goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

вРосії»87. Щодо поточної практичної діяльності, то партія, підтри муючи змагання до повної незалежності українців в Австрії, у від носинах з Росією стоятиме на позиції, що справа цих відносин може бути вирішена лише Українськими Установчими зборами.

Справедливе прагнення українського народу до соборності зна ходило підтримку й серед окремих неукраїнських партій. Так, крайовий комітет Єврейської соціал демократичної партії («Поа лей Ціон»), обговоривши на початку липня українське питання, ухвалив наступне рішення: «Визнаючи гасло державного устрою на республікансько федеративнім принципі, обласний комітет вва жає необхідним підтримувати відносно України домагання націо нально територіальної автономії цього краю в межах етнографіч ного кордону, в тому розумінні, що географічна автономія мусить займати територію, в якій переважно живе українське населен ня»88.

Після прийняття І Універсалу, створення Центральною Ра дою Генерального Секретаріату, а згодом і комісії з підготовки Статуту автономної України питання про територіальні межі набу ло ще більшої актуальності. Адже без його вирішення практичне втілення в життя автономного статусу було дуже проблематич ним. Крім того, потрібно було якнайшвидше розв’язувати інші важливі проблеми, пов’язані з впровадженням автономії. Не ба жаючи дальшого загострення стосунків з урядом, які й так набу ли загрозливого характеру, лідери українського руху все більше схилялися до порозуміння з ним.

Усвою чергу, внаслідок широкої підтримки українським на родом діяльності Центральної Ради, зростаючої тривоги російської громадськості у зв’язку з загостренням українсько російського конфлікту, до того ж в період розгортання наступу російської армії на фронті, Тимчасовий уряд теж вимушений був терміново шукати шляхів порозуміння з Україною. З цією метою 28 червня до Києва прибули його міністри І.Церетелі, М.Терещенко та О.Керенський. Вранці наступного дня за їх участю відбулося закрите засідання Комітету Центральної Ради й Генерального Секретаріату. Цього разу українська сторона запропонувала уряду визнати Генераль ний Секретаріат Центральної Ради вищим органом краєвої влади

вУкраїні, надати останній право на розробку статуту автономної України та інші вимоги.

Протягом 29–30 червня відбувалися наради, зустрічі, засідання,

вході яких розроблявся проект угоди Центральної Ради з Тимчасо

151

І. Гошуляк

вим урядом. З української сторони переговори з міністрами вели М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра.

Як і під час попередніх переговорів з представниками російсь кого уряду, одним з головних було територіальне питання. Гострі суперечки виникали з приводу так званих суміжних губерній і повітів, де українці жили впереміжку з іншими народами. Це стосується Бессарабської губернії, північних повітів Чернігівської, Слобожанщини, Донщини, Кубані та інших регіонів. Торкаючись тоді частково цієї проблеми, М.Грушевський заявив, що Бесса рабська губернія не входить до складу України, північна частина Чернігівської залишається під знаком питання, але Холмська гу бернія повинна увійти в межі України89.

Це питання спеціально обговорювалося 30 червня на нараді представників київських організацій і політичних партій за учас тю І.Церетелі, М.Терещенка й В.Винниченка, на якій були накрес лені основні засади представництва неукраїнської демократії в утво рюваному в Україні крайовому органі. Загальну атмосферу і хід цього обговорення висвітлив у своїй доповіді на засіданні Цент ральної Ради 1 липня голова Генерального Секретаріату В.Вин ниченко. «Коли я прийшов на нараду, — говорив він, — то застав уже, що нарада відбувалася, і справа стояла так, буцім стався пов ний розрив між Центральною радою і українцями разом з Тимча совим урядом. Церетелі, не діждавшись відповіді вчора від мене, поїхав просто на засідання. Хоч він і лічив, що се єсть привід для повного розриву, однак на нараді зоставлено було місце і для мене. Одразу перейшли до обміркування етнографічних меж України. Мною було зазначено, що ми уважаємо 10 губерній за безспорні, решта — як частей інших губерній — повинні бути обслідувані. Де які з присутніх не згоджувались з тим, що окремі губернії, як от Бессарабія, українські. Вказували також як на сумнівні на губер нії Катеринославську, Херсонську. Характерна заява Терещенка, що Бессарабська губ. мусить бути включена в адміністративному відношенні в українську область. Дехто вказував, що окремі час тини Бессарабії не можуть бути виключені, бо вони навколо ото чені українцями»90.

Вважаючи, що конкретне визначення територіальних меж ук раїнської автономії за короткий термін було неможливе, оскільки для цього потрібна суттєва зміна адміністративного поділу Росії, міністри наполягали на тому, щоб не фіксувати їх в угоді, а обме житися лише усною домовленістю. За словами І.Церетелі, йшлося

152

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

про фактичне визнання «територією українського краєвого управ ління дев’яти... основних українських губерній, які були представ лені в Раді як губернії з більшістю українського населення й де зосереджувалися головні українські національні організації»91.

Українська сторона, довіряючи російській демократії і щиро прагнучи з нею компромісу, дала згоду не закріплювати в заключ ній угоді домовленість з територіального питання. Легковажність чи довірливість, з якою представники Центральної Ради прийня ли цю пропозицію, як зазначає відомий сучасний дослідник, — «досить швидко обернулася Україні боком»92.

У той же день, 30 червня, всі основні домовленості були узгодже ні і за обопільною згодою сторін згодом зафіксовані в двох пара лельних документах: декларації Тимчасового уряду та ІІ Універ салі Центральної Ради, прийнятому 3 липня 1917 року.

В Універсалі «громадянам землі Української» повідомляло ся, що Центральна Рада на заклик Тимчасового уряду та в згоді з ним вирішила творити нове життя України на добро всієї рево люційної Росії. Що незабаром вона поповниться представниками інших народів, що живуть в Україні, і стане «єдиним найвищим органом революційної демократії України, який буде представля ти інтереси всієї людності нашого краю»93. Поповнена Центральна Рада утворить новий Генеральний Секретаріат як носій найвищої краєвої влади Тимчасового уряду в Україні. Рада відмовлялася від самовільного здійснення автономії до Всеросійських Установ чих зборів.

Той факт, що ані в Універсалі, ані, тим більше, в Постанові уря ду не було ніякого, навіть в найзагальніших рисах, визначення території, на яку мала поширюватися влада Центральної Ради та Генерального Секретаріату, дуже знецінював правно державну вартість цих документів. Сам Грушевський, оцінюючи ІІ Універ сал, назвав це однією з його вад94.

П.Христюк пояснював причини «юридичної неграмотності» творців обох документів насамперед тим, що обидві сторони нада вали великого значення самому фактові порозуміння і безумовно вірили одна одній. «Мудрі вчені юристи московської буржуазії», — писав дослідник, — потім добре скористали з цього, на шкоду ук раїнському народові. Вони роз’яснили і московській, і українській демократії, котра думала, що під словом «Україна» треба розу міти дійсно Україну, тобто всю територію, населену українським народом, що під Україною, на яку повинна поширитись власть

153

І. Гошуляк

Ради, можна розуміти і половину, і третину дійсної України і, на віть один повіт»95.

І все ж очевидно, що Центральна Рада не приділила належної уваги чіткому окресленню національної території в перший період своєї діяльності. Теоретичні розробки М.Грушевського та інших вчених з цього питання не були закріплені в найважли віших її документах — І і ІІ Універсалах, а також «Статуті вищо го управління Україною», схваленому Малою Радою 16 липня 1917 року.

Цікаву думку з цього приводу висловив Д.Дорошенко. Піддав ши критиці останній з названих документів за відсутність у ньому визначення території, що охоплювалася поняттям «Україна», він зауважив, що зроблено це було, можна думати, з умислом, для того, щоб мати пізніше з цього вигоду, встановлюючи границі ав тономної України96.

На складність практичного розв’язання цієї проблеми вказу вав М.Грушевський. «Територія українська, — роз’яснював він представникам Тимчасового уряду і неукраїнській демократії, — представлялась дуже неясно. Вони, з одного боку, просили і ради ли не розширяти території поза безперечну національну область, а з другого — надати території Україні певні заокруглені форми, географічну і економічну одностайність і для того, наприклад, включити в українську територію Бессарабію тощо, аби не вилу чати їх в автономічні області»97.Та на цю зовсім слушну, з погля ду інтересів України, пораду представники Центральної Ради відповідали, що «всякий додаток неукраїнської території вони вважають некорисним для українського життя, а в усякім разі ставлять це в залежність від ясної волі заінтересованої люд ності»98.

Керівництво українським рухом незмінно демонструвало обе режність і толерантність з цього приводу, шанобливе ставлення до сусідніх народів. Так, у зв’язку з появою в пресі протесту Бесса рабського виконавчого комітету та Офіцерської спілки про те, що ні би Центральна Рада планує включити Бессарабію до складу Украї ни, Комітет Ради обговорив 25 липня це питання. Щоб розвіяти виниклі побоювання і непорозуміння, доповідач М.Зільберфарб, роз’яснивши їх причини, вніс від імені секретаря міжнаціональ них справ на обговорення відповідну резолюцію. Але вона не ма ла необхідної підтримки. Як видно з протоколу засідання, під час її обговорення висловлювалися наступні думки:

154

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

«Тов. Любинський: «Раніш всього я вважаю, що непорозуміння вийшло через те, що вони не звернулись в цій справі до Централь ної ради, а підняли протести в печаті».

Тов. Висоцький: «Коли говорити про Бессарабію, то тільки тре ба мати на увазі молдаван, бо єсть повіти, які заселені українця ми, і вони нічого не будуть мати проти прилучення до України».

Тов. Єреміїв: «Раніш всього ми повинні заявить, що Централь на рада не мала на меті включать до України чужі області, а в тім і Бессарабію».

Тов. Крижанівський: «Я вважаю, що цією резолюцією ми нічо го не зробим. Ми повинні сказать про цю справу принципіально, бо коли ми так напишем, як гадає секретар, то нам не повірять, а скажуть, що ми вивертаємось»99.

Внаслідок проведеного обговорення було вирішено передати Генеральному Секретаріату, щоб він роз’яснив, що Центральна Рада не мала намірів включити Бессарабію до складу України і вза галі в цій справі розмов не вела і рішень не виносила.

Отже, територіальні межі України, як в перших двох Універ салах, так і в «Статуті» не були окреслені, очевидно, внаслідок наступних причин. Насамперед, Центральна Рада не бажала ста вати в цьому принциповому питанні на самочинний шлях, а тому прагнула порозуміння з російським урядом. Крім того, українці побоювалися, що, зв’язавши себе з самого початку чіткими зобо в’язаннями, вони можуть втратити в перспективі більш вигідні кордони. Фіксувати ж відразу максимальні вимоги вони не наважу валися, оскільки знали негативне ставлення до цього своїх ураже них хворобою велидержавності опонентів. Не слід також скидати з рахунку об’єктивну складність цієї проблеми. Та, як би там не було, обраний стосовно цього підхід, на наш погляд, не був цілком оптимальним.

Фактично склалося так, що представники Центральної Ради ви мушені були під тиском Тимчасового уряду йти в цьому питанні на постійні поступки. Спочатку йшлося на переговорах про 12 суто українських губерній. Згодом ця кількість неухильно скорочувала ся, відповідно, до 10, 9, 8 губерній і, врешті решт, одностороннім актом російських властей була обмежена всього 5 губерніями.

Висвітлимо це детальніше. 16 липня до Петрограда з метою затвердження персонального складу Генерального Секретаріату і щойно схваленого Малою Радою «Статуту вищого управління Україною» виїхала делегація у складі В.Винниченка (голова),

155

І. Гошуляк

Х.Барановського і М.Рафеса. Її приїзд збігся з гострою урядовою кризою, викликаною складними внутрішніми проблемами країни та гіркими поразками на фронті.

Після багатоденного очікування урядової аудієнції українська делегація була прийнята заступником голови уряду М.Некрасо вим і міністром внутрішніх справ М.Авксентьєвим у присутності юристів консультантів уряду — барона Б.Нольде та О.Гальперіна. Двоє останніх, як незабаром виявилося, і стали основними дійови ми особами переговорного процесу. З самого початку вони прояви ли своє негативне ставлення до угоди за 3 липня і протягом три валих затяжних переговорів з усіх сил прагнули перекраяти її на свій лад. Тому зовсім не дивно, що представлений делегацією «Статут» був категорично відкинутий російською стороною.

Упроцесі переговорів чи не на перший план знову постало те риторіальне питання, яке в київських домовленостях не набуло чіткого визначення. Урядова сторона спочатку запропонувала визначити територію України шляхом волевиявлення населення. Українці, погодившись з цим, наполягали на тому, щоб одночасно провести опитування населення також щодо повноважень Гене рального Секретаріату та ставлення до Тимчасового уряду. Після цього питання про волевиявлення було зняте російською сторо ною, оскільки самі його ініціатори, мабуть, не сумнівалися в йо го результатах.

Упідготовленому урядовою юридичною комісією проекті пов новаження Генерального Секретаріату мали поширюватися лише на ті губернії та повіти, які в особі своїх громадських організацій, головним чином земських і волосних зборів, обраних на основі загального виборчого права, визнали Центральну Раду. Під час йо го обговорення 27 липня в Зимовому палаці українська делегація рішуче виступила проти цього проекту, оскільки така процедура знову затягнула б процес впровадження автономії на невизначе ний час100.

Аналізуючи хід цих переговорів, голова української делегації В.Винниченко в розмові з кореспондентом московської газети за явив, що необхідно безумовно включити в склад України Київську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, Херсонську, Волинсь ку, Подільську і Чернігівську губернії. Що стосується Бессарабсь кої і Таврійської, то, оскільки переважна більшість неукраїнсь кого населення цих губерній висловлюється проти приєднання до України, ми охоче готові виключити їх зі складу української

156

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

землі, а разом з ними і чотири північні повіти Чернігівщини. Однак Тимчасовий уряд пропонує плебісцит, який для України є неприй нятний, тому що затягне організацію влади в ній. Більше чекати не можна, тому що на 5 серпня призначене відкриття засідань Центральної Ради101.

Після юридичної комісії українське питання кілька разів об говорювалося в уряді без участі українців, але остаточне рішення щораз відкладалося. Так і не дочекавшись його, В.Винниченко і М.Рафес повернулися до Києва, залишивши представництво української делегації Х.Барановському. Зволікаючи з остаточним рішенням, російська сторона тим часом в односторонньому поряд ку продовжувала обкраювати національну територію українського народу.

Відхиливши представлений делегацією Генерального Секрета ріату проект «Статуту», новостворений уряд О.Керенського після тривалих закритих дискусій (без участі і згоди української сторони) затвердив 4 серпня 1917 р. замість нього підготовлену юридичною комісією «Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». Ця «Інструкція», за пізнішою ха рактеристикою В.Винниченка, — «була ніщо інше, як цинічне, безсоромне й провокаційне зламання угоди 16 липня й одверте ба жання видерти з рук українства всі його революційні здобутки»102.

У ній уповноваження Генерального Секретаріату поширюва лися лише на територію п’яти українських губерній — Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської (до того ж за винятком Мглинського, Суразького, Стародубського і Новозиб ківського повітів)103. Тобто, як справедливо зазначав дослідник О.Юрченко, в основному це були межі «Війська Запорізького» (з певними відхиленнями в той чи інший бік) під час його догово ру з Москвою 1654 року104. Щоправда, «Інструкція» залишила можливість поширення української адміністративної території й на інші губернії, чи частини їх, у тому разі, якщо «утворені в цих губерніях на основі постанови Тимчасового уряду земські інсти туції висловляться за бажаність такого поширення»105.

Своє ставлення до цієї «Інструкції» Центральна Рада висло вила не зразу. З одного боку, надто несправедливим і образливим для українства був цей документ. З іншого — необхідно було вра ховувати всю складність і гостроту політичної обстановки в країні, активізацію антиукраїнських сил. Протягом кількох днів тривало його обговорення. Спочатку, 5–6 серпня, на засіданні Малої Ради,

157

І. Гошуляк

а7–9 го — на загальній сесії Центральної Ради. Доповідачем в обох випадках був голова Генерального Секретаріату, керівник укра їнської делегації В.Винниченко. В доповіді 5 серпня про переговори з Тимчасовим урядом він, зокрема, відзначив: «В перших днях нашого приїзду в Петербург справа стояла так, як і з першою де легацією. Всі одволікали і не було видно кінця тим зволіканням. Нарешті почались переговори. Спочатку розбирались як принци піальні, так і практичні питання, як обсяг території, права і обов’яз ки Секретаріату. Так, відносно Катеринославщини, Херсонщини і Харківщини вказувано було, що ці губернії не висловились за приєднання до Української Центральної ради. І навіть Кокошкін заявив, що єсть економічне тяготіння цих губерній утворити окре му обласну одиницю. Ми були одверті і вказували, що, хотя й по станов земств нема, але селянство на своїх з’їздах висловилось за автономію і Українську Центральну раду. Мені ще невідома була постанова Катеринославського земства асигнувати 50 тис. крб. Українській Центральній раді.

Справа посувалась туго, і були моменти, коли ми роздратовані гадали, чи не кинути все і не їхати додому. Але відповідальність, яку ми взяли на себе, змушувала нас бути уважнішими і випробу вати всі засоби»106. Доповнював доповідача член делегації М.Рафес.

Критикуючи в свої виступах інструкцію як таку, що не відпові дала досягнутим з урядом домовленостям, члени делегації все ж ви словилися за те, щоб не відкидати її. Аргументуючи це, Винничен ко 7 серпня заявив, що «Інструкція не є порозуміння — воно було 2 липня — це є наш здобуток. Порівнюючи з тим, чого ми домагали ся 2 місяці тому назад, коли ми хотіли признання тільки принципу автономії та призначення комісара для України, то тепер ми маємо фактичну автономію і Генеральний секретаріат»107. В останніх сло вах очевидно проглядається певна ідеалізація дійсного стану речей.

М.Рафес у виступі 6 серпня наголосив, що урядова «Інструк ція» не є результатом згоди з українською делегацією, а односто роннім вчинком, який має великі хиби і недоліки. «Поперед усього правительство в цій інструкції хоче обмежити, обкраяти Україну навіть з тих земель, де живе велика більшість українців»108. Ра зом з тим, відповідаючи на власне питання, чи варто дотримува тися точки зору, стосовно відрізування від себе губерній і повітів, він зазначив, що можна погодитися з пропозицією уряду вирішу вати територіальне питання шляхом плебісциту і конфлікт з цього приводу викликати не варто.

158

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Майже всі промовці (за винятком представника партії кадетів) з гіркотою й осудом говорили про ставлення російських властей до українського питання. Найбільші нарікання при цьому викли кали положення про обмеження національної території і компетен ції Генерального Секретаріату. Дехто, як націонал революціонер М.Любинський, вимагав необмінно і рішуче відкинути урядову інструкцію. Інші виступаючі, критикуючи, водночас прагнули прояснити справжній її зміст, звертали увагу на те, що зовсім не випадково від України відривалися найбільш багаті природними ресурсами і розвинуті в економічному відношенні регіони.

Так, Ф.Менчковський («Поалей Ціон») 6 серпня на засіданні Малої Ради роз’яснював: «Через що викреслено Харківщину? Бо там є уголь, руда і інші підземні багатства. Чому не згадується про Катеринославщину? Бо без Кривого Рога московська промисловість не зможе розвиватись. Ми бачимо, що не в інтересах московських капіталістів позбутися цих губерній. Звідси і ця тенденція обріза ти, обуздати, вирвати, що тільки можна. Навіть як поглянем на продовольчу справу, то й тут бачимо, що московська буржуазія потурбувалась вирвати її з рук українського народу, бо знає, що це може послужити українському народові знаряддям для даль шої боротьби. А без українського хліба голодна Росія прожити не може109»...

На сесії Центральної Ради 7 серпня член ЦК УПСР М.Шраг, розвінчуючи «Інструкцію», зазначив, що петроградські міністри лише «вдають, що їм не відомо те, як людність східних та півден них українських губерній висловлюється за автономію України»110. О.Золотарьов (єврейський с д), зауваживши, що в обговорювано му документі чотири повіти Чернігівщини виключені зі складу України через те, що мають більшість населення неукраїнських націй, наголосив при цьому, що в такому разі треба було б неод мінно прилучати до неї ті повіти й губернії, де українці мають біль шість, як Катеринославська і Херсонська111. М.Григор’єв піддав сумніву фахову підготовку авторів «Інструкції». «Не знати, по якому підручнику учили «государствоведы» історію, — з іронією говорив він, — бо учні ще з І ї кляси знають, що Запоріжжя було на Катеринославщині і що це теж Україна, а юридична комісія зі всіма своїми Нольдами не знає цього!»112.

8 серпня з доповіддю про переговори з Тимчасовим урядом ви ступив генеральний секретар фінансових справ, член делегації Х.Ба рановський, який щойно повернувся з Петрограда. Аргументуючи

159

І. Гошуляк

необхідність прийняття «Інструкції», він зіслався на думку комі сарів українських губерній, які, визнавши «Інструкцію» нікчем ним актом, все таки вважали, що її треба прийняти113.

Наступного дня з протестами проти відриву від України її зе мель виступали представники з місць. Зокрема, Касика — з при воду відокремлення 4 повітів Чернігівщини, Довгорученко — Хар ківщини, Семеняк і Левитський — Херсонщини, В.Позиненко і В.Шаравський — Катеринославщини, Я.Христич — Таврії114.

Представники майже всіх фракцій, у тому числі й неукраїнсь ких, що брали участь у діяльності Центральної Ради, оцінили «Інст рукцію» як грубе порушення прав українського та інших народів України. Але, враховуючи стан війни, складну ситуацію в країні загалом, а також небажання керівників українського руху заго стрювати конфронтацію з центральним урядом, вони пропонували не відкидати її і закликали до конструктивної роботи на основі неї.

Серед проектів резолюцій, які повністю відкидали та ігнорува ли «Інструкцію», привертає увагу проект, представлений М.Лю бинським від імені українських націонал революціонерів. У ньому містилися й такі рядки: «Стоячи на грунті повного самовизначення народів і нерозривної єдності українського народу в його етногра фічних межах, Українська Центральна рада гаряче протестує проти наміру Тимчасового петроградського уряду розмежувати політично адміністративним кордоном неподільну територію України, населення котрої в спільнім бажанні жити в найміцні шому союзі, без огляду на приналежність до тої чи іншої нації, так міцно з’єдналось в Українській Центральній раді»115. Але за цей проект було подано всього 21 голос.

Ухвалена ж була з деякими змінами резолюція українських соціал демократів, підтримана переважною більшістю фракцій. При першому голосуванні за неї було подано 247 голосів, проти — 36, утрималось — 70, відмовився від голосування — 1. В остаточ ному варіанті вона здобула підтримку 227 членів Ради, проти ви словилося 16, утрималося 62116.

Ця резолюція складалася з двох частин. У першій з них від значалося, що урядова «Інструкція» продиктована недовір’ям до змагань усієї демократії України, перейнята імперіалістичними тенденціями російської буржуазії, ламає угоду Центральної Ради з Тимчасовим урядом від 3 липня, «не дає змоги демократії Украї ни утворити власть на всій території, заселеній українським наро дом», і «цілком не одповідає потребам і бажанням не тільки ук

160