3 . Економічні коливання і економічні цикли в світовій економіці та проблеми її стабілізації

Зміни ділової активності як в окремих країнах, так і у світовій економіці виявляються багатокомпонентними, складаючись з декількох складових з різними періодами і механізмами коливань. Цикли охоплюють як загальну динаміку господарства (цикли Маркса-Жугляра, Кондратьева), так і її окремих сфер (цикли Кітчіна, Коваля й ін.).

Середньострокові загальноекономічні цикли (цикл Маркса-Жугляра). В останні три десятиліття світова економіка пережила три найбільших циклічних кризи (скорочення виробництва). У 1974—1975 р. при зменшенні росту ВВП фізичний обсяг промислового виробництва індустріальних країн скоротився на 5%. Глибина кризового падіння промислового виробництва досягла майже 12%. Економічна криза носила загальний характер. Різке зниження виробництва відзначалося практично у всіх промислово розвинених країнах Заходу, надвиробництво товарів відбулося у всіх найважливіших галузях господарства. Якщо в ході економічних криз 50-60-х років інфляційні процеси різко сповільнювалися, то криза 1974—1975 р. супроводжувався прискоренням росту цін, що продовжився і в наступні роки. Одночасно сповільнилося зростання номінальних доходів.

Після короткочасного пожвавлення і хитливого підйому 1976—1979 р. світове господарство виявилося в самому тривалому в післявоєнній історії економічному спаді. Своєї нижчої крапки циклічний спад досяг у 1982 р., коли сукупний випуск промислової продукції скоротився більш ніж на 6% у порівнянні з 1979 р., у тому числі в промислово розвитих країнах — на 4%, а в що розвиваються — більш ніж на 13%. Одночасно відбулися уповільнення темпів приросту ВВП і падіння обсягів зовнішньої торгівлі на 2%. Різко збільшилося недовантаження виробничих потужностей. Порівняно високий рівень нагромадження сприяв підтримці високого попиту на позикові засоби і надзвичайно високому зльоту дисконтних ставок. У цей період проявилася криза взаємин між кредиторами і позичальниками.

У період пожвавлення відбулося не підвищення, а зниження цін світового ринку на мінеральну сировину, що призвело до структурного перенагромадження капіталу в сировинних галузях, яке проявилося в його знеціненні на менш рентабельних родовищах.

Фаза підйому продовжувалася у світовому господарстві всю другу половину 80-х років. Завершилася вона на рубежі десятиліття. У 1990—1991 р. відбувся спад в англосаксонських країнах, а в 1993 р. — скорочення виробництва в континентальній Європі і Японії. У 1991 р. уперше за другу половину XX в. загальносвітовий ВВП практично не збільшився, що дозволяє порівнювати цей спад із кризою початку 30-х років («велика депресія»). Головна причина цього — різке падіння виробництва в країнах Східної Європи.

Таким чином, у 70—90-і роки динаміка росту у світовому господарстві переривалася трьома глибокими середньостроковими циклічними кризами, що охопили всі країни при всій специфіці їхнього розвитку і взаємин. У попередні два десятиліття відзначалася одна світова циклічна криза кінця 1956 — початку 1957 р., коли темпи росту ВВП різко сповільнилися, а в індустріальних країнах відбулося падіння промислового виробництва на 4,7%.

Інша особливість економічного росту останніх десятиліть полягає в його різкому зниженні в країнах, що розвиваються. У 50—60-і роки зростання сукупного виробництва в країнах, що розвиваються, був явно вище, ніж у промислово розвинутих. У цей період їх сукупний ВВП збільшився майже в 2,7 рази, а в 70—80-і роки — у 2,4 рази. У 80-х роках, темпи росту ВВП у країнах, що розвиваються, були нижче, ніж у країнах Заходу. Тільки в 90-і роки по темпах росту країни, що розвиваються, значно випередили розвинуті країни.

У цілому, незважаючи на більш низькі темпи росту, світове господарство продемонструвало вражаючі зрушення за 1970— 2000 р.: ВМП збільшився в 2 рази, а випуск промислової продукції — у 1,8 рази. Це більше, ніж у 20—30-і роки, але нижче, ніж у 50—60-і роки.

Розглянуті тенденції знайшли відображення в зовнішньоторговельних зв'язках. Незважаючи на те, що динаміка зовнішньої торгівлі випереджала світове виробництво (за винятком першої половини 80-х років), ріст зовнішньоторговельного обороту різко скоротився. За 1970—2000 р. він збільшився в 2,7 рази. Найглибшим і затяжним було уповільнення темпів росту в США, де ріст експорту упав майже в 3,5 рази. При збереженні високих темпів імпорту це привело до різкого злету негативного сальдо торговельного балансу, що збільшилося більш ніж у п'ять разів. Дефіцит платіжного балансу перевищив стоміліардну оцінку. Безпрецедентне збільшення зовнішніх дисбалансів США стало впливати на розвиток світового господарства.

У Японії, Німеччині, незважаючи на скорочення темпів росту їхнього товарного експорту, у 80-і роки розвивалася протилежна тенденція. У результаті різкого підвищення експорту над імпортом позитивний торгівельний баланс досяг значних розмірів, ще більше збільшилося позитивне сальдо платіжного балансу. За ці роки Японія перетворилася в найбільшого кредитора, що привело до суттєвих зрушень у світогосподарських зв'язках. Проблема хронічної незбалансованості торгівельних розрахунків західних країн стала ускладнювати ситуацію в сфері економічних відносин.

Несприятливі зміни в соціально-економічних умовах в 70-і — початок 80‑х років сприяли посиленню протекціонізму, особливо серед індустріальних країн. Торгівельні бар'єри продовжували ускладнюватися, більшість з них прийняли форму «добровільних» обмежень експорту й інших двосторонніх врегулювань, що носили дискримінаційний характер.

У країнах, що розвиваються, з'явилися нові моменти в розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, обумовлені несприятливою для них ситуацією на світовому ринку, тобто скороченням попиту і падінням цін на важливу експортну продукцію країн, що розвиваються — сировину. Ріст експорту, на відміну від 70-х років, майже цілком забезпечувався за рахунок продукції обробної промисловості головним чином зі Східної Азії і Латинської Америки. У більшості країн, що розвиваються, відбулося погіршення торгівельних і платіжних балансів.

До середини 90-х років основною проблемою країн, що розвиваються, продовжувала залишатися інфляція. Тільки в другій половині десятиліття її середньорічні темпи знизилися до менш 10%. Інфляція сприяла валютно-фінансові нестабільності і загострювала соціальну напруженість у багатьох країнах цієї підсистеми світового господарства.

Тривалий цикл. Своєрідність економічного росту у світовому господарстві визначалося не тільки особливостями середньострокових циклічних коливань. Вони самі знаходилися під впливом тривалого коливання в 45—60 років (цикл Кондратьєва), нижня фаза якого припадало на розглянутий період. У періоди тривалого спаду звичайно частішають у кризові роки. Тривалі спади відзначалися в 1814—1849 і в 1873—1896 роки й у 20—30-і роки минулого сторіччя.

Ці періоди охарактеризувалися проявом структурних криз, що охоплюють усі три форми руху капіталу — грошову, продуктивну, товарну. Поняття структурної кризи трактується як криза, що охоплює усі ланки виробничого процесу — безпосереднє виробництво, міжнародна поділ праці, усю зовнішньоекономічну сферу. У нього також включають зміни сформованих техніко-економічних і соціальних параметрів світового господарського процесу як на світовому, так і національних рівнях. Ці корінні зміни економічної структури відрізняються тривалістю і виходять за рамки тривалості одного промислового циклу.

1. Остання фаза в довгій хвилі супроводжувалася тривалою стагнацією в традиційних галузях і секторах світового господарства. У промислово розвитих країнах Заходу в 70— 90-і роки багато традиційних галузей (чорна металургія, суднобудування, текстильна промисловість) знаходилися в стані тривалого занепаду і застою. Так, сумарні потужності по виплавці стали скоротилися в США на 30%, у Японії — на 20%, Німеччини — на 1/3. Відбулося різке скорочення виробничих потужностей в алюмінієвій промисловості, суднобудуванні, причому світове виробництво цих галузей зросло.

2. 80-і роки стали рекордними за всю післявоєнну історію по масштабах безробіття. Надзвичайно гостро стояла проблема безробіття в країнах, що розвиваються. Сполучення інфляції і безробіття створює проблеми для економічного росту. Індекс «дискомфорту»' (сума відсотка безробіття і темпів інфляції) залишався високим. У промислово розвитих країн він складав у 90-і роки 10%, у країн, що розвиваються — 23%.

3. Величезний вплив на динаміку відтворювального процесу зробив різкий ріст цін на нафту і на інші види мінеральної сировини. На початку 70-х років нафта забезпечувала половину всієї споживаної первинної енергії в промислово розвитих країнах. Різке підвищення цін на мінеральну сировину було зв'язано не з виснаженням ресурсів, а з загостренням соціально-економічних протиріч між ведучими розвитими і країнами, що розвиваються, насамперед із членами Організації країн — експортерів нафти.

Підвищення цін на мінеральну сировину сприяло прискоренню економічного росту країн — експортерів мінеральної сировини. Проте для багатьох країн подорожчання імпорту нафти вплинуло на процеси індустріалізації і підстьобнуло інфляцію. У гіршому стані виявилися найменш розвинуті країни цієї групи. Єдиним для них виходом було зниження рівня імпорту і зменшення споживання.

4. Особливе місце серед різноманітних потрясінь світового господарства зайняла валютна криза. Сутність даного явища полягала в тому, що валютний механізм, що базувався на широкому міжнародному використанні американської національної паперової грошової одиниці — долара США і прив'язці до нього за допомогою фіксованих паритетів інших валют, почав суперечити потребам розвитку світового господарства. Він стримував процеси інтернаціоналізації у світовому господарстві і не відповідав інтересам діяльності ТНК, що виступають виразниками даних процесів. Існуючий валютний механізм підривався відносним ослабленням позицій США у світовій економіці в 50—60-і роки.

У 1976 р. на Ямайській конференції країн — учасниць МВФ були визначені контури нової валютної системи. На ній домовилися про усунення функції золота як основу для установлення вартості національних грошових одиниць, скасували офіційну ціну на золото, і центральні банки одержали можливість купувати золото на ринку по цінах, що там складаються.

Інша група питань була пов'язана з міжнародною ліквідністю. МВФ визначив нову роль спеціальних прав запозичення (СПЗ) у валютній системі, що були введені в 1970 р. як колективно утворений кредитно-резервний актив, призначений для врегулювання сальдо платіжних балансів. Було намічено перетворити них у головний резервний актив міжнародної валютної системи.

Відповідно до ямайських угод була узаконена система валютних курсів, що плавають. Країни одержали можливість вибору або збереження курсу своєї валюти, що плаває, або встановлення і підтримки фіксованої вартості валюти, що може бути виражена в СПЗ, або прив'язки валюти до іншої національної валюти або набору декількох валют. Наприкінці 90-х років приблизно 26% держав — членів МВФ використовували вільно плавають валютні курси, 29% — кероване що плавають і 36% країн — фіксовані валютні курси.

Після введення системи валютних курсів, що плавають, світова валютна система стала ще більше залежною від внутрішньої грошової політики ведучих країн — резервних центрів. Це відбулося в зв'язку з усуненням обмежень країн — емітентів резервних валют на волю національної процентної політики. Міжнародна валютна ліквідність як і раніше залежить від стану платіжних балансів країн — емітентів резервних валют.

5. Розлад системи обігу відобразився у спробах переглянути стару систему міжнародних економічних відносин між промислово розвинутими і країнами, що розвиваються, на основі рівноправного взаємовигідного співробітництва.

Циклічність і кризи в економіці звичайно виступають засобом вирішення існуючих протиріч. З цього погляду нижча фаза довгої хвилі виконує роль регулятора диспропорцій насамперед міжнародного поділу праці.

6. У зниженні темпів росту ВМП у 90-і роки безсумнівний роль кризи соціально-економічної структури соціалістичних країн Європи, у яких динаміка економічного росту була різко негативною — 3,5% у рік.