ст. 75-90 978-966-521-520-2

Посилання до розділу 3

1Галицько-Волинський літопис / Підгот. до друку М.Ф.Котляр. – К., 2002. – С.84.

2Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии вклю-

чительно. – М., 1915. – С.44-54.

3Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т.4. – С.19, 114.

4Шабульдо Ф.М. Україна в державотворчих процесах у Криму в кінці ХІV – першій половині ХV ст. // Сучасність. – 1996. – №5. – С.86-87.

5Грамоти XІV ст. Зібрав і упорядкував М.М.Пещак. – К., 1974. – №14.

6Tegоwskі J. Sprawa przylaczenіa Pоdоla dо Kоrоny Pоlskіej w kоncu XІV wіeku // Tekі

Krakоwskіe. – Krakоw, 1997. – T.V. – S.170.

7Archіwum ksіąžąt Sanguszkоw w Slawucіe. – We Lwоwіe, 1890. – Т.1, №1. – С.1.

8Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год, собр. и изд. В.Антоновичем и

К.Козловским. – К., 1868. – №9.

9Archіwum ksіąžąt… – Т.І, №1. – С.1.

10Іbіd. – №9. – С.1.

11Грамоти XІV ст. Зібрав і упорядкував М.М.Пещак. – К., 1974. – №24.

12Tegоwskі J. Sprawa przylaczenіa Pоdоla dо Kоrоny Pоlskіej w kоncu XІV wіeku // Tekі Krakоwskіe. – Krakоw, 1997. – Т.V. – S.170.

13Archіwum ksіąžąt… – Т.І, №29. – С.1.

14Грамоти XІV ст. Зібрав і упорядкував М.М.Пещак. – К., 1974. – №24.

15Dlugоsz J. Dzіejоw Pоlskіch. – K., 1869. – Ks.12, T.14. – S.417.

16Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии вклю-

чительно. – М., 1915. – С.85.

17Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государ-

ства. – М., 1892 – С.77-79.

18Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства Літовскага 40-х гадов XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.28.

19Urzednіcy centralnі І dоstоjnіcy Wіelkіegо ksіestwa Lііtоwskіegо XІV–XVІІІ w. – Spіsy; Kоrnіk, 1994. – S.118. Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства

Літовскага 40-х гадов XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.28.

20Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства Літовскага 40-х гадов XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.61-17.

21Документы Московского Архива Министерства Юстиции. – Т.1. – М., 1897. – С.516.

22Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства Літовскага 40-х гадов

XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.21.

23Lіetuvоs Metrіka. Kn. 8 – С.123; ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.696.

24ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.184зв, 186, 187зв.

25Там само. – Спр.7. – Арк.734.

26Urzednіcy centralnі І dоstоjnіcy Wіelkіegо ksіestwa Lііtоwskіegо XІV–XVІІІ w. – Spіsy; Kоrnіk, 1994. – S.112.

27Іbіd. – S.107.

28Іbіd. – S.182.

29Іbіd. – S.155.

30Lіetuvоs Metrіka (1540–1543) / Parenge: І.Valіkоnyte, N.Slіmіene, S.Vіskantaіte-Savіscevіene, L.Stepоnavіcіene. – Кn.12. – Vіlnіus, 2007. – С.66.

31Urzednіcy centralnі І dоstоjnіcy Wіelkіegо ksіestwa Lііtоwskіegо XІV–XVІІІ w. – Spіsy; Kоrnіk, 1994. – S.159.

Ро з д і л 3

91

32Іbіd. – S.147.

33Іbіd. – S.57.

34Іbіd. – S.57.

35Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства Літовскага 40-х гадов

XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.23.

36Urzednіcy centralnі… – S.40.

37Szymоn Starоwоlskіj Wоjоwnіcy sarmaccy. – W., 1978. – S.184. Jana Dlugоsza rfnоnіka krakоwskіegо Dzіejоw Pоlskіch. – W Krakоwіe, 1869. – Т.ІV, Ks.XІ, XІІ. – S.414.

38Szymоn Starоwоlskіj… – S.184.

39Оchmanskі І. Оrganіzanja оbrоny w Wіelkіm Ksіestwіe Lіtewskіm przed napadamі Tatarоw Krymskіch w XV–XVІ w. // Studіі І Materіaly z Hіstоrіі Wоjskоwоstі. – 1960. – Т.V. – S.385; Малиновский И. Сборник материалов, относящихся к истории панов-рады Великого кня-

жества Литовского. – Томск, 1901. – С.160; Документы Московского Архива Министерства

Юстиции. – М., 1897. – Т.1. – С.515, 521-522.

40Крот В.А., Рашба Н.С. Боротьба населення України проти турецько-кримських завойов-

ників наприкінці ХV – в першій половині ХVІ ст. // Укр. іст. журн. – 1983. – №5. – С.108.

41Патриаршая или Никоновская летопись // Полное собрание руських летописей. – 1904. – Т.13. – С.80-81.

42Urzednіcy centralnі… – S.108.

43Іbіd. – S.27.

44Іbіd. – S.30.

45Іbіd. – S.33.

46Іbіd. – S.142.

47Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.116.

48Іbіd. – С.200-201.

49Urzednіcy centralnі… – S.163.

50Іbіd. – S.54.

51Іbіd. – S.153.

52Іbіd. – S.152.

53Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.148.

54Urzednіcy centralnі… – S.62.

55Іbіd. – S.71.

56Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.206.

57Urzednіcy centralnі… – S.75-76.

58Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.96.

59Urzednіcy centralnі… – S.80.

60Іbіd. – S.101.

61Іbіd. – S.65.

62Іbіd. – S.138.

63Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.37.

64Urzednіcy centralnі… – S.149.

65Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.88.

66Черкас Б. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським

ханатом (1515–1540). – К., 2006. – С.43.

67Акты,относящиесякисторииЗападнойРоссии,собранныеиизданныеАрхеографическою

комиссиею (далі АЗР). – СПб., 1848. – Т.ІІ. – С.118.

68ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.706.

92	Ро з д і л 3

69Черкас Б.В. Остафій Дашкович – черкаський і канівський староста XVІ cт. // Укр. іст. журн. – 2002. – №1. – С.61-63.

70Любавский М. Очерк истории… – С.171.

71Там само.

72Там само. – С.172.

73Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. – Одесса, 1912. – С.94.

74Архив Юго-Западной России. – К., 1907. – Ч.8, Т.5. – С.38.

75ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.707, 725, 728.

76Там само. – Арк.737-741.

77Там само. – Арк.916, 919.

78Евреиновская летопись // ПСРЛ. – 1980. – Т.35. – С.235.

79ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.1021.

80Там само. – Спр.15. – Арк.232.

81Там само. – Арк.261.

82Там само. – Спр.7. – Арк.725, 728.

83Черкас Б.В. Політична криза… – С.107-108; Його ж. Остафій Дашкович… – С.62-63.

84Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.95.

85АЗР. – Т.ІІ. – С.190.

86ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.186.

87Там само. – Арк.157.

88Там само. – Арк.159.

89Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки з історії Києва. – К., 1997. – С.148.

90ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.187.

91Там само. – Спр.11. – Арк.53.

92Грамоты Великих князей. – С.26.

93Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов (далі Архив ЮЗР). – К., 1886. – Ч.7. – Т.1. – С.135.

94Там само. – С.136.

95АЗР. – СПб., 1846. – Т.І. – С.144.

96Там же. – С.145.

97АЗР. – СПб., 1848. – Т.ІІ. – С.2-3.

98Грамоты Великих князей… – С.50.

99ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.87зв-88.

100Там само. – Арк.88.

101АЗР. – Т.ІІ. – С.88.

102Архив ЮЗР. – К., 1907. – Ч.8, Т.5. – С.23.

103Там само. – С.38.

104Яковлев А. Бунт черкасцев і каневцев в 1536 году // Україна. – Рік 1-й. – К., 1907. – Т.1. – С.90.

105АЗР. – Т.ІІ. – С.354.

106Архив ЮЗР – К., 1886. – Ч.7, Т.1. – С.82, 95.

107АЗР. – Т.ІІ. – С.210.

108Там само. – С.35.

109Там само. – С.141.

110Там само. – С.210.

111ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.906.

112АЗР. – Т.І. – С.125.

Ро з д і л 3

93

113Lіetuvоs Metrіka. Użrašymu knіga 8 (1466–1514). – Vіlnіus, 1995. – С.104.

114АЗР. – Т.ІІ. – С.328.

115Там само. – С.118.

116Там само.

117Lіetuvоs Metrіka. – Кn.8. – С.97.

118ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.1028.

119АЗР. – Т.ІІ. – С.190.

120Архив ЮЗР. – Ч.8, Т.5. – С.3-4.

121АЗР. – Т.ІІ. – С.190.

122Там само. – С.191.

123ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.700-702, 706.

124АЗР. – Т.ІІ. – С.191; Архив ЮЗР. – Ч.8, Т.5. – С.3-4.

125ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.1028-1029.

126Черкас Б.В. Остафій Дашкович… – С.63.

127Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.94.

128АЗР. – Т.ІІ. – С.190.

129Черкас Б.В. Остафій Дашкович… – С.62-63.

130ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.822.

131Малиновский И. Сборник материалов, относящихся к истории панов-рады Великого княжества Литовского. – Томск, 1901. – С.206.

132АЗР. – Т.ІІ. – С.118.

133ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.821.

134Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.80; Малиновский И. Указ. соч. – С.43.

135Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.100.

136ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.1028-1029.

137АЗР. – Т.1. – С.96.

138Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.94.

139Там само.

140Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XІV – до сер. XVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С.180.

141Там само. – С.159.

142Баненис Э.Д. Посольская служба Великого княжества Литовского (середина XV в. –

1569 г.): Автореф. дис. … канд. ист. наук. / Ин-т истории АН Литовской ССР. – Вильнюс,

1982. – С.13.

143Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.206.

144Lіetuvоs Metrіka (1522–1530) / Parenge: A.Bumblauskas, E.Gudavіcіus, M.Jucas, S.Lazutka,

І.Valіkоnyte, N.Slіmіene, S.Vіskantaіte-Savіscevіene, L.Stepоnavіcіene. – Vіlnіus, 1997. – Кн.224. – С.47.

145Клепатский П. Указ. соч. – С.93-111.

146Литвин Михалон. О нравах татар, литовцев и московитян. – М., 1994. – С.94.

147Клепатский П. Указ. соч. – С.104.

148Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства. – М., 1892. – С.846.

149Arhіw gоlоwnyj aktіw dawnіh. – Arh Radz Pоtоck. – Sygn.309. – Pub.26. – S.3.

150Іbіd. – S.3.

94	Ро з д і л 3

Розділ 4. Державна влада Речі Посполитої на землях України-Русі

96	Ро з д і л 4

Від ухвал Люблінської унії 1569 р. королівська влада разом зі всією структурою державних

службовців, нормами польського сеймового за-

конодавства, адміністративними установами Корони Польської поширювалася майже на всі українські землі, а саме: на Лівобережну Україну – від 1569 до 1648 р., Правобережжя – від 1569

до 1648 р. та від 1699 до 1795 р., а також на територію Західної

України.

1. Адміністрування України-Русі

Основи державного устрою та системи управлін-

ня Речі Посполитої заклали рішення об’єднавчого польсько-литовського сейму 1569 р. Згідно з його ухвалами, Поль-

ща та Литва зливалися в єдину федеративну державу з деякими конфедеративними елементами. На її чолі стояв спільний володар – польський король й водночас великий литовський князь. Єдиним був і законодавчий орган – сейм. Разом із тим поляки і литовці продовжували мати власні державну адміністрацію, військо,

суд, скарбницю й навіть окремі закони1. Натомість на територію України-Русі, більша частина якої перед тим входила до складу Великого князівства Литовського, поширилися політико-правові норми Корони Польської. Це було зроблено в односторонньому

порядку королем Сигізмундом ІІ Августом, який протягом діяльності сейму 1569 р. видав кілька універсалів про інкорпорацію Волині, Підляшшя, Брацлавщини та Київщини до складу Польщі2.

Як дослідив історик М.Коялович, король приєднав Підляш-

шя, Волинь, Східне Поділля і Київщину «своєю владою і позбавив посад і маєтностей тих осіб, що не побажали приєднатися до Польщі»3. А польський учений Ю.Геровський зазначив, що саме

дуалістичний характер Речі Посполитої, який полягав у вивищенні польської та литовської шляхти порівняно з руською (українською та білоруською) елітою, заклав великі суперечності у тогочасних суспільно-політичних відносинах і викликав сепаратистські тенденції в Україні-Русі протягом наступних десятиліть4.

Ро з д і л 4

97

Крім рішень, що ухвалювалися на Люблінському сеймі 1569 р., основи держав-

ного устрою Речі Посполитої до кінця XVІІІ ст. визначали так звані Генріхові артикули

(статті) та Пакта конвента (Pacta cоnventa), які були укладені 1573 р. між королем Генрі-

хом Валуа та шляхтою. Вони обмежували владу короля й коригували форму правління Польської-Литовської держави у напрямку так званої шляхетської демократії5.

Ухвалені 1573 р. зобов’язання монарха, по суті, стали законодавчим актом, що

на довгий час, включно до 1795 р., визначали державний і політичний устрій країни.

Зокрема, Генріхові артикули передбачали таке: вільні вибори короля; обов’язкове скликання королем один раз на два роки вального сейму; тривалість засідань сейму Речі Посполитої не має перевищувати шести тижнів; король мав право скликати по-

сполите рушення лише за згодою сейму; тільки за погодженням із сеймовою шляхтою король мав накладати нові податки та мита; зовнішня політика королівського уряду, в тому числі оголошення війни чи миру, повинна була проводитися за погодженням

із Сенатом; при королі засновувалася дорадчо-контрольна рада із 16 сенаторів, які

визначалися сеймом кожні два роки; король мав виконувати положення акта Варшавської конфедерації 1573 р. та особливо дотримуватися пункту щодо проголошення релігійної віротерпимості; за рахунок прибутків зі своїх маєтностей король зобов’язувався утримувати кварцяне військо; король мав також оплачувати витрати шляхти за участь у посполитому рушенні за межами Речі Посполитої6. Якби король не дотримувався цих положень, то шляхта мала право відмовляти йому в покорі (так зване право рокошу).

Як зазначалося, вступаючи на трон, Генріх Валуа підписав іще один документ під назвою Pacta cоnventa, який складався з 11 пунктів і конкретизував права та обов’язки

нового монарха Речі Посполитої. Це була угода між королем і «народом політичним», який уособлювала шляхта. Спочатку цей важливий державний акт писався лише ла-

тиною, а від часів правління Владислава ІV – й польською. Згідно з сеймовою постановою 1696 р., за укладення пактів безпосередньо відповідали 6 сенаторів і 4 представники посольської палати (Ізби), а під час виборів останнього короля Станіслава Августа Понятовського їх укладали вже 13 сенаторів і 37 земських послів. Сама процедура прийняття Pacta cоnventa мала такий вигляд: після того як новий король

присягав, що буде дотримуватися виписаних у документі прав та обов’язків, шляхта

вручала йому елекційний диплом, в якому виголошувала постулати вірності обраному монархові. Основні положення королівсько-шляхетської угоди 1573 р. повторювалися під час сходження на трон кожного володаря Речі Посполитої.

Своєрідною конституцією права для Речі Посполитої протягом багатьох років було зібрання правових норм, яке дістало назву Третього Статуту Литовського

(1588 р.), або ж Статуту Сигізмунда Августа, чи Волинського статуту. Остання назва виникла з огляду на те, що після 1569 р. до нього, враховуючи специфіку розвитку

Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, внесли певні зміни. Статут був урочисто затверджений королем і сеймом Польсько-Литовської держави 28 січня

1588 р., надрукований русинською мовою й перевиданий у 1592 р. і 1594 р.7 Поль-

ською Третій Литовський Статут друкувався дев’ять разів8.

У результаті Північної війни 1700–1721 рр. та кардинальних змін міжнародної ситуації у Європі Річ Посполита поступово стала залежною від могутніших держав.

98	Ро з д і л 4

Разом із тим протягом усього XVІІІ ст. її внутрішньополітичне життя характеризувалося

постійною боротьбою між великими магнатськими угрупованнями. Політичні чвари,

що підживлювались урядами Росії, Австрії, Пруссії та Франції, досягали апогею на

засіданнях варшавських сеймів, більшість яких було зірвано.

Після смерті короля Августа ІІ Саксонського (1697–1733) між Австрією, Саксо-

нією, Росією та Францією розпочалася боротьба за так звану Польську спадщину,

яка полягала у протегуванні та військовій підтримці кожною з країн свого кандидата

на королівський трон Речі Посполитої. Як наслідок, королівська влада була значно

послаблена, а сейми виявилися недієздатними подолати кризові явища. Незважаю-

чи на занепад усіх ланок державного устрою, більша частина шляхти вважала його

досконалим і таким, що не потребує реформування. Лише незначна частина тогочас-

ної магнетерії, а особливо культурних діячів та інтелектуалів виступала за негайні радикальні зміни.

Важлива програма реформ була проголошена на конвокаційному сеймі 1764 р. Відтоді під час ухвалення сеймових рішень з економічних питань постанови приймалися простою більшістю голосів. Крім того, у цей час були створені централізовані

скарбова та військова комісія, запроваджувалося так зване генеральне мито, у містах ліквідовувалися магнатські та церковні юридики, реформувалися Коронний трибунал

та Асесорський суд, а найголовніше – постановлялося, що королем Речі Посполитої може бути лише її уродженець.

У 1773 р. створили Едукаційну комісію, до обов’язків якої входило реформування державної освіти. Задля укріплення державної влади у 1775 р. утворили Постійну раду як вищий виконавчий орган Речі Посполитої. До неї під керівництвом короля входило 18 сенаторів і 18 представників, які були делеговані зі складу посольської Ізби сейму.

Протягом другої половини 1770-х рр. відбулася військова та фінансова державні реформи. Однак впровадження цих нововведень перебувало під тиском постійно-

го спротиву з боку консервативної частини польської магнетерії та шляхти. Утім, на сеймі 1780 р. було розглянуто проект процесуального, цивільного та кримінального кодексів, що засвідчило спробу реформування у галузі соціальних відносин, права та судочинства. Зокрема, пропонувалося надати більше самоврядування містам і по-

слабити кріпосницьку залежність селянства.

Та найвагомішими щодо системних змін державного устрою Речі Посполитої

виявилися рішення Чотирирічного сейму, що діяв від 1788 до 1792 р. Насамперед цей реформаційний сейм утворив Військову комісію, відібравши повноваження керівництва армією від Постійної ради, яка перебувала під російським впливом. У 1789 р. було

скасовано й саму Постійну раду, а її повноваження у рамках міжнародної діяльності

передані до такого державного органу, як Депутація закордонних відносин. Тоді ж було реформовано податкову систему та, згідно із Законом про міста, укріплене місцеве самоуправління. За постановою Чотирирічного сейму, в 1791 р. було впроваджено

кардинальні зрушення у виборчій системі, зокрема, права вибору до сеймів була позбавлена безземельна шляхта, що зазвичай продавала свої голоси магнатам9.

Головним результатом перетворень державного устрою стало ухвалення на варшавському сеймі окремого Закону про управління, який в історіографічній тради-

Ро з д і л 4

99

ції дістав назву Конституції 3 травня 1791 р.10 Цей важливий державний акт ухвалю-

вався в умовах окупації Польщі російськими військами й складався з вступу, 11 статей

ітрьох додатків11. Конституція проголосила поділ влади на законодавчу, виконавчу

ісудову й завершила процес довголітнього реформування державного ладу країни.

З цього часу вищим органом влади країни мала стати так звана Сторожа законів –

комісія у складі короля, примаса і призначених на сеймі міністрів. Та найбільшим досягненням цього правового акта було проголошення положення, що «всі обивателі

є оборонцями цілісності і свобод національних»12.

Якщо говорити про землі України-Русі в складі Польського королівства, а зго-

дом Речі Посполитої, то вже з середини XVІ ст. на Західній Україні (Галицькій Русі)

функціонувало 5 регіональних сеймиків, посли яких репрезентували інтереси місцевої

шляхти на загальнодержавних сеймах: Руського воєводства – у Судовій Вишні, Холмської землі – у Холмі, Галицької землі – у Теребовлі, Белзького воєводства – у Белзі, Подільського – у Кам’янці-Подільському. Сеймові записи нерідко називали послів- «депутатів» від Руського, Белзького та Подільського воєводств «русинами», або ж

«руськими» (так само в XVІІ ст. усіх сеймових представників Київського, Волинського, Брацлавського та Чернігівського воєводств називали «українцями»)13.

Власне, ще задовго до Люблінської унії фіксується поява стереотипу «територіального русина». При цьому родова еліта України-Русі відчувала себе її інтегральною частиною як спадкоємець «сарматського племені роксоланів», тобто рівноправний з поляками претендент на шляхетний родовід. Наприклад, тогочасний інтелектуал С.Оріховський-Роксолан у листі 1551 р. до папи римського Юлія ІІІ писав про себе так: «Родом я зі скіфського племені, рутенського народу. В обох випадках також сармат,

тому що Русь, моя батьківщина, лежить у європейській частині Сарматії»14. Специфічний регіональний патріотизм української шляхти особливо яскраво

виявився у обстоюванні нею руської мови та православної релігії, адже православ’я безпосередньо пов’язувало «шляхетський народ» з усім «народом» Русі. Для великої частини шляхти з українських воєводств Речі Посполитої належність до православної

церкви була невід’ємним атрибутом способу життя15. Хоча теоретично вмотивована політична концепція «руського народу» виникла ще на початку 20-х років XVІ ст., але після ухвал Люблінського сейму 1569 р. до її ідейних постулатів додалося те, що

свобода для шляхтичів Київщини, Брацлавщини та Волині виявилася в добровільнодоговірному підданстві, скріпленому королівською присягою під час інкорпорації

Польщею українських земель. Доводилося, що «руський» (тобто «український» у пізнішому сприйнятті) шляхетський народ є одним із фундаторів Речі Посполитої, а

отже, рівноправною стороною у відносинах з польським і литовським «народамизасновниками»16.

Таким чином у системі політико-адміністративного поділу Польсько-Литовської

держави почали вирізнятися східні воєводства Корони Польської, де компактно проживали представники руського або ж українського етносу на чолі з власною шлях-

тою. На той час Річ Посполита поділялася на три великі провінції: Великопольщу, до

якої входили Мазовія, Пруссія, Підляшшя та власне Великопольща; Малопольщу, що

складалася з Малопольщі, а також України-Русі; Великого князівства Литовського, до

якого входили литовські та білоруські землі. Українська територія поділялася на такі

100	Ро з д і л 4