така особа ставала губернатором провінції, то персональний статус призначеного не позначався на статусі провінції.

Роль губернатора провінції як військового лідера традиційно виділялася осман-

ським урядом. В одному з документів 1552 р. санджакбей Кефе був знятий з посади під виглядом того, що «більше не в змозі ані сісти на коня, ані злізти з нього і навіть триматися на ньому, а тому – гарантувати безпеку для країни»15. І все ж надчорноморські провінції, принаймні на зламі XV–XVІ ст., були досить спокійним місцем.

150	Ро з д і л 5