ст. 75-90 978-966-521-520-2

король після обрання на місцевих сеймиках. Під час «посполитого рушення» вой-

ський мав право на урядування в усьому повіті, а згодом він опікувався жінками і

дітьми шляхтичів, які перебували на війні60. Земські урядовці староста, суддя, під-

судок, писар і підкоморій отримували певні грошові доходи від діяльності судових

канцелярій, проведення розмежування маєтків, а деколи – від митних зборів61. Згідно

зі спостереженнями М.Крикуна, коли воєводства мали декілька комплектів земських

урядів, між ними існувала ієрархічна підпорядкованість, хоча це не стосувалося ка-

штелянства62.

Велике значення у державному устрої Речі Посполитої, як, до речі, й будь-якої

ранньомодерної держави Європи, мало місцеве судочинство. На той час воно не

лише виконувало судові функції, а й перебирало відповідальність за окремі ланки

державного управління, особливо на місцевому рівні, де діяли гродські, земські й підкоморські суди. У містах діяли магістратські та війтівські суди, у невеличких містечках і селах – лавничі суди. Засідання гродських і земських судів діяли сесійно кілька разів протягом року. Вони розглядали головно цивільні земельні питання в межах свого

адміністративного округу63.

На українських землях гродський суд був створений у результаті судової реформи 1564–1566 рр. і як становий кримінальний суд проіснував до 1782 р.64 Хоча ці суди формально мали розглядати кримінальні справи, пов’язані з нападами на шляхту,

на практиці вони переймалися й різноманітними цивільними суперечками. Гродські

судові канцелярії діяли постійно, а розгляди справ відбувалися під час 2-3-тижневих сесій (так званих рочків)65. Щорічно відбувалося до трьох таких рочків. Гродські суди номінально очолювали старости, яких у багатьох випадках заміщали судові підстарости. До складу суду входили регенти, старші підписки та підписки. Доручення суду виконували повітові возні.

У повітах українських воєводств Речі Посполитої діяли земські (повітові) суди, що створювалися для вирішення спірних справ місцевої шляхти. Переважно ці установи розглядали майнові та цивільні справи. До складу земського суду входили довічно

обраний суддя, а також обрані на повітовому сеймику підсудок і писар. Компетенція земських судів на українських землях Корони Польської до кінця XVІІІ ст. включно

визначалася положеннями Другого Литовського Статуту 1566 р. й частково Третього

Статуту 1588 р.66

Крім того, згідно з положеннями Литовського Статуту, на території Правобереж-

ної України (у Київському, Брацлавському та Волинському воєводстві) почали діяти підкоморські суди, які розглядали межові суперечки. Юрисдикції цих судів підлягали

шляхетські землеволодіння, а у граничних спорах, що зачіпали межі королівщин, судочинство чинилося за участі королівських комісарів. Розмежування спірних селянських земель проводилося так званим доменіальним судом (суд пана над селянином), що

підпорядковувався гродському суду67.

Міста Речі Посполитої поділялися на королівські, самоврядні та приватні. Дер-

жавна влада над значною частиною міст здійснювалася за допомогою надання їм магдебурзького права. Згідно з цим правом, міська влада складалася з виборних урядників. Міський уряд очолювався бурмистром і війтом і складався з райців і лавників (присяжних), кількість яких коливалася від 8 до 12 осіб. Разом із тим у Києві на

Ро з д і л 4

111

середину XVІІ ст. налічувалося до 18 виборних урядників. При уряді міста існували

дві колегії – рада на чолі з бурмистром і лава, якою керував війт. Саме рада пред-

ставляла місто у його відносинах із державою. До компетенції міської ради входив

розгляд справ по цивільних позовах, зокрема майнових суперечках і дрібних злочинах. Вона також здійснювала нагляд за благоустроєм міста та дотриманням правил

торгівлі, віданням обліку міських прибутків і видатків тощо68. На кінець XVІ ст. рада і лава становили єдиний орган управління містом – магістрат.

Бурмістр (з нім. burgermeіster) – голова міського уряду в містах, які мали магде-

бурзьке право, – очолював магістрат, або раду, тримав у себе міську печатку. Обирався

з-поміж багатих міщан. Права та обов’язки бурмістра окреслювалися королівськими

декретами й полягали в тому, щоб кожного дня або за потреби ходити до ратуші й

здійснювати публічну владу; розв’язувати спори між людьми й чинити справедливо, особливо щодо вдів і сиріт; наглядати за тим, щоб у місті не зростали ціни на їжу та напої; дивитися за тим, щоб пекарі, різники, корчмарі й торгівці виконували міські ухвали; викорінювати пияцтво тощо.

Війта (з нім. vоgt) обирали з середовища райців. У селах війта обирала громада,

апотім затверджував пан або, навпаки – місцевий державця пропонував людям свою

кандидатуру на голосування. Влада війта поширювалася лише на міське населення, що перебувало під магдебурзькою юрисдикцією69. Його обирали терміном на один рік головно із середовища лавників, міських писарів чи підписків. Крім міського управління, війт також очолював міське судочинство та вів цивільні й кримінальні справи, хоча це очільництво було значною мірою формальним. За соціальним походженням війти могли бути представниками шляхетського та міщанського станів і поділялися

на дві категорії – дідичних та іменованих. На війтівство призначалися певні земельні ґрунти, крім того, вибраний на цей уряд одержував певний відсоток із грошового

податку (чиншу), міських штрафів, а також млинів, ставів і склепів.

При кожному державному чи місцевому уряді був свій писар. Земський писар був повітовим урядником, а також членом земських судів. До його обов’язків входило реєструвати різні справи та вписувати вирок до судових книг. На повітовому сеймику шляхта обирала чотирьох осіб на посаду місцевого писаря, після чого подавала їхні

імена на затвердження королю, який визначав на посаду лише одну особу.

До складу міських урядників належав також будівничий. Він обирався з-поміж райців, а до обов’язків спочатку належав збір податків з усіх громадських будинків,

атакож догляд за ними. Найнижчу посаду в міському уряді обіймав підвойський, або

міський, слуга, який призначався війтом, але був не тільки його слугою, а й слугою всіх членів магістрату. Міських і війтівських возних називали також підвойськими.

Вони мали право засідати в місцевих судах.

Виконавчою та судовою владою на місцях (староствах і «гродах») керували

старости, або ж королівські намісники. Спочатку їхнім головним обов’язком був збір податків для короля, але з часом їхні повноваження розширилися. Його влада, в то-

му числі й судова, поширювалася не лише на міщан і селян, а й на шляхту. Старости поділялися на «гродових» і «негродових» залежно від того, чи був у їхньому старо-

стві «грод». «Негродовий» не мав права на здійснення судочинства, а тільки наглядав

за королівськими маєтностями. Староста збирав близько десятка різних податків і

112	Ро з д і л 4

відправляв їх до королівської скарбниці, але разом із тим мав сплачувати четверту

частину зі своїх прибутків (так звану кварту). Для оцінки спроможності старост пла-

тити кварту проводилися спеціальні загальнодержавні люстрації. Вони відбувались

у 1569, 1616, 1660, 1765 та 1789 рр. Королівщини, де урядували старости, поділялися на дві категорії – староства до роздачі та економії («dоbra stоłоwe»). А тому старости

здійснювали адміністрування маєтностями на правах чужої і тимчасової власності.

Кожний староста мав свого заступника, якого називали підстароста, або ж бурґ-

ґрабія (з нім. burggraf). Його призначав староста, так само як свого другого заступ-

ника – гродського суддю. На сеймі 1621 р. було вирішено, щоб під час збору «поспо-

литого рушення» підстарости разом із войськими відповідали за перебування його

військових підрозділів у своїх замках. Крім того, бурґґрабія був заступником гродсько-

го старости й призначався каштеляном або старостою. Серед його обов’язків були нагляд за замком і керівництво спеціальним загоном королівських вояків-«драбів», які слідкували за дотриманням порядку в місті й окрузі. Бурґґрабія також наглядав за безпекою на дорогах і виконанням кримінальних вироків гродського суду.

Якщо у Центральній, Правобережній і Лівобережній Україні більшість міських

урядників була православного віросповідання, то на землях Західної України майже половина тогочасних «держслужбовців» визнавала католицьку віру. За етнічним похо-

дженням серед очільників міської влади переважали українці та поляки, а також були литовці, білоруси, вірмени, греки, татари та молдавани. Дослідники зазначають, що під впливом місцевих звичаїв та обставин «прикордонного» життя сформувалися певні відмінності в організації й структурі управління українських міст, які відрізняли їх від аналогічних структур великих населених пунктів Польсько-Литовської держави.

У сільських громадах українських воєводств Речі Посполитої державне управління здійснювалося через представників тогочасного самоврядування старост, війтів

і «солтисів». Війт від солтиса відрізнявся тим, що перший головував у містечку, де поширювалося німецьке право, а другий – у селі або кількох селах з польським пра-

вом. Солтис повинен був організувати в разі потреби оборону села, збирати данину, живність і дерево, ремонтувати вали й огорожу, наглядати за порядком у громаді тощо. Обов’язки солтиса різнилися залежно від того, до яких земель належало його село – королівських, шляхетських чи духовних. Зазвичай солтиство переходило у

спадок від батька до сина.

Орієнтуючись на норми звичаєвого права, в українських селах діяли сільські

урядники – старости й отамани70. Війти або ж солтиси стояли на чолі сільських громад, які користувалися німецьким чи польським правом. Особливістю Східної Галичини було те, що тут існувала низка сіл, де, згідно з волоським правом, управляли князі та

крайники71. Зазвичай у Центральній Україні сільськими громадами керували старости й отамани, які були виборними. Вони стежили за дотриманням вироблених норм

співжиття, порядком у судочинстві та громаді. Заступниками у сільських старост і отаманів були десятники, що призначалися з авторитетних жителів села. На землях

Центральної, Північної та Південно-Східної України власні правові норми і традиції

почали творитись у межах військово-політичної корпорації Військо Запорозьке.

Ро з д і л 4

113

4. Державна військова служба Війська Запорозького

В універсалі польського короля Сигізмунда ІІ Августа до козацтва УкраїниРусі від 20 листопада 1568 р. зазначалося «…при замках наших знайдеться вам служба наша, за яку жалування кожний з вас від нас отримає»72. За 4 роки

монарх Речі Посполитої вивів частину «козаків, які на службі нашій», з-під юрисдикції місцевих урядовців, підпорядковуючи їх напряму великому коронному гетьманові

Ю.Язловецькому, а «старшим і суддею» над козацтвом («над усіма козаки низовими») призначив українського шляхтича Я.Бадовського73. «Козацька реформа» Сигізмунда ІІ Августа, проведена протягом 1568–1572 рр., започаткувала своєрідний імунітет козацтва у Польсько-Литовській державі74. Саме так розпочались як державна військова служба Війська Запорозького, так і довготривалий процес його автономізації у державній системі Речі Посполитої.

16 вересня 1578 р. між новим польським королем Стефаном Баторієм і представниками запорозького козацтва був підписаний договір («Pоstanоwіenіe z Nіzоwcy»), згідно з яким 600 козаків мали нести військові повинності на користь монарха й одержувати за це платню. Цей загін підпорядковувався великому коронному гетьманові

М.Вишневецькому та повинен був «…не робити ніяких бід і розрух, а навпаки, якщо

побачать, то гамувать. Щоб не ходили на турків і татар. А ми за це будемо платити по 6 кіп литовських…»75. Тільки у цьому разі козакам-реєстровцям гарантувалося по-

вернення тих «прав і вольностей», які вони мали за правління Сигізмунда ІІ Августа. У листопаді того ж року Стефан Баторій надіслав до України великий прапор, а у грудні набрані козаки мали скласти присягу своєму зверхникові76. Тут ішлося про набір військового підрозділу за аналогією із «затягненням чужоземних найманців», яке досить часто практикувалось у цей період польським урядом. Із часом у середовищі козацтва угода про військову службу стала сприйматися не інакше, як домовленість

між сюзереном – королем і васалом – «низовим козацьким товариством».

За деякий час, у 1616 р., король Сигізмунд ІІІ наказав скликати спеціальну комісію для ведення переговорів із козаками й тим самим започаткував новий етап у відноси-

нах між Короною Польською і Військом Запорозьким77. Переговори між польською де-

легацією на чолі з київським воєводою, великим коронним гетьманом С.Жолкевським

і «усім запорозьким військом» в особі гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного та ко-

зацької старшини відбулись у жовтні 1617 р. в урочищі Стара Ольшанка над Россю. Вони завершилися підписанням вищими урядовцями Речі Посполитої «Комісарської

трансакції з запорозькими козаками», яка була актом королівської милості, наданим козацтву України-Русі. «Далі ми (С.Жолкевський та інші урядовці. – Авт.) їм [козакам]

оголосили волю Його Королівської Милості… щоб на певних місцях [лишаючись] служили вони його Королівській Милості і Речі Посполитій, попереджаючи про [появу]

ворога держави, охороняючи переправи, як то робили їх предки… Призначили ми

їм від імені Його Королівської Милості тисячу злотих і 700 локтів сукна на рік…»78 Згідно з цим актом, козаками мав управляти «старший», який призначався б

королівським універсалом. Ті, хто не увійшли до реєстру та не підкорилися «старшому», мали «не вигадувати нових юрисдикцій там, де хто живе, своїм панам і начальникам бути покірні»79. Зі свого боку, П.Конашевич-Сагайдачний разом зі старшиною

підтвердив умови підданства королеві Сигізмунду ІІІ у «Листі від запорозьких козаків»

114	Ро з д і л 4

на ім’я великого коронного гетьмана. Військо Запорозьке погоджувалося служити своєму сюзеренові на таких умовах: 1) не чинити свавільств на землях, що належали польському королеві; 2) не нападати на сусідні держави без королівського дозволу;

3) мати право обирати собі старшого за пропозицією короля; 4) не виходити зі своїх «звичних» місць на «волость» і «захищати переправи» на користь короля; 5) відлучити від себе новоприбулих «міщан» і не приймати їх до війська у майбутньому80. Щодо зумовлення інших двох пунктів, то вони були такими: по-перше, це було «клопотання» перед королем і сеймом про збільшення реєстру і, по-друге (на нашу думку, це по-

ложення було найголовнішим з усіх згаданих) – «…щодо наших вольностей, які нам святої пам’яті Їх Милостями Королями надані (Сигізмундом ІІ і Баторієм. – Авт.), а його Королівською Милістю тепер правлячим (Сигізмундом ІІІ. – Авт.) підтверджені, щоб

вони при нас лишалися цілими і непорушними, також за собою право клопотатися

перед його милістю королем і всією Річчю Посполитою залишаємо…»81. Отже, саме з цього часу започатковується традиція провідників Війська Запорозького посилатися на «вольності», надані в межах Речі Посполитої її монархами.

Зважаючи на те, що положення Ольшанської угоди 1617 р. через різні причини не виконувалося ні польською, ні українською стороною, за два роки, у 1619 р., між ними відбулися другі переговори. Вони завершились ухваленням Роставицької угоди, яка в основному повторювала попередні домовленості. Як і перед тим, королівські

комісари висували певні умови козацькій старшині, а ті з деякими зауваженнями погоджувалися на них і закріплювали своїм листом «з військовою печаттю»82.

Стрімкий розвиток міжнародних подій спричинив до визнання королівською владою існування в Україні багатотисячних бойових полків у формі «Війська Запорозького». Влітку 1621 р. вони на запрошення польського уряду прибули до Хотина з метою участі у війні проти армії турецького султана Османа ІІ83. Тим самим виконується основне васальне зобов’язання Війська Запорозького – несення військової служби на користь короля-сюзерена. Після дієвої участі у Хотинській битві (вересень

1621 р.) П.Сагайдачний відразу ж по її закінченні відіслав до короля посольство, що

мало таку інструкцію для переговорів із верховною владою: 1) козаки погоджуються бути й надалі під владою короля й уже готуються до подальшої служби; 2) без згоди свого володаря вони не будуть виступати проти турків; 3) збільшити виплати для реєстрового козацтва і покрити витрати за участь у Хотинській битві; 4) добиватися відновлення в Україні православної релігії; 5) підтвердити належність козакам «шпита-

ля» у Трехтемирові; 6) надати дозвіл брати участь у воєнних діях під проводом інших християнських монархів і не виконувати повинності тим козакам, що проживали на

«королівщинах»; 7) домовитися про вихід коронного війська з території Київського воєводства; 8) вільно займатися мисливством і рибальством; 9) визначити «зимові межі» для козацького війська84. Королем було погоджено лише частину (пп.1, 2, 4, 5) цих вимог, а отже, суперечності між його урядом і Військом Запорозьким нарос-

тали. Оцінюючи позицію українського козацтва у 1621 р., зазначимо, що цього року вперше офіційно проголошується ідея його юрисдикції як «колективного васала» над

Київським воєводством Речі Посполитої.

У результаті осіннього протистояння 1625 р. польських і козацьких військ Військо Запорозьке на чолі з М.Дорошенком визнало зверхність короля Речі Посполитої

Ро з д і л 4

115

й присягнуло, що буде вірно служити йому, дотримуючись певних умов. У документі,

виданому козакам великим коронним гетьманом С.Конєцпольським від імені короля,

говорилося: «…привели Військо Запорозьке в порядок і покору на таких умовах».

Вони полягали в забороні морських походів на Туреччину та інші країни; встановленні реєстру в 6 тис. козаків і призначенні для них платні; обранні старшого, якого повинен

був затверджувати польський коронний гетьман; визнанні козацького суду. Отже, як

бачимо, лише останній пункт ураховував довголітні прагнення козацької спільноти,

а всі решта належали до заборонних. Переяславська угода 1630 р. між Військом За-

порозьким і королівськими представниками, завершила виступ козацької корпорації

за свої «права» черговим компромісним варіантом.

Невдовзі Військо Запорозьке відправило своїх представників на конвокаційний

сейм 1632 р. з переліком своїх нових вимог. Увагу привертає навіть не сам зміст цієї петиції, яку свого часу досить належно опрацював М.Грушевський85, а те, що Військо Запорозьке у цей час намагалося не тільки вплинути на вибори короля (а отже, свого

нового сюзерена), а й виступити як повноправний суб’єкт політичної системи Речі

Посполитої. Козацтво України-Русі не лише письмово задекларувало свою підтримку королевичу Владиславу в його домаганнях на батьківський трон померлого Сигізмунда ІІІ, а й завдяки походу 16-тисячного війська у напрямку Волині реально вплинуло на розвиток елекційних змагань і коронування необхідної для них кандидатури.

«Певні ми, що колись таки дочекаємося тої щасливої години – дістанемо поправу наших прав і вольностей рицарських і поручаємо просити пильно, аби [сейм] зволив ласкаво вложити до будучого короля, аби нас обдаровано вільностями, які належать людям рицарським»86, – говорилося в інструкції Війська Запорозького на сейм 1632 р. Разом із тим новообраний король Владислав ІV, дякуючи козакам за підтримку

в Смоленській війні з Московським царством, своїми універсалами за 1633–1634 рр.

відновив деякі «вольності» православної церкви на українських землях. Однак затвердження окремим актом польського монарха «прав і привілеїв» Війська Запорозького у той час іще не відбулося. Припинення бойових дій уже вкотре вимагало врегулювання правового статусу Війська Запорозького, що бажало отримати привілейний універсал від короля й тим самим легітимізувати себе у соціально-політичній системі

Речі Посполитої як автономний державний організм.

Через різні обставини, головною серед яких була позиція впливового магнат-

ства, король переадресував справу щодо розв’язання «козацького питання» на розгляд вального сейму. Той своєю чергою не пробачив козацтву зруйнування гетьманом І.Сулимою Кодацької фортеці у 1635 р. та «козацьку війну» 1637–1638 рр. й прийнятою

на весняному сеймі 1638 р. постановою під назвою «Ординація Війська Запорозького»

скасував і без того обмежені Куруківською й Переяславською угодами майже всі його «права і вольності»: заборонялося козацьке судочинство, вільне обрання гетьмана і старшин, обмежувалося поселення в містах, встановлювався 6-тисячний реєстр на

чолі з призначеними з Варшави коронними полковниками, на Січі мав перебувати польський військовий гарнізон тощо87.

У квітні 1646 р. представники козацької старшини перебували у Варшаві, де нарешті одержали з рук Владислава ІV два «привілейних» листи. Перший з них дозволяв виступити козацькому війську в морський похід проти Османської імперії, другий –

116	Ро з д і л 4

збільшував реєстр Війська Запорозького до 12 тис.88 Єдине застереження стосува-

лося того, що ці два документи повинні бути секретними до часу оголошення Річчю

Посполитою війни Туреччині. «Глейтовні» листи були скріплені особистою печаткою польського короля89. Надані «вольності» спричинили справжній психологічний пере-

ворот у свідомості не лише козацтва, а й усього українського населення Речі Посполитої90, адже тепер вони, спираючись на королівську протекцію, могли поводити себе вільніше стосовно місцевих магнатів і шляхти. Вже згодом гетьман Б.Хмельницький

говорив: «Навіщо казав [король] нам вольності шаблею діставати»91.

Поряд з іншими причинами надання королем Війську Запорозькому згаданих

вище привілеїв призвело до посилення сепаратистських тенденцій серед його про-

відників і більшої частини різних верств українського суспільства й було вміло вико-

ристано козацькою верхівкою як доказ законності збройного виступу в 1648 р. Тільки за допомогою потужнішої й краще організованої військової сили Короні Польській на певний час вдалося погамувати автономістські прагнення козацтва, яке у перших десятиліттях XVІІ ст. стало справжньою контрелітою та невизнаним «політичним на-

родом» Речі Посполитої92.

Слід зазначити, що починаючи з сеймової постанови 1590 р. (вона називалася «Порядок зі сторони Низовців і України»)93 на багатьох варшавських сеймах розглядалися питання та ухвалювалися «заборонні» й «привілейні» постанови щодо діяльності

козацтва та Війська Запорозького у межах східних воєводств Польсько-Литовської

держави. Найважливішими під кутом зору проблеми шляхетсько-козацьких відносин першої половини XVІІ ст. стали рішення сеймів 1601, 1604, 1609, 1611, 1615, 1618, 1620, 1624, 1626, 1629, 1635 та 1638 рр.94 Так, наприклад, перед Хотинською війною з Османами у сеймовій постанові 1620 р. зазначалося: «Нам прийшло до війни з поган-

ством, а зараз ми Військо козацьке на стипендію ухвали сейму, плата їм призначена,

зтого аби під началом гетьмана нашого були»95. А «конституція» 1638 р. під назвою «Ординація Війська запорозького реєстрового, перебуваючого на службі Речі Посполитій» знищувала всі попередні «привілеї» для козацтва та за фактичного існування

270 тис. жителів Київського, Брацлавського, Подільського та Чернігівського воєводств, що відносили себе до козаків, і юридично обмежувала їхню кількість реєстром у

6 тис. осіб96. «Старшим реєстру» було призначено П.Коморовського, а при ньому два

військових осавула – Л.Буднівського та І.Караїмовича. Згідно з постановою вального сейму, Військо Запорозьке поділялося на Черкаський, Переяславський, Канівський,

Корсунський, Білоцерківський та Чигиринський реєстрові місцеві полки, до кожного

зних входило по десять сотень97.

5.Відносини між шляхетськими та козацькими органами влади

Незважаючи на те що у січні 1648 р. розпочалася нова «козацька війна», її очільник гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький спочатку не думав відмовлятися від «внутрішньополітичної» владної протекції короля Речі

Посполитої. Про це переконливо свідчив осінній похід козацького війська під За-

Ро з д і л 4

117

мостя та зміст гетьманського листа до одного з головних претендентів на польський

трон королевича Яна Казимира від 15 листопада 1648 р. «Бачачи, що жадають іншого

короля, ми навмисне вирушили з усім Військом Запорозьким [у похід]… Просимо

господа Бога, щоб ваша королівська м-ть, наш милостивий пан зволив бути самодержцем…»98, – писав до можливого майбутнього короля український гетьман. І від-

разу ж потенційному козацькому сюзеренові висували вимоги щодо забезпечення

тепер уже не лише козацько-станових, а й загальноукраїнських прав «станів Русі»99. Того ж дня до Варшави вирушило посольство на чолі з родичем гетьмана Захарієм

Хмельницьким і католицьким священиком, колишнім учителем Б.Хмельницького єзуїтом А.Мокрським. Воно мали запропонувати Янові Казимиру умови, на яких Військо

Запорозьке визнає його зверхність над собою у разі обрання: безпосереднє підпорядкування королеві; відсутність в Україні кварцяного війська; обрання гетьмана з козацького стану; набір та оплата 12-тисячного реєстру; скасування унії; «щоб пани не

карали своїх піданих…»; власний суд на зразок суду литовських татар, «які судяться таким правом, як шляхта»100. Крім того, Ян Казимир мав би підтвердити привілеї, що перед тим були надані козацтву Владиславом ІV.

Уже в статусі короля Ян ІІ Казимир видав універсал до Війська Запорозького про збереження його давніх «рицарських прав». Він погоджувався бути його сюзереномпротектором, а також визначити комісію для обговорення й прийняття рішення щодо інших вимог козацтва. Крім того, король затвердив на гетьманстві Б.Хмельницького та вислав йому свої інсигнії – булаву та корогву з написом «Іоannes Casіmіrus rex»101. У лютому 1649 р. королівські посли на чолі з київським воєводою Корони Польської А.Киселем вручили їх гетьманові. Однак переговори, що відбулися в цей час між

українцями й поляками, з різних причин зайшли у глухий кут. Козацьке керівництво вже не погоджувалося йти ні на які поступки Польщі, до того ж воно висувало ще

низку нових вимог до представників Речі Посполитої. Серед них була й така: «Король королем нехай буде, таким щоб карав і стинав шляхту і дуків і князів – аби мав волю: згрішить князь – урізать йому шию, згрішить козак – те саме вчинити. А не схоче король вільним королем бути – як ся йому видить»102.

Універсал Яна ІІ Казимира не задовольнив Хмельницького як фактичного правителя козацької України в межах Київщини, Поділля, Чернігівщини, а також частини

Волині. А тому він формально і в односторонньому порядку не визнав себе залежним від польського короля, що засвідчувала гетьманська титулатура, яку зустрічаємо в

його універсалах і листах уже після обрання нового монарха Речі Посполитої. Після підтвердження королем «рицарських прав» козацтва Хмельницький продовжував

іменуватися «гетьман Війська Запорозького» без згадки про підданство «Його Королівській Милості». Натомість козаки проводили переговори про перемир’я з представ-

никами короля на чолі з А.Киселем. Вони завершилися підписанням мирної угоди в Переяславі. Перед тим Яну ІІ Казимиру була вручена «Супліка Війська Запорозького», в ній викладались умови, з прийняттям яких українці погоджувалися б визнати свій

васалітет щодо короля. На початку цього документа так і було заявлено: «…залишимося вірнопідданими, якщо наведені нижче пункти будуть здійснені»103. У першому ж пункті відверто говорилося про те, що з огляду на «криваві образи» Військо Запорозьке шукало собі «допомоги у чужих панів». Тут ішлося про московського царя,

118	Ро з д і л 4

турецького султана й трансільванського князя. Ця «Супліка» яскраво відрізнялася

від попередніх вимог козацтва до польського уряду й у правовому відношенні за-

свідчувала трансформацію козацтва як невизнаного стану в межах Речі Посполитої в

провідний стан новоутвореної козаками держави у вигляді Гетьманату. Відтепер, на думку уряду Б.Хмельницького, йшлося вже не про відновлення «дідичних» річпоспо-

литських сюзеренно-васальних стосунків, а про встановлення відносин у рамках «про-

тектор» (Річ Посполита: шляхетський стан на чолі з королем і сеймом) – «підданий»

(Український гетьманат: гетьман, «усе Військо Запорозьке» та «руські» стани). Однак

в укладеному 24 лютого 1649 р. Переяславському перемир’ї не було відображено

жодної з вимог гетьмана, а лише домовлено про встановлення тимчасового кордону

між Польщею та Україною й продовження проведення двосторонніх переговорів.

Хоча відтоді козацький гетьман, очевидно, з тактичних міркувань, на офіційному рівні визнав себе «вірнопідданим» Яна ІІ Казимира, про що свідчила прийнята від короля булава та корогва104.

17 серпня 1649 р. Б.Хмельницький вислав свої чергові вимоги до Яна ІІ Казимира, які складалися з 18 пунктів і торкалися майже всіх сфер українсько-польських взаємин. Зокрема, польський король не лише мав підтвердити всі попередні «права та вольності» Війська Запорозького, а й, по-перше, «Їх М[илості] канцлери, коронний

і Великого князівства Литовського, повинні видавати Русі привілеї, декрети, мандати без будь-якої затримки і зволікання, понад права, якими користується коронна шлях-

та»; по-друге, «всі посади земські, гродські і міські по всіх воєводствах у королівських світських і духовних містах, починаючи від Києва по Білу Церкву, по татарську границю на Задніпров’ї, у воєводстві Чернігівському повинні бути надані Й[ого] Кор[олівською] М[илістю] особам не римської, а грецької віри»; по-третє, «всі сеймові ухвали, що урізують права і вільності Війська Запорозького, як несправедливо видані, також повинні бути скасовані конституцією»; по-четверте, «Київський [православний] митрополит з двома владиками повинні мати місце в сенаті, користуючись такими самими приві-

леями, як і духовні сенатори римської віри»; по-п’яте, й найголовніше, король Речі Посполитої «на цілість прав грецької віри, так і на всі ті пункти мусить заприсягти на

сеймі з шістьма сенаторами різних (католицької і православної. – Авт.) вір і шістьма послами Речі Посполитої». Ці вимоги разом з текстом королівської присяги пропонувалося внести до постанов-конституцій вального сейму Речі Посполитої105.

Наприкінці літа 1649 р. король видав «Декларацію», що завершувала перего-

вори центральної польської влади з Українським гетьманатом і була відповіддю на вимоги поданої перед тим козаками «Супліки». Вже в першому пункті цього документа говорилося: «Військо своє Запорозьке заховує Король Й[ого] М[илість] при всіх давніх

вольностях, згідно з давніми привілеями, і на те привілей свій видає разом із сим»106. Отже, за Військом Запорозьким уперше на офіційному рівні у формі «акта милості»

сюзерена закріплювався автономний статус державного утворення. Про це свідчили й інші 10 пунктів королівської декларації, зокрема ті, що стосувалися функціонування

державної влади та її урядовців в українських воєводствах: по-перше, «місце в сенаті

Митрополитові Київському Й[ого] Кор[олівська] Мил[илість] дозволяє мати»; по-друге,

«дигнітарства, уряди всякі в воєводствах Київськім, Брацлавськім, Чернігівськім Й[ого]

Кор[олівська] Мил[ість] обіцяє роздавати обивателям стану шляхетського грецької

Ро з д і л 4

119

релігії згідно з давніми правами»; по-третє, «пункти ці повинні бути затверджені в

Сеймі, а тепер все повинно бути забуте – а згода і любов повинні панувати між оби-

вателями українськими й військом Й[ого] Кор[олівської] Мил[ості] і Речі Посполитої

Запорозьким»107.

Відразу ж після її оголошення під Зборовом король видав окремий привілей

для козацької організації та станів «народу Руського», де підтверджувались їхні «давні

права і вольності». Отже, з цього часу можна говорити про розмежування означення

терміна «Військо Запорозьке». Воно відтепер становило не лише замкнену соціально-

військову корпорацію, яка включала до себе тільки козаків, а й державне утворення –

Український гетьманат. Він, крім козацтва, репрезентувався й іншими станами України-

Русі – вірною Б.Хмельницькому шляхтою, духовенством, міщанством і селянством.

Зважаючи на недотримання Яном ІІ Казимиром положень Зборівського трактату, наприкінці листопада 1649 р. гетьман звернувся до депутатів варшавського сейму з проханням вплинути на короля у справі повторного підтвердження привілею, наданого українцям під Зборовом: «…на нинішньому сеймі вдруге підтвердити і видати нам з привілейною печаткою…»108. Крім того, мали бути підтверджені всі пункти українсько-польського договору 1649 р. Лише після цього Військо Запорозьке погоджувалося «стояти стіною проти нашого ворога і щедро проливати кров за

гідність В[ашої] Кор[олівської] М[милості] і цілість Речі Посполитої»109.

І хоча Зборівський трактат було ратифіковано на сеймі, король, незважаючи на різні обставини, все одно не міг (та й, очевидно, не хотів!) виконувати взяті на себе зобов’язання. У березні 1650 р. Хмельницький уже вкотре відіслав до нього

своїх послів, які мали обстоювати перед монархом збереження «прав і привілеїв», наданих варшавським сеймом й оголосити Яну ІІ Казимиру 10 пунктів своїх вимог.

«Зволь, В[аша] К[оролівська] М[илість], виконуючи декларацію [Зборівську] здійснити своє королівське слово…»110 – згідно з положеннями наданої гетьманом інструкції, повинні були заявити українські дипломати королю Речі Посполитої. Але й прохання щодо виконання однієї з найголовніших чеснот монарха – дотримання даного своєму

підданому слова – також не допомогло. Натомість коронні війська готувалися до рі-

шучого наступу на Український гетьманат, адже, згідно з тогочасними повідомленнями польських урядовців, «Хмельницький робив себе володарем чи князем».

Білоцерківське перемир’я 1651 р. обмежувало козацькі органи влади лише кор-

донами колишнього Київського воєводства. Переговори завершилися узгодженням гетьманом Хмельницьким і представником короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира

великим коронним гетьманом М.Потоцьким таких пунктів: зменшення козацького реєстру від 40 до 20 тис. осіб (при цьому «випищики» поверталися до стану поспо-

литих селян або ж міщан); розміщення Війська Запорозького на королівських землях у межах Київського воєводства; реєстрові козаки виселялися з території Брацлавського та Чернігівського воєводств; шляхта поверталася до своїх маєтностей в Україні. У

результаті перемоги козацького війська у Батозькій битві 1652 р. положення Біло-

церківської угоди фактично втратило свою чинність.

Під час переговорів у Гадячі протягом серпня-вересня 1658 р. козацьке по-

сольство домагалося створення удільного Великого Руського князівства на зразок Великого Литовського князівства, куди б разом із лівобережними полками входила

120	Ро з д і л 4