goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

ція. В своїй постанові вона зазначила: «1) протестувати проти не законного і самочинного виявлення «Румчеродом» волі всеї області щодо української справи, в зв’язку з об’єднанням всіх українсь ких губерній, зазначивши при цьому, що «Румчерод» не тільки не зважав на думку своїх членів від Херсонщини, але навіть не чис лився з авторитетними заявами губернських та повітових з’їздів селян, робітників, учителів, представників земств, «Просвіт» та інших народних організацій Херсонщини, що ясно висловились за признання Центральної Ради найвищим органом власті на всій Україні та за невіддільність Херсонщини і України. 2) Домагатись від «Румчерода» нової постанови в справі самовизначення укра їнського народу, а саме: що «Румчерод», не будучи обласною орга нізацією, визнає себе некомпетентним вирішувати питання про об’єднання всіх українських земель та поширення на них власті Центральної Ради і Генерального Секретаріату не тільки від імені всеї області, але навіть від Херсонщини і тільки як фронтова орга нізація Румунського фронту вважає потрібним працювати заодно з Центральною Радою в ділянці постачання фронтові всього потріб ного, маючи на увазі, що Центральна Рада, через правительство України — Генеральний Секретаріат об’єднує цю роботу на тери торії всієї України»38.

Під впливом ряду причин, насамперед розгортання масового об’єднавчого руху на місцях, діяльності українських властей, гро мадських і політичних організацій з підготовки виборів до Україн ських Установчих зборів, а також загострення політичної й еко номічної ситуації в країні, викликаного діяльністю більшовиків та інших ліворадикальних партій, навіть місцеві органи влади так званих спірних або суміжних регіонів, долаючи опір антиукраїнсь ких сил, поступово приймали рішення про приєднання до УНР.

Зокрема, 1 грудня Путивльське повітове земське зібрання Курської губернії ухвалило приєднатися до України. 12 грудня до цієї ухвали приєдналася також Путивльська міська дума. Заслу хавши це питання 16 грудня 1917 p., Генеральний Секретаріат постановив: «Путивльський повіт приєднати і доручити генераль ному секретарю міжнаціональних справ внести в Центральну ра ду на остаточне затвердження приєднання Путивльського по віту»39.

12 грудня за приєднання до УНР м. Бердянська Таврійської губернії і проведення виборів до Українських Установчих зборів висловилася Бердянська міська дума40.

201

І. Гошуляк

Широкий об’єднавчий рух охопив північні повіти Чернігівсь кої губернії, 24 листопада 1917 р. питання приєднання до УНР роз глядалося на першому ж після переобрання на основі нового за конодавства засіданні Стародубського земства.

Після обговорення доповіді голови місцевого українського то вариства Ф.Кибальчича було ухвалено: визнати, що Стародубсь кий повіт входить до складу України, взяти участь у виборах до Українських Установчих зборів, а також, що розробка закону про межі автономії належить до компетенції Всеросійських Установ чих зборів41.

На початку грудня рішення приєднатися до УНР і брати участь

увиборах до Українських Установчих зборів ухвалила міська ду ма Суражська42.

Значно складніше ухвалювалося подібне рішення в Новозибко ві. Місцева міська дума після довготривалого обговорення ухвалила з цього питання резолюцію, запропоновану російськими есера ми. Враховуючи те, підкреслювалося в ній, що Новозибківський повіт історично й адміністративно зв’язаний з Україною, а також побутовими й економічними умовами свого життя тяжіє до неї, Новозибківська міська дума, визнаючи УНР як складову частину Росії і Центральну Раду та її Генеральний Секретаріат верховни ми органами влади в Україні, «висловлюється за те, що місто Но возибків повинно належати до Української республіки»43. Разом з тим дума вважала, що остаточне закріплення границь території Української республіки, а також остаточне включення міста Но возибкова повинно належати Всеросійським Установчим зборам

увідповідності з наслідками плебісциту.

Уже наступного дня, 12 грудня, питання про приєднання до УНР розглядалося на засіданні Новозибківського повітового земсь кого зібрання, яке перед цим запросило висловитися з цього при воду всі волосні і міські управління повіту.

Внаслідок його обговорення було прийнято таке рішення: «З по гляду ясно і певно висловленої волі майже всього населення Но возибківського повіту про приєднання до України, Новозибківські повітові земські збори, будучи виразником думок населення всього повіту, санкціонують цю волю окремих волостей, міста і посадів і постанову з цього питання...», уповноважують управу терміно во повідомити це рішення Чернігівському губернському комісару, Українській і Білоруській Радам, а також організувати комісію для проведення виборів в Установчі збори в указаному законом

202

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

складі44. 14 грудня Новгород Сіверське повітове земське зібран ня, заслухавши доповідь свого голови А.Кононенка, одноголосно вирішило приєднатися до України45.

Тоді ж подібні рішення ухвалили Мглинська міська дума і Мглинська повітова земська управа46.

Таким чином, протягом кінця листопада — першої половини грудня 1917 р. органи місцевого самоврядування усіх північних пові тів Чернігівщини визнали свою належність до УНР і висловили го товність взяти участь у виборах до Українських Установчих зборів.

Українська об’єднавча хвиля досягла тоді навіть віддалених від УНР районів Дону і Північного Кавказу. Не випадково, в інформа ції Галагана про подорож на Дон і Кубань, заслуханій на засіданні Генерального Секретаріату 20 грудня, повідомлялося, що серед українського населення Таганрозької і Ростовської округи ши риться український рух і незабаром 59 волостей можуть заявити про своє бажання приєднатися до України47.

4 січня 1918 р. загальні збори представників 29 зареєстрованих організацій Новоросійська ухвалили таку резолюцію: «Ми, пред ставники політичних, національних, громадських, професійних організацій м. Новоросійська, зібравшись по заклику Чорноморсь кої Української Ради... після всебічного обговорення прийшли до такого висновку: Беручи до уваги, що українська демократія зроби ла до того почин проголошенням Української Народної Республіки й оголошення III Універсалу, під яким ми цілковито підписуємо ся..., що Чорноморська губернія економічно, етнографічно, куль турно і навіть географічно неминуче тягне до України, постановили: а) просити Українську Центральну Раду про приєднання і вклю чення нашого Краю в Українську Народню Республіку; б) запропо нувати на обговорення для підтримки цю резолюцію в найкорот шому часі Губернському з’їздові представників Чорноморської губ.; в) довести про ці рішення до відома Кубанської Законодавчої Ради і висловити побажання, щоб Кубанський Військовий Уряд, який безсумнівно поділяє велику думку об’єднання в одну цілу й міцну державу, підняв би подібне питання і відносно спорідненого і близь кого нам Кубанського Краю; г) просити Генеральний Секретаріат УНР взяти на увагу оцю резолюцію, не відмовляти нам в допомозі та підтримці... д) доручити Чорноморській Раді надіслати копії цієї резолюції Українській Центральній Раді, Генеральному Сек ретаріатові, Кубанському військовому Урядові, Кубанській За конодавчій Раді... і всім, кому буде потрібно»48.

203

І. Гошуляк

На крайньому північному заході етнічно українських земель, окупованих німецькими військами, підляшська газета «Рідне сло во» з радістю інформуючи своїх читачів про проголошення III Уні версалу, водночас нагадувала про ті наші землі, які ще не включені до УНР — Холмщину, Підляшшя, південні повіти Гродненської губернії з містами Бересте, Кобрин, північне Полісся із м. Пінськ. Виражаючи волю місцевої української людності, газета писала: «Нам лишається побажати, щоб Центральна Рада, а разом і ціла Україна по той бік бойової лінії дбали і про нас, знаючи, що ми будемо завше з ними. Доволі ми вже нажилися в неволі»49.

Внаслідок руйнівної, дезорганізаторської діяльності більшо виків склалася ситуація, коли, як зазначав Д.Дорошенко, навіть в неукраїнських колах «з відділенням України від збільшовиченої Москви, надіялись на збереження у нас ладу і спокою»50. Харак терне у цьому зв’язку признання відомого тодішнього українофо ба, професора Харківського університету А.Погодіна. «История, — писав він на початку грудня 1917 р., — сыграла с нами странную шутку: Украина, которая отделялась от России, теперь оказалась призванной начать новое собирание земли русской, пойти на тот подвиг, на который оказалась неспособна и сама Москва. Что это, за ново начинается русская история? Мать городов руських — опять собирает около себя Русь? В Киев приглашают Учредительное Соб рание, украинские полки, готовые заново подчиниться дисципли не, необходимой в каждой армии, идут на виручку городов, захва ченых большевистской чумой; Украина, не боясь ни Троцких, ни Крыленко, пропускает через свою территорию казаков на Дон. И если в Киеве выходит орган мужественного Шульгина, если на Украине свободные граждане свободной России могут вздохнуть, они обязаны этим Раде. ...Не может быть сомнения, что и в Харько ве сочувствие благомыслящих граждан теперь на стороне Централь ной Рады. Это сочувствие основано на робкой надежде, что Рада сумеет охранить нас от гражданской войны и от насилий, что она обеспечит нам minimum гражданской свободы»51.

Згрудня у місцевій газеті «Сумской вестник» було надруковано III Універсал, а також відозву до селян і робітників Харківщини та усієї Слобожанщини з закликом підтримати Центральну Раду. А 6 грудня в спеціальній статті з цього приводу містилося, зокрема, наступне досить красномовне роз’яснення: «На питання, чи добре ми робимо, приєднуючись до України, можна відповісти лише теоретично, беручи до уваги універсальну словесність Ради та її Генерального Секретаріату.

204

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Поки що те, що нам проголошують Винниченко й інші гене ральні секретарі, звучить більш приємно, ніж хуліганські декре ти Леніна, Троцького та їхніх соратників, набраних у старочор носотенних вертепах»52.

Незважаючи на величезну зайнятість нагальними проблемами державотворення, Центральна Рада намагалася також протидіяти намірам Центральних країн передати під тиском польських полі тичних кіл українські землі Східної Галичини, Буковини, Холм щини, Підляшшя і окупованої частини Волині майбутній поль ській державі. Це питання обговорювалося на надзвичайному засіданні Малої Ради 11 і 12 листопада 1917 р. В перший день було розглянуто протест Української Парламентської репрезентації

вВідні проти прилучення Галичини, Холмщини та Західного По лісся до Польщі, внесений 9 листопада 1917 р. до австрійського парламенту. Запропонована Центральній Раді М.Салтаном резо люція протесту з приводу названих вище намірів була тимчасово відкладена, а натомість прийняте внесення С.Бердичівського обра ти комісію для вироблення протесту проти насильного приєднан ня Полісся, Холмщини, частини Волині та проти наміру зробити те саме зі Східною Галичиною та Буковиною53.

Наступного дня Мала Рада одноголосно ухвалила резолюцію

вХолмській справі, представлену від холмських українців Т.Оле сюком. Зважаючи на скрутне матеріальне та духовне становище вигнаного з Холмщини та Підляшшя населення, незадовільну ро боту евакуйованих адміністративно громадських установ, а також згідно з волею цієї людності, виявленою на Всехолмському з’їзді 25–27 серпня 1917 р., говорилося в ній, Центральна Рада постанов ляє: «1. До дійсного прилучення частини Холмщини та Підлясся, де більшість українського населення, це населення та всі евакуйо вані адміністративно громадські інституції Холмщини і Підлясся підлягають владі та опіці Генерального Секретаріату України»54. В наступних її пунктах уряду доручалося здійснити необхідні за ходи для встановлення певного адміністративно політичного ла ду для населення Холмщини і Підляшшя, в тому числі в поро зумінні з місцевими громадськими організаціями призначити комісара Холмщини та Підляшшя, якому б підпорядковувалися всі адміністративно громадські установи названих земель.

Того ж дня Рада повернулася до питання про протест з приводу намірів німецького і австрійського урядів приєднати до Польщі західноукраїнські землі. Фракція українських есерів спільно

205

І. Гошуляк

зсоціал демократами запропонувала схвалити у зв’язку з цим від повідну резолюцію. Однак вирішення цього питання було перене сено на наступне засідання.

Нарешті, 14 листопада 1917 р. Мала Рада ухвалила резолюцію

зприводу наміру центральних держав прилучити до Польської дер жави окуповану частину Волині, Холмщину та Підляшшя. «Озна йомившись з протестом Українського парламентського клубу в Австрії проти наміру прилучення тих земель Холмщини, Підляш шя і окупованої частини Волині, де більшість людності українська, до польського королівства та проти удержування української тери торії Галичини в однім з польським конституційнім союзі з вужчи ми чи ширшими автономними правами останнього і уважаючи зі свого боку такі наміри насильним замахом на право самоозначення української людності, яка заселює вказані території, — Українська Центральна Рада, — говорилося в резолюції, — постановляє:

1.Признати недопустимим насильне відізвання від території Української Народної Республіки окупованих Австрією і Германією українських земель Холмщини, Підлясся та Волині; 2. Звернути увагу міжнародної демократії на рішучий протест організованої демократії Галичини та Буковини проти наміру рішати волю вказаних земель всупереч волі їх людності; 3. Вжити всіх заходів до того, щоб людності австрійської України дано було фактичну можність вільно висловити свою волю щодо дальшого свого полі тичного існування; 4. Виконання цих постанов доручити Гене ральному Секретаріатові України»55.

Паралельно з цим 12 листопада в приміщенні Педагогічного музею в Києві відбулося велике протестаційне віче, головним чи ном з галичан і буковинців, за участю представників Центральної Ради, Генерального Секретаріату, лідерів українських політичних партій, всього близько 2,5 тисяч осіб. Після доповіді Г.Лизанівсь кого з промовами виступили Т.Масарик (голова чеського Націо нального Комітету), поручик Є.Усопеску, М.Шаповал (член ЦК УПСР), М.Ткаченко (генеральний секретар судових справ, член ЦК УСДРП), А.Ніковський (член ЦК УПСФ), С.Петлюра (генераль ний секретар військових справ), К.Лоський (губернський комісар Холмщини і Підляшшя). Всі вони рішуче протестували проти пла нів насильницького приєднання західних українських земель до польської держави. «Стоячи на основі якнайповнішого самоозначен ня українського народу, — відзначалося в ухваленій резолюції, — ми домагаємося злучення всіх українських земель в одну цілість, бо

206

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

лише це забезпечить українським трудящим масам якнайактивні ший розвиток їх економічного, культурного і політичного життя»56. Далі в ній підкреслювалося: 1) протестуємо проти прилучення галицької і буковинської України до польського королівства і ви знаємо це за акт насильства австрійсько польського імперіалізму; 2) протестуємо проти всякої злуки Галичини і Буковини з Польщею без огляду на те, чи буде вона самостійною, чи автономною Гали чиною; 3) заявляємо свою повну солідарність з заявою українсько го правительства про Підлісся, Холмщину і Волинь, приєднуємо ся до домагання холмських, підляських і волинських українців бути прилученими до Української Республіки»57. На закінчення учасники віче зверталися до Центральної Ради з проханням, щоб вона своїм авторитетом підтримала названі домагання.

Подібні акції відбулися й в інших містах України. Так, 3 груд ня в Харкові місцевий Галицько Буковинський комітет провів загальні збори галичан і буковинців, на яких обговорювалися пи тання про приєднання Східної Галичини і Буковини до Польщі. На них прибуло близько 500 осіб. Доповідачі та інші промовці рішу че засудили політику австрійських і польський властей щодо ук раїнської Галичини і Буковини. Учасники зборів одноголосно приєдналися до резолюції протесту, винесеної галицькими і бу ковинськими українцями в Києві58.

Водночас за ініціативи західноукраїнських старшин — колиш ніх полонених російської армії Тимчасова Головна рада українців західних земель в Києві, заручившись згодою Генерального війсь кового секретаріату, приступила до формування Галицько Буко винського куреня Січових стрільців, яким згодом судилося відігра ти важливу роль у боротьбі за захист національної державності. У відозві з закликом вступати добровільно в ряди куріня, підпи саній І.Лизанівським, Лисенком, М. Низькоклоном, Ф.Черником, І.Чмолою, Є.Коновальцем і Р.Дашкевичем, з особливим акцентом наголошувалося: «Ми, Галицькі, Буковинські й Угорські Українці, сини єдиного українського народу, в цей важкий час, вчуваючи свою відповідальність перед будучими поколіннями, не можемо бути тільки глядачами, а повинні взяти якнайдіяльнішу участь в творенні нового державного ладу в Україні і в закріпленні тих всіх свобод, які виборов собі український народ.

Сповнюючи цей наш святий обов’язок, ми повинні створити та ку силу, яка змогла би допомогти Українському народові здобути і закріпити те все, що було проголошене Третім Універсалом»59.

207

І. Гошуляк

Як відомо, основні політичні партії на західноукраїнських зем лях — Українська національно демократична партія (УНДП), Ук раїнська соціал демократична партія (УСДП) і Українська ради кальна партія (УРП) вимагали з початку 1917 р. поділу Галичини, виділення з неї східної української області, утворення з українсь ких земель Австро Угорщини окремого коронного краю з широкими автономними правами. Вони активно протестували проти приєд нання українських етнічних земель до майбутньої Польської дер жави. Відродження під керівництвом Центральної Ради національ ної державності, проголошення УНР було сприйняте ними як початок втілення в життя власних найзаповітніших прагнень, у тому числі й вищого ідеалу всього українського народу — ство рення єдиної Української держави.

Нарада повітових організаторів і представників УНДП, розгля нувши 22 листопада 1917 р. у Львові питання проектованого при єднання Галичини до майбутньої Польської держави, ухвалила: «З’їзд... вітає якнайщиріше величаві прояви національної свідомос ті і змагань наших закордонних земляків до утворення українсько го державного організму на руїнах царату... та бажає їм дальших успіхів до утворення самостійності зі всіх українських земель.

...З’їзд протестує якнайрішучіше проти змагань віденських і бер лінських кругів прилучити східну Галичину як менше і яку небудь іншу частину української землі до планованої польської держави, вважаючи прилучення українських земель до Польщі за насиль ство над цілим українським народом, проти котрого український нарід буде боротись всіма способами до загину»60.

У вітальному листі Народного Комітету УНДП з приводу прого лошення УНР, написаному професором С.Рудницьким і надісла ному наприкінці грудня в Київ, чітко простежувалася провідна, консолідуюча роль Наддніпрянської України в історичній долі українського народу. «Історична судьба звеліла цілій частині ук раїнського народу, що живе при південно західних межах українсь кої землі, себ то в Галичині, на Буковині та на Угорській Україні, довгі століття оставити без тіснішої сполуки з осередком Соборної України, з цим серцем народу, що від віків б’ється над Дніпром та Чорним морем»61.

Захищаючи західноукраїнські землі від посягань з боку поля ків, Українська Парламентська Репрезентація у Відні проголосила їх 19 грудня 1917 р. неподільною спадщиною української нації. В спеціально прийнятій з цього приводу декларації говорилося:

208

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

«Полагодження української проблеми в Австрії може наступити тільки отсим шляхом: Найперше треба коронний край Галичину розкласти на його природні, себто історично національні части і тим самим відбудувати старо українське галицько володимирсь ке королівство як історично національну цілість.

Українська Парламентарна Репрезентація в Австрії заявляє, що відповідало би се найвисшому ідеалови української нації, при лучити галицько володимирське королівство, як неподільну спад щину української нації, до Української Народної Республіки»62. Однак передумовою його здійснення, на думку українських пар ламентаріїв, було припинення війни і укладання миру на основі повного й необмеженого права народів на самовизначення. Якщо ж після війни буде збережено воєнний статус кво, тобто мир, під писаний на основі принципу «без анексій», то відбудоване галиць ко володимирське королівство, об’єднане з українською частиною Буковини й іншими українськими областями монархії, повинно ввійти як окрема державна цілість в Австрійську державу. В тако му разі вирішення української проблеми в Австро Угорщині, на думку західноукраїнських діячів, можливе лише шляхом утво рення української державної одиниці в її складі, тому що тільки тоді українці монархії будуть поставлені в рівні зі своїми брата ми в УНР умови63.

Важливу роль у консолідації українства, зміцненні соборності українських земель і визначенні територіальних меж УНР мали підготовка й проведення виборів до Українських Установчих зборів. Схвалений 11 і 16 листопада 1917 р. Центральною Радою закон надавав виборче право не лише названим в ІІІ Універсалі землям, а й населеним переважно українцями повітам Курщини і Воронеж чини. Згідно з ним територія України ділилася на 10 виборчих округ: Волинську (за винятком частин окупованих ворогом), Ка теринославську, Київську, Полтавську, Подільську, Харківську (з прилученням Грайворонського повіту Курської губернії), Херсон ську, Чернігівську (з прилученням Путивльського повіту Курсь кої губернії), Таврійську (в складі Бердянського, Дніпровського та Мелітопольського повітів), Острогозьку (з Острогозького, Ва луйського, Бірючанського і Богучарського повітів Воронезької та Новооскольського повіту Курської губернії)64.

Крім того, виборчий закон полишав право окремим адміністра тивним одиницям, суміжним названим територіям, також взяти участь у виборах. Щоб скористатися ним, необхідно було з рішенням

209

І. Гошуляк

відповідного повітового народного (земського) зібрання про своє бажання взяти участь у виборах звернутися до Всеукраїнської в справах виборів до Українських Установчих зборів комісії. Тоді комісія прилучить їх до суміжної виборчої округи, в зв’язку з чим збільшить і кількість депутатів від цієї округи. Цікаво, що під час обговорення питання про вибори в Установчі збори на засіданні Малої Ради 10 листопада 1917 р. голова Всеукраїнської комісії з проведення виборів О.Севрюк назвав окремі суміжні землі: «Де які українські землі, як, наприклад, Таганрозька Донської області та Хотинський повіт Бессарабщини, не включені в округи з полі тичних причин. Але адміністративні одиниці, як земські зібран ня, можуть висловитись за участь в Установчих зборах — тоді їх буде причислено до українських виборців»65.

Проведення виборів було призначено на 27–29 грудня 1917 p., а відкриття Українських Установчих зборів — 9 січня 1918 року. Всього до Українських Установчих зборів передбачалося обрати 301 депутата. Зокрема, кількість депутатів у територіальних ви борчих округах була визначена такою:

Київщина з населенням	4778275 душ	45 депутатів
Поділля	3873900	39 депутатів
Волинь	3055800	30 депутатів
Катеринославщина	3 561600	36 депутатів
Полтавщина	3 038500	30 депутатів
Херсонщина	3 368500	34 депутатів
Харківщина	3 311700	35 депутатів
Чернігівщина	2 816000	28 депутатів
Таврія	1465942	15 депутатів66.

Оскільки закон про вибори до Установчих зборів УНР надавав право окремим адміністративним одиницям суміжних визначеним

вньому територій заявити постановою свого повітового народного (земського) зібрання про бажання також взяти участь у виборах, то кількість депутатів у окремих округах внаслідок об’єднавчого руху була збільшена. В середині грудня Центральна Рада внесла деякі зміни до статей цього закону про вибори та додатків до нього і, зокрема, збільшила кількість депутатів у Чернігівському ви борчому округу з 28 до 3067.

Питання підготовки й проведення виборів постійно перебувало

вполі зору української влади. Так, Центральна Рада спеціально

210