Розвиток соціологічної думки в Росії

Східна околиця Європи, де формувався російський етнос, тривалий час залишалась на периферії цивілізаційного і культурного життя, через що процеси розбудови власного суспільства розпочались дещо пізніше ніж в інших частинах Європи. Зародившись, молоде енергійне суспільство, що прагнуло самоствердження, опинилось під могутніми впливами абсолютно різних стихій: Сходу, що не любить змін, нівелює людську особистість, централізує суспільне життя і Заходу, націленого на безперервні перетворення, збільшення рівнів індивідуальної свободи, децентралізацію і контрольованість влади .

За умов відсутності значного власного державотворчого досвіду, російський соціум гостро відчував потребу у зовнішніх запозиченнях, які черпав то на Сході, то на Заході, що породжувало схильність до крайнощів: від некритичного схиляння перед усім іноземним до ксенофобії, від православного фундаменталізму до войовничого атеїзму, від волюнтаризму нічим необмеженої влади до хаосу кривавого бунтарства, від періоду сонного інфантилізму до непримиренного радикалізму, що сформувало своєрідний пульсуючий ритм життя. Таке життя з одного боку увібрало в себе елементи Сходу і Заходу, а з іншого контрастувало як зі спокоєм, умиротвореністю, застиглістю одного, так і з еволюційними поступальними перетвореннями іншого. Характерним стало суперечливе поєднання у світогляді суспільства і мислителів протилежних установок: закомплексованості перед передовими націями і спрага великодержавної величі. Страх відкритих контактів з більш досконалими суспільствами пробуджувало настороженість і недовірливість, формуючи в уявленні людей їх демонізований образ і породжуючи прагнення максимально ізолюватись від „тлєтворних” зовнішніх впливів. Саме для захисту від часто надуманих небезпек розроблялись різноманітні доктрини розбудови власного суспільства. Зокрема, ще у ХVІ ст. інок Філофей став автором концепції „Москва – третій Рим”, в якій обґрунтовувалась месіанськість Московської держави, як сакральної держави правдивого християнства (православ’я), яка має взяти на себе роль головного будівника “Царства Божого на Землі”, що у свою чергу, формувало у людей благоговіння перед владою, навіть якщо вона набирала форм жорстокої тиранії. У ХХ ст. Москва з форпосту православ’я трансформувалась у столицю «найсправедливішого» суспільного ладу усіх трудящих – соціалізму.

Спроба прискореного подолання відсталості країни і переорієнтація зі Сходу на Захід, здійснена Петром І на початку ХVIIІ ст. деспотичними східними методами, породила суперечливі соціальні процеси. З одного боку, вже на початку ХІХ ст. був сформований значний європеїзований, освічений прошарок суспільства(який, доречі, згодом і став творцем самобутньої російської культури, якою гордяться росіяни), проте з іншого – абсолютна більшість населення продовжувала перебувати в умовах, які мало чим змінились від золотоординських часів. Паралельне існування надто відмінних способів життя спричинило світоглядну розколотість російського суспільства, що відобразилось у пануючих соціальних ідеях. Одні мислителі зосереджували увагу на самобутності російського суспільства, а інші розглядали Росію в контексті розвитку всієї Європейської цивілізації, обґрунтовуючи при цьому, що Росія дещо пізніше, ніж інші країни Європи стала на шлях розвитку і тому має вчитись у Заходу та змушена пройти такий самий історичний шлях. Ці дві групи мислителів сформували відповідно слов’янофілів і західників.

В основі слов’янофільства лежить протиставлення західного і слов’янського світів, західного розуму і слов’янської емоційної природи. На думку слов’янофілів, емоції є первинними щодо волі і розуму, які лише зреалізовують наші прагнення, породженні любов’ю, симпатією, приязню, тому емоційним слов’янам та їх найбільшій державі Росії належить особлива, ключова роль в історії людства. Слов’янофіли обґрунтовували, що самобутність Росії проявляється у селянській общині, монархічності, культурній своєрідності, православ’ї.

Слов’янофільство досить потужно проявило себе у релігійно-філософських концепціях М. Бердяєва, В.Соловйова, П.Флоренського, Л.Карсавіна. Зокрема, Лев Карсавін(1882-1952) обґрунтовував, що категорії прогрес і регрес відносні і якщо в одній системі цінностей щось буде виглядати як прогрес, то іншій – як регрес, тому найоб’єктивніша оцінка – морально-релігійна. Володимир Соловйов(1853-1900) протиставляв Захід та Ісламський світ, синтезувати які має православна Росія, чиє покликання полягає в очоленні людства у поступі єднання людства і Бога. Киянин Микола Бердяєв(1874-1948) стверджував, що смисл історії полягає у розкритті добра і зла, тому наприкінці має проявитись максимальне добро і найпідступніше зло, а кульмінацією має бути перехід у нову реальність, яка існуватиме за межами часу.

Представники географічної школи часто ідеологічно виправдовували експансіонізм Москви, щодо інших народів. Даний напрямок розвивали М.Мєчніков, В.Ключевський, Б.Чичерін. У ХХ ст. географічна школа одержує свій розвиток у євразійстві, розробленого Левом Гумільовим. На сучасному етапі серед ідеологів євразійства виділяється Олександр Дугін, що викриває наступ на Традицію, яка на його думку, співзвучна Вічності і силам Світла, темних сил модернізму, лібералізму, глобалізації, носієм яких виступає атлантизм(західництво), яким має дати відсіч у майбутній вирішальній битві союз локальних імперій(російської, китайської, ісламської тощо)

Яскравою особливістю російських соціологічних ідей є глибоке і багатопланове обґрунтування національної ідеї, які при різних підходах (православноцентричних, слов’янофільських, євразійських, марксистських) відстоювали окремішність та своєрідність Росії, як окремої цивілізації.