goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

раїнського народу, а й національних меншостей, які живуть на Ук раїні»117. Тому Центральна Рада визнала за потрібне твердо і рішу че вказати Тимчасовому уряду, що його «Інструкція» суперечить угоді 3 липня, перешкоджає справжній роботі з організації краю і що необхідно в найкоротший час провести в життя ті норми взає мин між Тимчасовим урядом і Генеральним Секретаріатом, які ви пливають з попередніх домовленостей. У другій частині резолюції визначалися першочергові заходи, спрямовані на найшвидше встановлення доброго ладу, закріплення і поглиблення здобутків революції в Україні. Серед них — підготовка до скликання Уста новчих зборів України і Всеросійських Установчих зборів, а також об’єднання людності всієї України навколо Центральної Ради.

Таким чином, не відкидаючи інструкцію, Центральна Рада фактично брала її до відома, оскільки та ставила проблему розбу дови автономної України на правний шлях, легалізовуючи Цент ральну Раду та її Генеральний Секретаріат. Лідери Української революції, усвідомлюючи небезпеку відкритої конфронтації з ро сійським урядом, прагнули використати навіть цю дуже куцу в уря довому обрамленні автономію в інтересах національно визволь ної боротьби українського народу.

Цікаву думку, на наш погляд, висловив з цього приводу відо мий український діяч Євген Чикаленко. В листі до П.Стебниць кого, датованому 7 серпня 1917 р., він писав: «Я б згодився і на три губернії, а не то що на п’ять, бо згодом Українська автономія пошириться до своїх етнографічних границь, в цьому не може бути сумнівів, і тільки такі великі міста, як Одеса, Миколаїв, Севасто поль, Ростов схотять бути вільними Гамбургами, залежними тіль ки від центрального парламенту. Я б тепер хапався за хвостик, щоб заснувать центр, а периферії самі приєднаються»118.

Того ж дня, 9 серпня, Центральна Рада розглянула також пи тання про Українські Установчі Збори. Після його обговорення було ухвалено: «Стоячи на становищі нічим не обмеженого само визначення націй, вважаючи, що тільки само населення України може рішати про політичний лад України та про її відношення до Росії, Українська Центральна рада вважає необхідним скликати якнайскоріше Установчі збори етнографічної України»119. По суті, це можна розцінювати як своєрідну відмову виконувати урядову «Інструкцію», рішимість активізувати державотворчий процес, залучивши з цією метою населення всіх етнічно українських те риторій.

161

І. Гошуляк

Івсе ж розглянуте рішення російського уряду завдало великої шкоди розвитку українського визвольного руху, процесу націо нального державотворення, загальмувавши темпи впроваджен ня реального автономного устрою, а також значно звузивши його територіальні масштаби. Та зупинити цей процес, у тому числі

йоб’єднавчий рух в Україні, воно було не в силі. Більше того, про ти «Інструкції» незабаром піднялася широка хвиля народного обурення, і, насамперед, саме через здійснений російським урядом штучний розподіл українських земель. З огляду на важливість цього питання про це спеціально йтиметься в наступному окремо му розділі.

Як уже відзначалося, Центральна Рада, дбаючи про об’єднання під своїм керівництвом українських земель, що входили до складу Росії, водночас не залишалася байдужою до долі західних україн ців. Це засвідчили вже рішення Всеукраїнського національного конгресу, а також інші документи. Зокрема, в доповідній записці делегації Центральної Ради до Тимчасового уряду з питань авто номії України від 30 травня однією з перших містилася вимога негайного принципового вирішення питання про участь в міжна родній мирній конференції представників українського народу, оскільки «така участь вимагає негайно вжити підготовчих прак тичних кроків щодо закордонної України»120. Російський уряд, як відомо, відреагував на неї негативно.

Безперечний інтерес у цьому зв’язку викликає ставлення за хідноукраїнської суспільно політичної думки до подій у Великій Україні, її погляди на завдання й перспективи вирішення укра їнського питання.

Ще в травні 1917 р. Українська парламентська репрезентація ухвалила резолюцію в справі російської України, в якій, між іншим, зазначалося: «Почуваючи свою національну єдність з Укра їнцями Росії, Українська Парламентська Репрезентація пересилає найвищій національній власті російської України, Українській Центральній Раді в старинній столиці і серці України, славетнім Київі, братерський привіт українського народу Австрії і висловлює своє глибоке переконання, що ціла українська нація, ступивши раз на певний шлях національного визволення, спільними сила ми всіх своїх частин осягне загальноукраїнський ідеал повного національного самоозначення»121. Як бачимо, вже в цьому першому документі західноукраїнські діячі досить чітко продемонструва ли своє державно соборницьке мислення.

162

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Позиція їх стосовно вирішення українського питання в цілому набула детального вираження в державно правному застереженні українських послів щодо Галицько Володимирського королівства, оголошеному Є.Петрушевичем в палаті Послів австрійського пар ламенту 30 травня 1917 р. В ньому зазначалося, що нинішній ко ронний край Галичина, офіційно названий Королівством Галичини і Володимирії з Великим Князівством Краківським і Князівствами Освенцімом і Затором, є штучно створеною, з порушенням істо ричних і національних прав українського народу територіальною одиницею. На підставі цього його заступники вимагали від авст рійських властей повернути українським землям колишнього Ко ролівства Галичини і Володимирії окремий державно правовий статус у рамках загальнодержавної організації та у жодному разі не злучати їх з польськими землями в одну державну цілість, на діляючи її окремою автономією122.

Далі в застереженні наголошувалося, що Холмщина, Підляш шя й Волинь також є українськими і ніколи в майбутньому не по винні об’єднуватися з польськими землями. «Тому заступники українського народу підносять своє застереженє проти того, щоби навіть найменша частина сих українських земель коли небудь бу ла прилучена до маючого постати Королівства Польщі, а кожду спробу в тім напрямі вважають перед усім культурним світом та перед історією за акт насильства на живім тілі українського на роду, як нарушенє його історичних прав і як наругу над принци пом самоозначення народів»123. У третьому, заключному пункті застереження висловлювалося найсердечніше привітання визволь ній боротьбі за досягнення державного самовизначення українців в Росії і заявлялося про те, що заступники українців в Австрії не залишать боротьби доти, доки велика українська нація на своїй національній території не здобуде найповніших своїх прав.

Західноукраїнські громадсько політичні діячі прагнули вико ристати кожну сприятливу нагоду з метою оголошення своїх полі тичних вимог в оборону прав українського народу. В умовах війни, по суті, єдиною трибуною для цього залишався австрійський парла мент. Українські посли активно використовували цю високу трибу ну. Так, на засіданні палати Послів у червні 1917 р. під час обговорен ня програми діяльності уряду К.Мартінца з промовами виступили Ю.Романчук, Є.Петрушевич, М.Василько, К.Трильовський.

Ю.Романчук, висвітливши становище українців в Габсбурзькій імперії, вказав на необхідність перебудови останньої на основі

163

І. Гошуляк

національно територіальної автономії за повного забезпечення прав меншості. «Українські посли, — підкреслив промовець, — мусять тепер супроти цілого світа заявити, що українці в Австрії тво рять з Українцями на Угорщині, в Росії і в Америці національну єдність, а кожна часть мусить у своїй области, без шкоди для спов нювання обов’язків супроти своєї держави, стреміти до спільно го національного розвитку.

Українці в Галичині домагаються з’єднання східної Галичини з північно східною частю Буковини в окрему провінцію з влас ною автономією, а вразі якої небудь переміни цілої монархії — прилучення української північно східної частини Угорщини до провінції»124.

Є.Петрушевич підтвердив прагнення українців Галичини бути

вскладі Австрії рівноправними з усіма іншими народами, віль ними громадянами держави, господарями на власній землі. «Коли Австрія, — наголосив він, — не хоче їх задержати, то нехай віддасть їх новій, з царських пут висвободженій Україні»125.

Обидва промовці рішуче виступили проти запровадження крайової автономії Галичини, яка, на їх думку, неминуче приве ла б до ще більшого засилля поляків у краї. Буковинський посол М.Василько, висловивши солідарність з позицією галичан, заявив: «Австрійські українці домагаються щоби із всіх українських об ластей монархії утворено нову українську провінцію з повною національною автономією, яка одначе бажає остати в Австрії під панованєм австрійського цісаря»126.

К.Трильовський у своєму виступі 28 червня знову підтвердив, що західні українці домагаються створення з українських областей

вРосії самостійної держави та об’єднання всіх українських провін цій Австрії в один коронний край у складі Австрійської держави127.

Таким чином, виходячи з конкретних реалій життя, лідери західноукраїнського руху фактично обмежувалися вимогами регіональної соборності західноукраїнських земель. Щодо дома гання всеукраїнської соборності, то воно використовувалося, на самперед, як засіб тиску на австрійські власті, щоб примусити їх рахуватися з інтересами своїх українських підданців.

На підтвердження цього пошлемося ще на один виступ голови Української парламентської репрезентації Є.Петрушевича. «Ко ли Австрія хоче залишитися старою Австрією, не хоче провести поділ Галичини, — заявив він 30 червня в імперському парла менті, — тоді український народ мусить вибрати останню надію

164

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

на краще майбутнє в цій державі, а в зв’зку з цим вже сьогодні заявляємо про своє найсвятіше право на об’єднання українських земель в одну українську державу і домагаємось приєднання всіх українських областей Австро Угорської монархії, отже і українсь ких земель Угорщини, до Української держави»128.

Безперечно й те, що в умовах пропольської політики австрійсь ких властей і під впливом революційних подій у Великій Україні

всуспільно політичній думці західних українців дедалі міцнішою ставала течія, яка орієнтувалася саме на всеукраїнську соборність. «В кругах української академічної молоді і серед молодих стар шин та однорічних в рядах австрійської армії, — зазначав з цього приводу К.Левицький, — були і свідомі іредентисти, що ніколи не покидали думки про повну самостійність та соборність всіх ук раїнських земель»129. Цього добивався революційний гурток моло дих старшин австрійської армії (переважно українських Січових стрільців), який в 1917 р. розгорнув активну підпільну пропаган дистську діяльність у Відні. «Доказом таких настроїв серед мо лоді, — писав далі автор, — були також резолюції ухвалювані на численних студентських зборах у Відні в Товаристві «Січ» (зок рема, 3 і 19 червня 1917 р.). В них студентство недвозначно дома галося злуки всіх українських земель Австро Угорщини і Росії

водин державний організм, вимагало від українських послів, щоб вони висловили в австрійському парламенті заяву, в якій недвоз начно було б заявлено, що український народ з обох боків боєвої лінії добивається повної державної незалежності і згідно з ухва лою Українського Національного Конгресу в Києві, злуки всіх ук раїнських земель в одно державне ціле»130.

Важливо пам’ятати, що катастрофічна для багатьох мільйонів українців війна між двома імперіалістичними блоками, жорсто ка антиукраїнська політика останніх, умови військового стану по обидва боки розділяючої один народ лінії фронту — все це роби ло практично неможливими будь які контакти й співпрацю між політичними проводами східних і західних українців. Звичайно, це можна вважати як недоліком, так і однією з причин слабкості всеукраїнського об’єднавчого руху. Однак безперечно, що вони мали об’єктивний характер. Тому навряд чи є справедливим кри тичний закид відомого дослідника на адресу Центральної Ради про те, що вона не приділяла тоді належної уваги розвиткові націо нально визвольного руху на західноукраїнських землях, у тому числі не робила будь яких практично політичних кроків з метою

165

І. Гошуляк

возз’єднання їх у єдиній державі131. Тим більше, що й української держави тоді ще, на жаль, не було, а дуже відносна влада Цент ральної Ради поширювалася менше ніж на п’ять губерній.

Однією з заслуг західноукраїнських політиків було те, що вони незмінно виступали в оборону тих західноукраїнських земель, які до війни належали Російській імперії. 12 вересня 1917 р. Українсь ка парламентська репрезентація ухвалила чергову резолюцію про тесту проти планів передачі цих земель майбутній польській дер жаві. «З огляду на заповіджену Австро Угорщиною і Німеччиною декларацію про незалежність Польщі, утворенє польського прави тельства і знесенє дуалізму обсаджених областей, — зазначалося в ній, — Українська парламентська Репрезентація закладає торже ствений протест проти того, щоб українські части занятих земель, а саме округи Холм, Грубешів, Томашів, далі Полісє, Підляше і Во линь були піддані під власть будучого польського правительства»132.

Під впливом революційних подій в Україні істотних змін зазна ла також позиція Союзу визволення України. 2 травня 1917 р. пре зидія Союзу ухвалила рішення, в якому, гаряче привітавши Цент ральну Раду та Всеукраїнський національний конгрес як виразників волі українського народу, заявила, що подальшу свою діяльність координуватиме з «діяльністю покликаних волею українського народу національних репрезентацій на Україні»133. З того момен ту СВУ зосередив увагу на здійснення агітаційно організаційних завдань серед полонених українців — колишніх вояків російсь кої армії, які перебували в центральних державах.

Члени Союзу ще у травні, як зазначив Грушевський, звертали ся до Центральної Ради, намагаючись встановити стосунки з нею, просили її підтримки. Рада, розглянувши їх прохання на одному з засідань, вирішила «не вступати з «Союзом визволення Украї ни» ні в які відношення»134.

21 серпня голова Центральної Ради виступив на засіданні Малої Ради з позачерговою заявою в справі «Союзу визволення України» у зв’язку з тим, що військове міністерство Тимчасового уряду ого лосило матеріали про його діяльність, в яких згадувалася і Цент ральна Рада. Нагадавши присутнім попереднє рішення, М.Гру шевський ще раз підтвердив, що Центральна Рада не стоїть з СВУ ні в яких зносинах.135.

Таке ставлення до Союзу пояснюється двома причинами. Пер ша випливала з домінуючої тоді у лідерів Української революції теоретичної концепції — автономія і федералізм в національно

166

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

державному будівництві, яка на практиці вилилася у активне по борювання всіх проявів самостійництва, чим, як відомо, «грішили» члени СВУ. А друга пов’язана з військовим станом, характерною для нього шпіономанією, коли будь які контакти могли бути вико ристані російською владою з метою дискредитації, підриву і на віть розгрому українського руху.

Ось що пізніше писав сам Грушевський стосовно цього питання: «Треба сказати, що дійсно доволі неприємну тінь кидали на нашу українську роботу різні підозріливі діячі з «Союза визволення України», такі, як Скоропис Йолтуховський, Степанківський, Залізняк, що після того як український рух набрав розголосу, почали й собі шукати доріг на Україну і старались так чи інакше зв’язатись з Центральною Радою. Мало було відомо про їхню ді яльність, про їхні мотиви, що їх гнали тепер до зв’язку з нами.

...Я спеціально — супроти так добре звісних мені російських інсинуацій — пильно облишав в сій хвилі все, що пахло закордон ними зв’язками, і «Союзом визволення» і всякими такими реча ми»136. Звісно, що за таких підходу й обставин про будь яку спів працю між Центральною Радою і СВУ не могло бути й мови.

Організовуючи боротьбу за досягнення автономії, лідери ук раїнського руху водночас докладали багато зусиль для перетворен ня всієї Росії в федерацію автономних національно територіальних одиниць. Великі надії покладалися при цьому на З’їзд поневоле них народів країни, які стояли на федеративній платформі. Він працював 8–15 вересня 1917 р. в Києві, ухваливши ряд рішень.

Організатори та учасники з’їзду яскраво продемонстрували свою вірність засадам федералізму, а також праву народів на са мовизначення. У резолюції «Про федеративний устрій Російської держави», зокрема, наголошувалося: «З’їзд народів, скликаний Центральною Радою, одноголосно постановив, що Росія повинна бути Федеративною Демократичною Республікою»137.

Резолюція «Про мирну конференцію», зазначивши, що кон ференція повинна проходити під знаком повного права націй на самовизначення, а при окресленні нових державних кордонів, зацікавлені народи не повинні бути розділені або переуступлені по мимо їх волі однією державою іншій, застерігала, щоб в делегацію Росії були включені також представники зацікавлених недержав них народів138.

Крім того, делегати ухвалили спеціальні рішення щодо де яких народів, особливо подбавши при цьому про соборність їхніх

167

І. Гошуляк

земель. Так, в резолюції «Про білорусів» з’їзд визнав потрібним, щоб «Тимчасовий уряд негайно видав декрет про автономію Біло русії в межах Російської демократичної федеративної республіки з неодмінним включенням в автономну Білорусію також всіх за хоплених ворогом міст і областей в етнографічних кордонах роз селення білоруського народу139.

Заслухавши заяву латиських представників про те, що деякі частини Латвії захоплені Німеччиною, уряд якої має намір при лучити їх до свого Прибалтійського краю, з’їзд народів у резо люції «Про Латвію» визнав доцільним звернути увагу Тимчасо вого уряду на потребу негайного видання особливого декрету про об’єднання всіх згаданих частин Латвії та про утворення авто номної латиської демократичної одиниці в складі Російської фе деративної демократичної республіки140.

У резолюції «Про литовську справу», враховуючи те, що Все російський Литовський сейм в Петрограді висловився в червні 1917 р. за утворення суверенної Литовської держави в етнографіч них межах, з’їзд народів постановив звернути увагу Тимчасового уряду на необхідність видання особливого акта, яким признаєть ся право литовського народу на утворення суверенної Литовської держави з російської та прусської частин Литви, а також Сувалксь кої губернії, на яку претендували поляки, з дотриманням прин ципів самовизначення141.

Залишається лише пошкодувати з приводу того, що організа тори з’їзду — українці чи то з надмірної скромності, чи з боязні бути звинуваченими в зловживанні своїм становищем господаря або ж у будь яких проявах сепаратизму, чи, не дай Боже, навіть самостійництва, так небезпечних з погляду правлячої тоді російсь кої демократії для єдиного революційного фронту, не подбали та ким же чином про етнічні українські землі, їх майбутнє об’єднан ня в автономній Україні. Не віриться, що в атмосфері певного тріумфу ідей федералізму та єдності народів, яка панувала на з’їзді, вони просто забули про українські землі, як ті, що були відділені державними кордонами, окуповані центральними державами, так і ті, що були «анексовані» урядовою «Інструкцією». Адже над то актуальним і болісним залишалося це питання для багатьох мільйонів українців, а трибуна з’їзду народів була чудовою наго дою для його оприлюднення й роз’яснення.

Дещо згодом новосформований після кризи, викликаної урядо вою «Інструкцією» та внутрішніми суперечностями в керівництві

168

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Центральної Ради, Генеральний Секретаріат знову продемонстру вав соборницьке мислення українського проводу. «Першою умовою майбутнього державного ладу України, — наголошувалося в його програмній декларації від 29 вересня 1917 р., — має бути об’єднан ня всієї української землі і всього українського народу в одній ав тономній одиниці»142.

Під час обговорення цього важливого акта на Малій Раді всі фракції, окрім кадетів, підтримали його. При цьому лідер україн ських соціалістів революціонерів М.Ковалевський вказав як на позитивні сторони, так і хиби декларації. Зокрема, він закликав Генеральний Секретаріат подбати про те, щоб на міжнародній мир ній конференції не тільки було українське представництво, а й про лунав «голос за об’єднання усіх земель України — за приєднання Волині, Холмщини, Галичини та мадярської України»143.

А.Ніковський від імені соціалістів федералістів висловив особ ливе задоволення з приводу того, що в декларації українського уряду чітко поставлені такі чотири основні принципи політики, як об’єднання всіх українських земель в єдину федеративно ав тономну одиницю, забезпечення прав національних меншостей, делегування представника України на мирову конференцію та ідея проведення Українських Установчих зборів144.

М.Ткаченко, висловлюючи позицію соціал демократів, які та кож схвально оцінили декларацію, водночас зробив окремі заува ження щодо її змісту. «Декларація, — на його думку, — могла би бути в деяких справах більш рішучою. Між іншим, варто було за значити в декларації, що Україна має бути окремою республікою

вРосійській Федерації. Так само виразніше треба було підкрес лити, що всі українські землі повинні бути мировою конферен цією об’єднані в одне ціле»145.

На наш погляд, ці та інші висловлені під час обговорення за уваження й побажання могли суттєво поліпшити зміст програмно го документа уряду, посилити його суспільно політичне значення.

Ужовтні провідні діячі українського руху посилили увагу до проблеми самовизначення українського народу та єдності його земель. Пов’язано це було з рядом причин. Насамперед, з обранням курсу на підготовку і скликання Українських Установчих зборів. По друге, несправедливим ставленням правлячої російської демок ратії до українського питання, явним його ігноруванням нею,

втому числі навіть на міжнародній арені. По третє, новим загост ренням відносин між Центральною Радою і Тимчасовим урядом.

169

І. Гошуляк

Виступаючи 10 жовтня на засіданні Малої Ради під час обго ворення питання про Українську Установчу Раду, М.Порш зазна чив, що коли воля якоїсь нації може бути проігнорована державою, то від проголошеного російською демократією права самовизна чення народів нічого не залишається. В своїх умовах миру, наго лосив промовець, вона «ані словом не згадала ні про Галичину та Буковину, ні про Україну та інші народи, що жиють в Росії»146. Очевидно, що «ті товари, які російська демократія пускає за кор дон, — влучно зауважив Порш, — забороняються в Росії»147. Адже всім народам признається право вирішити свою волю, а в назва ній державі цього права позбавлені.

Така оцінка була викликана тим, що російські правлячі кола відкрито демонстрували своє негативне ставлення до самовизна чення українського народу, підтримували наклепницькі вигадки про агентурний характер українського руху, спровокованого ні бито зовнішніми ворогами Росії. До того ж російська револю ційна демократія, направивши свого делегата на Паризьку конфе ренцію союзних представників, яка мала відбутися в листопаді 1917 р., в даних йому директивах в черговий раз проігнорувала українське питання.

Останнє, до речі, і спонукало М.Ковалевського від імені соціа лістів революціонерів виступити 19 жовтня на засіданні Малої Ради

зпозачерговою заявою в справі миру. В ній говорилося, що оскіль ки відповідальні російські органи вже обговорювали її, а револю ційна російська демократія навіть відрядила свого представника на Паризьку конференцію, то українські есери також порушують цю справу перед Центральною Радою. Російська демократія, нага дував промовець, дуже піклується в наказі, який вона дала своєму представникові, про долю різних країв та народів, а про Україну та її землі — Волинь, Холмщину, Галичину, мадярську Україну, Буковину не згадує нічого148. Після коротких дебатів було вирішено обговорити справу миру на найближчому засіданні Малої Ради, а тим часом доручити її вивчення окремій комісії з представників фракцій.

Отже, боротьба за соборність рідних земель і народу була одним

знайважливіших напрямів діяльності Центральної Ради, всіх українських патріотів з березня по жовтень 1917 року. Долаючи величезні труднощі, їм вдалося добитися значних успіхів на цьому шляху, в тому числі в досягненні автономії України. Світле й святе почуття єдиної української родини поступово зростало і зміцню

170