2. Музична культура хіх ст.

У ХІХ ст. в Україні продовжують розвиватися різні жанри народної музики, започатковані в минулі часи, і передусім лірична пісня, що була виразником характерних рис української ментальності – емоційності й естетизму.

Нових ознак набула діяльність співців-кобзарів, яких називали «народними гомерами України». Ці обдаровані сліпі музиканти, мандруючи містами й селами знедоленої України, доносили до нащадків волелюбні думи та історичні пісні, в яких оспівували подвиги хоробрих козаків з легендарної минувшини, закликали до боротьби проти поневолювачів. Вони об'єднувалися в кобзарські братства (гурти), передаючи традиції та звичаї свого мистецтва молодшому поколінню. Майстер (панотець) добирав учнів, які мали гарний слух і голос. Після навчання, що тривало не менше трьох років, учні складали перед гуртом своєрідний іспит – посвячувалися в кобзарі. Інколи вони отримували в дарунок від учителя бандуру.

Галерею портретів народних співців-бандуристів створив художник і фольклорист О. Сластьон.

Про найвідомішого кобзаря ХІХ ст. Остапа Вересая із с. Сокириці на Чернігівщині писали М.Лисенко, французький поет А. Рембо. Російський художник Л.Жемчужников залишив нащадкам його портрет. З голосу народного співця записувалися думи, релігійні псалми, сатиричні пісні. Образ кобзаря Волоха, який уславлював народних месників, співаючи епічних пісень, розважав народ під час дозвілля танками й жартівливими піснями, відтворив у поемі «Гайдамаки» Т. Шевченко.

У другій половині ХІХ ст. активізується діяльність з вивчення і популяризації перлин української пісенної спадщини. Фольклористичним дослідженням захопилася значна частина інтелігенції. Відомими збирачами фольклору була Леся Українка, Марко Вовчок, Дніпрова Чайка, Марія Загорська. З їх голосу було записано багато українських народних мелодій.

Аматорський етап вивчення фольклору (записи, використання в домашньому музикуванні) змінився науково-етнографічним, який започаткував М. Лисенко. Упродовж життя композитор зібрав близько 700 народних пісень. Він обробляв їх для сольного або хорового виконання і видавав серіями – «десятками». Збирацька і науково - теоретична діяльність композитора – автора праць «характеристика музичних особливостей українських дум і песень, виконуваних кобзарем Остапом Вересаєм» і «Народні музичні інструменти на Україні» – мала всеслов'янський резонанс і заклала підвалини української музичної фольклористики.

Музичне мистецтво України ХІХ ст. характеризується розвитком оперного жанру. Цьому сприяло створення в 1867р. у Києві оперного театру (тепер – Національна опера України ім. Т.Г.Шевченка). Автором першої за змістом української національної-опери «Запорожець за Дунаєм» став відомий оперний співак (баритон) і композитор Семен Гулак-Артемовський (1813-1873) – племінник письменника Петра Гулака-Артемовського, близький приятель Т. Шевченка. Композитор написав і музику, і слова (лібрето) опери. Вона принесла йому широку популярність, стала українською музичною класикою. Опера написана в 1862р., а через рік, 14 квітня 1863р., вперше була поставлена в Петербурзі в марийському театрі. Роль головного героя – Івана Карася – в цьому спектаклі виконував сам автор. Першою виконавицею партії Оксани була видатна російська співачка Дар’я Леонова. В 1864-1865 рр. опера йшла у Великому театрі в Москві. В українському театрі її вперше спробував поставити М.Старицький в 1884р. у Ростові. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Окреме місце у творчій спадщині С.Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над водою» (присвячена Т.Шевченку, з яким автор дружив з 1838р.), «Спать мені не хочеться», яку автор присвятив Дар’ї Леоновій.

Найвищого розвитку українське музичне мистецтво ХІХ ст. досягло в творчості Миколи Віталійовича Лисенка (1842-1912) – композитора, піаніста, музикознавця, музичного етнографа, диригента, педагога, громадського діяча. Він вважається основоположником української класичної музики, національної музичної творчості, професійної музичної школи в Україні. Своєю композиторською працею, зокрема операми «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», М.Лисенко заклав основи національного класичного музичного мистецтва.

Упродовж усього життя М. Лисенко писав опери. Його образна спадщина охоплює різні образні сфери, зокрема історико-героїчну («Тараса Бульба»), лірико-побутову («Наталка Полтавка»), комічну («Різдвяна ніч»), лірико-фантастичну («Утоплена»), оперу-сатиру («Енеїда») та ін. Вершиною оперної спадщини композитора є реалістична опера «Тарас Бульба»(1891), яка стала центральним твором М.Лисенка, названим композитором народною музичною драмою. Вона – явище справді національне, в якому з великою реалістичною силою та романтичним пафосом відображено кращі риси характеру народу, що бореться за свою свободу.

Композитор також започаткував жанр дитячої опери. На лібрето Дніпрової Чайки він написав одноактну музичну казку «Коза – дереза», сатиричну оперу «Пан Коцький», фантастичну казку «Зима і весна».

Одна із найкращих сторінок спадщини М. Лисенка – хорова музика. У цьому жанрі композитор писав як твори великої форми (урочиста кантата «Радуйся, ниво неполитая»), так і ліричні, майже акварельні мініатюри (наприклад «Сон» на слова О. Маковея).

Джерелом натхнення для композитора завжди була творчість Великого Кобзаря. Його поезія, близька за духом, художнім мисленням, громадянським пафосом, надихнула митця на створення понад 80 вокальних і хорових творів. Монументальною вершиною музичної шевченкіани М. Лисенка став цикл «Музика до Кобзаря», в якій представлено своєрідну портретну галерею образів із народу. Є у циклі композиції, наближенні до фольклору («Ой стрічечка до стрічечки»), монолог соціально-філософського звучання («Мені однаково»), романс-думка («У неділю вранці рано»), романс-балада («У тієї Катерини»), романс-арія («Гетьмани, гетьмани»), музичний пейзаж («Садок вишневий»).

З ім’ям М.Лисенка, якого називали батьком української музики, пов’язаний розвиток в Україні музичної освіти. У 1903р. музична громадськість Києва, Львова та інших міст широко святкувала 35-річчя його творчої діяльності. На зібрані гроші, за які передбачалось купити ювілярові будинок, М.Лисенко в 1904р. відкрив у Києві музично-драматичну школу, яка з 1913р. стала носити його ім’я. В ній композитор працював до останнього дня. Школа випустила багатьох відомих музикантів, музичних і драматичних артистів.

Національно-демократичні та музично-естетичні принципи М. Лисенка знайшли плідне продовження в діяльності його послідовників К. Стеценка, Я. Степового, М. Леонтовича, О. Кошиця, М. Аркса та іших композиторів Наддніпрянської України. Провідною цариною їхньої творчості залишалася хорова музика, що охоплювала обробку народних пісень, кантати, церковні жанри тощо. Саме у цій галузі музичного мистецтва українські композитори, передусім К. Стеценко і М. Леонтович, досягли найвищого рівня професійної майстерності.

В історії української музики гідне місце займає Микола Миколайович Аркас (1853-1909). Це – особистість ренесансного типу: видатний урядовець, громадський діяч, історик, композитор, фольклорист-етнограф. Не маючи належної музичної освіти, ще навчаючись у Новгородському університеті в Одесі, вивчав українські народні пісні, записував твори бандуристів, пробував писати сам.

Цьому значною мірою сприяло знайомство і тривале спілкування з Петром Ніщинським (1832-1896) – автором музики до п’єси Т.Шевченка «Назар Стодоля». Саме П.Ніщинський навчав молодого М.Аркаса основам теорії музики, гармонії, правилам композиції та виконавському мистецтву. Ці початкові музичні знання згодом М.Аркас з успіхом застосував на практиці. Він зробив і обробив багато українських народних пісень.

Одним з перших його творів була опера, в основу якої покладений славнозвісний твір Т. Шевченка «Катерина» (1891). Композитор сам написав і музику, і лібрето. Опера відзначалась хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю. Вона буда поставлена трупою М.Кропивницького в Москві 12 лютого 1899р. і мала надзвичайний успіх. Протягом 5 років її почули в Мінську, Вільно, Києві, Одесі, Катеринодарі, Маріуполі, Луцьку, Львові, Варшаві. М.Аркас написав музику на слова І.Франка «Не пора» - одного з політично найгостріших українських національно свідомих поетичних творів, нещадно переслідуваного як царською, так і радянською цензурою.

М.Аркас планував написання ще кількох музичних творів, але крововилив у мозок та параліч правої руки не дали змоги сідати за фортепіано. Неможливість займатися музичною творчістю спонукала М.Аркаса зайнятись новою сферою діяльності – на початку ХХ ст. він починає вивчати історію України. Результатом роботи М.Аркаса як блискучого популяризатора історичних знань стала написана ним «Історія України-Русі». Цю працю сучасники ставили в один ряд з «Кобзарем» Т.Шевченка. М.Аркас також є автором історичної поеми «Гетьман Пилип Орлик» (1907).

Видатним майстром хорової мініатюри, автором численних хорових обробок українських народних пісень, що увійшли до золотого фонду української культури став Микола Леонтович (1877-1921). Хоровій обробці української народної пісні композитор присвятив майже все життя, досягнувши у цій царині творчості мистецьких вершин. Взірцем для нього був творчий досвід М. Лисенка, а також хорові традиції Д. Бортнянського, музика якого була популярною наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Зазвичай мелодію М. Леонтович залишав незмінною, зберігаючи інтонаційну частоту першоджерела.

Стиль композитора можна схарактеризувати на прикладі пісні «Мала мати одну дочку». У доробку композитора є також чотири високохудожні акапельні хорові поеми: «Льодолом», «Літні тони», «Легенда» і «Моя пісня», опера «Русалчин Великдень».

Обробки народних пісень, оригінальні вокально-хорові твори та духовна музика Леонтовича належать до кращих зразків української хорової класики.

Творча і просвітницька діяльність композиторів Галичини і Буковини також сприяла піднесенню української музичної культури на новий, якісно вищий професійний рівень. Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був Михайло Вербицький (1815-1870). Він є автором музики (слова написав П.Чубинський) до пісні «Ще не вмерла Україна» (1863), яка стала гімном борців за національне визволення України. Цю музику Верховна Рада у 1992р. затвердила як гімн України.

Розвиток музичної культури західноукраїнських земель у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. сприяла активна музично-громадська і творча діяльність композиторів Анатоля Вахнянина ( 1841-1908) – організатора і керівника музичних товариств «Боян», «Торбан», засновника і першого директора Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка; Остапа Ніжанківського (1862-1919) – хорового диригента, засновника музичного видавництва «Бібліотека музикальна»; Дениса Січинського (1865-1909) –одного із перших галицьких композитрів-професеоналів, який організував музичну школу і видавництво у Станіславі, хорові товариства у багатьох містах і селах Галичини. Просвітницьку та педагогічну роботу здійснював у Чернівцях композитор, письменник і педагог Сидір Воробкевич ( 1936-1903). Хоровий доробок митця становить понад 400 музичних творів, більшість з яких він написав на власні тексти.

У творчості західноукраїнських композиторів дістали подальший розвиток такі жанри, як опера («Купало» А. Вахнянина, «Роксолана» Д.Січинського), оперета («Убога Марта», «Гнат Приблуда» В. Воробкевича), хорові та вокальні твори («Лічу в неволі» Д. Січинського, «Мова рідна» С. Воробкевича), фортепіанні композиції «Вітрогони» О. Нижанківського), романси («Не співай мені сеї пісні», Д. Січинського на вірш Лесі Українки «Як почуеш вночі» на вірш І. Франка) Багато пісень Д.Січинського, наприклад «Чом, чом, чом земле моя», набули такої популярності, що стали народними, а це, як відомо, є найкращим визнанням для будь-якого митця.

Українська музика ХІХ – початку ХХ ст. розвивалася під впливом західноєвропейської та російської музичної культури. Чимало українських композиторів здобули музичну освіту за кордоном. Так, М. Лисенко і М. Колачевський навчалися у Лейпцизькій консерваторії, М.Лисенко, Я.Степовий, М. Леонтович – у Петербурзі у відомих російських композиторів, Д. Січинський – У Львівській консерваторії у класі К. Мікулі (учня Ф. Шопена). Все це сприяло зміцненню зв'язків українських митців з представителями інших культур.

До української тематики часто зверталися російські композитори. Так, М.Глінка, перебуваючи в Україні у поміщицькому маєтку в Качанівці написав романси «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейко» на слова українського поета-романтика Віктора Забіли, М. Римський-Корсанов створив опери «Майська ніч» і «Ніч перед Різдвом». М. Мусоргський першим з російських композиторів звернувся до творчості Т. Шевченка: його пісня «Гопак» створена на текст уривку з «Гайдамаків».

Тривалими і плідними були зв'язки з українською культурою П. Чайковського – автора опери «Мазепа» і «Черевики» (за творами М. Гоголя). Дід композитора Петро Чайка був родом із Полтавщини, навчався у Київській академії. П. Чайковський часто по кілька місяців жив в Україні. Тут він писав чимало творів. Неодноразово композитор бував у Києві, Одесі , Харкові, виступав як диригент на прем'єрах своїх опер.

Отже, ХІХ ст. увійшло в історію вітчизняної музичної культури як епоха національного відродження, становлення професіоналізму в галузі творчості й виконавства, виходу української музики на світовий ринок.