ст. 75-90 978-966-521-520-2

кожен курінь окремо на чолі зі своєю старшиною. Після загального молебну та благословення священика слово брав кошовий отаман, старшина й усі бажаючі. У разі розгляду складних справ січова старшина могла збиратися на окрему малу раду, яка

засідала тут же, посеред загальнокозацького кола. Узгоджене рішення козацьких керманичів згодом виносилося на розгляд загальної ради, про що оголошував осавул.

Уся процедура січового парламентаризму була обставлена пишною козацькою

обрядовістю, починаючи від шикування на майдані, вітання, розгляду справи і до за-

вершення ради та прийняття рішення. Останнє, до речі, відбувалося, за козацьким

звичаєм, методом акламації (від латин. «acclamatіо» – вигук), тобто не через підрахунок

голосів, а за вигуками та репліками учасників зборів, які у такий спосіб схвалювали

чи відхиляли оголошене рішення. При цьому не згідні з думкою переважної більшості змушені були скоритися рішенню останньої, оскільки інакше меншості загрожувало покарання аж до страти. Найважливіші моменти ради при цьому супроводжувалися пострілами з гармат чи мушкетів, звуками сурм і литавр, барабанним боєм, що покликано було, як зазначали дослідники, «мобілізувати чуття корпоративної рицарської ідентичності січового товариства»83.

З правничого погляду січова рада мала найвищі прокурорсько-судові повноваження і могла проводити розслідування щодо найвищих посадовців Січі. Радою козаки могли усувати кошових отаманів, писарів та іншу старшину, а також своїх послів, які підозрювались у неналежному ставленні до своїх обов’язків, у неретельному виконанні січових рішень, у несвідомих помилках чи спланованій зраді інтересів

Коша. Суворість судових рішень козацької ради могла сягати не лише позбавлення посад і доброго імені, але часом і життя84.

4.Інституційна модель владних повноважень кошового отамана в Запорозькій Січі

Загалом у межах Запорозьких вольностей спостерігалося переплетення адміністративних і судових повноважень як колективних інституцій (сі-

чових рад), так і окремих посадовців (кошових отаманів, військових суддів, писарів, осавулів, довбишів, курінних отаманів і паланкових полковників). Обраному в Січі кошовому отаману, за козацьким звичаєм, належала вища адміністративна, військова,

судова та духовна влада. Він представляв Військо Запорозьке Низове у міжнародних відносинах Запорозької Січі та розпоряджався військовою скарбницею, на власний розсуд призначав похідну, наказну і паланкову старшину, звершував судочинство. Зокрема, його судові рішення стосувалися важливих цивільних справ щодо розподілу земель та угідь за конкретними куренями, грошового й матеріального жалування,

здобичі, а також тих кримінальних справ, які не знайшли свого вирішення в судах нижчих інстанцій і посадовців Січі. У віданні кошового також були питання остаточного

прийому новобранців до складу Коша та звільнення з війська козаків, яким видавали

відповідні паспорти й атестати. В останній період існування Запорозької Січі казенне жалування кошового отамана становило 70 рублів.

Ро з д і л 6

191

Слід зазначити, що кошові ревно стежили не лише за справедливістю козацько-

го судочинства, а й за тим, щоб ніхто ззовні не втручався до судового процесу Січі й

не змінював основоположних принципів козацького права. Зокрема, навіть у середині

ХVІІІ ст., коли російський уряд своїм наказом від 13 березня 1749 р. намагався забо-

ронити в Січі винесення смертних вироків, кошові отамани залишали незмінними ко-

зацькі звичаї й продовжували санкціонувати страту злочинців і в наступні десятиліття. Про надзвичайно широкі повноваження легітимно обраних козацьких отаманів писа-

ли й іноземці. Зокрема, французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан

так зазначав у своєму «Описі України» про повноваження «старшого» у Січі: «…його

влада необмежена аж до права стинати голови і садити на палю тих, хто провинився».

Саме цю обставину зазначали і польські хроністи, пишучи про легендарного Петра

Сагайдачного: «[він], не роздумуючи, карав на горло за найменші провини; свої недолюблювали його за це». Але найвищі посадовці Січі не були безкарними всевладними володарями, й за явні прорахунки, помилкові рішення чи неадекватні обставинам дії вони несли персональну відповідальність, тому за надмірну жорстокість їх могли усунути від керівництва. Як це мало не сталося зі згадуваним Сагайдачним: «не раз волею більшості він ледве не був позбавлений керівництва Військом Запорозьким». На аналогічні обставини вказував і Боплан: «за виявлену [отаманом] малодушність

його вбивають як зрадника»85.

Суворість козацьких покарань пояснювалася військовим характером організації Запорозької Січі, що вимагало від кошових застосовувати досить радикальні заходи проти злочинців, які порушували козацькі звичаї й розхитували усталені норми

січового життя. Прикметною була й незмінність системи репресивних заходів у Січі протягом ХVІ–ХVІІІ ст., коли Запорозький Кіш і кошові отамани виносили або ж санк-

ціонували смертні вироки. Зокрема, 1584 р., коли під час переговорів із татарськими посланцями під Аслан-городком один козак вистрелив у татарина, то кошовий одразу ж наказав винуватця інциденту скарати «на горло». У 1691 р. смертний вирок було винесено козакам Матвійцю і Остапу за спробу організувати заборонений кошовим отаманом морський похід. Крім рядових козаків, судова влада кошового поширювалася і на козацьку старшину. Так, у 1701 р. таким чином було заарештовано і взято

від варту чотирьох курінних отаманів, яким кошовий висунув звинувачення у нена-

лежному керуванні своїми куренями, відсутність дисципліни в останніх та грабежах проїжджих купців. А в 1763 р. за отаманства Григорія Федорова (Лантуха) в Січі за

образу представником полкової старшини козаком Товстиком «генерала-межовщика» перший «при зібранню Коша жорстоко був відчитаний і за звичаєм його тримали на

базарі публічно на гарматі цілий тиждень»86.

Прикметним було й те, що кошовий отаман у Січі оформляв юрисдикцію виро-

ків не лише нижчих судових посадовців, а й вищих органів. Тому, коли навіть судову справу розв’язував увесь Кіш, то письмова ухвала його рішення розпочиналася словами: «З повеління пана кошового отамана…». Загалом же судові розгляди становили

значну частку в палітрі повсякденної діяльності кошових, а тому від кваліфікованого й мудрого винесення вироку залежав і їхній авторитет поміж січовиків. У зв’язку з цим кошові постійно прагнули відкрито й справедливо, з погляду товариства, вирішувати судові справи і поряд із жорсткими репресивними заходами домагалися примирен-

192	Ро з д і л 6

ня сторін і полюбовного розв’язання гострих суперечностей поміж січової громади.

Тому досить важливим у цьому контексті було право помилування злочинців, яким

винятково володів лише кошовий отаман. Хоча в кошового не було самостійного

права екстрадиції запідозрених січовиків на вимогу інших держав (Польщі, Росії) чи

гетьманського уряду. Типовою була відповідь кошового отамана Григорія Федорова

(1757 р.) на запит гетьманського суду про затримання й екстрадицію правопорушників: «…тих гайдамак забрати сам і відіслати по команді своїй не міг, бо ті гайдамаки

за присягою прийняті, за згодою всього товариства, а без згоди спільної за тамтешнім

звичаєм нічого чинити самому йому, кошовому, неможливо»87.

Висвітлюючи територіальний аспект владно-судової юрисдикції кошового,

слід зазначити ту обставину, що судова влада останнього поширювалася не лише на власне Січ, а й на всю територію Війська Запорозького Низового, яка у ХVІІІ ст.

сягала розмірів острівної Англії (охоплювала сучасні Дніпропетровську й Запорізьку області, а також частково Херсонську, Кіровоградську, Донецьку та Луганську). Тому

типовим був випадок, коли у 1770 р. кошовий отаман Петро Калнишевський наказав «за спільним усіх вироком повісити у Протовчанському відомстві над Ореллю [козака Брюховецького куреня злодія Зиму], де він і кривди чинив»88. У цьому випадку чітко простежується загальна норма українського копного судочинства ХVІ–ХVІІІ ст. про покарання злочинця на території тієї територіальної громади (міста чи села), де було скоєно злочин89.

Загалом повноваження кошового отамана визначалися терміном на один рік, а потім обов’язковими були перевибори. Тому впродовж останніх сорока років (до 1775 р.) на найвищу посаду в Січі обиралося півтора десятка визначних представників січової старшини. Хоча найавторитетніші козацькі лідери ставали очільниками Запорозького Коша на кілька термінів. Зокрема, тричі обіймали посаду кошового отамани Іван Малашевич, Іван Білицький, Данило Гладкий і Василь Григорович, по п’ять разів – Яким Ігнатович і Григорій Федоров, а от Петро Калнишевський та легендарний Іван

Сірко правили Січчю відповідно по 12 і 15 років90.

При цьому досить демократичною була сама процедура виборів як кошового отамана, так і іншої військової старшини. Попервах козацька рада висувала претен-

дентів на відповідну посаду (кожен курінь мав право подавати свого кандидата) і

ті покидали збори, чекаючи в приміщенні свого куреня. Рішення приймалося після

бурхливого обговорення й суперечок, коли переважна більшість узгоджувала єдиного кандидата. Тоді останнього запрошували до козацького кола, вручали символ влади кошового – булаву (яку покладав на свою шапку перед товариством попередній

керманич) й, посипавши голову землею, проголошували отаманом.

5. Січова військова старшина

Другим за значенням адміністративно-судовим посадовцем у Січі після

кошового отамана вважався військовий суддя, якого, як і іншу старшину, обирали на військовій раді. Загалом у січовому судочинстві військовий суддя був першою правничою інстанцією, куди зверталися курінні отамани з невирішеними

Ро з д і л 6

193

справами своїх козаків або інші конфліктуючі сторони. Д.І.Яворницький так характеризував повноваження та практику їх судочинства: «Суддя був охоронцем тих звичаїв предків та військових порядків, на яких тримався весь устрій козацького життя; у

своїх рішеннях він керувався не писаним законом, якого зовсім не існувало у запорозьких козаків, а переказами або традиціями, очевидно, привнесеними із України в Запорожжя, які передавалися із уст в уста і були освячені багатьма віками»91.

У повсякденній діяльності військовий суддя переважно розглядав кримінальні

та цивільні справи, пропонував сторонам конфлікту свій варіант його розв’язання. У

разі згоди учасників судової тяганини суддя оголошував свій вердикт і справа закін-

чувалася. Якщо не так, конфліктуючі козаки відсилалися до останньої інстанції – суду

кошового отамана чи навіть виносилися на раду, де справа вирішувалася остаточно.

Тяганина в козацьких судах засуджувалася, а тому військовий суддя мав чинити судочинство «швидко, право та нелицеприємно». У разі потреби суддя скріплював судові рішення чи вироки срібною печаткою, яка постійно перебувала у його руках. За своє

судочинство та дозвіл на звільнення винуватців від прив’язі коло ганебного стовпа чи гармати судді отримували судові виплати («малий презент»), а також свою долю

змитних зборів від купців, промислових ватаг, приблудних тварин, січових пекарів, м’ясників, шинкарів тощо. У часі підпорядкування Запорозької Січі Російській державі військові судді отримували «казенне жалування» в розмірі 60 рублів92.

Іншою впливовою посадовою особою в Січі, яка мала доступ до багатьох влад- но-адміністративних таємниць Коша й справляла помітний вплив на настрої січового товариства, був військовий писар. Деякі дослідники іменували цього посадовця

«генеральним секретарем», або «першим міністром» Війська Запорозького. У його віданні було практично все січове діловодство, одержання, підготовка та пересилання

офіційної кореспонденції. Тому в його підпорядкуванні перебувала також канцелярія

зпідписарями, писарчуками, канцеляристами, підканцеляристами, копіїстами, реєстраторами і товмачами, яка вела активний обмін документацією як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.

Особливо розширилося січове діловодство із переходом Коша з кримської протекції під російську та перенесенням Січі із Олешок (нині м. Цюрупинськ Херсонської обл.; Січ там існувала у 1711–1728 рр.) на р. Підпільну (нинішнє с. Покровське Нікопольського р-ну), коли було отримано відповідну царську грамоту (31 серпня 1733 р.). Саме в зазначеній Новій Січі (1734–1775 рр.), яка визнала себе підпорядкованою ки-

ївському генерал-губернатору, значно зростає потік кореспонденції до канцелярії останнього та до центральних російських установ (Сенату, Колегії іноземних справ

тощо). Що в подальшому негативно вплинуло і на мовну політику січових писарів, оскільки останні навіть у внутрішньому листуванні (на території Війська Запорозького Низового) змушені були поступово переходити з староукраїнської діловодної на

російську канцелярську мову, а московська школа скоропису поступово витісняла київську. До січової канцелярії також дедалі більше проникали бюрократія й тяганина, а

також російські форми діловодної документації та дипломатики, тобто на зміну тради-

ційного листа приходять рапорти, ордери, промеморії тощо. Загалом у 50–70-х роках ХVІІІ ст. в Січі вівся чіткий облік вхідної та вихідної документації. Зокрема, наприкінці 50-х років із військової канцелярії за один рік виходило близько 4,5 тис. документів,

194	Ро з д і л 6

а наприкінці 60-х років – понад 5 тис. Уважається, що майже такими самими були

кількісні параметри отриманих канцелярією справ. Причому, крім інтенсивного діало-

гу на російському напрямку, продовжувалося насичене дипломатичне/приятельське

листування з кримським ханом, султанами ногайських орд, польськими посадовцями

Правобережної України (губернаторами, старостами, державцями)93 тощо.

Під час виконання повсякденних посадових обов’язків писар записував і зачитував судові вироки на військових радах, сповіщав підсудних про рішення козацьких судів, особливо у тих випадках, коли зацікавлені особи перебували у віддалених паланках. Хоча судовий процес у Січі проходив в усному порядку і мав загальний характер, усе ж у важливих справах і за присутності військового писаря вівся письмовий протокол допиту. Вважається, що загальна кількість судової документації, яка за один рік осідала в канцелярському архіві, сягала кількох тисяч (до 4 тис.) справ, що становило близько третини всієї документації Коша.

Зовнішніми атрибутами посади військового писаря була чорнильниця в срібній оправі – каламар. Писар отримував дещо нижче від судді жалування в 50 рублів і відсотки з митних і січових зборів. Загалом посада військового писаря вимагала значної освіченості, дипломатичності та високої відповідальності за доручену справу. І коли претендент підтверджував високий професіоналізм і морально-ділові чесноти, то козаки щорічно переобирали таких осіб на цю посаду. Так, в останній період існування Запорозької Січі (за так званої Нової Січі) протягом 40 років (1734–1775 рр.) повноваження писарів там виконували: Олекса Вербицький, Андрій Миргородський, Петро Чернявський, Дмитро Романовський, Іван Чугуївець, Онисим Кривицький, Артемій Кумпан, Іван Глоба (був останнім писарем в Січі). І це в той час, коли військовим суддею ставали понад півтора десятка січовиків. Крім того, в Січі виробилися звичаї досить суворо карати тих козаків, які наважувалися підмінити собою військового писаря і пробували замість нього вести листування від імені всього Коша чи отримувати загальновійськову (часто конфіденційну) кореспонденцію. За це на таких зухвальців чекало покарання аж до страти94.

Важливим посадовцем з-поміж січової військової старшини, яка мала прямий стосунок до судочинства у Січі, був кошовий осавул. Він стежив за дотриманням право-

порядку та благочинною поведінкою січовиків, не лише в Січі, а й у всьому Запорожжі; організовував супровід посольських місій, купецьких караванів, промислових ватаг; забезпечував доставку та розподіл жалування поміж січовою старшиною; у військовому поході організовував розвідку та вибір місця встановлення табору, слідкував за порядком та охороною останнього тощо. Разом із тим значний відсоток повноважень військового осавула займали судові справи. Він активно виїжджав у хутори, слободи й паланки як для розгляду незначних цивільно-майнових конфліктів і скарг, так і для розслідування кримінальних злочинів. Важливою місією осавула була організація реалізації судових вироків, які виносилися рішенням всього Коша чи волею кошового отамана, та контроль за правильністю їхнього виконання. Тому в підпорядкуванні

вказаного посадовця перебували підосавул та обозний. Зовнішнім владним символом осавула був дерев’яний жезл, обкований із двох кінців срібними кільцями. За виконання своїх обов’язків осавул, як і інша старшина в Січі, зазвичай отримував відсотки від

Ро з д і л 6

195

торгівців та промисловиків, певні судові виплати (за виїзд на місце, розгляд справи, освідчення збитків чи злочину тощо) та жалування в 40 рублів95.

Важливу роль у вирішенні судово-адміністративних і господарських проблем

Війська Запорозького Низового відігравали колективні виїзні засідання січової військової старшини (кошового, судді, писаря та осавула), про які свідчать записи в похідних журналах січового архіву (1772, 1774 рр.). Зокрема, у 1772 р. в такий об’їзд виїжджали: кошовий Петро Калнишевський, військовий суддя Андрій Носач, ієрей Володимир

Сокальський та похідна військова канцелярія. Маршрут січової старшини, розпочатий

23 лютого, пролягав через зимівник Пишмичева, Кодак, Попасні байраки, зимівник

Стефана Васильовича, Кам’яновату і завершувався в Січі після 8 березня. Переважна

більшість часу йшла у старшини на вирішення важливих справ місцевих козацьких

осередків, про що свідчив лаконічний запис: «Від суботи й до вівторка в Кодаці проживаючи, усякі розпорядження товариству тамтешньому корисні стверджували». Хоча такі поїздки проходили з традиційними козацькими ритуалами, коли делегацію Коша зустрічали урочистою гарматною стріляниною, виїздом святково вбраних місцевих загонів і виходом церковнослужителів. Козацьким звичаєм представники центрального уряду Січі обов’язково відвідували вранішні та вечірні богослужіння в місцевих храмах та влаштовували один одному гостини. Про що в похідному журналі було за-

значено: «А після богослужіння пан кошовий усе товариство й священиків… до себе

запрошував і по кілька чарок горілки трактував… Після ж вечірнього богослужіння до ієрея Василія повечеряти та до ієрея Артема навідувався, у котрого й церковним хором був забавлений»96.

6. Військові служителі Запорозької Січі

Крім військової старшини, значними владно-адміністративними повно-

важеннями в Запорозькій Січі були наділені також військові служителі.

Військовий довбиш (политаврщик) відав військовими клейнодами (прапорами, бунчуками, литаврами, сурмами) і був основним організатором усіх колективних зібрань у Січі (військових рад, зібрання із паланок військових загонів для оборони чи походу тощо). За козацьким звичаєм, основні колективні дійства січовиків супроводжувалися

звуками сурм і литавр. Обов’язком довбиша був нагляд за виконанням судових вироків як в Січі, так і у віддалених паланках, а також доставка на суд Коша злочинців

із поселень і хуторів Війська Запорозького Низового. З-поміж конкретних судових дій довбиш за вироком суду роздягав і приковував до ганебного стовпа на січовому

майдані правопорушників, допомагав осавулові під час екзекуції та оголошував судові

рішення на раді чи місці покарання/страти. Тож в плані судових повноважень довбиш був помічником осавула.

Інший військовий служитель – військовий пушкар, крім основних обов’язків –

відання січовим арсеналом (гарматами, боєприпасами та іншою стрілецькою зброєю), виконував також роль наглядача січової в’язниці, в якій відбували ув’язнення засуджені козаки або чекали судового розгляду запідозрені в злочинах особи97. У віданні військового пушкаря було, очевидно, також таке традиційне січове покарання, як

196	Ро з д і л 6

прив’язування злочинця до гармати та звільнення останнього. Підпорядковувалися

вказаному січовому посадовцю підпушкарі та гармаші, які відповідали за окремі ді-

лянки, ввірених військовому пушкарю владних повноважень.

Важливу роль у дипломатичних відносинах Запорозької Січі відігравав військовий товмач, який був перекладачем та дорадником на переговорах з іноземними послами чи купцями та, приміром, володів «з мистецтва мови та письма турецького».

Він розглядав іноземну кореспонденцію, входив до складу січових дипломатичних

місій, провадив розвідку або виконував окремі доручення Коша на території Запо-

рожжя і за його межами. Відомо, що військові товмачі в 1754 р. направлялися Кошем

на Микитинську заставу для встановлення кордону та регулювання руху людей на

українсько-татарському порубіжжі. У 60-х роках ХVІІІ ст. повноваження товмачів на цій заставі виконували В.Муратов, В.Рубан, К.Юр’єв, Ф.Семенів, А.Дмитрієв.

Вагомими фінансово-економічними посадовцями Січі були військові шафарі та кантаржеї, які переважно стягували мито та податки на території Запорожжя. Зокрема, шафарі переважно оподатковували торгові валки на основних перевозах через Дніпро (Самарському, Кодацькому, Микитинському тощо), а кантаржеї провадили торгові збори з привезених на Січ для продажу товарів. Кантаржеї також слідкували

за мірами та вагами під час торгових операцій.

Шкільною справою в Запорозькій Січі відали, обрані самими школярами, шкільні отамани, які дбали про шкільну скарбничку та забезпечення школярів (окремо старшого і молодшого віку) продуктами та шкільним приладдям. У 40-х роках ХVІІІ ст. шкільним отаманом в Січі був козак Брюховецького куреня Федір Лата, а в 50–60-х роках – товариш Кущівського куреня Андрій Крячок. Крім того, до вищої січової старшини належали такі посадовці: бунчужний, булавничий, перначник та хорунжий98.

Особливими функціями в Запорозькій Січі була наділена похідна старшина, яка очолювала козацькі підрозділи і в далеких походах (сухопутних чи морських), і в організації сторожової служби на землях Війська Запорозького Низового чи переслідуванні нападників і розбійників. До лав похідної старшини входили переважно військові посадовці: полковник, осавул і писар.

7. Курінно-кошова система устрою Запорозької Січі

Наступним після загальносічової/кошової військової старшини та служителів владно-адміністративним рівнем був рівень курінної старшини.

Курені в Запорозькій Січі становили основоположну адміністративно-військову оди-

ницю, яка була і самоврядним осередком, і окремим військовим підрозділом із своїми,

часом своєрідними, звичаями й традиціями. Останні унормовувалися не лише залежно від історичних умов існування того чи іншого куреня (окремі з них виникли ще

у ХVІ ст.: Пашківський, Татарівський, Дерев’янківський, Поповичівський, Іванівський, Канівський, Дядьківський), а й від того, вихідці з якого регіону чи поселення України його сформували. У таких випадках курінь становив осередок своєрідного земляцтва, яке привносило попередні самоврядні звичаї своєї малої батьківщини. Зокрема, наприкінці ХVІІ ст. в Запорозькій Січі налічувалося 27, а у ХVІІІ ст. – 38 козацьких куренів,

Ро з д і л 6

197

чимало з яких мали назву українських міст: Корсунський, Уманський, Переяславський, Полтавський, Минський, Батуринський, Канівський тощо. І хоча з часом до куренів входили новобранці не лише за земляцьким принципом, а загальносічові традиції

адміністративно уніфіковували звичаєве право окремих куренів, останні все ж залишалися своєрідними осередками із власним внутрішнім самоврядним колоритом, одягом, прапором, говіркою, кухнею тощо.

Кількість козаків, які були вписані до курінного компуту/реєстру, не була сталою

через прихід-відхід козаків, їх переселення в паланки, загибель у походах. В основному чисельність курінного складу перебувала в межах 200-400 козаків. Хоча в окремих

випадках крайні кількісні параметри куреня могли опускатися до ледь більше 100

та підніматися вище 700 козаків. Навіть протягом одного десятиліття спостерігалися значні коливання наповнюваності козацьких куренів. Зокрема, в Кущівському курені

у1759 р. було 268 січовиків, у 1765 р. – 460, а в 1769 р. – 303; в Іркліївському відпо-

відно: 480, 482, 738; у Переяславському: 119, 370, 302; у Шкуринському: 338, 336, 504. У період підпорядкування Січі російській владі загальне грошове жалування, яке виділялося на весь Кіш, а потім перерозподілялося по куренях, було мізерним і сягало трохи більше 6,5 тис. руб. На утримання сотень козаків кожного окремого куреня припадало всього десь по 140 руб. грошей і 25 четвертей збіжжя на рік. Цього хватало, як сповіщали самі запорожці, лише для приготування ріденької саламахи впродовж кількох місяців. А коли б із нього випікали хліб, то й на місяць не вистачило б, а при

роздачі вказаних припасів козакам на руки, то «й по жмені не хватило б»99. Ураховуючи необхідність централізації влади в таких чималих козацьких колек-

тивах, курінь зазвичай на загальних зборах вибирав зі свого середовища старшого

або ж курінного отамана, який відав усіма курінними припасами та арсеналом зброї,

складав письмовий реєстр козаків свого куреня, видаючи останнім за потреби атестати/свідоцтва, наглядав за почерговістю несення служби. Як зазначав козацький літописець Григорій Грабянка: «Живе курінь під проводом старшого, чоловіка, як правило

увійськовій справі найвправнішого, і його шанують і коряться йому, як найстаршому після кошового отамана»100. Останні, крім військово-адміністративних повноважень, часто виконували поміж козаків свого куреня і роль суддів, мали право призначати тілесні покарання, примовляючи при цьому: «А, подайте київ на сучих синів»101. Хоч

як нижча судова інстанція курінні уникали виносити смертні вироки. Вони, як прави-

ло, виконували екзекуції, призначені їхнім козакам волею Коша, або разом з іншими курінними отаманами розсуджували своїх підлеглих побратимів.

Курінні отамани, яких козацьким звичаєм переобирали щороку на зібраннях,

були лише першими серед рівних курінної громади, проживали спільно з рядовиками в одному курені, хоча й мали особливе місце за столом на покуті поблизу ікон. Але

за кривди та свавільство щодо свого куреня курінних: «Якщо хоч чим скривдять простого, перевершивши своє право, то так як звичайну сірому, карають на смерть»102.

Починаючи з середини ХVІІІ ст. дедалі помітнішими ставали наглядацькі функції

удіяльності кошових і курінних отаманів. Зокрема, 21 жовтня 1751 р. гетьман Украї-

ни К.Розумовський наказував кошовому отаманові Січі, щоб той зобов’язав курінних вести чіткий облік козаків і ретельного вписувати/виписувати останніх у курінних компутах. Водночас заборонялося відпускати будь-кого із куреня без дозволу кошового

198	Ро з д і л 6

і наявності паспорта. За перебування на Запорожжі без паспорта також вводилося

покарання «по тамошньому їх військовому звичаю безпоблажно, щоби й інші, бачачи

таке, страх мали», за чим мали ретельно стежити курінні отамани. Але ні організаційні

заходи, ні репресивні дії російських властей не давали позитивних результатів через

значну мобільність як курінних козаків Січі, так і всіх насельників Запорожжя. Тому

генерал Голубєв змушений був констатувати (1756 р.) гетьманові К.Розумовському, що «не лише запорозькі козаки без паспортів по своїх зимівниках сидять, але і з самої Січі

багато козаків всюди в вольностях військових по козацьких зимівниках їздять»103.

Рівень курінної інстанції в Запорозькій Січі був основним під час прийняття

на Січ новобранців. Тому курінні отамани досвідченим оком оглядали й опитували

претендентів, а далі утверджували рішення щодо їхнього прийняття до складу свого

куреня й записували козака до свого компуту. Це давало право молодикам проживати

увідповідному курені Січі та легітимно перебувати на території всього Запорожжя. Саме це зазначав 1762 р. запорожець Федір Кравчина: «родом з Ряшівки Гадяцького полку, прийшов на Запорожжя разом з чумаками… і, приписавшись до Уманського куреня під час отаманства козака Плоскоголового, жив у курені чотири роки». А козак Грицько Лисиця сповіщав (1759 р.), що 16 років тому «з приходом у Січ пішов

прямо в курінь Величковський за отамана Івана Чорного і там проживав безвідходно

з півтора роки»104. Хоча в другій половині XVІІІ ст. за відсутності нагальної потреби участі в бойових діях новачки дедалі частіше одразу ж знаходили прибуткові заняття й заробітки у заможних козаків-господарів і старшини Запорожжя й надовго не затримувались у своєму курені на території Січі. Про що свідчила досить характерна

для останнього періоду існування Запорозької Січі оповідь козака Левушківського куреня Нечипора Сагачки: «за [курінного] отамана Обертаса з куреня впродовж оди-

надцяти років у козаків різних служив, затим човна в Кам’яній ганяв за сіллю і тягав неводи на рибній ловлі, і наймитом у Крим за сіллю ходив»105. Хоча коли на Січі оголошувалася мобілізація, то кожен приписаний козак (бо в Запорожжі документальні джерела також згадували й неприписаних «безкурінних» козаків) мав безвідмовно

явитися до свого куреня й поступав у повне підпорядкування курінної старшини. Як

це було із вихідцем з Правобережжя Никоном Чорним, який «мешкав в Сурі в козака Пластунівського куреня Самійла Комлика до цього військового часу, а в даний вій-

ськовий час (із початком війни з Туреччиною у 1768 р. – Авт.) ходив у три походи».

У подальшому подібні військові заслуги навіть занотовувалися курінною старшиною

укозацькі паспорти, які надавали безперешкодне право таким ветеранам переміща-

тися Запорожжям та гетьманською Україною. Тому типовими були записи у січових «пашпортах»: «Пред’явник цього Яким Таран Війська Запорозького Низового куреня

Левушківського козак, він з 1769 по нинішній 1774 роки в поході у бік Очакова при Війську Запорозькому на службі був». Через це січова старшина вимагала таким козакам у дорозі «при нагоді вільний пропуск чинити» та позбавити останніх (включно з

їхніми родинами) будь-яких утисків та обтяжень, «поскільки вони тутешньому війську,

а не тамошньому урядові підлеглі»106.

Високе місце в адміністративній ієрархії Запорозької Січі посідали старші за

віком козаки: «старі», «сивовусі діди», «знатні козаки радці», які були, як правило, ко-

лишніми представниками козацької старшини. На січових військових радах і судових

Ро з д і л 6

199

засіданнях вони займали поважні місця одразу після кошової чи курінної старши-

ни, підписували листи поряд з отаманами, сиділи в куренях на почесних місцях під

іконами. Дослідники передусім вказували на значення січових стариків (які часто

були характерниками з надзвичайними можливостями тіла і духу) як хранителів ко-

зацьких звичаїв та старовини, підкреслювали значний моральний авторитет останніх

у Війська Запорозького: «Це були стовпи всього Війська Низового, носії усіх його переказів й строгі виконавці козацьких звичаїв: вони вгамовували тих, хто не знав

ніяких обмежень, при повній рівності товариства, молодих козаків; вони навіть часто

йшли супроти волі “владної” старшини, не виключаючи самого пана кошового, коли

помічали з його боку порушення предковічних порядків запорозької громади… а

після смерті користувалися такою почестю, що при їх похованні один раз стріляли з

гармат, а з дрібнішої зброї більше ніж за іншими простими козаками»107.

Про особливий статус стариків на Січі писав і класик французької літератури Проспер Меріме в своїх наукових українознавчих студіях (1854 р.): «На Січі існувала певна рівноправність козаків; певні повноваження надавали тільки старим козакам, зокрема, право вирішувати спірні питання за давніми звичаями і традиціями козацької ватаги»108.

8.Владно-адміністративний устрій запорозьких паланок

Поза межами адміністративного центру Запорожжя – укріпленої Січі на значній території Війська Запорозького Низового, яке включало своєрідні адміністративно-територіальні одиниці – паланки (в різні періоди їхня кількість

коливалася від 5 до 11), владно-адміністративні повноваження здійснювалися палан-

ковим полковником та місцевою старшиною (осавулою, писарем, підосавулою та підписарем). У період існування так званої Нової Січі (1734–1775 рр.) на дніпровському

правобережжі Запорожжя згадувалися Бугогардівська, Інгульська/Перевозненська та Кодацька паланки, які на північному заході межували з Правобережною Україною, а на південному заході наближалися до Єдисанської орди. До лівобережних запорозьких паланок відносилися в зазначений період Калміуська, Орельська, Протовчанська та

Самарська, які з північного боку сягали меж Гетьманщини й Слобідської України, а з

південного – прилягали до Кримського ханства. І ще впритул до Кінбурна простягалися землі Прогноїнської паланки.

Загалом паланкова старшина козацьким звичаєм обиралася в Січі (терміном

від одного до кількох років) та підпорядковувалася волі Коша. Існувала традиція, за якою керівництво паланок обиралося (а згодом і призначалося) винятково із січовиків

того чи іншого куреня (почергово), а не із місцевих знатних козаків-гніздюків, хоча з часом роль останніх в паланковому управлінні зросла через створення ради із «сте-

пенних добрих козаків» при паланковому полковнику. У зв’язку з цим для людності

паланок (а туди крім козаків входили й посполиті селяни й інші категорії населення

Запорожжя) склалася багатоступенева владна козацька ієрархія. Особливо досить

стрункою була адміністративно-судова вертикаль: паланковий суд – суд відповідного

200	Ро з д і л 6