3.4. Розвиток літератури Київської Русі

У розвитку літератури чітко виділяється два напрями: передовсім — це перекладна література, оригінали творів якої йшли на Русь з Болгарії чи Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу; а також — оригінальна література, яка творилася своїми авторами на місцевому, національному ґрунті.

Найпопулярнішим видом християнської гімнографії, який полюбився українцям у перекладах давньоукраїнською мовою, був канон, що прославляв святих, розповідав про євангельські події. Інший вид популярної перекладної гімнографії — кондак, який складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди. Втричі більшими від кондаків були ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками утворювали складне ціле — акафісти. Вміщували переклади церковної лірики у збірках «Міней» та «Тріодей».

Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Псалтир став підручниковою книгою, багато хто знав його напам’ять. Ще популярнішим були переклади Нового Заповіту, особливо «Четвероєвангелія» та «Апостола». Найдавніші з відомих нам перекладів Євангелія належать до XI—XII ст. (Остромирове, Галицьке, Мстиславове).

Біблійна література Київської Русі була представлена також апокрифами і житійною літературою.

Апокрифи (від грецького — таємничий, прихований) — так тоді називалися твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель «сина Божого», про діяльність його учнів, про «кінець світу», «страшний суд» і долю людських душ у пеклі й на небесах. Це твори християнського фольклору і письменства.

Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) — це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів — святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. Зародилася ця література відразу після виникнення християнства. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Олексія, чоловіка Божого та ін.

Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater — отець). Укладалися вони не за календарем, а за так званим топографічним принципом. Це — оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини чи групи общин, скажімо, Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Скитського, Римського та ін. патериків. Найпопулярнішими з них на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики.

Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.

Природничо-наукова література (пов’язана з вивченням природи, природознавча література). Серед інших перекладних літературних пам´яток Русі значне місце посідають перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту, в яких подавалися тогочасні відомості з усіх основних галузей знання: анонімний «Фізіолог», «Шестоднев» Іоанна Екзарха та «Християнська топографія» Козьми Індикоплова.

Історична література. Інтерес українців до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хронік. У Київській Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали («малао» — по-сирійському «проповідник»), Георгія Амартоли («амартос» — по-грецькому «грішник») та Георгія Синкела («синкел» — по-грецькому «секретар»). Твори цих авторів становили собою компілятивні збірники, були не стільки науковими трактатами, скільки читанками, хрестоматіями повчальних та цікавих оповідань на історичні теми.

Повісті. Цей жанр перекладної літератури на Русі користувався чи не найбільшою популярністю, був найпоширенішим і найулюбленішим серед читачів. Особливо це стосується повісті «Александрія», що оповідає про життя і подвиги знаменитого героя античності Александра Македонського. Неабияку популярність на Русі мали переклади повісті про Варлаама і Йосафа – філософська повість про життя Будди.

У середині XI ст., мабуть ще за часів Ярослава Мудрого, було перекладено з грецької й повість про Іудейську війну (або «О полонении» чи «О разорении Иерусалима») Йосифа Флавія.

У стародавній Україні любили переклади творів афористичного характеру, що були ніби енциклопедією тогочасної житейської мудрості. До таких творів належить повість про Акира Премудрого — одна з найдавніших літературних пам’яток Сходу, засвоєних Руссю.

Окрім багатої різножанрової перекладної літератури, писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася і розвивалась далі на місцевому, національному ґрунті.

Представником богословського напряму оригінальної літератури був Іларіон, автор «Слова о Законі і Благодаті». Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха. Обрання його було приурочене до завершення будівництва Софійського собору й знаменувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської.

Іларіон виходить з переконання, що «закон» і «благодать», Старий Заповіт і Новий Заповіт, — протилежні, виключають одне одного.

«Закон», на його погляд, роз’єднує народ, підносячи одних і принижуючи інших, він засвідчує рабський стан людства. Інша справа — істина. Вона — універсальна, всеохоплююча і, внаслідок цього, тотожна «благодаті».

За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів Старого і Нового Заповітів Іларіон проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті істині, спрямовані до неї. Християнська віра нероздільна з єдинодержавством. Іларіон ішов від євангельської доктрини, але підпорядковував її світській політиці, перетворюючи на ідеологію централізованої влади.

Кирило Туровський — автор притч, повістей, казань, «слів», послань, молитов. Його перу дослідники приписують такі пам’ятки, як: «Притча о человечестій души и о телеси» (про сліпця і хромця), «К Василию игумену Печерському» (про безтурботного царя і його мудрого радника). Він видатний майстер урочистого красномовства. Усі його твори писалися з пропагандистською метою.

Такі жанри оригінальної літератури Київської Русі, як «повчання» («Повчання» Володимира Мономаха, послання Феодосія Печерського до князя Ізяслава Ярославича) та житійна література також відстоювали ідею самобутності Київської церкви.

Житійна література — це література XI—XIII ст., яка поділяється на дві тематичні групи. Перша з них — твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, «рівноапостольних» княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші. Всі оповідання про Ольгу ґрунтуються на детальній (досі ще не знайденій) церковній повісті про хрещення і смерть першої української княгині-християнки. Їх зміст складається зі стислої біографії Ольги і короткої похвали святій.

Найпопулярнішими і найулюбленішими святими на Русі були сини Володимира — Борис і Гліб. Відразу ж після трагедії (їх насильницької загибелі) виникає кілька оповідань про них. Окрім літописної повісті 1015 p., з’являється анонімне, приписуване монахові Іакову «Сказаніє и страсть и похвала святую мученику Бориса и Гліба» (відоме вже в списку XII ст.) та «Чтеніє о житіи и о погубленіи блаженную страстотерпцу Бориса и Гліба» Нестора Печерського, створені на межі XI—XII ст. Перу Нестора належить також і житіє Феодосія Печерського (1108 p.).

Говорячи про жанр житійної літератури доби Київської Русі слід зазначити, що тогочасні агіографи створили, окрім зазначеного, ряд канонів і молитов місцевим святим, наслідуючи при цьому візантійську гімнографію. Такими є канон Борису і Глібу митрополита Іоанна І, канони і молитви інока Григорія, Кирила Туровського та ін.

На особливу увагу заслуговує розгляд оригінальної, на думку дослідників, української збірки легенд і житій початку XIII ст. — «Києво-Печерського патерика». В її основі лежать порівняно невеличкі за обсягом легенди та усні перекази раніших часів. До нас дійшли вони у вигляді послань київського ченця Симона та оповідань ченця Києво-Печерської лаври Полікарпа. Обидва автори прагнули довести особливу святість Києво-Печерського монастиря. Обґрунтуванню святості місця заснування монастиря присвячено цілий цикл легенд, особливо — про спорудження головної печерської церкви, Успенського собору. Святість монастиря виявляється й у подвижництві його чорноризців. Описові їх подвигів присвячено переважну більшість легенд «Патерика». За цими легендами, печерські святі люди — особливого складу, вони будь-що прагнули досягнути аскетичного ідеалу життя.

Паломницька література представлена таким літературним жанром, як «хожденія». Найвидатнішою пам’яткою цього жанру є «Житіє и хоженье Данила, руськыя земли ігумена». «Книга-паломник» і «Странник» — паломницькі записки, що вийшли з під пера Добрині Яндрейковича, який відвідав Царгород у 1200—1204 pp. і описав усе бачене.

Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї української культури є «Слово о полку Игореве, Игоря, сына Святослава, внука Ольгова». Знайшов цей знаменитий твір під кінець XVIII ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі й у 1800 році видав. Про автора «Слова» на сьогодні нічого певного нам невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій і людина світська.

Велич «Слова» полягає в тому, що за невдалим походом Ігоря автор зумів роздивитись суть суспільних процесів свого часу, піднестися до високих регістрів історичного мислення, висловити найпрогресивніші на той час думки, що зводилися до ідеї: тільки під знаменом єдності може розквітати українська земля.

Важливою подією в давньоукраїнському письменстві стала поява літописання. Спершу це — записи подій, ведені ченцями в монастирях, поволі вони перетворювалися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного характеру сентенції (вислови повчального характеру). Порічні записи поступово перетворювалися на «енциклопедії, збірки найрізноманітнішого літературного матеріалу» (Д. Чижевський). Автори літописів висловлювали в них свої погляди, власну ідеологію, редагували в них праці попередників і цими прикметами дали підстави дослідникам, наприклад, О. Шахматову, виділяти з літописів окремі фрагменти і встановлювати за ними хронологію редакцій. Виходячи з цього, вчений визначив, що перший вітчизняний літопис був написаний у 1037—1039 роках при Софійському соборі в Києві і названий ним найдавнішим Київським зводом.

Другим за часом творення є Новгородський літопис, складений близько 1050 року. З другої половини XI ст. літописання продовжувало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі. Тут 1073 року високовчений чернець Никон склав перший Печерський літописний звід. Він включив до нього розповіді про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава. У 1093—1095 роках ігумен Іоанн написав другий Печерський звід, названий О. Шахматовим Початковим. У ньому знайшли своє відображення зростання міжкнязівських усобиць та боротьба Русі з половцями. Всі згадані вище літописи не збереглися до нашого часу.

Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається «Повість врем’яних літ», яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 році. За змістом — це складний твір. До нього увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Головна мета, яку поставив перед собою Нестор — з’ясувати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює «норманську» теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це треба було йому для того, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої держави українців.

«Повість врем’яних літ» — літературно-енциклопедичний твір, у якому читач знаходив відповіді на всі питання історії, що його цікавили.

У XII ст., в період загострення міжкнязівських чвар та дроблення земель, характер літописання значно змінюється. З´являється так зване обласницьке літописання. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, Переяславі-Заліському, Володимирі-на-Клязьмі, продовжується літописання у Новгороді та інших містах. З’являються його нові форми: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, твори про княжі доброчинності і злочини тощо. Київське літописання XII ст. продовжувалося у Видубицькому монастирі. Тут за князя Рюрика Ростиславича ігумен Мойсей склав власний, своєрідний Київський літописний звід, гідний продовження «Повісті» Нестора. Завершується цей звід на останніх роках того ж століття.

У середині ХIII ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису — звід Данила Галицького, доведений до 1260 року. Головну увагу літописець приділив описові боротьби з крамолою (бунтом) бояр, звеличенню князів Данила та Василька Романовичів, котрі після смерті батька Романа Мстиславича упродовж сорока років наполегливо й послідовно відновлювали створене батьком Галицько-Волинське князівство.