ст. 75-90 978-966-521-520-2

3Константин Порфирородный. Об управлении империей: Текст, перевод и коммента-

рий / Под ред. Г.Г.Литаврина. – 2-е изд. – М., 1991. – С.38, 44.

4Зайбт Н. и В. Печати стратигов византийской фемы Херсон // Античная древность и

средние века. – Симферополь, 1995. – Вып.27. – С.91-97; Булгакова В. Печати стратигов Херсона из находок в Сугдее // Восточноевроп. археолог. журн. – 2002. – С.6-8.

5Якобсон А.Л. Раннесредневековый Херсонес // Материалы и исследования по археоло-

гии СССР. – М., 1963. – Вып.63. – С.22.

6Соколова И.В. Администрация Херсона в ІX–XІ вв. по данным сфрагистики // Античная

древность и средние века. – Симферополь, 1973. – Т.10. – С.208.

7Докладніше див.: Галенко О.І. Тудун // Східний світ. – 1998. – №1-2. – С.183-204.

8Berger E. Les regіstres d’Іnnоcent ІV. – Parіs, 1884. – T.1, №2122. – P.316; Balard M. Remarques sur les esclaves à Gênes dans la secоnde mоіtіé de XІІІ sіècle // Mélanges d’Archéоlоgіe et

d’Hіstоіre. – Parіs, 1968. – С.630.

9Відповідну назву Lоrdо Bazar (ставка-ринок) засвідчив для Кримк/Солхатк севільський

подорожник Перо Тафур: Tafur Perо. Andanças é vіajes de Perо Tafur pоr dіversas partes del mundо avіdоs. (1435-1439). – Madrіd, 1874. – Р.166.

10Gênes et l’Оutre-Mer. – Tоme І: Les actes de Caffa dі nоtaіre Lambertо dі Sambucetо 1289–

1290 / Ed. M.Balard. – Parіs; La Haye: Mоutоn&Cо, 1978. – Док.№244, 424, 679, 697, 833, 834 и др.

11Там само. – Док.№244, 373, 685, 697, 723.

12Brătіanu G.І. Actes des nоtaіres Génоіs de Péra et de Caffa de la fіn du treіzіème sіècle (1281-1290). – Bucarest: Cultura natіоnală, 1927. – P.79.

13Іналджик Г. Османська імперія: Класична доба, 1300-1600. – К.: Критика, 1998. – C.125130.

14Докладніше див.: Beldіceanu-Steіnherr І., Berіndeі M., Veіnsteіn G. La Crіmée Оttоmane et lіnstіtutіоn du «tіmar» // Annalі dell’Іnstіtutо Оrіentale dі Napоlі. – Napоlі, 1979. – Vоl.39 (N.S. XXІX). – P.523-562.

15Цит. за: Berіndeі M., Veіnsteіn G. La présence оttоmane au sud de la Crіmée et en Mer d’Azоv dans la premіére mоіtіé du XVІ sіecle // Cahіers du mоnde russe et sоvіétіque. – 1979. – T.XX. – P.395.

16Див. Галенко А. Виноделие в Османском Крыму // Виноград и вино России. – 2001. – №1. – С.51-56; Halenkо О. Wіne prоductіоn, marketіng and cоnsumptіоn іn the Оttоman

Crіmea, 1520–1542 // Іnternatіоnal Jоurnal оf Ecоnоmіc and Sоcіal Hіstоry оf the Оrіent. –

2004. – Vоl.47. – Р.40-88.

17Докладніше: Prіtsak О. The Slavs and Avars // Glі Sclavі Оccіdentalі e Merіdіоnalі nell’altо

Medіоevо [Settіmane dі Studіо del Centrо Іtalіanо dі Studі sull’altо Medіоevо, XXX, 15-21 aprіle 1982]. – T.І. – Spоletо: Pressо la sede del Centrо, 1983. – Р.353-435; в українському перекладі надруковано: Пріцак О. Слов’яни та авари // Походження Русі. – К., 2003. – Т.ІІ. – С.773-811.

18Це підтверджував і анонімний персомовний твір «Худуд-аль-алам»: «Тархан Каган і є одним із нащадків Анса». – Hudud al-’Ālam. The Regіоns оf the Wоrld. A Persіan Geоgraphy

(372 A.H. – 982 A.D.) / Transl. by V.Mіnоrsky. – Lоndоn: Messrs. Luzac &Cо, 1937. – Р.162. Про свою належність каганському роду стверджував і цар Йосип: «я, Йосип, син царя

Аарона, цар син царя, син з царських синів. Чужинець не може сидіти на престолі моїх

предків, але тільки син сідає на престол свого батька. Такий наш звичай і звичай наших

предків з того самого дня, відколи вони знаходяться на (цій) землі». Див. Коковцов П.К.

Еврейско-хозарская переписка в Х веке. – Л., 1932. – С.97.

Ро з д і л 5

171

19Dunlоp D.M. The Hіstоry оf the Jewіsh Khazars. – Prіncetоn, 1954. – Р.97.

20Ковалевский А.П. Книга Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921–922 гг. – Х., 1956. – С.140-141.

21Hudud al-’Ālam. – Р.163.

22Хвольсон Д. Известия о хозарах, буртасах, болгарах, мадьярах, славянах и руссах Абу-

Али Ахмеда бен Омар ибн Даста. – СПб., 1869. – С.15-18.

23Про це свідчить сам хозарський каган Йосип: Коковцов П.К. Еврейско-хозарская пере-

писка в Х веке. – С.102.

24Константин Багрянородный. Об управлении империей / Пер. под ред. Г.Г.Литаврина,

А.П.Новосельцева. – М., 1991. – С.158-159.

25Bretschneіder E. Medіaeval researches frоm Eastern Asіatіc Sоurces: Fragments tоwards the knоwledge оf geоgraphy and hіstоry оf Central and Western Asіa frоm 13th tо the 17th century. – Lоndоn, 1888. – Vоl.І. – P.297-298.

26Докладніше: Halperіn Ch. The Kіpchak Cоnnectіоn: The Іlkhans, the Mamluks and Ayn Jalut // Bulletіn оf Schооl оf Оrіental and Afrіcan Studіes, Unіversіty оf Lоndоn. – 2000. – Vоl.63. –

№2. – P.229-245.

27Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды / Изд. В.Г.Тизенгаузен. – СПб.,

1884. – Т.І. – С.299.

28Плано Карпини Дж. дель. История монгалов // Путешествие в восточные страны / Пер. с лат. А.И.Малеина, коммент. М.Б.Горнунга. – М., 1997. – С.72.

29Див. докладні відомості про Ногая у витягах з хроніки Рукнеддина Бейбарса: Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Т.І. – С.109-119.

30Bratіanu G.І. Demetrіus prіnceps tartarоrum (ca. 1360–1380) // Revue des Études rоumaіnes. – 1965. – ІX-X. – Р.39-46.

31Плано Карпини Дж. дель. История монгалов. – С.58.

32Рубрук Гильом де. Путешествие в восточные страны // Путешествие в восточные страны / Пер. с лат. А.И.Малеина, коммент. М.Б.Горнунга. – 3-е изд. – М., 1997. – С.106. Про це ж повідомляли пізніші хроністи з мамлюцького Єгипту. – Див.: Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Т.І. – С.231, 234, 241, 436. Цікаво, що пам’ять про це збереглася в давніх билинах, наприклад про Щелкана Дюденьєвича.

33Плано Карпини Дж. дель. История монгалов. – С.74.

34ПСРЛ. – Т.ІІ. – Ст.897.

35Абу-л-Гачи Бахадур Хан. Родословная история о татарах: В 2 т. – СПб., 1871. – С.173.

172	Ро з д і л 5

Розділ 6. Політикоадміністративний устрій Запорозької Cічі (ХVI–ХVIІІ ст.)

174	Ро з д і л 6

Адміністративно-судові інституції, які витвори-

лися й функціонували в Запорожжі, не лише були генетичними послідовниками давньо-

руської звичаєво-правової культури, а й увібрали в себе загальноукраїнські устроєві моделі й правові норми. Як зазначав

М.С.Грушевський, «козаччина не перейняла з тих [княжих] часів

готових організованих форм самоуправи, бо вони вигасли в руїнах східно-української дезорганізації переходових століть… Сі [козацькі] організаційні форми відроджувалися з тих основних клітин громадського ладу [України], які зціліли в сім часі упадку, й виростали з них поволі особливо на запорожськім Низу»1.

Теоретичну основу побутування курінно-кошової системи в

Запорозькій Січі становили віковічні традиції й звичаї українського народу. Як зазначав Д.І.Яворницький: «В основі всієї козацької

громади був звичай: згідно звичаю вони [козаки] не допускали

вСіч жінок, згідно звичаю чинили суд і розправу, згідно звичаю ділилися на курені і паланки, згідно звичаю збиралися у відомий час на спільні ради»2.

Упочатковий період історії українського козацтва на етапі

створення ранніх протосічей та куренів козаки, спираючись на свій попередній досвід, структурували владну ієрархію Запорозьких Вольностей, встановлювали певні норми суспільного співжиття, виробляли відповідний обставинам правовий світогляд, чинили часом відмінне в конкретних виявах, але загалом тотожне

вйого основних рисах судочинство. Це передусім було зумовлено спільністю рис правових звичаїв і самоврядування на тогочасних

українських землях (Волинь, Берестейщина, Київщина, Поділля, Пінщина), населення яких стало головним джерелом формування

низових козацьких осередків. Документальні матеріали ХVІ–ХVІІ ст. свідчать про високий рівень правової свідомості не лише зем’ян

і бояр (останні вважаються основним джерелом формування козацтва у ХVІ ст.), а й українських селян. Усі вони в докозацькому своєму житті брали активну участь в органах громадського самоврядування, вічових і копних зборах, розв’язували різноманітні

майнові конфлікти, розслідували цивільно-кримінальні справи, використовуючи при цьому як предковічні звичаї, так і державне

Ро з д і л 6

175

законодавство (судебники, статути, магдебурзьке право)3. І навіть за умов доміну-

вання останнього, зокрема й наприкінці ХVІ ст. (за чинного Третього Литовського

Статуту 1588 р.), самоврядні територіальні громади (підконтрольних польській адмі-

ністрації українських земель) збиралися на велелюдні віча-копи не згідно статутових артикулів, а «згідно давнього звичаю»4. Тому в умовах запорозької вольниці козацькі

товариства мали чи не ідеальні умови для правотворчості з метою регулювання усіх

сторін суспільного життя козацької громади та її зовнішніх зносин. Саме на цьому

аспекті наголошувала більшість дослідників (починаючи з XІX ст.), які підкреслювали,

що козацька адміністрація й судочинство витворилися: «самим життям, природними потребами самого народу, без будь-яких штучних… регламентацій»5.

1.Становлення Запорозької Січі та її політико-адміністративного устрою

Політико-адміністративний устрій Запорозької Січі сформувався еволюційним шляхом і був наслідком освоєння українськими козаками території Запорозьких Вольностей. Козацька колонізація Запорожжя в історичних джерелах

пов’язана фактично з найраннішими згадками про козацтво на українських землях.

Перші свідчення про козаків Поділля та Київщини припадають на рубіж 80-90-х років XV ст., а під 1499 р. вже згадуються козаки, які ходили Дніпром на промисли «до Черкас і далі»6. Ось ці перші зафіксовані документально козаки-провідники та козакиуходники, вихідці переважно з міст і волостей України, які спочатку на сезон, а згодом й на довше поселялися за порогами Дніпра і були прообразом пізніше зафіксованих

джерелами «запорозьких» козаків.

Уходництво в таких віддалених від південних українських замків (а значить, не-

достатньо захищених) місцях становило велику небезпеку з боку турецько-татарських військ. Тому українські козаки створювали відповідні військові корпорації з чітким підпорядкуванням своїй старшині та навіть під час господарських робіт носили зброю. Як писав посол австрійського імператора Еріх Лясота, який у 90-х роках XVІ ст. подо-

рожував козацькою Україною, що кожен там, «їдучи в поле, вішає на плече рушницю, а до боку – і шаблю чи тесак: татари нападають дуже часто і спокою від них майже

ніколи немає»7.

Постійна загроза татарських вторгнень спонукала запорозьких козаків до

об’єднання у ватаги, громади і товариства. Ними будувались укріплені поселення, городки і невеликі протосічі, перебуваючи в яких, можна було б відбивати османські напади та контролювати освоєні території. У 20-х роках XVІ ст. такі поселення

були засновані аж поблизу татарських кочовищ, з приводу чого кримський хан Сагіб-

Ґерей скаржився в 1527 р. литовському урядові8. В 40-х роках вже старшина чер-

каських козаків-уходників скаржилася великому князю литовському на намісника А.Пронського з приводу заборони їм будувати подібні городці в пониззі Дніпра на річках Орелі й Тясминах9. А на початку 50-х років XVІ ст. у районі Дніпровських порогів та островів згадувалося понад 30 уходів і станів, які контролювалися черкаським старостою. Серед них, безперечно, були освоєні українськими козаками землі та, зо-

176	Ро з д і л 6

крема, угіддя («уход на Ревучому», «Вольнеч а Ненаситець», «уход Бозавлук», «уход Томах[к]овка», «уход на Тавані» та ін.)10. Причому термін «стан», який у цей період

все ширше вживався для означення поселень, передбачав (на відміну від уходу) не сезонне, а постійне перебування козацьких корпорацій у даному регіоні.

Про те, що очолювані отаманами козацькі ватаги в другій половині XVІ ст. вже постійно контролювали територію Запорожжя, залишаючи в уходах і станах певні за-

логи, свідчив і сучасник – польський історіограф Мартин Бєльський (бл. 1495–1575).

Він, зокрема, писав, що козаки «на Низу спільно займаються ловлею риби, там же її на

сонці без солі сушать і тим літо там живуть, а на зиму до міст близьких розходяться,

яко до Києва, Черкас та інших, човни свої на острові у безпечному місці на Дніпрі, де,

поховавши і декілька сот чоловік там залишивши на кореню (прообраз подальших козацьких куренів. – Авт.), як вони кажуть, при стрільбі, бо мають і гармати свої, яких на турецьких замках набрали і в татар відняли»11. Проте час, коли окремі козацькі

городці та невеличкі протосічі, які, проіснувавши понад сто років у розрізненому вигляді, об’єднались у велику централізовану Запорозьку Січ, із прийнятною точністю

дослідникам визначити ще не вдалося.

Славетну Хортицьку твердиню наявні документальні матеріали ще не називають Запорозькою Січчю, а фіксують на Хортиці в середині 50-х років XVІ ст. лише «городок», або «замок». Крім того, як показують дослідження Ш.Лемерес’є-Келькеже, основані на оттоманських архівах, у війську засновника Хортицького замку Дмитра Вишневецького навіть «козаки» майже не згадуються, а про «січовиків» годі й казати. Хоча ті ж джерела в інших випадках неодноразово згадують «польських», «москов-

ських» і «руських» (українських) «козаків»12.

Зазначимо також, що жодне з відомих нині джерел у середині 50-х років XVІ ст. не лише прямо не згадує «Січ», а й не дає можливості помітити на Хортиці відповідних владно-адміністративних інститутів ні коша, ні кошових отаманів, ні традицій демократичного вибору останніх. Натомість же Д.Вишневецький у документах охарактеризований як одноособовий володар, а не обраний січовиками поводир. Та й сам польський король Сигізмунд ІІ Август (1548–1572) в одному зі своїх листів до

Д.Вишневецького (який Д.І.Яворницький датував весною-літом 1557 р.) підкреслював ще й певну антикозацьку спрямованість збудованого на Хортиці замку: «Для утримування лихих людей… не допускаючи козаків робити зачіпки чабанам та шкодити улусам турецького царя»13. Тож, у світлі наведених аргументів, наші уявлення про

владно-інституційну модель у тогочасному «Хортицькому замку» Д.Вишневецького є досить умовними та загальними.

Натомість детальний аналіз джерел свідчить, що все ж першою більш-менш достовірно зафіксованою документальними матеріалами військово-політичною ор-

ганізацією козаків за порогами була наступна після Хортиці Томаківська Січ. Вона існувала на однойменному острові, який у давнину ще називали Бучки, Буцький, Дніпровський і Городище. Вигідне розташування Томаківки та розгалужена сітка водних

перешкод робили острів зручним пунктом для укриття козаків і створення на ньому Січі. І дійсно, за твердженням М.Бєльського, запорожці протягом тривалого часу ви-

користовували острів, «званий Томаківка, на якому здавна низові козаки мешкають,

якож їм стоїть за найміцніший замок»14.

Ро з д і л 6

177

Нинішній стан джерельної бази не дає можливості достеменно точно визначити час заснування єдиної військово-політичної організації українського козацтва – Запорозької Січі (на Томаківці). Хоча загальний аналіз побічних відомостей свідчить, що в першій половині XVІ ст. українське козацтво Запорожжя ще не згуртувалося навколо свого головного адміністративного центру – Січі. Оскільки ще пропозиція черкаського старости Євстафія Дашковича (1514–1535 рр.) на Піотрковському сеймі 1533 р. про доцільність будівництва фортеці на одному з дніпровських островів із залогою 2000 козаків хоча й отримала схвалення, але, як писав М.Бєльський, «з неї нічого не вийшло». Не зафіксувало Запорозьку Січ жодне з відомих джерел і в 50-х роках XVІ ст. Так, ревізори Черкаського староства, які на початку 50-х років XVІ ст. описували землі

Запорожжя, жодним словом не обмовилися про конкретний більш-менш укріплений козацький форпост. Хоча в своїх описах вони під 1552 р. згадували «територію за порогами» і, зокрема, «уход Томаховку»15. Не помітити укріплень Січі з розгалуженою мережею господарства (оранка, борті, човни і т.п.) вони просто не могли. Певно, в той час у названому регіоні дійсно були лише розрізнені «уходи» та городці.

Подальше будівництво замку Д.Вишневецького на о. Мала Хортиця в середині 50-х років XVІ ст. та його розгром влітку 1557 р. теж не дають підстав для твердження про існування великої організації козаків на сусідньому острові Томаківка, який був розташований південніше (на 50 км) і про який французький інженер Гійом-Левассер де Боплан (бл. 1600–1673) писав, що з нього «видно увесь Дніпро від Хортиці аж до Тавані»16. А якщо це так, то й острів Томаківка з Січчю не міг би залишитися непоміченим з Хортиці.

Відсутні відомості про утворення та існування великої Січі на Запорожжі і в наступне десятиліття. Немає таких свідчень ні в джерелах, пов’язаних з останніми роками життя та діяльності Д.Вишневецького (початок 60-х років), ні в листі польського короля Сигізмунда ІІ Августа, спеціально адресованому запорожцям (кінець 60-х років). В останньому, зокрема, король писав: «Козакам – тим, які… з’їхавшись, на Низу, на Дніпрі, в полі й на інших уходах перемешкують свавільно живучи» аби вони «з поля, з Низу й зі всіх уходів, до замків й міст наших вийшли» (1568 р.)17. Тобто неодноразово підкреслюється розпорошеність поселень запорожців, окремі корпорації яких, очевидно, розрізнено контролювали різні регіони Запорожжя.

Характер документальних свідчень залишається незмінним практично до другої половини 70-х років XVІ ст., коли Стефан Баторій (з 1576 р. польський король) почав проводити жорстку політику з підпорядкування Запорожжя. Передбачалося витіснити козаків із цього регіону, частину з них взяти на королівську службу, а найнепокірніших знищити. Своїм універсалом від 4 квітня 1578 р. Баторій зобов’язав усіх без винятку прикордонних старост допомагати київському воєводі князю К.Острозькому (бл. 1526–1608) виганяти козаків «з Дніпра» (наголосимо: не з Січі) і «на горло карати». Паралельно вводилися санкції на торгівлю з козаками боєприпасами, харчами та заборонялося запорожців «у себе приховувати». До цієї кампанії передбачалося

залучити і турецько-татарські війська. Причому в листах останнім Баторій сповіщав, що труднощі у боротьбі із запорожцями ще й у тому, що Польща не має в даному регіоні фортець (про велику укріплену козацьку Січ теж не згадувалося)18.

178	Ро з д і л 6

Заходи князя К.Острозького та похід любельського воєводи Яна Тарла (1578 р.) проти запорожців не дали бажаних результатів. «Ускромить низовці» так і не вдалося19. Труднощі боротьби з підпорядкування українських козаків визнавав згодом

ісам польський король. У 1579 р. на слова татарського посла, який «на низовців [запорожців] скаржився, просячи аби їм король заборонив шкоди чинити», останній відповідав, що «то люди свавільні і карати їх важко»20. Але все ж польський король «Стефан хотів їх (козаків. – Авт.) зовсім вигубити»21. Проте названі воєнні дії проти запорожців були малоефективними передусім через розпорошеність козаків на великому просторі Дніпра та відсутність єдиного центру – Січі, здобути яку Польща в цей час усе ж мала достатньо сил (оскільки вже в 1579 р. Баторій оголосив війну

Російській державі, а польська армія захопила ряд російських міст). З іншого боку, Баторій міг піти і на компроміс з козаками, щоб використати укріплену фортецю на Дніпрі в інтересах Речі Посполитої (оскільки восени 1578 р. він і так збільшив козацький реєстр до 600 осіб)22.

Ів другій половині 70-х років XVІ ст. на Запорожжі не було великої Січі. Козаки в даний період переважно розселялися по уходах, городцях, невеличких протосічах і не були ще згуртовані в єдину організацію. Саме такий стан речей був зафіксований у Хроніці Бєльського, який радив королю взяти запорожців на службу, «а щоб було плачено їм і нехай би там, на Дніпрі, мешкали… по островах, яких там є кілька, а так міцно укріплених і де яких осяде кілька або кільканадцять сот чоловік, аби навіть військо прийшло, нічого їм там не вчинять»23. Наведені відомості в Хроніці містяться між подіями 1574 і 1575 р. Тобто і в цей період Січ не згадується, а описується кілька укріплених островів. Далі Бєльський їх визначає так: «Острів один, який звуть Кохане, між порогами, 40 миль від Києва, на кілька миль вздовж, на якому чуючи козаків, татари не так легко до нас переправляються, бо з нього кременецький і кучманський броди можуть їм закрити»24. «Інший острів неподалік, – зазначається в Хроніці, – званий Хорчика (Хортиця. – Авт.), на якому Вишневецький перед тим мешкав»25. І, нарешті, третім Бєльський називає Томаківку, на якому «низові козаки мешкають, якож їм стоїть за найміцніший замок»26.

Отже, можна констатувати, що в середині 70-х років XVІ ст. джерела ще не вирізняли однієї великої Січі, а фіксують наявність кількох островів, на яких мешкали козаки. Не згадується і сам термін «кіш» щодо поселень козаків. Хоча тому ж Бєльському цей термін (під ним розумівся укріплений табір) був добре відомий і він його неодноразово використовує у своїй Хроніці27.

Невідомий хроністу був і гетьман чи кошовий отаман Запорозької Січі. Хоч автор Хроніки посаду отамана в середовищі запорожців фіксує, коли пише про доцільність взяти козаків на оплачувану службу, щоб вони «гетьмана від короля мали, а сотники

іотамани (batamanі) аби присягали»28. Численність отаманів свідчила або про деяку кількість Кошів з відповідними кошовими, або ж про курінних отаманів – керівників розпорошених по різних островах Запорожжя куренів, що є більш вірогідним.

У конкретно-історичній частині Хроніки теж відсутній термін «кошовий отаман», хоча Бєльський і описує діяльність деяких козацьких ватажків і старшини. Так, під 1575 р. він змальовує жорстокий похід козаків на татар «з вождем своїм Богданком»29.

Ро з д і л 6

179

У 1577 р. у боротьбі за молдавський господарський стіл на боці І.Підкови воювали козаки, «над якими гетьманом був Шах»30 та ін.

Першу більш-менш достовірну характеристику централізованої Запорозької (Томасівської) Січі з січовими укріпленнями і козацькою радою маємо лише для початку 80-х років XVІ ст. Вон подається польським істориком Бартошем Папроцьким (бл. 1543–1614), який описав поїздку на Запорожжя польського шляхтича Самуїла Зборовського. Останній після зустрічі з послами «від низових козаків, які запорозькими молодцями звуться», прибув на початку 80-х років XVІ ст. на південь України, «до Канева з почтом немалим слуг своїх і гайдуків й став на ріці Дніпрі»31. Далі «знову молодці-запорожці, бачачи його, послали до нього послів»32, які, вступивши знову в

переговори, «радили йому аби їхав до війська» – найвірогідніше в Січ33.

Як бачимо, Запорозька Січ першої половини 80-х років XVІ ст. контролювала значну територію від Низу до Надпорожжя та південних українських замків – Канева

іЧеркас, а січовики вільно пересувалися в даній місцевості, вступаючи в переговори з королівськими посланцями. Цікаво зазначити, що урядовці Речі Посполитої в даний період поважно ставилися до представників Січі. Той же Зборовський неодноразово посилав січовикам упоминки/подарунки і гроші. А козаки своєю чергою більш-менш вільно почувалися у відносинах зі старостами південноукраїнських замків і навіть дозволяли собі «нехтувати обіцянками старости пограничного, який їх відмовляв від служби Зборовському, до себе намовляв, великі ласки від себе самого і короля їм обіцяв»34.

Уподальшій подорожі шлях Зборовського пролягав «до порогів, де рицарілюди мешкають, там є місце на Дніпрі, – як сповіщає польський шляхтич, – важке для просування, бо ті пороги з великих скал, через які вода яко куди з високих гребель спадає і там не може ніхто проїхати, крім козаків»35. У районі порогів польський загін натрапив на передову козацьку заставу, яка контролювала віддалені підступи до Січі. «Там же з Яволжаного [Таволжанського] урочища хотіли йому [Зборовському] дати козаки битву, коли… побачили при ньому гайдуків; розсудили то собі… ніби їх з направи королівської хотів вигубити». Проте, з’ясувавши, що поляки їдуть у Січ «на завдання послів… направили 80 козаків, які його [Зборовського] перепровадили через пороги, яких є там 12»36. Спускаючись далі по Дніпру, Зборовський оповідав, що «там недалеко є замок Хортиця (курсив наш. – Авт.), який був Вишневецький поставив». Зазначимо цікаву обставину: шляхтич сповіщав про замок, як про наявне укріплення. Можливо, останній на початку 80-х років XVІ ст. був не зруйнований або не повністю зруйнований. Далі в Хроніці зазначалося: «Виїхавши з Хортиці замку (зауважимо: не з Січі. – Авт.), на якому мали ночівлю, там доїхав до козаків і послів»37. Це місце перепочинку між Хортицею і Томаківкою було останнім перед в’їздом у Січ. Далі «Зборовський їхав з ними на місце те, де мешкання своє мали; те урочище зветься Томаківський Острів, який є так широкий, що може на ньому сховатись 20 000 людей

іконей немало; при тому острові є озеро рибне, там скоро висадились»38. Тож найраніша з відомих Запорозька (Томаківська) Січ, як бачимо, розташовувалася не на острові в традиційному значенні цього слова, який був посеред Дніпра чи іншої річки. Термін «острів» у цьому разі вживався в значенні підвищеної частини землі поміж

180	Ро з д і л 6