Католицизм і православ'я

Християнство внутрішньо неоднорідне і у ньому виділяються три головні течії ― католицизм, православ'я та протестантизм, кожна з яких відображає світогляд різних прошарків суспільства: католицизм ― духовенства, православ'я ― державної бюрократії, протестантизм ― буржуазії.

Основу суспільної моделі сучасного Заходу заклав католицизм, який утверджував вищість релігійної влади над світською (на сучасному етапі незалежність від неї), що дозволило церкві не перетворитись на маріонетку сильних світу цього і забезпечило її можливостями корегуючого впливу на них. Як наслідок, католицька церква виявилась досить успішним миротворцем при погамуванні внутрішньоєвропейських конфліктів і одним з найвдаліших організаторів спільних дій католиків на світовій арені (Хрестові походи, реконкіста, Великі географічні відкриття), що, фактично, забезпечило формування європейської цивілізаційної єдності.

У стосунках влади і населення, католицька церква діяла, як правило в якості захисника скривджених і знедолених від можливого свавілля тих, хто наділений правом вирішувати долі людей, послаблюючи таким чином вплив своїх конкурентів на суспільство і завойовуючи щоразу більшу прихильність простих людей. Паралельно подібними діями церква перешкоджала надмірному зосередженню влади в одних руках, чим фактично, запобігала формуванню необмеженої деспотичної влади світських правителів. Захищаючи соціально слабких, церква завжди діяла в якості своєрідної профспілки, а критикуючи владу – як “вічна опозиція”, яка раніше від інших виявляла суспільні вади, що потребують усунення.

У православному світі, церква виявилась підпорядкована світській владі, що відіграло негативну роль в її історії та долі східнохристиянських народів. Фактично, православна церква стала слухняним знаряддям в руках часто корисливих, непереобтяжених моральними чеснотами і нестриманих у своїй жадобі панування можновладців, освячуючи загарбницькі війни (у тому числі проти інших православних народів), підтримуючи використання православного населення в якості “гарматного м’яса” чи дармової робочої сили, схвалюючи обмеження прав та свобод людей і навіть благословляла правління тиранів(Івана Грозного, Йосипа Сталіна), язичників(ханів Золотої Орди) і войовничих безбожників(комуністів у XXст.) Тому, як наслідок, така суспільна модель породила відчуженість між владою і населенням та між самими православними народами.

Православна(вона ж візантійська) модель суспільства так і не змогла сформувати єдину православну цивілізацію. Замість неї повстав простір тліючих соціальних і міжнаціональних конфліктів, які періодично вибухають і в якому панують різноманітні психокомплекси від манії власної(національної, державної) величі(або як варіант вибраності) до меншовартості, від фанатичного слідування абстрактним і відірваним від життя ідеям до нігілізму і безнадії, від безпорадної інтелігентності до афективної агресивності, від інфантилізму(дитячкуватості, незрілості та пов’язаного з цим невміння жити і діяти у великому соціальному середовищі) до волюнтаризму, від маніакального педантизму до тотальної необов’язковості тощо.

У той же час, більша інтровертність православ’я на внутрішній духовний світ, а можливо і більш складна історична доля православних народів призвели до появи тут більшої кількості святих ніж в екстравертованому католицизмі, який у свою чергу, також не був позбавлений вад, таких як фарисейство, інквізиторство, догматизм, нетерпимість до інакодумства та ін.