goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Наприкінці квітня 1917 р. Петроградська Українська Націо нальна Рада, що була в столиці Російської імперії повноважним представником Центральної Ради, подала Тимчасовому уряду пам’ятну записку про обласне Управління в українських губерніях. Це був, по суті, перший офіційний документ, в якому визначалися територіальні межі майбутнього автономного державного утворен ня. Згідно з ним територія, на яку мала поширюватися українська влада, охоплювала Київську, Подільську, Волинську, Полтавську, Чернігівську, Харківську, Херсонську, Катеринославську, при леглі частини Таврійської, Воронезької, Курської і Бессарабської губерній36. У названому документі згадувалася також Кубань, питання про включення якої до складу Української області, так само як й інших суміжних територій з переважно українським населенням, повинно було визначатись обласним комісаром Тим часового уряду за домовленістю з Центральною Радою. До записки додавалися науково історичні, статистичні та інші дані, які обґрун товували викладені у ній положення.

Позиція самої Центральної Ради з цього питання була незаба ром виражена в підготовленому М.Грушевським для Тимчасового уряду (якщо той згодиться) тексті декларації в справі утворення Крайового Комісаріату, затвердженому 11 травня 1917 р. на засі данні її Комітету. Згідно з ним територію України мали становити губернії Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Пол тавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська. Право виділення неукраїнських частин з цих губерній і, навпаки, включення до складу Української області українських частин із суміжних губерній, таких як Холмська, Гродненська, Мінська, Курська, Воронезька, Кубанська область та інші, надавалося Кра йовій раді за узгодженням з Тимчасовим урядом і населенням цих територій37. Як бачимо, Центральна Рада проявила велику обережність з цього дуже принципового питання, що, як незаба ром виявилося, було зовсім не зайвим.

Уже з перших кроків своєї діяльності, спрямованої на розбу дову автономної України, Центральна Рада наштовхнулася на активну протидію Тимчасового уряду, який, здійснюючи вели кодержавну політику, з самого початку негативно поставився до справедливих вимог українців. Коли делегація Центральної Ради на чолі з В.Винниченком подала в середині травня 1917 р. Тимча совому уряду, а також виконкому Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів доповідну записку з питань автономії

131

І. Гошуляк

України, то, замість конкретної позитивної відповіді, російські власті передали цю справу на розгляд спеціальної Юридичної на ради з вчених професорів на чолі з Кокошкіним, які методом три валих безплідних розмов намагалися, по суті, зірвати вирішення цього питання.

Ось як охарактеризував хід цих переговорів член української делегації С.Єфремов. «Найбільше (...) суперечок викликав пункт про відношення правительства до автономії України — цей кар динальний пункт в українській програмі нашого часу. І треба було бачити й слухати, як учені учасники розмови силкувалися розби ти, власне, цей пункт, щоб зрозуміти, як до автономії України не звикли ще в російських кругах, як її не розуміють наші спеціаліс ти учені, й як, нарешті, її всі бояться! За весь час цього напівна укового диспута було враження таке, що наші шановні опоненти, воюючи проти автономії, розуміли, власне, щось інше, а саме — вигадували за нею таємне бажання зовсім відокремитися. Тому й ставились всякі питання про економічні стосунки, про вугілля, цукор та пшеницю, про те таки ж Чорне море, без якого Росії ані дихнути, про Одесу, яка теж потрібна цілій Росії... І нам, україн цям, доводилося заспокоювати наших опонентів, що ми ж ще, хвала Богові, не збираємося одгороджуватися китайським муром і що, належачи до України, Одеса тим самим належатиме й до Росії. І що, мабуть, українське вугілля, цукор та пшениця не тікатимуть нікуди, а йтимуть куди і перше йшли. І що, нарешті, саме розу міння автономії не дозволяє ставити так справу, як її намагають ся ставити вчені люди, раз у раз підсовуючи під це розуміння щось інше»38.

Таким чином, найгостріші суперечки точилися саме навколо визначення території майбутньої автономної України. Посланці Центральної Ради, керуючись підготовленою М.Грушевським дек ларацією в справі утворення крайового комісаріату, вважали, що вона повинна охоплювати всі терени, де українське населення становило більшість. Тобто губернії Київську, Подільську, Волин ську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, Херсонську і Таврійську, з виділенням з них неукраїнських час тин і, навпаки, включенням до складу українських областей ук раїнських частин Холмської, Гродненської, Мінської, Курської, Воронезької губерній, Кубанської області та інших. Але, наділені високими професорськими званнями, члени урядової комісії ка тегорично виступили проти такого підходу, оскільки великодер

132

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

жавна стратегія Тимчасового уряду в цьому питанні полягала в то му, щоб максимально скоротити територію і населення, які мали складати Україну.

Згадуючи ці переговори й позицію, зайняту на них урядовою комісією, В.Винниченко з властивим йому літературним хистом, не без сарказму писав: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорсь ку мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали ви махувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділ ля, ну, хай ще Волинь, ну, та хай уже й Чернігівщину, це вони могли ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем,

зпортом, з шляхом до знаменитих Дарданел, до Європи? Але Хар ківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і насе лення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як не тактовне цуценя, одшпурнили від себе ногою, коли вона підбігла до них

зсвоєю статистикою, з посвідченням Російської Академії Наук. Яка там, в лихій годині, Академія Наук, коли однімаються Дар данели, вугіль, залізо, сіль?»39.

Тож зовсім не дивно, що Тимчасовий уряд одноголосно відхи лив вимоги української делегації, мотивуючи це тим, що всі пи тання, пов’язані з проблемою автономності, правосильні вирішу вати лише Всеросійські Установчі збори. Схожу антиукраїнську позицію продемонструвала також Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів.

Звідповіді російського уряду на заяву Української Центральної Ради, викладеної 13 червня Юридичною нарадою, випливало, що саме питання про кордони послужило однією з головних причин відмовити українцям у праві на автономію. «Не маючи можливості перерішувати питання про створення в межах Російської держави особливої автономної області, — зазначалося в ній, — Тимчасовий уряд не має також права визначати так або інакше кордони цієї передбачуваної області. Тому він не міг погодитися і на позицію

133

І. Гошуляк

Ради призначити міністра з українських справ і надіслати на Ук раїну особливого комісара, створивши там особливу обласну раду.

Призначення таких посадових осіб, як маюче саме по собі ха рактер підготовчого кроку встановлення автономії України, не минуче потягнуло б за собою те чи інше вирішення питання про територіальний склад підвідомчого вказаним особам краю»40.

Як бачимо, наведені аргументи — досить красномовні. Тому природно, що відмова уряду задовольнити справедливі вимоги українців викликала у них не лише масові протести, але й спону кала більш рішуче боротися за свої національно політичні права.

Пристрасним пропагандистом ідей державності й соборності України невтомно виступала тоді центральна і місцева українська преса. Народжена під життєдайним впливом революції, вона нев довзі охопила своєю мережею майже всі українські землі, ніби єднаючи їх між собою. В той час, коли багато вчених, не кажучи вже про політиків, і надалі сперечалися стосовно дійсних меж укра їнської території, на сторінках багатьох газет уже з перших номерів з’явилися спеціальні рубрики з красномовними назвами — «По Україні», «Із України», «В Україні», «Поза межами України», на основі яких у читачів складалися більш менш правдиві уявлення про справжній обшир рідної землі. Крім того, в пресі друкували ся тематичні статті, замітки та інші матеріали, в яких містилися дані про територію і населення як України в цілому, так і окре мих її регіонів.

Саме на сторінках центральних партійних газет — «Нова Рада», «Робітнича газета», «Народня Воля», «Боротьба» публікувалися програмно теоретичні статті М.Грушевського, С.Єфремова, В.Вин ниченка, М.Ковалевського, М.Порша, М.Шаповала, О.Шульгина та багатьох інших лідерів українського руху. Через пресу обнаро дувала свої історичні універсали, а також різні декларації, відозви, постанови, розпорядження тощо Центральна Рада та її Генераль ний Секретаріат. Особливо важливу роль у цьому відіграли їх без посередні друковані органи — «Вісті з Української Центральної Ради» і «Вісник Генерального Секретаріату України». Газети слу жили надійною трибуною політичних партій, професійних і гро мадських організацій. Поза їх увагою не залишалися жодна важ лива подія суспільно політичного життя України, жоден регіон рідної землі.

Закономірно, що в центрі уваги преси була боротьба за досягнен ня широкої національно територіальної автономії України в складі

134

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

федеративної демократичної Російської республіки, в яку мала пе ретворитися колишня імперія. Спеціальні статті, рубрики, гасла на цю тему буквально заполонили сторінки українських централь них і місцевих газет. Національне згуртування й територіальне об’єднання українців розглядалися при цьому як неодмінна умо ва успіху української справи.

Наприклад, у статті відомого громадсько політичного діяча І.Липи «Організуймось», вміщеній 23 березня в одеській газеті «Українське слово», зазначалося, що «Україна, як і всі народи нашої держави, повинна бути не тільки вільна, але й автономна...

Нехай наш народ від Карпат і по Кавказ об’єднується в одному бажанні — повна автономія України і союз її з усіма теж авто номними націями, що складають Російську державу»41.

Устатті «Україна повинна бути автономною», надрукованій

воргані катеринославського товариства «Просвіта», роз’яснюва лося, що таке автономія і на основі конкретних даних про терито рію та населення України, обнародуваних ще на Всеукраїнському національному конгресі, обґрунтовувалося право українців на неї. Враховуючи величину української території, з її відмінними гео графічними та економічними умовами, а також велику кількість населення, з його теж відмінними економічними та духовними потребами, «ми повинні, — говорилося в заключному висновку, — домагатися повної національно територіальної автономії»42.

Газета «Рідне слово», що виходила в крайньому північно захід ному краї України, в м. Біла (на Підляшші), опублікувала 30 черв ня велику статтю Сахаренка за короткою, але багатозначною на звою «Хто ми?». В ній автор на багатому статистичному матеріалі,

впопулярній формі проінформував читачів про Україну та її на род, завершивши свою публікацію наступними рядками. «Отже на запит, хто ми, що ми за народ, якої нації, — відповідаємо: ми Українці! Ми великий сорокаміліоновий (40 000 000) народ євро пейський.

Ми нащадки славних українських запорізьких козаків. Ми ук раїнці, а край наш Україна!»43.

А ось як відповідала на питання, що таке Україна і хто такі ук раїнці волинська газета «Громадянин». «Українці — це ми всі, що живемо на Україні, а Україна — це наша батьківщина, та велика і гарна наша земля, яку ми дуже любимо. Ми її так любимо, що, виїхавши на довгий час у чужий край, скучимо за нею, а перебрав шись, наприклад, в далеку Сибір на поселення, беремо з собою

135

І. Гошуляк

святу землицю рідну, щоб нею присипали нам очі, коли ми пом ремо, та коли закопають нас у чужу нерідну землю. На тій землі вкраїнській живе нас, любі земляки, більш як 35 міліонів. Весь той простір широкий, на якому розляглись такі губернії: Черні гівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, область Ку банська, Херсонська, Київська, Подільська, Волинська, Галичина та приграничні кусочки губерень — Гроденської, Минської, Курсь кої, Вороніжської, Донщина та Бессарабської — весь той простір є наша Україна»44.

Дуже важливо, що преса охоплювала своїм зором усю терито рію України, незалежно від існуючих державних кордонів. Чи не найбільше уваги приділялося при цьому Східній Галичині. В чис ленних передових, теоретичних, інформаційних статтях, повідом леннях і листах, вміщених на сторінках періодичних видань, широко висвітлювалося становище і громадсько політичне жит тя цього багатостраждального краю.

Своїми змістовними аналітичними та інформаційними публі каціями особливо виділялася в цьому плані одна з провідних ук раїнських газет — «Нова Рада». В ній навіть існувала спеціальна рубрика за назвою «Листи з Галичини», в якій регулярно вміщу вався цікавий інформаційно пізнавальний матеріал з різних сторін життя західних українців в окупованій російськими військами частині Галичини, підготовлений прапорщиком А.Силенком. В одному з них, висвітливши скрутне становище галичан, автор підкреслив «святий» обов’язок східних українців надати допомогу своїм західним братам і висловив сподівання, що «наші свідомі громадяни, управившись трохи з відродженням України, згадають і про східних галичан і приязно простягнуть до них руку свідомої, братерської допомоги!»45.

Багато публікацій присвятила ця газета також закордонній частині Галичини. В одній з них за назвою «Звістки з Галичини» яскраво розкривалися, з одного боку, велика зацікавленість цим краєм, а з другого — труднощі з отриманням інформації про ньо го, викликані тривалою війною. «З за кордону доходять до нас тільки скупі, уривчасті звістки. Ще скупіші ті звістки з краю, який найбільш нас інтересує — з тогобічної Галичини. Які там витворилися стосунки, який настрій української людності, як во на поставилась до російської революції і які має вигляди на май бутність — про це можна тільки вгадувати, не маючи цілком ви разних певних звісток.

136

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Галицькі видання до нас не доходять, інші зносини з закордон ними земляками також вельми утруднені військовою лінією, що розтягла нашу Україну на два нібито ворожих табори, — воро жих, певна річ, формально, бо може ніколи ще не почувались так міцно й боляче внутрішні зв’язки між нами, яких не мали сили зни щити ніякі «історичні прирви»46. Це останнє застереження безпе речно заслуговує на особливу увагу.

21 квітня «Нова Рада» в передовій статті «Ще про галицькі справи», піддавши гострій критиці проект обіцяної австрійським урядом автономії Галичини, згідно з яким поляки мали отрима ти майже втричі більше місць у галицькому сеймі, ніж українці, підкреслила вплив революцій у Росії і Україні на більш справед ливе вирішення цього питання. «Коли навіть Галичина буде по старому відділена од України політичним кордоном, то все ж таки глибока одміна в житті тут мусить викликати такі ж самі одміни

ів Галичині. І не тільки має це бути в психології людності, що по чуватиме вже за собою міцні плечі вільної країни, але і в реальних стосунках державно правного життя. Стара основа для нової авто номії Галичини перестаріла вже в самий момент свого оповіщення

іпевне лишиться тільки однією з численних комбінацій, за які хапаються нашвидку і в непевності свого становища всякі полі тичні круги»47.

Викриваючи лицемірну політику австрійських властей щодо галицьких українців, яка фактично завжди проводилася на ко ристь пануючої в Галичині польської нації, ця ж газета зазнача ла, що така політика була можлива тільки тоді, коли під боком знаходилася поневолена, позбавлена всього Україна. Революція в Росії, знявши з неї кайдани вікового гніту, захитала й австрійсь ку політику стосовно України. Далі чітко формулювалася собор ницька позиція наддніпрянських українців, яка водночас орга нічно поєднувалася з чуйним, шанобливим ставленням до думки своїх західних братів. «Ми стоїмо на грунті об’єднання в одне ціле всіх українських земель і думаємо, що за нового ладу в Росії, який забезпечує Україні автономне життя і можливість невпинного роз витку, падають причини, що одганяли наших закордонних братів од Росії старого, царського режиму. Але ми знаємо також, що це сфера межинародніх комбінацій, в яких ми не вільні, також, що гіркого досвіду життя не так легко позбавитись і що у галицьких українців довго ще може бути певного роду недовір’я до держа ви, од якої вони нічого, крім лиха, не бачили. Тому ми гадаємо,

137

І. Гошуляк

що галицькі українці самі повинні вирішити, куди їм прилучи тися в сучасній політичній ситуації. Це їхнє право і перший го лос тут, розуміється, їм належить»48.

Для того, щоб український читач мав змогу почути цей голос, редакція «Нової Ради» вмістила влітку 1917 р. в газеті серію ста тей за назвою «Політична орієнтація галичан», запросивши до їх написання тих західноукраїнських діячів, що перебували тоді в Україні. Автор однієї з них А.Гладкий, відповідаючи на питання, якою може тепер бути політична орієнтація галичан, зокрема, писав: «Після того, як Росія, а з нею й наша Україна ступили на шлях вільного демократичного життя, після того, як великий український народ так поважно й голосно сказав, що він сам бу дуватиме собі життя — Галичане не тільки кажуть, але й повинні держатися однієї однісінької політичної орієнтації — тої, яку тепер має весь народ український на чолі зі своїм національним прави тельством — Українською Центральною Радою»49.

Глибоке соборницьке мислення було тоді характерною рисою переважної більшості галичан, яких доля закинула в Росію та Україну. Їх думку, повертаючись з сибірського заслання, чітко ви словив у своєму листі до редакції «Нової Ради» депутат австрійсь кого рейхстагу і галицького сейму Тимотей Старух. «Ми, галицькі Українці, стоїмо на тому, — говорилося в листі, — що тільки те пер повинні всі землі українські сполучити в одну вільну незалеж ну українську державу. Ми ніколи не згодимося, щоб українську Галичину і нашу Холмщину забрала Польща, а українську Буко вину, щоби пожерли румини. Ми ніколи не відступимо нашого пів міліонного українського народу на пожертя мадьярам»50. Остаточне ж вирішення українського питання пов’язувалося ним з після воєнним мирним врегулюванням. «Ми стоїмо рішучо і невідклично на тім становищі, що нашу принципіальну національну справу всього українського народу має і мусить рішити тільки світова мир на конференція і на тій підставі домагаємося заступників українсь кого народу на світовій мирній конференції, а маємо до того повне право, бо ми в тій страшній війні найтяжчі жертви понесли»51.

Не забувала преса й про такі українські землі, як Буковина, Холмщина та інші, на які також зазіхали сусідні держави. В пере довій статті «Доля Буковини», надрукованій 18 травня в «Новій Раді», підкреслювалося: « Як не можемо спокійно дивитися на долю Галичини, так, а може ще більше, повинні звернути увагу на цей милий наш край, на Зелену Буковину. Їй загрожує велика

138

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

небезпека, бо вона вже запродана, віддана без повороту іншій дер жаві, яка на володіння й панування українською Буковиною не має ніякого права»52. В цих словах давалася оцінка таємному догово ру, підписаному царською Росією в серпні 1916 р., згідно з яким Буковина, в тому числі й українська її частина, мала в майбутньому відійти до Румунії, як оплата останній за участь у війні на боці Антанти.

Природно, що Центральна Рада, вся українська громадськість щиро опікувалися долею тих українців галичан і буковинців, які опинилися в російському полоні чи були вивезені як заручники та заарештовані властями. Від самого початку революції фактично не було жодного прохання чи вимоги до Тимчасового уряду, в якому б не було окремого пункту про необхідність їх звільнення й повер нення на Батьківщину. Завдяки цьому вже на початку літа біль шість засланців — галичан і буковинців повернулася в Україну, переїхала до Києва й дістала змогу брати участь у національно культурному відродженні українського народу, будівництві но вої України.

9 квітня 1917 р. за рекомендацією Центральної Ради коміса ром Тимчасового уряду Галичини й Буковини з правами генерал губернатора було призначено відомого українського діяча Дмит ра Дорошенка. Губернаторами Чернівецької та Тернопільської губерній стали також знані українські патріоти — О.Лотоцький та І.Красковський. Адміністрація крайового комісара Галичини та Буковини в неймовірно складних умовах війни й розрухи на магалася хоч якоюсь мірою полегшити долю місцевого населення, виправити жахливі наслідки антиукраїнської політики поперед ніх окупаційних властей. Здійснювалася українізація місцевого державного апарату, відновлювалися національні культурно освітні організації та установи. Протягом травня червня 1917 р. у всіх окупованих російською армією повітах Галичини й Буко вини було переобрано місцевих комісарів.

Крайовий комісар діяв у тісному зв’язку з Центральною Радою, звітував перед нею, звертався за допомогою особливо тоді, коли виникали труднощі у взаєминах з російськими військовими властя ми цих окупованих провінцій. Так, 3 червня Центральна Рада, за слухавши його доповідь, ухвалила висловити крайовому комісару Галичини та Буковини Д.Дорошенку повне довір’я і надати йому «право у відповідних справах говорити і працювати іменем Цент ральної Ради як національного українського представництва»53.

139

І. Гошуляк

На засіданні Комітету Центральної Ради 22 липня знову була заслухана доповідь обласного комісара Галичини й Буковини Д.До рошенка. Доповідач розповів присутнім про великі страждання, які довелося пережити мешканцям краю під час російської окупа ції, а також про умови роботи крайової адміністрації. «Працюва ти прийшлось, — підкреслив Д.Дорошенко, — в тяжких умовах. Сі умови і призвели до руїни краю. Річ у тому, що розположена була величезна армія, котру край сей мусів годувати. Се було при чиною постійних реквізицій. Вся людність, опріч того, обтяжена була примусовими роботами і підводною повинністю, котра дуже тяжко відбивалась на інтересах людності.

Ніхто не був хазяїном своїх коней і возів. Перекидали людей

зпідводами іноді за сотні верст. Люди йшли непевні, чи повер нуться назад. Тяжкими були для людності примусові роботи. Ви магались постійні наряди для ремонту доріг. Скрізь можна було бачити дітей, жінок і чоловіків на сих роботах. Людність опини лась в положенні рабів завойованої області»54.

Ще більше лиха випало на долю мешканців Галичини й Буко вини в зв’язку з відступом російської армії. В багатьох населених пунктах краю, свідчив доповідач, були здійсненні масові погроми, в тому числі в Калуші, Станіславові, Тернополі та інших містах. Як згадував М.Грушевський, ця доповідь зробила гнітюче вражен ня на присутніх. «Перед нами вирисовувалася ганебна картина дру гого повторного знищення Галичини російським військом і сим разом уже революційним, що стояло під відповідальним керівницт вом вибранців російської демократії «міністрів соціалістів»55.

Таку картину доповнювали публікації українських газет. В од ній з них так описувалися жахливі наслідки літнього наступу й відступу російської армії в Галичині: «Кров холоне в жилах, ще тільки дійшли коротенькі і скупі звістки про те, що діялось тоді над беззахисною людністю. Часи Тамерлана, Атили й інших «бичів божих» воскресли на віч з усіма страхами, про які знаємо тільки

здалеких переказів перед нами. Калуш, Коломия, Тернопіль — то тільки невеличкі епізоди невимовного жаху, божевілля, роз бишацтва та руїнницьких оргій, що на місці побоєвища вчиняли дикі орди розбещених людей. Бо за цими містами, що здобули собі таку голосну, хоч і сумну популярність, стоять сотні, невідомих нікому невидних галицьких сіл, про муки яких ще ніхто не гово рить та чи й говоритиме, хоча криком кричати треба було, щоб за хистити нещасного галицького селянина від того знущання, яке

140