3.3. Живопис Київської Русі

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис.

Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма.

Мозаїки і фрески Софійського собору виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі.

Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Головна мозаїка — велична і сувора фігура Христа-Вседержителя (Пантократора) на склепінні центрального купола.

Рис. 3.3.1. Мозаїка «Христос Пантократор» (Софійський собор, м.Київ)

Цей образ Христа в образотворчому мистецтві Київської Русі трансформується згодом в образ Христа-Спасителя й набуває значного поширення.

Напевно, найбільш знаменита мозаїка Богоматір-Оранта. Оранта — назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди.

Рис. 3.3.2. Мозаїка «Богоматір Оранта» (Софійський собор, м.Київ)

Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. Розписи читаються як книга, складаються у три цикли: старозавітні, євангельські сюжети і житія святих — заступників княжого роду.

Рис. 3.3.3. Фреска «Благовіщення біля колодязя» (Софійський собор, м.Київ)

Вежі, де розташовуються сходи, були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми («Скоморохи», «Полювання на ведмедя», інші).

Рис. 3.3.4. Фреска «Скоморохи» (Софійський собор, м.Київ)

На стіні під арками хорів містилася велика композиція з зображенням Ярослава, який підносить Христу модель Софійського собору, і всієї княжої сім’я. До наших днів збережено зображення дружини Ярослава Ірини з доньками.

Рис. 3.3.5. Фреска «Родина Ярослава Мудрого» (Софійський собор, м. Київ)

У прямому зв’язку з введенням християнства перебуває розвиток іконопису. До появи християнства в Київській Русі ікона як окремий вид церковного культового предмета-символу та мистецького твору на території Римської та Візантійської імперій пройшла складний шлях розвитку. Мистецтво іконопису утверджувалось у боротьбі різних течій християнської релігії. Якщо для західної гілки католицького християнства в зображенні святих головними були скульптурні твори, то для східної гілки православного християнства Візантійської імперії – ікони, настінні розписи, мозаїки. У Візантійській імперії ікона не відразу посіла панівне місце в релігійних культах. У VІІІ-ІХ ст. імперія пережила період «іконоборства» - жорстокого переслідування церковних ікон. І лише на VІІ Вселенському соборі 787 р. у Нікеї та на помісному соборі 842 р. у Константинополі були ухвалені рішення про те, що всі ікони та різні зображення повинні бути в церквах, але віруючі мають віддавати шану й повагу не матеріалу, з якого зроблені ікони, а створеному образові. Ікона стала «мальованим словом», яке за допомогою зорових відчуттів допомагає сприймати Бога. Саме слово «ікона» - «зображення», «образ», якому візантійські богослови надавали значення поняття логосу, ідеалу, ідеї, символу, першообразу.

Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам — канону. Розроблені богословськими вченими (Псевдо-Діонісієм Ареопагітом у VІ ст., Іоанном Дамаскіном у VІІІ ст., Теодором Студитом у ІХ ст.) теоретичні засади для появи ікон були головними у створенні канонів в іконописі православної церкви. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна. Наприклад, у зображенні Богородиці підкреслено довгий, тонкий ніс, великі, тужливі або сумні очі, все обличчя – своєрідний символ жіноцтва. Малі вуста свідчили про відсутність фізичної спокуси й тілесної пристрасті.

Велике значення у канонах надавалося застосуванню певних кольорів у зображеннях на іконах. Переважали золотистий і жовтий, які символізували кінцеву мету життя християн – небесне царство, Божественну благодать. Білий визначав перетворення небесного на Землі. Блакитний колір символізував небесну твердь, зелений – усе земне. Пурпуровий став символом царського, божественного походження. Близький до пурпурового темно-червоний колір теж означав царське походження й вияв ласки Божої. Особливо ретельно підбирали кольори при зображенні основних осіб християнської релігії – Ісуса Христа та Богоматері.

Узагалі культ Богородиці в православній церкві в Україні набув найбільшого поширення. Відомо, що у Візантії зображення Діви Марії з її сином Ісусом було також найпопулярнішим сюжетом в іконописі. Існувало декілька встановлених церквою її образів: зображення на повний зріст із піднесеними в молитві руками – «Оранта» або «Знамення»; сидячи з дитиною на лівій руці – «Одигітрія» («Провідниця» в житті, дорозі, особливо на морі); сидячи на престолі з дитиною – «Влахернітіса» (від назви передмістя Царгорода з церквою Богородиці); з дитиною, яка обіймає шию матері, – «Елеуса» (з грецької «замилування» або «ніжність») та ін.

Ікон періоду Київської Русі XI—XII ст. дійшло до наших днів дуже мало. Одна з них — ікона « Святі Борис і Гліб».

Рис. 3.3.6. Ікона «Святі Борис і Гліб» (новгородська копія ХІІІ ст. з київського першоджерела ХІ ст.)

Художник передає одяг і атрибути в іконі в їх історичній конкретності: мечі в руках Бориса і Гліба — символи їх княжої влади. Зображення облич і постатей позбавлене об’єму, гранично сплощені. Відсутність згорток на тканинах надає постатям скутості й статичності. Стилістика ікони свідчить про відхід від візантійських форм в іконописі і утвердження місцевих рис.

Наприкінці ХІ ст. склалася київська школа іконопису. У «Києво-Печерському патерику» описане житіє знаменитого київського майстра іконописця Алімпія (Аліпія) Печерського.

Привезена з Візантії на поч. ХІІ ст. ікона «Володимирська Богоматір» послужила основою цілого ряду ікон, які отримали назву «Замилування». Ікону відзначає прониклива людяність, глибоке вираження теми материнства.

Рис.3.3.7. Ікона «Володимирська Богоматір»

Отже, найвизначнішими рисами давньоруського іконопису можна назвати:

1) відсутність реалізму;

2) використання складної символіки;

3) зображення позбавлене об’єму;

4) постаті статичні, скуті, немає динамічності;

5) внутрішній світ давні майстри намагалися передати через очі, жести рук;

6) намагання передати з одного боку урочистість, радість, а з іншого скорботу, аскетизм.

Таким чином, розвиток давньоруського живопису відбувався в напрямку утвердження національної самобутності в поєднанні зі світовим мистецьким досвідом.