goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

вже четвертий рік терпить довготерпелива Галичина. Спокутувала вона тяжко і спокутує за те, що припала комусь дика охота її виз воляти, за те, що визволяють її, мовляв, по московському «в два кнута» і свої, і чужі»56. Що ж залишиться від неї після такого «визволення», з гіркотою запитував автор.

Упередовій статті «Двойчне визволення» ця ж газета 25 серпня писала: «Три роки Галичина і Буковина покутують свою прина лежність до українського народу, своє граничне становище між сходом і заходом. І не знати, хто гірший виходить у цій вопіющій справі, у цій своєрідній боротьбі лютістю, і кому скаржитися на долю народу, що гине однаково і од «своїх», і од «чужих», що не мо же врешті навіть розібрати, хто тут «свої», а хто «чужі». Бо пово дяться вони однаково — як кати і насильники»57.

Ународі кажуть, що з пісні слова не викинеш, тим більше ко ли вона дуже сумна. Очевидно, будь які коментарі щодо наведе них вище фактів тут просто зайві.

Центральна Рада, звичайно, намагалася хоч якось полегшити участь місцевої людності. Український Військовий Генеральний Комітет звернувся до українських військовиків зі спеціальним закликом «Не робіть руїни!», в якому українські солдати, офіцери

івсі урядовці закликалися «всі, як один, стати в оборону своїх бра тів»58. Однак в умовах повної анархії, що охопила відступаюче в паніці, здеморалізоване військо, добитися цього було неможливо.

Так ганебно закінчилася окупація Галичини і Буковини, тобто горезвісне «объединение русских земель» за великоімперським сценарієм. Вона не лише принесла незчисленні лиха українсько му народу, але й завдала важкого удару українській соборності. Після відступу російської армії під її контролем залишилися ли ше невеличкі частини цих земель. Крайова адміністрація припи нила існування.

Турбувала українську громадськість і доля окупованої цент ральними державами Холмщини, на яку претендували поляки, а також становище холмщан, розкиданих як примусові, так і доб ровільні біженці по всій Російській імперії. Холмське питання гостро постало на політичному рівні з весни 1917 р., у зв’язку з ви знанням Тимчасовим урядом права поляків на створення власної держави і початком роботи Ліквідаційної комісії, завданням якої було скасування російських установ колишнього Царства Польсь кого та передача їх майна Польщі. Оскільки діяльність комісії мала поширюватися також на Холмщину і Південне Підляшшя,

141

І. Гошуляк

то це викликало велике обурення біженців з цих країв. Актуалізу валося воно ще й тому, що все це збіглося з розгортанням бороть би за національно територіальну автономію України, важливою складовою частиною якої було збирання етнічно українських зе мель і визначення територіальних меж майбутньої автономії.

Протягом кількох місяців 1917 р. по всій Росії й Україні, в тих місцях, де опинилися евакуйовані з Холмщини і Підляшшя ук раїнці, відбулися десятки з’їздів, сотні зборів, ухвалено безліч протестів, резолюцій і закликів. У них громади біженців рішуче заявляли про свою належність до українського народу, висловлю вали своє довір’я Центральній Раді і палке бажання, щоб їх землі неодмінно були приєднані до України.

Десятки цих хвилюючих документів обнародувала преса і, на самперед, офіційний орган — «Вісти з Української Центральної Ради». В привітанні загальних зборів евакуйованих у Москву холм щан Всеукраїнському національному конгресу в Києві заявляло ся про гаряче бажання приєднати Холмщину до України. «Холм щина завжди входила до складу земель України, жила одним життям з сусідніми Волинню й Галичиною і до нинішнього часу збе рігає свою народність, свій віковий устрій життя і сповідує єдину

зусією Росією православну віру. Тимчасове відособлення Холмщи ни від рідних їй земель і включення її на Віденському конгресі до складу Царства Польського мало для її релігійного і культурного життя вельми шкідливі наслідки. ...Наполегливо просимо Укра їнський Конгрес, — підкреслювалося в цьому документі, — вклю чити Холмщину до складу об’єднуваних українських земель. Го лова зборів Омельян Витошинський»59.

Біженці українці Холмської губернії (Томашівського, Грубе шівського і Замостського повітів), які проживали в хуторі Дуб ровка Орловської губернії Брянського повіту, надіслали до Цент ральної Ради постанову, в якій висловили рішимість з її допомогою відстоювати життєві інтереси дорогої своєї Холмщини. Наші до магання такі, зазначалося в постанові: «1) Холмщина і Підлісся, як здавен українські землі, повинні увійти в склад Росії і злитись

зрідною по звичаям і мові Україною. 2) В складі ліквідаційної ко місії в справах Царства Польського повинен бути і представник від населення Холмщини. 3) В Установчих зборах населення Холм щини повинно мати своїх представників окремо. 4) По скінченню війни населення Холмщини повинно дістати поміч, щоб підняти господарство і було відшкодовано всі збитки. 5) Земля Холмщини

142

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

повинна перейти корінному населенню без різниці віри в такім по рядку, який установлять Установчі збори»60. Підписалося під до кументом 52 особи.

У цьому ж числі газети надруковані також вимоги холмщан біженців, що тимчасово проживали в м. Черкаси і в с. Астрадамів ці Симбірської губернії. Свій голос за прилучення Холмщини до України подали також холмщани зі Станиці Каменської Донсь кої області, вчителі біженці, які перебували в Києві, та інші.

Редактор «Народної Волі» І.Пугач проаналізував численні звер нення холмщан у статті «До кого прилучити Холмщину». «До нашої редакції і до Центральної Української Ради, — зазначав ав тор, — щодня надходять приговори, де живуть біженці. Біженці з Томашівського і Красноставського повітів Холмщини пишуть, що Холмщина мусить ввійти тільки в склад Земель України; з Чер кас біженці Грубешівського повіту вимагають, щоб не допустити прилучення Холмщини до Царства Польського», з Дубровки (Ор ловської губернії) втікачі холмщани Замостовського, Томашівсь кого та Грубешівського повітів домагаються, аби «Холмщина

іПідляшшя злилися з рідною по вірі, звичаям та мові Україною

іт. д.»61. Нагадавши, що є ще багато закинутих по далеких кут ках біженців українців з Холмщини, які навіть не знають про Ліквідаційну комісію, він підкреслив, що їх думкою в справі ви яснення кордонів нехтувати не можна і запропонував вирішити питання про належність Холмщини після війни, коли туди по вернуться біженці.

Трибуна Центральної Ради неодноразово використовувалася для вираження волі холмщан, захисту їх інтересів, протесту проти на мірів віддати Холмщину новостворюваній Польській державі. Зок рема, представник Холмщини священик А.Матеюк, виступаючи 7 травня на сесії Центральної Ради з привітанням від холмщан біженців, що проживали в Києві, закликав її обстоювати Холмщи ну, «бо без України для Холмщини може бути лише смерть»62. А вже через кілька днів, 11 травня, Центральна Рада ухвалила рі шення рекомендувати уряду на посаду Холмського комісара К.Лось кого63. 7 серпня А.Матеюк виступив на засіданні Малої Ради з про тестом проти прилучення Холмщини до Польщі і протест цей підкріпив 270 приговорами великих і малих комітетів Холмщини, в яких холмщани висловили бажання приєднатися до України64.

Справжньою вершиною об’єднавчого руху холмщан можна вва жати загальний з’їзд їх представників, що відбувся 25–27 серпня

143

І. Гошуляк

1917 р. в Києві. На ньому було 276 делегатів, які представляли 300 тисяч українців краю, а також багато гостей. Був присутній і голова Центральної Ради М.Грушевський. Він звернувся до де легатів із наступним привітанням: «Вітаю Вас, дорогі брати, від Української Центральної Ради і від себе! Вже протягом останніх де сятьох років українське громадянство з напруженням слідкувало за справою української Холмщини. Кажу «української», тому що Холмщину ще в ХШ віці називали Україною. Холмське питання мене цікавило особисто. Я виступав в українській і закордонній пресі за відділення Холмщини з польських земель. Ми одержували сотки ваших резолюцій, щоби не забути про Холмщину. Ми завжди пам’ятаємо про неї. Вам буде допомагати Українська Централь на Рада. Умови нашої роботи є дуже важкі. Фронт і деякі кроки, пороблені Центральним урядом, утруднюють нашу роботу. Персо нально я, оскільки зможу, буду допомагати вам. Я сам народив ся 1866 році в Холмі, де мій батько був директором Педагогічних курсів, що також зобов’язує мене перед Холмщиною. Крім того, до праці примушують мене українські почування, й я ніколи не забуду про потреби холмського народу»65.

Майже у всіх виступах на з’їзді провідною була ідея єдності ук раїнського народу, нерозривного зв’язку Холмщини, а також Під ляшшя з матір’ю Україною. Багато промовців висловили рішу чий протест з приводу намірів насильно приєднати ці українські землі до Польської держави.

По закінченні дебатів делегати одноголосно ухвалили запро поновану К.Лоським таку постанову: «1) Народ холмський виз нає себе народом українським.

2)Доля його повинна бути спільною з долею всього українсь кого народу.

3)Через те губернія Холмська ні в якому разі не може прилучи тися до королівства Польського, а повинна бути прилучена до ав тономної України в межах федеративної демократичної Російської республіки і тепер же повинна бути під управленням Централь ної Ради і Генерального Секретаріату»66.

З’їзд обрав Холмський губернський виконавчий комітет як складову частину державного апарату України й повноважне пред ставництво холмщан у Центральній Раді. Його рішення схвали ли також ті біженці, які внаслідок різних причин не були предс тавлені на з’їзді. Це було ще одним свідченням, що він висловив справжню волю української людності краю.

144

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

На важкому й тернистому шляху до відновлення державності українського народу, консолідації його національної території знач ну роль відіграв Перший Універсал Центральної Ради, ухвалений 10 червня 1917 р. Проголосивши його, Рада фактично стала на шлях самочинного здійснення автономії. І хоча в Універсалі не бу ло жодного визначення територіальних меж України, майже кож на фраза цього історичного документа втілювала собою цілість ук раїнської землі і народу. Дорогі кожному українцю слова й назви, більшість яких ще зовсім недавно була під офіційною забороною, — «Україна», «Український народ», «Українська земля», «наші укра їнські землі», «уся земля українська», «вся Україна» та інші, що буквально заполонили його текст, єднали і згуртовували всіх патріо тів України, де б вони не проживали чи тимчасово не перебували.

Дуже виразно висловив це відомий дослідник історії Укра їнської революції Павло Христюк. «Цей універсал справив на ук раїнське суспільство, — писав він, — надзвичайно глибоке вражен ня. Подібно до того, як з невимовною радістю і, навіть, з слізьми на очах вислухали його українські солдати — члени Військового з’їзду, — з ентузіазмом зустрів ці слова і увесь український на род. Майже по всіх містах, містечках, селах і хуторах України, та численних селянських, робітничих і загальнонаціональних з’їздах, на фронтах у військових частинах, — всюди урочисто було відчи тано Універсал, з захопленням і радістю, як святу вістку про но ве, прегарне життя, що малювалося в народній уяві. Народ радів, народ хвилювався, народ складав масову формальну присягу на вірність Центральній Раді, на вірність проголошеним нею ідеалам. До Центральної Ради надсилалися сотнями, тисячами безконечні, палкі привітання від різних груп та організацій українського суспільства, від військових частин, від земств з заявами, що вони визнають Центральну Раду за свій найвищий уряд, що будуть ко ритися їй і тільки їй, що будуть з радістю, охоче і пильно викону вати її приписи, її накази»67.

Однак кожний крок на шляху до автономного статусу давався дуже не просто. Центральній Раді, всім революційним силам до водилося діяти в атмосфері шаленої антиукраїнської істерії, ак тивізації всіх контрреволюційних елементів. Не випадково, що в деяких регіонах, насамперед Кубані, Чорноморщини, Донщи ни та інших, український рух незабаром наштовхнувся не лише на несприйняття та нерозуміння, але й запеклий опір з боку велико державно шовіністичних сил.

145

І. Гошуляк

Навіть в українській столиці — Києві російські меншовики, соціалісти революціонери, кадети та інші партії, налякані І Універ салом, винесли ряд резолюцій, спрямованих проти національно визвольного руху українського народу.

Безперечне лідерство в антиукраїнській кампанії належало, як і раніше, редагованому В.Шульгиним «Киевлянину». Майже кожне число цієї одіозної газети містило цинічні протести «против насильственной украинизации Южной Руси» з підписами різних осіб, у тому числі й представників київської інтелігенції. В одно му з них був надрукований протест професорської ради Київського університету святого Володимира проти українізації, схвалений 36 голосами проти трьох68. Учені мужі, проігнорувавши науку і від давшись на поталу політиці, поставили в ньому під сумнів навіть належність Києва до України. Очевидно, мав рацію М.Грушевсь кий, назвавши цей вуз твердинею антиукраїнства.

Українофобська кампанія, в якій брали участь десятки російсь комовних газет, була розгорнута в Одесі. Місцевий Новоросійський університет повернув адресованого до нього листа генерального секретаря освіти Центральної Ради з позначкою, що не розуміє мо ви, якою він написаний. Уже сам цей факт досить красномовний.

У Харкові рупором великодержавно шовіністичних поглядів активно виступала газета «Русская жизнь». На її сторінках регу лярно з’являлися злісні антиукраїнські статті місцевих професорів Погодіна, Палієнка, Локотя та інших. «Идеал России — писав в одному з чисел газети А.Погодін, — есть именно национальный идеал «Великой России», объединенной, и объединяющей России, которая собирает вокруг себя славян и пролагает себе свободные пути к вольным морям»69. А в статті «Украина и Финляндия» він же так висловив своє ставлення до українського руху: «Это ли Вре менное Правительство или уже другое, не временное, положит предел заговору украинских сепаратистов против единства и си лы, великого будущего и счастья России, мы не знаем. Но что это наступит, за это ручается отношение Временного Правительства к Финляндскому сейму. Право я не прозакладывал бы и двух по лушек за «украинскую самостийность»70. Як бачимо, названий горе вчений фактично закликав уряд вчинити фізичну розправу над українським рухом.

Що стосується ставлення правлячих кіл так званої російської демократії, то воно було явно недружелюбним, нерідко й ворожим. Один з лідерів російських есерів П.Сорокін у зв’язку з прийняттям

146

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

І Універсалу відкрито вимагав збройного утихомирювання «изме нившей Малороссии»71. Військово морський міністр Тимчасового уряду, есер О.Керенський, покидаючи наприкінці червня Київ, у своїй промові на влаштованому біля залізничного вокзалу мітин гу делікатно натякнув і на те, що може очікувати українців. «Рос сия должна быть великая, сильная, нераздробленная… А когда кто нибудь посмеет посягнуть на ее целость и протянуть руки, то мы сможем еще ему сказать: руки прочь!»72. Більш відвертіше висло вився на тому ж мітингу міністр пошт і телеграфу, меншовик І.Церетелі: «Во имя великого единого целого мы не остановимся, чтобы задавить малое»73.

Те, як відреагували різні антиукраїнські сили на І Універсал, переконливо узагальнив той же П.Христюк. «Шульгин з своїми «юго росами», «малоросами» і «общеросами» просто почав крича ти: «гвалт! рятуйте, хто в Бога вірує!» Урядова кадетська партія заспівала і закричала на старий славнозвісний московсько дер жавницький мотив: «тащи и не пущай! Куда смотришь?!» Бувший міністр закордонних справ П.Милюков заявив, що Центральна Рада «допустилася великого злочину», проголосивши Універсал. А кадетський орган «Речь», пояснивши справу видання Універса лу нічим іншим, як тільки «німецькою інтригою», закликав Вре менне правительство вжити рішучих заходів коло приборкання Центральної Ради. В тон «Речи» співали і «Бирж. Ведомости» (орган торговельно промисл. буржуазії), заявляючи, що «мусить бути дана рішуча відсіч на цей Універсал, для якого не може бу ти иньшої назви, як злочин супроти держави… Не треба спиняти ся перед скрайніми заходами, щоб знищити силу декларації Ук раїнської Ради»74.

І все ж, незважаючи на опір контрреволюційних сил, консоліда ція та об’єднання українців не припинялись. Українська громада Чорноморської губернії скликала 30 липня 1917 р. в Новоросійсь ку з’їзд українських організацій і сільських громад з українсь ким населенням, залучивши на нього представників українських районів Кубані. Делегати визнали Центральну Раду своїм найви щим крайовим органом, стоячи вислухали читання її Універса лів, ухвалили «приєднатись вкупі з Кубанщиною до автономної України»75.

Український комітет Ростова на Дону провів 2 серпня віче рос товських і нахічеванських українців. Заслухавши звіт члена комі тету, делегованого на сесію Центральної Ради, а також І і ІІ Універ

147

І. Гошуляк

сали, учасники віче, схвалили їх і вирішили вважати Централь ну Раду «найвищим урядом України»76.

У той час, як Центральна Рада ще чітко не визначилася сто совно територіальних меж автономної України і, здійснюючи дуже складні переговори з Тимчасовим урядом з цього питання вимуше на була навіть відмовлятися від окремих територій, у тому числі північних повітів Чернігівщини, ініціативу приєднання до України нерідко брали на себе місцеві організації. Так, 9 липня в Новозиб кові місцеві діячі скликали з метою обговорення подальшої долі північних повітів Чернігівщини нараду представників повітових громадських організацій — виконкомів громадських земельних та продовольчих комітетів, повітових Рад робітничих, військових та селянських депутатів, земств і кооперативів. В ухваленій резо люції говорилося: «Так як між північними і південними повіта ми Чернігівської губернії історично існує політично культурний

іекономічний зв’язок, то північні повіти губернії (Новозибківсь кий, Мглинський, Стародубський, Суражський і Новгород Сівер ський) не відокремлюються від південних, а залишаються в терито ріально автономній Україні з обов’язковим забезпеченням прав меншості населення»77. Крім того, для з’ясування ставлення люд ності названих повітів до України була створена спеціальна комісія.

Про добровільне приєднання до автономної України заявив Кульневський волосний виконавчий комітет Мглинського повіту. 23 липня на його засіданні було ухвалене наступне рішення: «Куль невське волосне загальнонародне зібрання, яке представляє со бою увесь Кульневський район Мглинського повіту, висловлює довір’я Центральній Раді, засилає її побажання успіху в роботі

ізаявляє, що цілком приєднується до автономної України»78. Ідея соборності українських земель знаходила підтримку се

ред усіх верств суспільства. Навіть у декларації українського ду ховенства, оголошеній на Всеросійському з’їзді духовенства та мирян у Москві, між іншими прозвучали такі рядки: «Досі тяжко мучена, а тепер — вільна Україна з любов’ю і радістю пригорне до своїх грудей Червону Русь (Галичину — І.Г.), а також і всяку частину Держави Російської, де є ще жива душа, де тягнуться до ідеалу Рідної і Вільної Матері України»79. Патріотично налаштова не духовенство прагнуло забезпечити Україні вільне церковно по літичне самовизначення, проведення засад соборності і україні зації всіх сторін церковного життя, скликання Всеукраїнського церковного з’їзду духовенства та мирян.

148

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Природно, що боротьба українського народу за державність і со борність викликала гарячі симпатії та солідарність з боку зарубіж ної української діаспори. В обнародуваній ще на початку 1917 р. заяві Екзекутивного комітету Української Ради, що об’єднував ук раїнських емігрантів в США, з особливою силою наголошувалося: «Ми заявляємо торжественно, що нашою ціллю є злука всіх укра їнських земель в одну цілість — самостійну Українську державу»80.

Утелеграмі українців галичан і буковинців з Америки (Філа дельфія), зачитаній 20 червня 1917 р. на п’ятій сесії Центральної Ради, зазначалося: «Позвольте нам висловити Українському конгресові депутатів найщиріше привітання мільйона українських емігрантів галицької і буковинської України. Бажаємо успіху Конг ресові в забезпеченні національного ідеалу об’єднання України»81.

Закономірний інтерес викликає позиція щодо цієї проблеми українських політичних партій, оскільки від їх діяльності бага то в чому залежала доля всього визвольного руху. Характерно, що майже всі вони виступали за національно територіальне само визначення українського народу в своїх етнографічних межах, досягнення соборності українських земель.

Упрограмі найвпливовішої тоді серед українців Української партії соціалістів революціонерів (УПСР), схваленій у липні 1917 р.

ІІз’їздом партії, зазначалося, що УПСР вважає необхідним, зва жаючи на обставини, вимагати перебудови Російської держави на федерацію рівноправних, національно територіальних республік. «Що ж до України, — наголошувалося далі, — то партія буде бо ротися за те, щоб Україна приступала до федерації з іншими наро дами як демократична республіка в своїх етнографічних межах, незалежно від сучасної державної приналежності українських зе мель»82. Тобто, в національно політичному питанні українські есери вийшли тоді далеко за межі домагання автономії України в федеративній Російській республіці, прийнявши, по суті, кон федеративний принцип.

Одна з найдавніших і найвпливовіших партій — УСДРП, як і раніше, домагалася автономії України в її етнографічних межах. Щоправда, Квітнева 1917 р. конференція партії прийшла до вис новку, що федеративна перебудова Росії як союзу національно територіальних чи територіальних одиниць зовсім не шкодить і навіть корисна пролетаріатові. Тому, «рахуючись з виключністю подій і домаганнями життя», конференція дозволила «товаришам по партії піддержувати принцип федеративної будови російської

149

І. Гошуляк

демократичної республіки і піддержувати автономічні змагання інших націй»83 Соціал демократи визнали необхідним негайно роз почати енергійну роботу, спрямовану на скликання Всеукраїнсь ких Установчих зборів.

Більш чітку позицію в цьому відношенні займали західноук раїнські соціал демократи. Один з лідерів УСДП Галичини й Бу ковини — В.Темницький, перебуваючи в Стокгольмі, де мала відбутися конференція соціалістичних партій, у розмові з корес пондентом місцевої газети підкреслив прагнення українців «до повного самовизначення та об’єднання всіх українців Росії, Гали чини, Буковини та Північної Угорщини в одне національне сполу чення, що ввійде в склад федеративної Російської республіки»84. Однак, допускаючи, що це прагнення може виявитися практично нездійсненним, він висунув, як програму мінімум західних ук раїнців, — досягнення національно політичної автономії. «Май бутня австрійська Україна повинна скластись, — на його думку, — з частин Галичини на схід од Сяна, північно західної Буковини й північної Угорщини, що лежить коло Карпат»85.

Ще одна впливова в Центральній Раді — Українська партія со ціалістів федералістів (УПСФ) у своїй програмі, схваленій 2–4 ве ресня 1917 р. в Києві, закріпила й розвинула багаті соборницькі традиції своєї попередниці — Української радикально демократич ної партії. «...Українська партія соціалістів федералістів, обсто юючи в справах політичних за глибоко демократичну державну конституцію, за лад республіканський, в той же час розуміє се так, що реформована держава повинна стати федерацією рівноправ них автономних національно територіальних одиниць. Такої ав тономії вимагає партія для свого українського народу на всій тій території, на якій він фактично тепер живе суцільною масою»86.

Чітко задекларувала свою державно соборницьку позицію Ук раїнська демократично хліборобська партія (УДХП), яка організа ційно оформилася влітку 1917 року. В написаному В.Липинським нарисі її програми заявлялося: «Метою нашою єсть об’єднання в од нім українськім державнім організмі всіх тих земель наших, де тепер в межах австрійської і російської держав живе суцільною ма сою народ український, тобто: Галичини, Буковини і українських повітів Угорщини в Австро Угорщині та губерній — Холмської, Волинської, Подільської, Київської, Полтавської, Чернігівської, Херсонської, Катеринославської, Харківської, частини Таврії, Бе сарабії і повітів сумежних губерній з українською людністю —

150