ст. 75-90 978-966-521-520-2

Тому до Кефе, наприклад, посилалися на губернаторство і здобування державного

вишколу два османські принци (шегзаде). Першим був Мегмед, син султана Баєзіда ІІ,

який правив у Кефе від жовтня 1497 р. до 1504–1505 рр. Після смерті Мегмеда його спадкоємцем на цій посаді до літа 1512 р. став принц Сюлейман – майбутній султан Османської імперії Сюлейман Пишний.

Губернатори представляли виконавчу владу імперії в провінції. Головними в

їхній діяльності були військові справи. Щоправда, не маючи тімаріотської кавалерії

і без активної експансії до Східної Європи, ці губернаторські функції зводилися до

утримування фортець, нагляду за станом їхніх укріплень, комплектуванням гарнізонів.

При цьому в кожну фортецю призначався спеціальний командувач – діздари разом із

заступником – кетхюдою. На плечі урядовця у разі потреби і на запит суддів лягали також поліцейські функції. У деяких містах представниками губернаторів виступали сотники (субаші – букв. командувач війська).

Серед професійних вояків гарнізонів (мустагфізи) реєстри перераховують таких: солдати – охоронці воріт, зброярі (джебеджі), теслі, погрібники, майстри з виготовлення стріл, майстри з виготовлення луків, музиканти, гармаші, ремонтники, ковалі, солдати-оборонці. До цього кола включалися також духовні керівники громади – імам

(настоятель мечеті) та муедзин (служитель мечеті, який закликає на молитву). Також на

платну службу до фортець бралися охочі з місцевих жителів, які називалися азабами. Серед них значилися командири (ага), начальники деяких груп, майстри з виготовлення щитів і просто азаби.

Громадянська провінційна адміністрація складалася головно з митних і фінансових комісарів, які призначалися центральним урядом. Передусім ідеться про емінів («довірених»). У супроводі писарів (кятібів) і збирачів податків (мугассилів) вони відали стягуванням податків з торговців ринків, з невільницького ринку, з базарних

терезів, а також портовою торгівлею. Спеціальний «довірений» вів закупки для султана (емін-і харч-і хасса). Усі вони перебували у підпорядкуванні губернатора. Проте ці

еміни не виконували функції уряду провінції, а відповідали кожен за своє – збирачі мита, наглядачі за окремими прибутковими промислами чи султанськими майстернями (доками, рибальнями тощо).

Важко сказати, чи належали до державних посадовців різноманітні представники громади й окремих професій, записані у податкових реєстрах, і які були їхні

функції. Наприклад, кетхюда (комісар) міста Кефе, ринковий голова (сер-і базар), нічна сторожа (асесан), брокери (делляль).

Таким був склад представників виконавчої влади.

Дві інші гілки влади в імперії – судова та релігійна – були представлені багатьма

посадовцями, які одержували за це платню. Передусім це судді – кадії, квартальні імами та муедзини, адміністратори доброчинних фундацій (вакфів), проповідники

(хатиби), декламатори Корану (гафізи), викладачі медресе (муалліми та мюдерріси), голови суфійських лож (завієдари). Кількість їх у Кефе перевищувала сотню.

Османська імперія не перебирала на себе керування справами етнорелігійних

громад меншин-немусульман. Проте османці не усунулися від контролю над ними

й заради цього організовували ці громади у містах – по дільницях, а в селах – по одній на село. Дільниці були, як правило, приписані до якогось храму. На чолі гро-

Ро з д і л 5

151

мади стояв або священнослужитель, або визнаний османцями представник громади

(кетхюда). Так, у Кефе було організовано 13 дільничних громад вірмен, вісім – греків,

дві – іудеїв (караїмів і кримчаків), одна громада русів (джемаат-і русіян дер нефс-і

Кефе). Престиж держави був настільки високий, що проводирі громад виконували

свої державні функції безоплатно. Отже, османська адміністрація, по суті, тримала

ще й масу неформальних і неоплачуваних державних службовців.

Османська влада протрималась у Північному Причорномор’ї без змін мало

не триста років. Державна організація провінцій дозволяла османцям утримувати

військовий контроль, забезпечувати постачання важливих для імперії і передусім її

столиці товарів (зерна, риби, рабів, масла, льону, меду), наповнювати різними това-

рами місцеві ринки, що так вабили сюди не лише степовиків, а й купців з Московії,

Речі Посполитої, Середньої Азії. Османські адміністратори виявляли ретельність та ідеологічну гнучкість, коли йшлося про фіскальні інтереси держави в місцевостях зі значною часткою християнського населення. Тому тут продовжували розводити свиней і, всупереч поширеній хибній думці, вирощувати виноград і виробляти вино, причому в такій кількості, як і в російську імперську добу16. Звичайно, для цього довелося придумати способи, як примирити інтерес держави у податкових надходженнях та ісламські догмати.

Кінець османському пануванню положила воєнна експансія Російської імперії.

Першою жертвою (не рахуючи Кам’янецького вілаєту) стала провінція Кефе, завойована 1771 р. Її територія була включена до складу незалежного Кримського ханату. Престиж османської влади і тут дався взнаки тим, що останній кримський хан Шагін-Ґерей планував перенести столицю держави саме до Кефе і побудував там свою резиденцію. За Яським миром 1792 р., османці втратили Очаківський пашалик,

а1812 р. – Хотинщину.

2.Степові імперії середньовічної України

Домонгольська доба. Якщо антична доба характеризувалася досить

стабільною картиною стосунків між степовиками та узбережними міста-

ми, то початок так званого середньовіччя пов’язаний з кількома хвилями міграцій і державоутворень на території степової України. Вони зменшили роль України як зони

обміну між середземноморським світом і степовою Євразією. Степовики починаючи від гунів проторували собі шлях до самих кордонів Римської імперії по Дунаю і Рейну, і

знайшли вигідну зупинку для себе у Паннонії. Тут знаходилися центри гунської імперії Аттіли у V ст., Аварського каганату VІ–VІІІ ст., угрів – з кінця ІХ ст. На Дунаї прагнули

утвердитися пізніше печеніги, половці та монголи. За таких умов степи України перетворилися на задвірки агресивних степових паксів, так що й візантійські спостерігачі

у Криму мало що повідомляють про цей регіон. На жаль, скільки-небудь докладних даних про державність в українських степах раннього середньовіччя обмаль.

Утім, дві важливі риси спадщини цих ранніх степових держав заслуговують на

увагу. Перша – це проникнення міжнародних купців з Центральної Азії до Східної

Європи. Завдяки цьому Північне Причорномор’я перетворюється з кінцевої зупинки

152	Ро з д і л 5

середземноморських купців на транзитний пункт трансєвразійської торгівлі. Коопе-

рація степових і купецьких еліт робила останні важливим носієм державних ідей і

практик. Тому вони відіграють суттєву роль у становленні державності серед слов’ян.

Друга – це становлення інституту тренованих невільників, передусім військових. До-

сить згадати, що один із різновидів таких невільників на службі аварів називався скла-

вінами і послужив одним з джерел формування слов’янських держав і народів17. Хозарський каганат є першою степовою державою, про яку зберіглися досить

докладні відомості, зокрема в арабських географів, вірменських хроніках, листі хо-

зарського кагана Йосифа до омейядського сановника Хасдая Ібн-Шапрута.

Хозарська держава виникла внаслідок розпаду першого Тюркського кагана-

ту – держави, що з’явилась у 552 р. і блискавично опанувала простір між Жовтим і

Чорним морями (578 р. тюрки захопили Керч). Повних даних про племінний склад держави не збереглося. Напевно, до неї ввійшли як тюркські, так і монгольські племена. До останніх належали савіри. Наймогутнішим племенем каганату вважалися

кабари. Ієрархічну структуру Хозарської імперії видає інформація про те, що каган панував над двадцятьма п’ятьма підлеглими племенами і від кожного з них мав собі

дружину-заручницю в своєму гаремі.

Титулування правителів держави вищим титулом степових правителів – каганами – однозначно вказувало на їхню належність до династії тюркських каганів А-ши-на (у китайській транскрипції)18. Обряд інтронізації хозарського кагана теж був ідентич-

ний тому, який практикувався у Тюркському каганаті. Обраного обертали, піднявши на повстях, а потім здійснювали ритуальне удушення, аби майбутній каган сказав у запамороченні, скільки років він залишатиметься при владі19.

Хозари опанували територію між Дніпром і Волгою. Початково центром своєї держави вони обрали Північний Кавказ. Вони здійснювали грабіжницькі походи на Закавказзя, яке тоді опинилося під владою Омейядського халіфату. Водночас хозари були зацікавлені у торгівлі із Закавказзям через Дербент. Тому на їхній території повстало кілька міст, у тому числі й перша відома столиця – Семендер. Через Таматарху та Херсон, де вони мали власних намісників – згадуваних вище тудунів, – вони три-

мали відкритим для себе доступ на ринки Візантії. Типово для степових правителів хозарські кагани видавали заміж своїх принцес за візантійських та арабських достойників, на догоду власним меркантильним інтересам. При цьому вони погоджувалися на нерівні партії для своїх принцес: одну було видано за висланого імператора Юс-

тиніана ІІ, іншу – за арабського намісника у Вірменії.

737 р. арабський полководець і майбутній халіф Марван здійснив успішний похід на хозарів, захопив їхню столицю разом з каганом. Останній, рятуючи життя,

навіть прийняв іслам. Марван вивіз з країни величезні багатства. На додачу він взяв із собою 20 тис. так званих саклабів, яких поселив на Кавказькому прикордонні. Це

змусило хозарів перенести свою столицю в глиб своїх володінь. Мореплавство по Каспійському морю, що давало доступ до ринків Близького Сходу, та сполучення

Волгою до найвіддаленіших районів Східної Європи зумовили заснування столиці в гирлі Волги. На руку хозарам було й заснування Багдада (762 р.), який став одним з економічних полюсів тодішнього світу і мав значний попит на товари, які могла за-

пропонувати Хозарія та Східна Європа, – хутра та рабів. Крім самих хозарів, відтоді

Ро з д і л 5

153

Східна Європа почала цікавити й інших міжнародних купців. Сюди проникли єврейські

купці з Південної Франції, відомі як раданіти – вони торгували у Середземномор’ї, та

вікінги – які проторували шлях від Балтики до Каспію по річках.

Хозари зуміли скористатися цими сприятливими умовами. По-перше, вони ор-

ганізували справжню податкову службу, за допомогою якої регулярно і планомірно

експлуатували підвладні території. Хозари збирали не випадкову данину, а податки, розверстані по будинках або родинах, але в усякому разі по рівномірних податкових

одиницях. Арабський посол у Волзьку Болгарію Ібн-Фадлан 921–922 рр. занотував:

«На володарі саклабів лежить данина, яку він платить володареві хозар; від кожного будинку в його державі – шкіру соболя»20. Це перше свідчення про запровадження у

Східній Європі розверстаного оподаткування – по суті, цілком модерної податкової системи. Така система передбачала наявність спеціального податкового апарату, який займався збиранням, обрахунками та обліком. Пам’ять про розверстані хозарські податки хутром «по беле и веверице с дыма» збереглася й у давньоруській «Повісті минулих літ». Тільки київські князі не змогли перейняти хозарську систему і повернулися до збирання данини – до цієї практики на Русі вдалися вже за монголів.

По-друге, хозари налагодили збирання мита. Вони також формалізували цю

практику, запровадивши фіксовану десятивідсоткову митну ставку. Мито збирали як з володарів саклабів, так і з варягів-русів, які провозили Волгою свої товари у землі

Арабського халіфату. Так, автор «Худуд аль-Алам» стверджував, що усе багатство і добробут хозарської династії походило від збирання морських мит21.

Отже, незважаючи на відсутність прямих описів державного податкового апарату в Хозарії, добре видно наслідки його роботи. Не лише воєнною силою кочовиків,

а й талантом і стараннями хозарських бюрократів Східна Європа стала потужним

джерелом багатства.

Хозарська столиця Атиль у типовий для степовиків спосіб суміщала функції ставки володаря і центру торгівлі. Місто було поділене Волгою. У західній частині знаходилися палаци кагана, його дружини, військо. У східній – ринки і купецько-ремісничі квартали. Судячи з повідомлення «Худуд аль-Алам», тут перебувало кілька етнорелігійних громад, кожною з яких управляв спеціальний хозарський губернатор.

Активна політика та комерція хозар на Близькому Сході, поза сумнівом, від-

крила їм доступ до тамтешніх державних практик і слугувала стимулом для нововведень, які були запроваджені в Хозарській імперії. Ці нововведення торкнулися навіть основи степової державності – війська. Хозари у ІХ ст. заводять десятичи два-

надцятитисячне військо «арсійю», набране з мусульман з Хорезму, яке стає гвардією

кагана. Водночас ополчення кочовиків поступилося місцем професійному війську, яке виставляли багаті хозарські підданці в рахунок податку відповідно до розмірів своїх статків (ще одна риса бюрократизації!)22.

Прийняття каганською династією та її оточенням іудаїзму в середині ІХ ст. було безспірним свідченням проникнення в Хозарію ідей цивілізованого світу. Звичайно,

в прийнятті цієї релігії був і вигідний політичний аспект – іудаїзм не мав свого духовного глави, вищість якого потрібно було визнавати каганові. Іудаїзм, однак, був прийнятий лише хозарською верхівкою і, найімовірніше, не став основою ідеологічної консолідації Хозарії. Більшість суспільства продовжувала триматися різноманітних

154	Ро з д і л 5

вірувань – степового тенгріанства, шаманізму. Власне, у байдужості (не обов’язково

толерантності, як часто думають) правлячої верхівки до релігії підданців виявилася

типова риса саме степових імперій, які будувалися й утримувалися винятково во-

єнною силою. Прийняття іудаїзму не вплинуло й на типовий для степових ватажків

ритм життя – вони виїжджали на об’їзд території або у власні кочовища від квітня до

листопада, а на зиму поверталися до столиці23.

Прийняття іудаїзму найбільше виявилось у тому, що кагани обмежилися риту-

альними функціями, і він перетворився на живий талісман «небесного щастя». Особа

кагана вважалася священною, в його присутності було заборонене пролиття крові.

Справді, це пішло дуже далеко від степових традицій вождівства. Керівництво всіма

державними справами перейшло до рук хаканів-бегів.

Багатство Хозарії вабило інших кочовиків. На початку ІХ ст. печеніги, виштовхнені огузами, пересунулися на Дон і почали турбувати її своїми набігами. Аби прикрити свої центральні землі, хозари з допомогою візантійців збудували фортецю Саркел

833 р. Надалі східні кордони Хозарії стали об’єктом нападів огузів. Однак головна небезпека прийшла з боку варягів-русі, які становили панівну військову силу тодіш-

ньої Східної Європи. Вони вивозили звідси невільників і хутра до Арабського халіфату. Внаслідок невідомих обставин ватажки однієї з кампаній русів породичалися з хозарською династією – напевно, кимсь з переможених у династичних усобицях, характерних для степових династій. Так повстав каганат Русі, який, зрозуміло, конфліктував з Хозарією. Зрештою хозарсько-руські переорієнтувались у своїх комерційних інтересах на Візантію і утвердилися в Києві, поклавши початок Київській Русі. 965 р. її правитель князь Святослав разом з огузами відібрав у Хозарії її північні володіння.

1016 р. Візантія позбавила Хозарію її володінь у Криму та на Кубані. На 1030 р. Хозарія остаточно зникла з політичної арени.

Утворення Київської Русі докорінно змінило політичну ситуацію для степовиків у Східній Європі. На краю степу постала осіла держава, яка потенційно могла стати об’єктом зиску для степових спільнот, а отже, важливим стимулом для державотворення. Тож степи Північного Причорномор’я ставали привабливим місцем для кочовиків. Проте сила цього стимулу безпосередньо залежала від багатства, а отже, й

консолідації самої Русі. Остання, як відомо, лише епізодично являла собою консолідо-

вану державу. Тому степові спільноти, які утворювалися в Північному Причорномор’ї в руську добу, також були досить вільними конфедераціями. Свідчення джерел не залишають сумнівів у тому, що структура цих конфедерацій була невипадковою.

Так, візантійський імператор Константин Багрянородний повідомляв про те,

що печеніги складалися з восьми племен, які нарівно розподілялися по обох берегах Дніпра. Назви всіх племен були утворені за єдиною схемою. Перша частина називала масть коней (як відзнаку племінного ополчення), а друга – титули/імена племінних

ватажків: явді-ертім («ердемці» на золотистих конях), коварчи-чур – «чорці» на буланих конях, хабукшин-юла – «юла» на гнідих конях, суру-кульбей – «кульбейці» на

саврасих конях, хара-бон – «байці» на вороних конях, боро-талмат – «товмачі» на

бурих конях, гиязі-хопон – «капанці» на темно-гнідих конях, була-чопон – «чабани» на буланих конях. Вождівство переходило або двоюрідному братові, або сину двою-

рідного брата померлого вождя24.

Ро з д і л 5

155

Жодне з джерел не згадує про існування у печенігів центральної влади. Зате іє-

рархія в цій конфедерації простежується в тому, що її верхівку («як наймужніші та най-

шляхетніші») утворювали лише три племені з вищеназваних (явді-ертім, коварчи-чур, хабукшин-юла). Вони мали право називатися додатково – кангар. Такий тип степової конфедерації досить часто трапляється в умовах квітучого кочового суспільства, яке не відчуває серйозних внутрішніх викликів чи зовнішнього тиску. Справді, на додачу

до здобичі з набігів, печеніги мали прибутки від жвавої торгівлі з Візантією, Хозарією,

Закавказзям. Арабський географ Гардізі навіть повідомляв, що печеніги славилися

своїми багатствами у вигляді коштовних чаш і поясів. Печеніги відступили на Балкани

після поразки, завданої 1036 р. київським князем Ярославом Володимировичем.

Подібний характер мала й половецька конфедерація, яка прийшла на зміну печенігам у середині ХІ ст. Половці під іменем кипчаків входили ще до складу Тюркського каганату. Перед прибуттям до кордонів Русі вони тривожили нападами державу Хорезмшагів у Середній Азії, щоправда, також наймалися до них на службу. Вони воювали і з сельджуками. На відміну від печенігів і торків/огузів не всі половці переселилися до Північного Причорномор’я. Тому степ від Дунаю до Іртиша дістав назву Дешт-і Кипчака, себто Половецького поля.

До складу кипчацького об’єднання входили, окрім тюркських племен, монголь-

ські й іранські племена. На усьому просторі Половецького поля помітні такі угруповання: західне, що розташувалося на кордонах Русі, кипчаки-кангли з Середньої Азії та кипчаки Західного Сибіру. Залишається загадкою, чим живилася спільна тотожність цих племен, які, окрім власне племінної назви, мали ще й загальну назву кипчаків. До того ж усередині конфедерації відбувалися міграції окремих племен. За руськими літописами та джерелами, що походять з мамлюцького Єгипту, відомо понад тридцять половецьких племен та об’єднань, представлених переважно у західних областях

Половецького поля.

Верховної влади в половецькому паксі не існувало. Руські літописи називають

половецьких ватажків князями. Раббі Петахія Регенсбургський також свідчив, що в половців нема імператора, а є лише князі та шляхетні родини. Отже, говорити про ханську владу в половців нема жодних підстав.

Щоправда, руські літописи виділяють якісь сталі половецькі об’єднання та авторитетніші клани. Так, урало-волго-донське угруповання, назване «дикими половцями»

і відоме своєю ворожістю київським князям, включало племена ольберлі, токсобу, ємек. Воно відоме під цим назвиськом з середини ХІІ ст. Та ще перед тим літописи

повідомляли про лінію Токсобичів в особі Шаруканя, його синів Етрека і Сирчана, онуків Кончака та Ельтута, правнука – Юрія Кончаковича. Схоже, що до ольберлі на-

лежали Боняк і його син Севенч.

Чотири племені половців (бурчевичі, улашевичі, ітлар та урусоба), які мешкали

по берегах Дніпра, відомі своїми тісними стосунками з київськими, переяславськими та чернігівськими князями. Припускається, що вони становили окреме угруповання з

власною структурою. Утім, для певних висновків щодо структури половецького паксу

бракує даних.

Єдиний сигнал про формування вищої надплемінної влади серед половців надходить із передодня монгольського нашестя і пов’язаний з монгольською загрозою.

156	Ро з д і л 5

Чомусь руський літописець назвав половецького князя Юрія Кончаковича «найбільшим з половців». Це трапилося тоді, коли Юрій збирав сили проти монголів і звернувся по допомогу до руських князів. Схоже, що саме цей князь фігурує в китайській хроніці Юань-ши (історія монгольської династії Юань у Китаї) під іменем Ю-лі-гі, проте в парі з іншим ватажком на ім’я Та-та-хар25. Словом, якщо одноосібне лідерство серед половців і існувало, то воно мало поки що персональний характер і, напевно, ще не мало інституційного оформлення.

Справжню організовану державність принесли в українські степи монгольські завойовники.

Монгольська доба: Золота Орда. Монгольська доба дістала свою назву від імперії, створеної Чингізханом бл. 1180–1190 рр. і керованої започаткованою ним династією до 1368 р. Назва цієї держави монгольською мовою – Йеке Монгґол Улус («Улус великих монголів»), походить від назви панівного народу (з характерним для домодерної політичної лексики означенням панування та старшинства через прикметник «великий»).

Держава, яка дістала на Русі назву Золотої Орди, утворилась із західного уділу Монгольської імперії, призначеного рішенням монгольського курултаю 1229 р. для синів старшого з синів Чингізхана – Джучі (пом. 1227). Тому її інша назва – улус Джучі. Фактично територію улусу було завойовано у 30–40-х роках XІІІ ст. Упродовж цілого ХІІІ ст., а формально до падіння уряду великих каанів і заразом імператорів Юань у Китаї 1368 р. ця держава і являла собою улус Монгольської імперії. Фактично ж перший її правитель хан Батий і був творцем незалежної держави.

Основною відмітною рисою Золотої Орди, як і Монгольської імперії, була відмова від племінного адміністративного поділу. Звичайно, в цій державі збереглися привілейовані племена і племена підневільні. Проте основним принципом організації імперії був поділ її на улуси між представниками династії Джучидів з наданням їм адміністративних повноважень. При цьому представники одного племені могли опинитися в різних улусах імперії. Іноді це робилося навмисно. З іншого боку, господарі улусів (улус-беки) були не племінними ватажками, а представниками правлячої династії і заразом службовцями держави, адже вони відповідали за виставлення до збірного війська певних контингентів війська – тисяч і десятків тисяч. Такий формалізований підхід до адміністративного поділу імперії призвів до швидкого нівелювання статусу племен. Відповідно соціальний престиж зумовлювався не так племінною належністю, як місцем особи в державній ієрархії. Сам верховний правитель держави – він мав ханське достоїнство – теж мав свій улус, який називався великим, себто головним (улуг улус), або столичним краєм (тахт-елі).

Іншим наслідком монгольської системи стала швидка асиміляція завойовників більш численним тюркським населенням. В Україні воно було представлено половцями. Одним з каналів для цього стала мобілізація половців як рабів на військову, державну та персональну службу монгольських правителів. Навіть у гвардії великого каана у Пекіні служили онгути, кипчаки-кангли, карлуки. Провідним генералом великого каана і китайського імператора Хубілая (1260–1294) служив Токтак – половець з

Ро з д і л 5

157

племені ольберлі, а в першій третині XІV ст. канцлером і так званим сірим кардиналом династії Юань був інший половець Ель-Темюр26.

Територія Джучієвого улусу включала степи Східної Європи (разом з Україною),

Центральної Азії та Західного Сибіру. В них одразу були виділені улуси синів Джучі:

Батия, Берке, Орда-Ічена, Шибана, Могола. Кожен з синів, крім Берке, став родоначаль-

ником молодших династій, проте старшинство разом з правом на ханство зберігалося

за нащадками Батия (Батуїдами) до їхнього згасання 1357 р.; відтоді з правлінням Урус-хана право на ханство перейшло до Ордаїдів, що правили Кок-Ордою.

За степовими правилами, улус Батия був правим і «старшим» крилом імперії.

Там само знаходилася столиця Сарай (перс. палац), зведена близько хозарської сто-

лиці Ітиля. Наприкінці ХІІІ ст. столиця перебуває у Новому Сараї (близько сучасного

м. Волгоград). Лівим і «молодшим» крилом була Кок-Орда із центром у м. Сигнак біля

р. Сир-Дарья.

Вищий уряд Золотої Орди представляли хан, який був абсолютним правителем,

ікурултай, степовий репрезентативно-дорадчий орган, що мав право затверджувати нового хана. Беклярібек («бек над беками») зосереджував у своїх руках переважно військово-адміністративні повноваження, а везір – адміністративно-економічні і керував роботою уряду – дивану. Уряд своєю чергою наглядав за збиранням податків через розгалужену систему митників та інших чиновників.

Удержаві нібито існувало сімнадцять улусів27, проте це число може мати символічне значення. Щодо території Українського степу, то тут відомо про існування трьох улусів-туменів. Кордони між ними були встановлені по великих річках.

Земля на крайньому заході, між Дністром і Сіретом, була віддана під правління

Могола, сина Джучі. Надалі її успадкував його онук Ногай. Зимова ставка і політичний центр улусу перебував на Дунаї біля Ісакчі.

Межиріччя Дністра та Дніпра утворювало інший улус. Папський посланець Плано Карпіні 1245 р. засвідчив, що ним розпоряджався Коренца. В давньоруських літописах він був відомий як Куремса. Його справжнє ім’я було Курмиши, він був онуком Орди, старшого брата Батия. Ймовірно, його зимова ставка розташовувалася в районі пізнішого Кочубіїва (сучасного м. Одеса).

До третього улусу належали землі між Дніпром і Доном. За часів Плано Карпіні улусним бегом цього тумену був Мауці (Могучей з руських літописів), справжнє

ім’я якого Муджи Яя, син Чагатая і двоюрідний брат Батия. До цього улусу належав і Кримський півострів. Ставкою улусного бега було місто Крим, яке, власне, дало назву

іулусові, і півострову.

Далі на схід до Волги знаходився улус Картана, Батиєвого зятя, а за Волгою –

улус самого великого хана28, пізніший улуг улус.

Поділ на тумени-улуси намітив лінії, за якими невдовзі почався розпад Золотої

Орди.

Перша спроба відколотися від держави належить Ногаєві. Географічне поло-

ження його улусу дало можливість темникові ходити походами на Балкани, Угорщину, Литву, Польщу, брати данину з Болгарії. Багатство зробило Ногая наймогутнішим улусним бегом. У спробі дістати незалежність він заручився союзом з нащадками Курмиши – Абаджи та його синами. 1270 р. Ногай навернувся в іслам. Він почав карбу-

158	Ро з д і л 5

вати власну монету – символ державного суверенітету в ісламському праві. Зрештою

це спровокувало відкритий конфлікт між Ногаєм і золотоординським ханом Тохтою.

1299 р. Ногай спробував підкорити Кримський улус, але наступного року зазнав по-

разки від хана Тохти29.

Посланий на місце Ногая брат Тохти Сарай-Буга теж захотів відділитися. Його

спроба також була придушена, і Тохта призначив тоді улус-бегом свого сина Ільбасара.

У першій половині XІV ст. цей улус пережив пору економічного розквіту завдяки ста-

більності та розвитку торгівлі. На його території існувало кілька монетних дворів – у

Вічіні, Лозовій, Костештах, Старому Орхеї, Ак-Кермані. Ще 1368 р. угорський король

Людовік І дарував правителеві цього улусу право безмитної торгівлі у Брашові30. Однак із послабленням Золотої Орди внаслідок усобиць 1360–1380-х років територія цього улусу була завойована литовцями, волохами і молдаванами.

Улус Куремси-Курмиши включав, крім степів, території Галицько-Волинського та Київського князівств. Тому руські літописи повідомляють чимало даних про організацію правління цього улусу. За ними відомо, що в цьому улусі бегам не було дозволено династичне правління. Курмиши заступив Бурундай, потім – Теле-Буга, далі – Алгуй. Військовими губернаторами меншого рангу – баскаками – були тисячник Дмитрій,

сотник Монгрот, згадані Плано Карпіні. Баскаки були передусім військовими намісниками. На них покладалися поліцейські та мобілізаційні обов’язки, адже руські війська

також брали участь у монгольських набігах на Польщу, Литву, Угорщину, зокрема, 1260 р. з Бурундаєм, 1277 р. з Ногаєм, 1282 р. з Теле-Бугою, 1283 р. і 1285 р. з ТелеБугою і Ногаєм, 1287 р. – з ханом Теле-Бугою (який тоді вже посів престол) і Алгуєм.

Крім баскаків, призначалися й, умовно кажучи, цивільні адміністратори – даругачі («печатники»), відповідальні за збирання податків, проведення переписів населення, утримання доріг, стосунки з підлеглими руськими князями. Спочатку це був Курил, потім Мілей. Вони перебували у Бакоті, де на перевозі через прикордонний Дністер,

напевно, існувала улусна митниця. У Каневі, на перевозі через Дніпро, той-таки Плано

Карпіні зустрічав іншого адміністратора, мабуть, у тому ж ранзі – алана Міхея. Одразу після завоювання на цій території було проведено податковий перепис

населення31. Це слугувало для запровадження розверстаних податків, яких не існу-

вало на Русі. Звичайно, місцеве населення через цей передовий спосіб експлуатації

зазнало лише страждання, адже неспроможних платити податки самих продавали у неволю32. Опресивний режим монголів нещадно експлуатував підкорених, у тому

числі князів. У той же час монгольська практика запозичувалася підкореним населенням і ставала частиною місцевої державної традиції. Наприклад, поштова служба,

на яку мобілізувалося місцеве населення, ефективно працювала вже за лічені роки по завоюванні – Плано Карпіні повідомляв, що міняв коней п’ять-сім разів на день33.

А перша згадка про проведення самими руськими адміністраторами перепису населення відноситься до 1283 р.34 Ще одна важлива частка монгольської спадщини – це використання підлеглого населення на державній військовій службі. Велике князів-

ство Литовське, захопивши територію цього улусу в другій половині XІV ст., інкорпо-

рувало разом із нею і фіскальні практики монголів. Вони докорінно відрізнялися від європейських тим, що військова служба в степовиків цілком могла визнаватися за рабську повинність, тоді як у Західній Європі військова служба вважалася підставою

Ро з д і л 5

159

для привілейованого статусу. Запозичивши цю практику, нові господарі улусу несвідо-

мо створили необхідні підстави – кадрові й легальні – для формування українського

козацтва. Козаки – початково воєнні раби монголів – ознайомившись у складі Вели-

кого князівства Литовського з європейськими ідеями, звичайно, висунули претензії

на права шляхетського стану. Монгольська практика набула нового змісту і на віки

визначила перебіг української історії.

Кримський улус до кінця ХІІІ ст. змінив кілька хазяїв. 1260 р. ним правив Уранг-

Тимур, син правлячого хана Монгке-Тимура35. 1269–1279 рр. там правив сельджуцький

принц Ізедін Кейкаус. У наступному столітті з його правителів був відомий Кутлубуга,

який мав титул інака («наперсника») і, отже, наближеної до хана особи. Під час усо-

биці 1359–1380 рр. на якийсь час цим улусом заволодів Мамай, а по його смерті став

правити син Кутлубуги Інака Ільяс.

Долю цього улусу визначила наявність Кафи – головного порту в Північному Причорномор’ї. Після занепаду трансконтинентальної торгівлі, а з нею і золотоординської столиці Сарая, саме Кафа перетворилася на центр економічного тяжіння в Золотій Орді. Тому кримські улус-беги, які контролювали через тудунів збір на свою користь податків у Кафі, дістали перевагу над іншими правителями держави включно

з ханами. Відповідно цей улус став на шлях сепаратизму. Після втрати престолу тут

намагався утриматись і хан Тохтамиш, і пізніше хан Улуг-Мугаммед. Кримом намагалися оволодіти і литовці. В 1430–1440 рр. тут утвердилася династія Ґереїв, і це дало початок Кримському ханату.

Помонгольська доба: Кримський ханат. Кримський ханат називався порізному. «Кримський ханат» – назва цієї держави в османців та європейських сусідів, дана за положенням її метрополії – півострова Крим. Європейці називали ханат також

Малою Татарією на противагу «Великій Татарії», себто Євразійського Степу та Монгольської імперії Чингізхана. У Речі Посполитій і Московії Кримський ханат назива-

ли Перекопською ордою, перекопськими татарами, Перекопською Татарією (Tartarіa Precоpensіs), оскільки «перекоп» – калька назви міста Крим, а згодом прикордонної фортеці Ор.

У титулатурі кримських ханів держава називалася метафорично Тахт-і Крим

(«Кримський престол»), або Тахт-і Крим ве Дешт-і Кипчак («Престол Криму та Кипчацького степу»). На першому ж місці в титулі ханів зазначалися метафорична назва

Золотої Орди – Улу(г) Орда («Велика Орда») та її метрополії у Нижньому Поволжі Улу(г) Юрт («Велика вотчина»). Від 1502 р. хани вживали також титул імператорського рангу падішаг, але не користувалися ним у стосунках з османськими султанами. Хани пер-

шої половини XVІ ст. претендували навіть на роль спадкоємців усієї імперії Чингізхана

як «імператори усіх монголів» (barça Mоgоl padіşağı).

Литовські та московські князі визнавали імператорський статус кримських ханів, називаючи їх титулами цар кримський (або перекопський), Caesar Praecоpensіs.

Від середини XVІ ст. повний титул кримського хана подавався більш-менш стандартно як Ulu Оrda ve Ulu Yurtnıŋ ve taht-і Krım ve Deşt-і Kıpçaknıŋ ve cumle Tatar ve bі-hesab Nоgaynıŋ ve Tat ve Tavgaçnıŋ ve Dağ Çerkaçnıŋ ulu padіşağı («Великий падишаг Великої Орди, Великого Юрту, престолу Криму та Кипчацького степу, усіх татар, не-

160	Ро з д і л 5