Змістовий модуль 6. Культурологічні процеси та здобутки української культури хіх століття.

1. Суспільно-політичні й історичні обставини розвитку української культури національно-культурного відродження ХІХ ст.

2. Національні культурні організації та рухи в умовах реакційної урядової політики.

3. Освіта і наука ХІХ ст. в Україні.

Рекомендована література

1. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. – К.: МАУП, 1998. – С. 110-139.

2. Гаврюшенко О.А., Шейко В.М., Тишевська Л.Г. Історія культури: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2004. – С.657-701.

3. Горський В.С. Історія української філософії. – К.: Наукова думка, 1997. – С. 105-151.

4. Гуревич П.С. Современный гуманитарный словарь-справочник. – М.: Олимп, 1999. – 528 с.

5. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Либідь, 1990. – С. 421-432.

6. Європейська та українська культура в нарисах: Навчальний посібник.- К.: Центр навчальної літератури, 2003. – С.246-275.

7. История мировой и украинской культуры / Под ред. К.В.Заблоцкой. – Донецк: УКЦ, 1999. – С. 289-310.

8. Історія української культури / За ред. І.Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – С. 130-187; 538-591.

9. Культура і побут населення України: Навч. посібник / В.І.Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 149-265.

10. Культурологія: теорія та історія культури.Навч.посіб./ За ред.. І.І.Тюрменко, О.Д Горбула. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С.267-315.

1. Суспільно-політичні й історичні обставини розвитку української культуринаціонально-культурного відродження хіх ст.

Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, наприкінці XVIII ст. імпульс цьому процесові дав ряд найважливіших політичних подій, що мали загальноукраїнське і загальноросійське значення. Це — російсько-турецькі війни за Північне Причорномор´я та Крим (70—80-ті роки), ліквідація Запорізької Січі (1775 p.), скасування автономної козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською — Галичини і Буковини (70—90-ті роки). Так, у кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20% площі) і Російською (80%) імперіями. Україна фактично перетворилась у безправну колонію.У Росії у XIX ст. особливу роль починає відігравати поліція, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Жорстока русифікаторська політика царату спрямовувалася на нівелювання української національної культури. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Були часи, коли заборонялося не лише говорити, а й співати рідною мовою.

До аналогічних заборонних заходів вдавався і австрійський уряд на західноукраїнських землях – Галичині, Закарпатті, Буковині.

На межі XVIII-XIX ст. у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Це стало додатковим поштовхом до зародження загальноєвропейських просвітницьких ідей, їх національно орієнтованого вияву на ґрунті нових соціокультурних процесів. У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

У сучасних наукових дослідженнях з проблем духовної культури під поняттям національне відродження розуміють такий етап у розвитку конкретного етносу, коли останній усвідомлює себе як етнічна нація, «дійова особа історії і сучасного світу», що має право на вільний розвиток, самовизначення та державну незалежність.

Чеський історик і політолог професор Празького університету М. Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи: академічний, культурний та політичний.

Цікаві й оригінальні думки з приводу генези та періодизації національного відродження в Україні висловив відомий представник новітньої української історіографії І. Лисяк-Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського національно-культурного відродження: шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.), модерністський (1890—1914 pp.). Хронологія згаданого періоду новітньої історії України охоплює понад 130 років — від кінця існування козацької держави до Першої світової війни.

На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Головним девізом цього періоду національного відродження було гасло: «повернутися до козаччини».

На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження провідною його силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик «повернутися лицем до народу». В той час в середовищі української еліти викристалізовувалася концепція про Україну «як етнічну національність», котру не зумів знищити російський імперський шовінізм.

На третьому, модерністському етапі генези український національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Саме у той час формувалися політичні партії. Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху — проголошення незалежної Української держави.

Внутрішня сутність національно-культурного відродження в Україні на різних етапах його еволюції визначалася змістом української національної ідеї, сформульованої представниками національної еліти, що вийшла із середовища українського дворянства, письменників, діячів науки і культури, суспільно-політичних діячів України. У ній відображені віковічні прагнення українського народу до свободи, національної незалежності, державного суверенітету.

Наведену періодизацію національно-культурного відродження, на думку І.Лисяка-Рудницького, можна пристосувати і до Галичини. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-католицького духовенства як виразника національних інтересів українців (1780—1840 pp.). На другому етапі національно-культурного відродження виникло типове галицьке народництво, репрезентоване діяльністю «Руської трійці» та виходом у світ альманаху «Русалка Дністровая» (1837 p.). Третій період національно-культурного відродження у Галичині характерний започаткуванням національно-визвольних змагань напередодні та під час Першої світової війни.

Складна й суперечлива соціокультурна ситуація спричинала зародження в культурі нових художніх напрямів. В українському мистецтві ХІХ ст. провідними стали три загальноєвропейські стилі: класицизм, романтизм і реалізм.

Класицизм, згідно з просвітницькими ідеалами, спирався на універсальні мистецькі зразки, античні й ренесансні естетичні канони. Саме вони визначили його раціонально-логічну зорієнтованість та гармонію з ознаками пропорційності, чіткого членування частин, симетрії, порядку в усьому.

Романтизм – художній напрям, протилежний класицизму, з превалюванням уявного, емоціного, фантастичного; відображує конфлікт між ідеалом і рельністю. Відмовляючись від класичних норм стриманості й суворості, романтизм культивує інтуїтивно-чуттєві поривання людини. Джерелом натхнення для романтиків слугували національна історія, фольклор. Надмірному практицизму й раціоналізму вони намагалися протиставити емоційно багатий духовний світ людини – особистості яскравої і непересічної, ідеалізували й поетизували природу, історичну минувщину, народний побут і міфологію.

Реалізм – художній напрям, що на відміну від романтизму, передбачає правдиве художнє відображення людських характерів за різних соціальних обставин. Він виник як реакція митців на науково-матеріалістичну картину світу, характерну для індустріального суспільства. Представники напряму намагалися правдиво відображувати реальну дійсність, а не вигадувати далекі від життя образи. Як класицизм і романтизм, цей художній напрям знайшов втілення в різних галузях мистецтва – літературі, живописі, театрі, музиці.

На тлі таких історичних, суспільно-політичних та національних відносин утверджувався новий етап національно-культурного відродження, який започаткував нову добу в історії України. А паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурного відродження у Східній та Західній Україні засвідчує внутрішню єдність українців XIX ст., їх прагнення здобути національну незалежність.