goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

валося, охоплюючи найвіддаленіші від основного національного ядра етнічно українські землі.

В яскраву маніфестацію братерської єдності, спільності істо ричної долі перетворилося, зокрема, перебування делегації Цент ральної Ради на Кубанському військовому з’їзді, що відбувся в Катеринодарі на початку жовтня 1917 року. Відкриваючи його засідання, голова Кубанської Військової Ради М.Рябовіл тепло привітав представників інших козачих військ і особливо гостей з України. Як свідчить «Нова Рада», звертаючись до присутніх, М.Рябовіл, зокрема, сказав:

«Граждане — казаки!

Украина прислала к нам в гости послов своих. Приветствую вас, братья! (Бурхливі оплески. Всі встають. Крики Слава! Слава! Ура! Представників Української Центральної Ради, що займали місця в одній з лож, просять на сцену, де поміщається президія).

Братья казаки — линейцы!

Я уверен, что вы не осудите, а поймете сердцами вашими те чувства, какие наполняют душу мою… да разве только мою? Ду ши всех казаков черноморцев в настоящую минуту …, разрешите приветствовать послов матери Украины языком отцов, дедов и прадедов наших … (Вигуки: «просимо», «просимо»).

Дорогі гості! Мачуха доля одірвала дідів наших запорожців од материного лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього до гляду…

Царі робили все, щоб вибити з голов наших, з душ наших па м’ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробить з нас душо губів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволен ня України — своїми руками задавили ту волю, щоб ми шашки свої пополоскали в крові матері... (Голоси з місць: Не діждали б! Не діждали б! Та не діждали б цього ніколи!)

Не діждали б, бо хоч душі наші царі понівечили, та не вбили...

І ми, — діти, — руки на матір не підняли б.

Та минула лиха година... Прийшла воля, і ми ожили. Ожили і як вірні діти матері своєї ідемо тим шляхом, який указала вона.

Ідемо туди, де зорить уже любов між людьми, де жде і нас віль ний Союз вільних народів... (оплески).

Ідемо і нас не завернуть на свої стежки ні централісти всіх проб, ні авантюристи всяких марок, ні спасителі отечества од волі... Не завернуть, бо нам з ними не по дорозі... (сильні оплески).

171

І. Гошуляк

Будете, брати, на нашій раді і побачите, чи ми вже твердо сту паємо тим битим шляхом волі народів, що мати нам показує, чи ще тільки ми спинаємось іти...

А коли ми ще справді ідемо не твердо, а тільки може дибаємо ще, то будьте певні, — незабаром, незабаром ми наберемося сили і разом з козаками всіх військ підемо таки тим славним шляхом...

Ще раз вітаю вас, любі брати! (Оплески)»149.

Після цих слів на сцені з’явилися представники України, яких присутні вітали гучними оплесками і вигуками «Слава!» «Ура!» На жаль, буремний вихор подальших гострих політичних по дій не сприяв зближенню та об’єднанню Кубані з Україною. Але

діяльність в цьому напрямі не припинялася.

Отже, з самого початку революції проблема соборності Украї ни, єдності її регіонів постала як одне з найпріоритетніших зав дань національно визвольного руху. Без її вирішення досягнен ня стратегічної мети цього руху — національно територіальної автономії України у складі Російської держави було фактично не можливим. Тому не випадково, що ця проблема набула тоді дальшо го розвитку в творчості лідерів Української революції, документах українських політичних партій, Центральної Ради та її Генераль ного Секретаріату.

Закономірно, що боротьба за її реалізацію відразу ж наштовх нулася на рішучу протидію з боку всіх великодержавно шовіністичних кіл російського суспільства, в тому числі й Тим часового уряду Росії. Останній, проігнорувавши волю широких мас українського народу, закріплену в документах його предс тавницьких органів — Центральної Ради та Генерального Секре таріату, відкинув соборницькі домагання українців і обмежив те риторію України всього п’ятьма губерніями.

2.Протестно6об’єднавчий рух в Україні

зприводу «анексії» Тимчасовим урядом її земель

Лицемірна й великодержавна політика Тимчасового уряду що

до України, яка яскраво проявилася в наданні їй згідно з горе звісною «Тимчасовою інструкцією Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» від 4 серпня 1917 р. дуже обме женого автономного статусу, викликала велике обурення українсь кої людності. Найбільші протести при цьому були спричинені

172

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

штучним, протиприродним розподілом українських земель, від ривом величезної їх частини від автономної України, справедливо оцінений багатьма сучасниками як своєрідна анексія національної української території. Як тільки широкому загалу громадянства ставав відомим цей документ і, зокрема, те, що територія укра їнської автономії обмежується всього п’ятьма губерніями — Київсь кою, Волинською, Подільською, Полтавською і Чернігівською (до того ж остання за винятком Мглинського, Суразького, Старо дубського і Новозибківського повітів), звідусіль на адресу Цент ральної Ради та Генерального Секретаріату почали надходити рішучі протести проти поділу України, зменшення кількості ге неральних секретарів й водночас висловлювалися довіра та під тримка українській владі.

Ці протести йшли з близьких і найвіддаленіших від Києва на селених пунктів, з глибокого тилу і з фронту, з губерній, які за «Інструкцією» ввійшли в межі створюваної автономії, і з тих, яким в цьому було відмовлено. Природно, що останніх протестів було найбільше і мали вони нерідко дуже рішучий характер. У них селя ни, робітники, військовослужбовці, представники інтелігенції, державні службовці, а також політичні партії, профспілкові, про світні та інші громадські організації, протестуючи проти антиук раїнської політики центральних властей і вимагаючи негайної її зміни, водночас демонстрували зрослу національну самосвідо мість, міцніючу єдність, відданість матері Україні.

Яскраво розкрив роль накладених Тимчасовим урядом обме жень у пробудженні національної свідомості та зміцненні собор ності українців В.Винниченко. «Крім того, вони об’єднували, ці обмеження, гуртували соборну Україну. До Інструкції, — писав він, — «окраїни» (Таврія, Харківщина, почасти Катеринослав щина), будучи віддаленими від центру національного руху, вияв ляли відносно малу національну активність. Інструкція ж, відрізавши їх від усього національного тіла, зразу вдмухнула га ряче почуття спільності інтересів, чуття образи, гніву, обурення. «Окраїни» заворушились, захвилювались, стали тягнутись до «автономної» України.

Розбурхане національне чуття стало кристалізуватись і фор муватись у виразні домагання. З усіх кінців України посипались протести проти поділу єдиного народу, проти шматування на ціонального тіла. Клич єдиної, неподільної України залунав по всій українській землі, єднав усіх, збивав до одного цілого навіть

173

І. Гошуляк

ті елементи, які до того часу були байдужими до національного від родження. Інструкція прислужилася до зміцнення й об’єднання національної самосвідомості краще, ніж сотні агітаторів»1.

Можна, звичайно, припустити, що в цих словах видатного письменника й знаного політика є певне перебільшення, можливо, навіть — елементи ідеалізації. Тому краще звернутися у зв’язку з цим до конкретних документів і фактів, проілюструвати та про аналізувати їх, тим більше, що багато з них й досі не введено до наукового обігу. Отже, прислухаймося до них.

Одним з перших відреагував на «Інструкцію» Київський губерн ський виконавчий комітет. Уже 6–7 серпня 1917 р. він скликав конференцію з представниками продовольчого і земельного комітету та прокуратури, на якій виніс мотивовану резолюцію, що осуджувала розрізання України на автономну і неавтономну частини згідно з «Інструкцією», й надіслав її телеграфом Тимча совому уряду2.

19–20 серпня в Києві працював другий губернський національ ний з’їзд, у роботі якого брало участь понад 400 делегатів. Приві тавши в прийнятій постанові Центральну Раду, він підтвердив своє ставлення до неї як свого головного керівного органу і, зважаючи на погані наслідки для трудового народу від існуючого безладдя, зажадав, щоб вона негайно взяла всю владу в Україні в свої руки. Водночас, другий Київський губернський національний з’їзд рі шуче протестував проти поділу України російським урядом, змен шення прав Генерального Секретаріату. «З’їзд посилає свій това риський привіт, — зазначалося в його резолюції, — насильно одлученим землякам українцям: Катеринославщини, Херсонщи ни, Харківщини, Кубані, Таврії та українських повітів других губерній. Трудове населення Київщини вірить, що Україна буде єдина, міцна і вільна і закликає вас до спільної праці на користь цілій Україні»3.

На Волині серед перших відгукнулися Острозькі земські збори. Розглянувши «Інструкцію», вони висловили протест проти того, що «генеральні секретарі військових та продовольчих справ не затверджені, не всі губернії ввійшли до складу української авто номії, а в Генеральному Секретаріаті мало бути чотири представ ники національних меншин, що не відповідало їх процентному співвідношенню в населенні України»4.

Та найбільше протестів проти територіального розтину Украї ни з вимогами негайного об’єднання всіх її земель було ухвалено

174

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

на Катеринославщині, адже цей безперечно український край, який впродовж кількох віків був колискою українського козацт ва, виявився відрізаним від автономної України.

Уже 9 серпня в «Новій Раді» під рубрикою «Голоси людності» містилося повідомлення: «Бахмутська Українська Повітова Рада протестує проти вилучення Катеринославщини з автономної ук раїнської території. Поступитися в цій справі не можна, і ми бу демо продовжувати революційно національну боротьбу за волю наших степів, политих кров’ю наших дідів запорожців, до цілко витої перемоги»5.

У той же день до Центральної Ради надійшла така телеграма: «Об’єднане засідання представників організацій м. Олександрівсь ка на Катеринославщині — партії соціалістів революціонерів, соціал демократів, залізнодорожних т в, січі «Хортиця» і т ва «Просвіта», обміркувавши інструкцію Временного Правительства Генерально му Секретаріату, гостро осуджує політику буржуазних членів Пра вительства в українській справі, протестує проти обмеження компе тенції Генерального Секретаріату через несправедливе окреслення меж автономної України і рішуче заявляє, що всіма силами буде підтримувати Центральну Раду в її боротьбі за проведення в жит тя конституції України, що вироблена була Центральною Радою»6.

З рішучим протестом проти відокремлення від України висту пила Українська Повітова Рада Слов’яносербського повіту. «Твер до заявляємо, — наголошувалося в ньому, — що нікому не відда мо землі, политої кров’ю наших батьків»7.

11 серпня відбулося надзвичайне земське зібрання Катери нославського повіту. На ньому одноголосно (крім трьох, що утри малися під час голосування) було вирішено «протестувати проти розділу України на шматки і вимагати негайного приєднання Ка теринославщини до України»8.

23 серпня Центральна Рада отримала таку постанову Катерино славського союзу споживчих товариств: «Заслухавши заяви дея ких споживчих т в з протестами проти Временного Правительства проти виключення Катеринославщини з автономної України і обго воривши цю справу, Правління Союзу на своїм засіданні одноголос но постановило виконувати волю своїх членів, протестувати проти наміру Временного Правительства роз’єднати цілість Українсь кого народу»9.

Особливу активність у боротьбі за соборність українських зе мель проявляло селянство губернії.

175

І. Гошуляк

Коли селяни Саксаганської волості Верхньодніпровського пові ту почули на волосному вічі, що Тимчасовий уряд не погодився включити Катеринославщину до складу автономної України, то вони заявили: «Ми не хочемо йти до кацапів знову. Ми українці

ідо України нас хай прилучать. Це ж центр Запорожжя, а вони кажуть «Ето не Украина, а Новоросія», — ганьба їм за це!» Після палких промов було ухвалено таке рішення:

«Ми, громадяне Саксаганської волості Верхньодніпровського повіту на Катеринославщині, зібравшись на віче сьогодня 6 серпня 1917 р. в числі 800 чоловік та 432 жінок од населення нашої во лості, в якій налічується взагалі 17105 душ, обміркувавши справи сучасного становища на Україні та довідавшись про те, що цент ральне тимчасове Російське правительство не згоджується вклю чити в територію автономної України нашої Катеринославщини та одволікає з дня на день затвердження Генерального Секре таріату, в тім змісті, як ухвалили його Генеральний Секретаріат

іУкраїнська Центральна Рада, постановили:

1)Приєднуючись до постанов першого та другого українсько го військового з’їзду та першого українського селянського з’їзду, піддержуючи всіма силами Українську Центральну Раду та її Ге неральний Секретаріат як найвищий краєвий орган в домаганнях національно територіальної автономії України в федеративній російській республіці, — наказуємо нашій Центральній Раді твер до і рішуче стояти на сторожі прав народу української землі...

2) Накази першого та другого Універсалу Української Центральної Ради, а також і майбутні накази і розпорядження як Української Центральної Ради, так і Генерального Секретаріату, — виконува ти обов’язково. 3) Накази Центрального Російського Тимчасового Правительства виконувать тільки через Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради, бо кращий лад на нашій землі можуть завести тільки Українська Центральна Рада, котрій ми всестороннє довіряємось, та Генеральний Секретаріат теж...»10.

Питання про ставлення Тимчасового уряду до Центральної Ра ди обговорив 12 серпня Катеринославський повітовий селянський з’їзд. Було ухвалено вимагати негайного приєднання Катеринос лавщини до України, а також затвердження Генерального Секре таріату Центральної Ради. Проти цього не виступив жоден з про мовців11.

У середині серпня відбувся також Катеринославський губернсь кий селянський з’їзд. На нього прибуло понад 400 делегатів від

176

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

сіл і волостей губернії. У резолюції «Про відношення до Централь ної Ради» зазначалося: «Приймаючи на увагу, що український рух розвинений і поширений в перших днях революції потребує під держки всеї революційної демократії і, вразі неправильного ви рішення національного питання на Україні, може піти в небажаний бік і привести до загибелі всіх здобутків революції, — Катерино славський губернський з’їзд, визнаючи, що кожна нація має пра во на самовизначення і повинна бути автономною при рішенню всіх справ в межах своїх національно територіальних границь, крім питань державного значення, визнає Центральну Раду за вищий краєвий революційний орган керуючий Україною.

Крім того, з’їзд, признаючи правильно організований Гене ральний Секретаріат главним органом Центральної Ради і Време ного Правительства на Україні, протестує проти розділення Ук раїни на части і виділення Катеринославської губернії і настоює на негайному приєднанні Катеринославщини до України»12.

До речі, названі вище рішення катеринославських губернсь кого та повітового селянських з’їздів з протестами проти поділу України були зачитані 18 серпня на засіданні Малої Ради.

Нерідко місцеві селянські з’їзди не обмежувалися лише про тестами, а й ухвалювали більш радикальні рішення. Так, селяни двадцяти восьми волостей Бахмутського повіту постановили на початку жовтня на своєму з’їзді прилучитися до автономної Ук раїни й виконувати всі розпорядження Центральної Ради13.

Повітовий з’їзд Маріупольської Ради селянських депутатів, обміркувавши сучасне становище України та ставлення Тимча сового уряду до українських домагань, ухвалив рішуче протесту вати «проти виключення із автономної України губерній, кревно з нею зв’язаних, населених людом, що визнавав і визнає себе нащад ками батьків запорожців, які боролись за волю України і кров’ю змочили нашу козацьку землю»14. Визнаючи Центральну Раду єди ним виразником інтересів усього українського народу, селянські депутати просили її не відступати ні на крок від виставлених пет роградському урядові вимог.

Долаючи численні перешкоди, в тому числі й активну агітацію багатьох загальноросійських політичних партій, ідеї всеукраїнсь кої єдності та соборності поступово проникали також в робітниче середовище.

Як свідчить доповідь інструктора Криворізького району Катери нославщини і Херсонщини — члена Центральної Ради К.Речмедило,

177

І. Гошуляк

20 серпня 1917 р. відбувся з’їзд представників північної частини Криворізького району (Катеринославщина) від копалень Калачев ської, Сухої Балки, Дубової Балки, Краматоровської, Галковської, Шмяковської, в якому взяли участь близько 400 чоловік. В ухва леній резолюції, зокрема, підкреслювалося: «Ми робітники Ук раїнці і не Українці виносимо свій рішучий протест Тимчасовому уряду проти розділу України і відділення таких Українських губер ній, як Катеринославська, Херсонська, Харківська та Таврійська, а також проти Інструкції до Центральної Ради, бо визнаємо, що ця інструкція розриває живе тіло українського народу, затемнює класову свідомість пролетаріату і підтримує контрреволюційні стремління буржуазії»15.

Загальні збори службовців і робітників станції, депо і селища П’ятихатки Катеринославської залізниці 22 вересня, висловив ши щире вітання Центральній Раді, визнали її як «верховний повноважний уряд на Україні» і виразили рішучий протест про ти «Інструкції» Тимчасового уряду16.

Свою патріотичну, соборницьку позицію виявили в ті дні також українські вояки багатьох тилових гарнізонів.

Так, Українська військова рада м. Олександрівська, виступив ши з протестом проти розподілу українських земель, звернулася до Центральної Ради з проханням вжити найрішучіших заходів задля виправлення цієї справи17.

20 серпня в Бахмуті близько 600 українських вояків обговори ли на загальних зборах урядову «Інструкцію» про розділ України на дві частини, а також питання про дику розправу уряду над ко заками 1 го Українського ім.Богдана Хмельницького полку. Після обміну думками було ухвалено протестувати проти рішення Тим часового уряду про вилучення ряду губерній з меж української автономії, а щодо подій з Богданівцями, то вимагати призначен ня слідчої комісії та негайної відправки кірасирів і донців18.

Загальні збори українців вояків Катеринославського гарнізо ну, на яких з промовами виступили Баришкевич, Єфремов, Семе ка, Гармаш, Линець і Василюк, також постановили рішуче про тестувати проти поділу України19.

Чи не найактивнішу позицію в боротьбі за всеукраїнську со борність незмінно виявляли товариства «Просвіти».

Зокрема, вже 6 серпня Маріупольська «Просвіта» на своїх за гальних зборах одноголосно ухвалила надіслати через Центральну Раду Тимчасовому уряду протест з приводу того, що Катеринослав

178

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

щину, в якій до 75% населення становлять українці і територія якої була землею Війська Запорозького, не прилучено до автоно мії України20.

Заслухавши «Інструкцію» Тимчасового уряду, загальні збори товариства «Просвіта» с. Верхнього Бахмутського повіту винесли 15 серпня резолюцію: «Ми категорично протестуємо проти шма тування України, котре веде до розбиття єдності Українського люду, і виявляємо своє рішуче бажання мати вищим органом уря дування на всій Україні Українську Центральну Раду»21.

У постанові ради «Просвіти» с. Сагайдачного Новомосковсь кого повіту з приводу розподілу українських земель зазначалося: «Стоячи на твердому грунті національно територіального відрод ження України, ми, громадяне колишнього Запоріжжя, добре уявляєм собі, через що уряд так неохоче йде до згоди з українською демократією; але ми рішуче вимагали повних автономних відносин між Україною і іншими народами Росії і, визнаючи Центральну Раду і секретаріат найвищим урядом України, рішуче протестуємо проти шматкування України взагалі і вилучення Катеринослав щини»22.

Важливо при цьому, що, пропагуючи ідеї єдності українських земель, «Просвіти» роз’яснювали масам, як потрібно домагатися їх об’єднання. Так, «Вістник» т ва «Просвіта» (Катеринослав) в од ній зі статей писав: «Ми мусимо, рук не покладаючи, дбати про утворення України, в межі якої б входили всі землі, заселені нашим народом. І шлях до цеї мети показує нам сама правительствена інст рукція, зазначаючи, що уповноваження Генерального Секретаріату можуть поширитися й на інші губернії та їх частини, якщо утворені в цих губерніях, на підставі наказу Тимчасового уряду, земські установи висловлять бажання такого поширення. І на цей шлях боротьби за автономну Україну в справжніх межах і ступили вже по деяких місцях наші люде... Цим шляхом раніше чи пізніше мусять піти і підуть всі українські землі, одмежовані покищо урядовою інструкцією од автономної України. Піде ним і наша Катеринослав щина... «Просвіти» на Катеринославщині мусять взяти якнайді яльнішу участь в цьому визвольному українському рухові, в цій боротьбі за автономію України в межах, заселених нашим народом,

іподбати, щоб Катеринославщина, колишні запорожські «Січ мати

івеликий Луг батько», раніше, а не пізніше була прилучена до неї»23. Саме таким шляхом одним з перших пішов Верхньодніпровсь

кий повіт, надзвичайні земські збори якого ухвалили 23 вересня

179

І. Гошуляк

приєднатися до України. Повідомляючи про це Генеральний Сек ретаріат, Верхньодніпровська повітова земська управа запросила у нього конкретних вказівок з метою практичного здійснення цьо го рішення24. Генеральний Секретаріат, заслухавши 18 жовтня заяву з проханням приєднати повіт до автономної України, ухва лив передати цю справу на розгляд секретаріату міжнаціональних справ, а також подати належні відомості в пресу25. Щоправда, не обійшлося тут, на жаль, і без бюрократичного зволікання. Спочат ку секретаріат міжнаціональних справ не визнав правочинності рішення Верхньодніпровського земського зібрання, помилково вважаючи, що воно прийняте з порушенням урядової інструкції, однак незабаром виправив свою помилку, надіславши 27 жовтня

вВерхньодніпровськ листа, в якому зазначив, що постанова земсь кого зібрання від 23 вересня про приєднання до України має за конну силу26.

Несправедливе рішення російських властей з українського питання викликало велике обурення на Слобожанщині, яка також опинилася за межами автономної України.

Унадісланій наприкінці серпня Комітетом Харківської губерн ської ради до Центральної Ради постанові щодо урядової «Інструк ції» зазначалося: взявши до уваги, що Харківська губернія має 81% українців, а також те, що Харківський губернський з’їзд ще 16 квітня визнав Центральну Раду законним захисником своїх ін тересів, три харківські губернські селянські з’їзди ухвалили до магатися автономії України в федеративній Росії і теж визнали Центральну Раду вищим краєвим органом влади, комітет постано вив заявити російському уряду, що українська людність Харків щини буде підтримувати Центральну Раду в її домаганнях про включення Харківщини до складу України, вважаючи обов’яз ковими всі її постанови27.

Мешканці с. Шарівки Богодухівського повіту, довідавшись про останні події українського життя, на своїх зборах 8 серпня по становили: «1) Голосно протестувати проти розділу України та ви ділення 5 губерній і вимагати, щоб ми, Харківська губернія і весь український народ утворили вільну Україну в федеративній Росії;

2) Піддержувати Центральну Раду і Генеральний Секретаріат

вїх домаганнях для здобуття землі і волі українському народові та закріплення здобутків революції»28.

13 серпня 1917 р. в Острогожську відбувся спільний з’їзд укра їнської частини Воронезької губернії і селянський з’їзд Острогозь

180